27.09.2021 р. - "Класифікація прав людини"

Права людини — права та свободи, які кожна людина має виключно на тій підставі, що вона є людиною, і які, таким чином є однаковими для всіх людей. Конкретний обсяг прав людини визначається законодавством тієї правової системи, в умовах якої людина перебуває

Людина, її права і свободи становлять у правовій державі найвищу соціальну цінність, саме на їхнє забезпечення й найповнішу реалізацію у суспільному житті має бути спрямована уся державна діяльність і насамперед діяльність у сфері державного управління. Адже конституційний лад України ґрунтується на визнанні людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканості та безпеки найвищою соціальною цінністю, пріоритету її прав і свобод. Гарантування прав і свобод людини є головним обов'язком держави, держава відповідальна перед людиною та суспільством за свою діяльність (ст. З Конституції України).

Конституційним принципом є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України), громадяни здійснюють свої права за принципом "дозволено все, що прямо не заборонено законом", а державні органи та їх посадові особи — за принципом "дозволено лише те, що прямо визначено законом". Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, дотримується загальновизнаних норм і принципів міжнародного права.

Окрім цих визначальних конституційних положень, які становлять міцну правову основу статусу людини в Україні, її конституційні права і свободи закріплені у спеціальному розділі "Права, свободи і обов'язки людини і громадянина". У свою чергу, ці права і обов'язки, разом із зазначеними вище конституційними принципами, становлять конституційний статус людини і громадянина. Будучи конкретизовані у нормах чинного законодавства, вони разом з цими нормами складають правовий статус особи, захист і здійснення якого становить головне завдання правового регулювання, діяльності управлінських ланок державного апарату.

Для того, щоб управлінські ланки активно діяли у цьому напрямі, а громадяни мали реальну можливість дієво впливати на забезпечення своїх прав і законних інтересів, необхідно реалізувати цілий ряд умов як з боку органів державного управління, так і з боку самих громадян. Ці умови, однак, не можуть розглядатися виключно у прагматично-практичному плані, оскільки розглядувана проблема має дуже важливий для її розуміння методологічний аспект.

Саме у методологічному плані великого значення набувають підходи до вирішення більш загальних проблем, наприклад, про особистість як ціннісний орієнтир в організації та діяльності апарату державного управління, про співвідношення прав і обов'язків громадян з компетенцією органів державного управління, про критерій особистості у визначенні ефективності управлінської діяльності тощо. Без визначення цих підходів важко визначити й основні орієнтири для практики державного управління щодо охорони прав і свобод людини.

Цілком зрозуміло, що ефективне забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян може бути належним лише за умов, коли структура, форми діяльності, сам стиль праці, ставлення до людини в апараті державного управління у кожного працівника цього апарату будуть оптимальними у плані відчуття та швидкого реагування на будь-які негативні моменти, які стримують у тому чи іншому випадку практичне здійснення прав і свобод, а також законних інтересів членів суспільства.

Те ж саме можна сказати про співвідношення прав, свобод і законних інтересів громадян з компетенцією органів державного управління. У чинному законодавстві багато випадків, коли існує неузгодженість між відповідними правами й інтересами громадян та відповідними обов'язками тих чи інших управлінських структур, що дає останнім можливість, м'яко кажучи, не проявляти належної активності у реалізації прав громадян, захисті їх від порушень.

Стандартним прикладом у цьому плані є ситуація, коли Цивільний кодекс й інструкція колишнього Міністерства торгівлі неоднаково регулюють питання, пов'язані з реалізацією прав громадянина, який придбав неякісний товар. Причому саме інструкція, порівняно з кодексом, дуже звужує ці права. Приблизно таке ж становище існує і у правовому регулюванні перевезення пасажирів, пов'язаному з поверненням залізницею грошей у випадку невикористання придбаних проїзних квитків.

Можна навести чимало випадків, коли розходження між законом і відомчою інструкцією заважає громадянам здійснювати свої права. В усіх подібних випадках порушується як принцип верховенства закону, так і принцип "дозволено тільки те, що прямо визначено законом".

Ще більш невтішні враження з порушенням прав громадян України, коли порівнювати їх з відповідними міжнародними стандартами, які встановлені різними міжнародно-правовими актами з питань прав і свобод людини та громадянина.

Насамперед, ці питання пов'язані із здійсненням людиною свого права на вільний виїзд із країни та вільне повернення до неї, а також права на вільне пересування у межах країни та вільний вибір місця проживання. Вказівки на це є не тільки у Загальній декларації прав людини, але і у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, який є документом, що має обов'язкове значення для всіх держав, які його підписали.

Подібне становище ми маємо зараз і у сфері освіти. Справа у тому, що нинішній розвиток системи освіти в Україні відбувається в іншому напрямку ніж той, який запропоновано у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права. У ст. 13 цього пакту говориться, що середня освіта у її різних формах повинна бути відкрита та доступна для усіх шляхом прийняття необхідних засобів, і окремо шляхом поступового введення безплатної освіти.

Поступове введення безплатної освіти передбачає цей пакт і щодо вищої освіти. Проте нині в Україні всупереч цим настановам у нормативних актах Міністерства освіти та на практиці все більшого поширення набуває протилежна ідея — введення різних форм саме платної освіти, що пов'язується в офіційних документах із розвитком ринкових відносин.

У плані поліпшення захисту прав і свобод людини у сфері діяльності управлінських структур окремо стоїть питання визначеності критеріїв, за якими особистість пов'язує свою уяву щодо ефективності управлінської діяльності у тому чи іншому випадку. Звичайно, ці критерії у різних людей не можуть бути однаковими.

Велике значення у такому визначенні відіграватимуть інтереси кожної конкретної людини, неоднакові навіть стосовно типових життєвих ситуацій. Адже ці інтереси кожна особа визначає, виходячи зі свого життєвого досвіду, рівня освіти, загальної та професійної культури, своїх особистих потреб і уяв. І у такій ситуації, коли ми маємо справу з багатьма розбіжностями, провідним критерієм у практичному забезпеченні прав та свобод людини є, по-перше, відповідна норма права, і, по-друге, принцип "дозволено все, окрім того, що прямо заборонено законом", усвідомлюючи при цьому, що кажучи про "закон", ми маємо на увазі й інші, основані на законі та відповідні йому нормативно-правові акти.

Саме тому ми маємо змогу визначити ті основні ознаки, які, виходячи з позиції "типового" громадянина, визначають ефективність управлінської діяльності. До цих критеріїв, на нашу думку, слід віднести:

·        задоволення законних інтересів, з якими людина пов'язує здійснення належних управлінських дій;

·        видання відповідної норми права; реалізацію норми права стосовно кожної конкретної людини;

·        швидкість з якою право людини було захищено або практично реалізовано;

·        повнота такого захисту або реалізації;

·        визначення та задоволення в ході реалізації інших потреб й інтересів, про які вона, починаючи справу, не мала достатньої уяви;

·        зменшення коштів і організаційних зусиль, з якими пов'язані управлінські дії щодо захисту та забезпечення потреб й інтересів громадянина тощо.

Оскільки управлінський процес, управлінські стосунки в цілому зводяться до відносин між суб'єктом і об'єктом управління, а забезпечення його ефективності залежить значною мірою від управлінської ланки, в якості якої виступає відповідний орган державного управління або конкретна посадова особа, яка подібно органу управління діє виключно у межах своєї компетенції.

Які ж умови, з точки зору належного забезпечення прав і законних інтересів громадян, сприяють якісній діяльності суб'єкта управління? Ці умови слід розділити на дві групи. Перша охоплює умови загального порядку, тобто ті, які мають значення у разі вирішення усіх питань, або більшої їх частини. Друга група це умови, які сприяють вирішенню саме питань, пов'язаних із забезпеченням прав й свобод громадян, кожної конкретної людини. До першої групи слід віднести такі умови:

·        високі професійні знання суб'єктів державного управління (державних службовців) та їхнє уміння реалізовувати на практиці, у своїй роботі загальні завдання та принципи державної служби принципи служіння народу України, законності, демократизму, гуманності та поваги до особистості, гласності, відкритості та підконтрольності, компетентності та ініціативності, дисципліни та персональної відповідальності та ін.;

·        позитивні етичні якості державних службовців, діяльність яких безпосередньо пов'язана із здійсненням прав і свобод, задоволенням законних інтересів громадян; в) вміння державного службовця стримувати свої особисті політичні пристрасті в ім'я закону, сумлінного виконання своїх службових обов'язків;

·        питання, пов'язані з самою організацією суб'єкта управління (відповідного державного органу), із втіленням у практику наукових основ його структурної побудови, запровадження ефективних методів праці, перевірки виконання тощо.

Названі умови достатньо досліджені у літературі, як правило, саме щодо них говориться у різних виданнях, присвячених питанням теорії державного управління.

Стосовно ж умов, які безпосередньо пов'язані із забезпеченням прав і свобод громадян, то вони у літературі досліджувалися значно менше, хоча саме вони становлять реальні організаційні гарантії, які дають змогу ефективніше реалізувати права та свободи громадян, задовольняти їх законні інтереси.

Ці конкретні умови, яким повинна відповідати організація та безпосередня робота суб'єкта управління, його кадрового складу, значною мірою знаходяться у кореспондуючому зв'язку з умовами й ознаками, що забезпечують активну діяльність самих громадян у сфері здійснення їхніх прав і законних інтересів.

Умови ці дуже різнобічні і можуть бути поділені на умови загального порядку та конкретних управлінських ситуацій.

Стосовно першої групи умов, передусім, слід визначити загальний ідеологічний принцип відкритого суспільства, згідно якому саме людина, особистість, громадянин передує у суспільстві порівняно з усіма іншими соціальними цінностями, у тому числі і порівняно з державою. На жаль, уся наша суспільна практика та й діяльність у сфері державного управління все ще базується на зовсім іншому, протилежному принципі: передусім саме держава, її інтереси і потреби, а вже потім конкретна людина із своїми різноманітними інтересами.

Державну бюрократію, яка у нас процвітає в усіх ланках державного апарату, дуже важко "збити" з такої позиції. І важко не тільки тому, що принцип так званого колективізму панував у нас довгі роки, оцінювався як головний у соціалістичній ідеології. Колективістський підхід панує і зараз, оскільки він більш вигідний для тих, хто має вирішувати ті чи інші управлінські питання й одноразово хоче зняти з себе відповідальність за наслідки свого управління.

Колективна мета менш конкретна, вона завжди виступає як деяке загальне завдання, яке не можна вирішити, як правило, на рівні органу нижчого рівня, для її якісного вирішення потрібні різні узгоджування тощо. Все це веде до зниження відповідальності конкретних виконавців; вона наче розпорошується між різними структурами і посадовими особами, що суперечить правам і вимогам конкретної людини.

В останньому випадку значно складніше уникнути прийняття відповідного рішення, введення в дію механізму його практичного вирішення та досить легко зняти з себе відповідальність за нехтування правами і свободами людини.

Річ також в тому, що певна частина кадрового складу нашого управлінського апарату звикла вирішувати ті чи інші питання "взагалі", не відповідно до закону або іншого правового акту, а згідно зі своєю інтуїцією та життєвим досвідом, які, на жаль, не завжди відповідають вимогам верховенства права і режиму законності.

Таке становище склалося завдяки тому, що у наших навчальних закладах питання щодо прав і свобод людини, особливо у сфері державного управління, спеціально не вивчаються, хоча саме на це спрямовані відповідні вимоги ряду міжнародних документів. Наприклад, у Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав-учасників Наради з питань безпеки і співробітництва у Європі рекомендується "заохочувати обговорення у школах та інших учбових закладах питань розвитку і захисту прав людини і основних свобод".

Спираючись на позицію саме пріоритету прав людини і громадянина, слід під цим кутом зору розглядати й інші питання, пов'язані з реалізацією її правового статусу. Насамперед, щодо повноти цього статусу, його відповідності ознакам демократичної, соціальної, правової держави, якою насправді має бути Україна. Найважливішою з ознак, пов'язаних з демократичною суттю держави, є, безперечно, коефіцієнт участі громадян держави у вирішенні значних управлінських питань, дійове використання тих демократичних інститутів, які забезпечують цю участь.

Що слід віднести до цих інститутів? Загальновизнаними серед них є вибори, референдуми й опитування населення з найважливіших питань загальнодержавної і регіональної політики, різні форми обговорення на зборах громадян найбільш значних і цікавих для них питань державного управління, розвиток засад самоврядування тощо. У літературі справедливо підкреслюється, що усі ці форми можуть бути ефективними саме з точки зору забезпечення ефективності управління лише в умовах стабільного розвитку суспільства.

З поглибленням демократичних засад у сфері здійснення прав і свобод людини пов'язане й питання щодо розподілу компетенції у системі органів, які мають забезпечити реалізацію конституційних та інших прав і свобод.

Одним з важливих напрямів такого забезпечення є розвиток місцевого самоврядування. Саме місцеве самоврядування допомагає більш повно й оперативно, порівняно з центральними органами виконавчої влади, вирішувати ряд питань, пов'язаних з реалізацією прав і свобод громадян. У зв'язку з цим слушно послатися на Європейську хартію про місцеве самоврядування, прийняту державами-членами Європейської Ради 15 жовтня 1985 р.

У преамбулі цього документу зазначається: місцеве самоврядування становить одну з основ будь-якого демократичного устрою; право громадян на участь в управлінні громадськими справами належить до демократичних принципів, які є загальними для усіх держав-членів Європейської Ради; саме на місцевому рівні право громадян на участь в управлінні може здійснюватися найбільш безпосередньо; місцеве самоврядування забезпечує здійснення управління, яке одночасно є ефективним і близьким до громадян.

До кола загальних питань, вирішення яких прямо пов'язане із забезпеченням прав, свобод і законних інтересів особи, належить також повне урахування у діючому законодавстві усіх принципів й реальних умов (економічних, соціальних, політичних). При цьому слід пам'ятати, що не діятимуть не тільки реалії, які слід віднести до так званої "позитивної" свободи, тобто урегульовані правом, але й ті, що належать до "негативної" свободи, під якою слід розуміти свободу поза межами державного втручання у життєдіяльність особистості.

Цей останній аспект свободи поширює свій вплив на суспільні відносини також і в умовах переходу до ринкових відносин, в умовах практичної реалізації принципу "дозволено все, що прямо не заборонено законом". Але у той же час "негативна" свобода не може бути повністю відокремлена від свободи "позитивної", оскільки вони пов'язані між собою, доповнюють одна одну.

Це добре видно на прикладі того економічного лібералізму, який взагалі є ознакою розвиненого громадянського суспільства. І якщо це суспільство ми хочемо сформувати, зрозуміло, що поряд з державним регулюванням відповідних стосунків між власниками, державними структурами і громадянами й іншими суб'єктами, має існувати сфера справді "вільного підприємництва", в рамках якої суб'єкт підприємницької діяльності самостійно має змогу деталізувати ті чи інші свої дії, враховуючи конкретні обставини.

На жаль, і зараз, говорячи про формування в Україні громадянського суспільства, ми далеко ще не подолали давню, притаманну радянському періоду тенденцію у правовому регулюванні — все заорганізовувати, заборонивши усі більш-менш самостійні дії з боку суб'єктів господарювання. З цього приводу зауважимо, що пряме адміністрування суперечить самому духу громадянського суспільства, де волі й наказу керівника будь-якого рангу обов'язково передує розум, врахування усіх "за" та "проти" у процесі прийняття того чи іншого рішення.

Адміністрування має ще одну негативну ознаку, якій надається велика увага у зарубіжній теорії управління. Йдеться про етику управлінської діяльності, необхідність додержання відповідних моральних правил в процесі управління, яким прямо суперечить адміністрування у будь-якій формі.

Поряд з цим зазначене не можна розуміти як будь-яке нехтування ролі держави у вирішенні принципових питань суспільного розвитку. Однак ця роль має бути дійсно афективною та провадитися у межах, передбачених діючим законодавством.

Серед загальних засад, які повною мірою мають бути реалізовані у процесі забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян, на першому місці, безперечно, стоїть принцип соціальної справедливості. Права і свободи громадян, їх законні інтереси у демократичній, соціальній, правовій державі зорієнтовані на принцип соціальної справедливості, який взагалі повинен лежати в основі діючого права. Адже це особливий, незалежний від волі законодавця суспільний феномен зі своїми об'єктивними властивостями і регулятивним спрямуванням, котрі є проявом саме якості права, яке є загальним масштабом і рівною мірою (нормою) свободи, основу яких складає принцип соціальної справедливості.

Справедливість має різні прояви відповідно до характеру тих чи інших відносин. Ці прояви дуже різноманітні, але головна суть полягає у тому, щоб забезпечити максимально можливі для суспільства матеріальні й духовні умови життя і повагу до тих, хто дійсно її заслуговує. Кожний, хто гідний цього, має усвідомлювати, що його у суспільстві охороняє так звана броня справедливості, тобто суспільство за допомогою відповідних своїх структур, і передусім державного апарату, захищає його від неповаги, незаконних матеріальних збитків тощо.

Зрозуміло, все зазначене має пряме відношення до діяльності органів виконавчої влади, куди найчастіше звертаються громадяни за розглядом своїх різноманітних справ. Необхідно, щоб відповідні вимоги до кадрів державного управління знайшли своє втілення у посадових інструкціях, нормами яких у своїй повсякденній діяльності має керуватися кожен службовець.

Адже соціальна справедливість — це такий соціально-духовний феномен, який не можна повністю запрограмувати у системі діючих правових норм, яку б велику міру конкретності ці норми не мали. Тому кожен службовець; кожна посадова особа мусить добре собі усвідомити основні вимоги принципу соціальної справедливості у своїй управлінській діяльності й послідовно керуватися ним. Ці питання мають глобальний характер й охоплюють передусім загальні засади суспільного і державного ладу України.

Зволікання з вирішенням цих питань, зокрема, не дає змоги державному апарату, органам виконавчої влади з потрібною ефективністю змінювати і долати застарілі стереотипи взаємовідносин з громадянами, будувати їх на якісно нових, дійсно демократичних засадах.

Одним з пріоритетних напрямків соціально-політичних перетворень в Україні слід вважати запровадження якісно нового типу взаємовідносин між громадянами і органами виконавчої влади, а саме — такого, за яким кожній людині було б забезпечено реальне додержання і захист належних їй прав і свобод у сфері діяльності цих органів.

Вирішення даної проблеми нерідко пов'язують власне з функціонуванням адміністративної юстиції як певної спеціалізованої системи судового захисту прав і свобод громадян. Дійсно, хоч цей термін, як відомо, і не має в світовій правовій теорії та практиці якогось однозначного застосування, однак усі існуючі варіанти розуміння адміністративної юстиції зводяться до того, що вона є важливою формою контролю, за законністю в сфері державного управління.

Необхідними рисами такого контролю є, по-перше, те, що він пов'язаний з розглядом спору, однією з сторін якого обов'язково виступає орган виконавчої влади або його посадова особа. По-друге, при розгляді спору громадянину гарантується рівність з іншою стороною в процесуальному відношенні. І, нарешті, розгляд спору здійснюється судовим органом, який може мати різний характер: або форму спеціального адміністративного суду (як, наприклад, у Німеччині); або бути так званим "квазісудовим" органом (як у Франції); або ж бути загальним судом (як це існує у Великобританії та США).

Отже, адміністративна юстиція, за загальним правилом, це — сфера юрисдикційної діяльності судів щодо розгляду справ про захист громадян від порушень з боку держави, її органів.

Але ж цим аспектом вирішення проблеми забезпечення прав і свобод громадян у сфері функціонування виконавчої влади аж ніяк не обмежується.

Зазначену проблему слід ставити і розглядати значно ширше. А саме: як взагалі має бути змінений механізм реалізації виконавчої влади — з тим, щоб діяльність її органів (і посадових осіб) була б принципово підпорядкована завданням неухильного забезпечення прав і свобод громадян.

Такий підхід потребує якісно нового погляду на сутність та цільову орієнтацію виконавчої влади.

Цей погляд полягає в розумінні того, що виконавча влада має бути спрямована не стільки — як було традиційно — на організацію управління суспільними справами з боку держави, скільки на виконання державою функцій щодо:

·        створення належних умов для повноцінної реалізації громадянами своїх прав і свобод;

·        надання населенню (фізичним і юридичним особам) багатоманітних управлінських послуг;

·        здійснення цілеспрямованого "внутрішнього" контролю за виконанням управлінськими органами, їх посадовими особами покладених на них обов'язків стосовно забезпечення прав і свобод громадян;

·        вжиття відповідних заходів адміністративного реагування у випадках оскарження громадянами рішень та дій, що порушують їх права і свободи.

Всі основні принципи, що необхідні для правового забезпечення здійснення таких функцій, закріплені в Конституції України. Це, зокрема, принципи:

·        верховенства права;

·        законності;

·        рівності усіх перед законом;

·        пріоритету закону у правовому регулюванні компетенції та порядку діяльності органів виконавчої влади, їх посадових осіб;

·        судового захисту порушених державними органами прав і свобод громадян;

·        незалежності суду при здійсненні своїх функцій та деякі інші принципи.

Згадана цільова переорієнтація діяльності органів виконавчої влади є дуже непростою справою, оскільки передбачає необхідність рішучого подолання тих глибоко укорінених вад існуючої тривалий час в нашій країні системи управління, в якій інтереси держави домінували над інтересами особи.

В першу чергу треба позбавитися залишків принципу формально-декларованого "демократичного", а насправді — цілком "бюрократичного" централізму в апараті державного управління.

В умовах невиправдано високої централізації державного управління головним показником роботи є не якісне виконання органом чи посадовою особою нормативне визначеної компетенції, функцій та повноважень, а механічне відтворення команд "згори" з наміром догодити вищому начальнику. Тому навіть саме поняття "компетенції" багато в чому втратило своє справжнє значення. Внаслідок цього в управлінській практиці повноваження в багатьох випадках формулюються розпливчате, не конкретно, не існує чіткого розподілу завдань, функцій і відповідальності між різними органами і посадовими особами.

Окремі органи часто дублюють один одного, що призводить до паралелізму та неузгодженості в роботі. А все це, звичайно, суттєво заважає громадянам реалізувати свої законні вимоги у відносинах з відповідними органами і посадовими особами.

Враховуючи наведене, необхідно значно підвищити якість адміністративно-правової регламентації структури та діяльності органів виконавчої влади у напрямі більш чіткого і обґрунтованого закріплення функцій і повноважень цих органів, а також уточнення і конкретизації їх взаємовідносин з громадянами.

Базовим елементом цієї регламентації повинні стати загальні статутні закони стосовно органів виконавчої влади всіх рівнів — "Про Кабінет Міністрів України", "Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади", "Про місцеві державні адміністрації". На їх підставі мають бути переглянуті та оновлені локальні компетенційні акти — про конкретні міністерства та відомства, їх місцеві ланки, оскільки саме ці органи вирішують більшість питань, пов'язаних з реалізацією прав і свобод громадян.

Важливе значення має необхідність подолання існуючої недооцінки ролі законів у правовій регламентації відносин між органами виконавчої влади і громадянами.

Концептуальною передумовою такого становища було поширене уявлення про право як будь-який офіційно оголошений акт суб'єкта державної влади, яка вважалася виразником волі "всього народу". Завдяки цьому державна влада перетворювалась у найвищу, неконтрольовану і нічим нестримувану силу. Інакше кажучи, кожний суб'єкт державної, в тому числі і виконавчої, влади знаходиться нібито не "під", а "над" законом, і, отже, отримує змогу пристосовувати правові норми під свої власні інтереси, використовувати їх на свій розсуд.

Як наслідок, принцип законності набув здебільшого формального значення, а саме право втратило функцію об'єктивного критерію вирішення конфліктних ситуацій у взаємовідносинах між державою і особою. Це підтверджується, зокрема, тим, що і на сьогодні переважна більшість питань в цій сфері вирішується, як в минулі роки, не в законах, а в підзаконних нормативно-правових актах, насамперед в постановах Кабінету Міністрів, а також у відомчих актах міністерств, державних комітетів та деяких інших центральних органів виконавчої влади.

Саме тому, до речі, з'являється можливість порушень прав і свобод громадян з боку органів виконавчої влади не тільки на етапі прийняття індивідуальних адміністративних актів, а ще на рівні нормативної регламентації у підзаконних актах, і особливо, як свідчить життя, у так званих відомчих актах. Зважаючи на це, слід було б законодавче позбавити більшість центральних органів виконавчої влади, крім вузького кола окремих міністерств, права видавати нормативні акти, що зачіпають права і свободи громадян.

Водночас треба законодавче конкретизувати зміст конституційне визначеного права людини на оскарження в суді рішень органів державної влади, згідно з яким кожний повинен мати право оскаржити в суді не лише індивідуальні, але й нормативні акти органів виконавчої влади всіх рівнів — від місцевої державної адміністрації до Кабінету Міністрів, якщо ці акти порушують права і свободи людини. Цей висновок відповідає ст. 55 Конституції України, згідно з якою "кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб".

Дану особливість вітчизняної практики слід підкреслити окремо — з огляду на те, що за європейською моделлю адміністративного права увага акцентується головним чином на порушеннях з боку індивідуальних актів.

До того ж і серед українських фахівців не всі поділяють наведену вище точку зору. Дехто вважає її необґрунтованою стосовно, зокрема, актів уряду. Оскільки, нібито, в даному випадку незрозумілі юридичні наслідки такого оскарження. Адже за Конституцією України (п. 16 ст. 106) скасувати акти Кабінету Міністрів вправі лише Президент України.

Здається, що ця спеціальна конституційна норма аж ніяк не заперечує дію норми статті 55 і не усуває можливість припиняти дію актів органів виконавчої влади в порядку судової юрисдикції. Так само, до речі, як і стосовно рішень голів місцевих державних адміністрацій, які за Конституцією (частина восьма ст. 118) можуть бути скасовані лише Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

В той же час варто заперечити проти надто широкого тлумачення визначеного ст. 55 Конституції України переліку об'єктів порушень з боку органів виконавчої влади, якими є виключно "права і свободи" людини й громадянина.

Інших підстав для судового оскарження адміністративних актів Конституція не передбачає. Тому не доцільно розширяти в поточному законодавстві перелік підстав для судового оскарження адміністративних актів за рахунок, наприклад, таких категорій, як "інтереси громадян", оскільки цей термін не має визначеного змісту. До речі, саме з огляду на це згаданий термін цілком свідомо не використаний в тексті Конституції України. Судовому захисту підлягають лише ті "інтереси" (або краще — "законні інтереси"), які можуть бути цілком впевнено ідентифіковані з конкретними правами і свободами людини й громадянина.

Незважаючи на універсальний характер судового захисту, дуже суттєве значення має розвиток механізму захисту прав і свобод громадян в межах самої виконавчої влади, тобто по "адміністративній лінії". Це вимагає руйнування певних стереотипів у психології людей, які ще базуються на залишках колишнього так званого "патерналістського" характеру державної влади.

Як наслідок, багато хто не навчився відповідати за власні рішення, дії та їх наслідки, добиватися захисту своїх інтересів, навіть в умовах суперечок або протидії з боку адміністративних органів та посадових осіб. За минулі роки люди просто звикли до бюрократичних зловживань, адміністративної тяганини в органах управління, безвідповідальності та безкарності чиновників.

Сьогодні існує певна правова база для практичної реалізації громадянами наданого їм Конституцією України права вносити в органи виконавчої влади пропозиції про поліпшення їх діяльності, оскаржувати дії (бездіяльність) та рішення посадових осіб державних і громадських органів. Громадяни можуть звернутися зі скаргою до вищого у порядку підлеглості органу або посадовій особі, що не позбавляє особу права звернутися до суду згідно з чинним законодавством.

Стосовно подолання згаданих стереотипів щодо захисту прав і свобод людини по "адміністративній лінії" треба відзначити, що цьому істотно перешкоджає незадовільний стан діяльності сучасного апарату державного управління. Він не тільки зберігає більшість вад, які були властиві колишньому апарату, а й до того ж став більш корумпованим і менш професійним. Діяльність основної частини кадрів апарату підпорядкована лише підготовці адміністративних рішень. В той же час надто послаблений контроль за їх виконанням, не приділяється належна увага питанням визначення і підвищення ефективності управління персоналом.

Виходячи з цього, потребує докорінної зміни, зокрема, існуюче співвідношення — кількісне та якісне — між тими службовцями, що обслуговують потреби політичного керівництва, і тими, що здійснюють надання управлінських послуг населенню. Переважна більшість має бути задіяна саме в цих послугах з одночасним подоланням проявів бюрократизму і адміністративної тяганини. В основу оцінки ефективності виконання цими службовцями своїх посадових повноважень слід покласти якісний рівень надання ними управлінських послуг населенню.

Потребує значного покращення система підготовки та перепідготовки управлінських кадрів. Має бути підвищена заробітна плата та посилені інші стимули для службової кар'єри державних службовців. Етичні вимоги до державних службовців повинні стати стандартами поведінки, що підлягають публічній оцінці та є критерієм визначення ефективності управлінської діяльності. Дані вимоги мають міститися в майбутньому Кодексі основних правил поведінки державного службовця.

В той же час існує нагальна потреба у серйозному відпрацюванні процесуального механізму не лише захисту, а і в цілому реалізації прав та свобод громадян у стосунках з органами виконавчої влади. Суттєвого покращення вимагають процедури не стільки адміністративно-юрисдикційної діяльності, тобто діяльності, пов'язаної з розглядом адміністративних правопорушень, а в першу чергу — процедури так званої позитивної управлінської діяльності, в процесі якої вирішується більшість питань, пов'язаних з реалізацією прав і свобод громадян.

Між тим на сьогодні процедурна частина адміністративного законодавства, за винятком — в певній мірі — регулювання юрисдикційного процесу, є найменш розвиненою його складовою. Для виправлення цього становища необхідно подолати існуючу практику применшування значення процесуальних норм адміністративного права в організації управлінської діяльності.

В практиці чітке закріплення процедур для органів управління має таке ж суттєве значення, як і для судової діяльності, незважаючи на те, що управлінська діяльність потребує значно більшої оперативності і свободи адміністративного розсуду. Адже адміністративні процедури покликані забезпечити необхідну послідовність і максимальну повноту реалізації громадянами своїх прав і свобод, стати перешкодою для суб'єктивізму і свавілля з боку службовців органів виконавчої влади.

Здійснення прав і свобод громадян великою мірою залежить від якості роботи кадрів апарату управління, їх загальної та професійної підготовки, моральних якостей, політичної зрілості. На жаль, ніяк не можна сказати, що у цій справі у нас все гаразд.

Який же вихід з такого становища? Безперечно, ніякої мови не може бути, щоб вирішувати це питання шляхом будь-яких надзвичайних засобів. Така складна робота має бути розрахована на тривалий час.

Стосовно ж конкретних заходів, то вони мають вживатися за двома основними напрямками, у межах яких, на нашу думку, мусить вестися діяльність щодо підвищення якості роботи державного апарату у цілому, і зокрема апарату державного управління. Ними є, по-перше, підвищення ділової кваліфікації, рівня компетентності управлінських кадрів в усіх ланках; по-друге, рішуча боротьба із службовими зловживаннями, бюрократизмом, хабарництвом, корупцією у різних її формах.

Не вирішивши цього завдання, всі інші заходи; які будуть запроваджуватися з метою покращення функціонування апарату управління (зміна структури відповідних органів, перерозподіл компетенції тощо), не дадуть позитивних результатів, оскільки недбалість, безвідповідальність, некомпетентність кадрів все зведе нанівець.

Тому особливе значення має вжиття необхідних заходів щодо впровадження в практику діяльності управлінських структур принципів і норм управлінської етики. Етика в управлінні — це надзвичайно широке поняття, яке у рівній мірі є моральним критерієм як професіоналізму управлінських кадрів, так і їхньої діяльності щодо додержання принципів законності, справедливості, гуманності у розв'язуванні питань, які стосуються забезпечення прав, свобод і законних інтересів кожної людини.

Безумовно, що саме етичні принципи і норми разом з правовими становлять реальну перешкоду будь-яким зловживанням в управлінській діяльності, правопорушенням, пов'язаним із заняттям тієї чи іншої посади у державному апараті управління і т. ін.

Тому не випадково, що однією з перших конференцій в Україні з управлінської проблематики в умовах розбудови незалежної держави була наукова конференція з обміну досвідом "Норми етики в управлінні", яку у травні 1994 року провели відповідні служби Адміністрації Президента України і Кабінету Міністрів України разом з посольством США в Україні й Американською службою інформації в Україні.

Вже один перелік тем, які обговорювалися на цій конференції ("Етично-правові проблеми в роботі Міністерства юстиції України", "Етичні аспекти захисту прав людини на справедливе ставлення до неї", "Етично-правові питання реалізації Закону України "Про державну службу" тощо) свідчать про те, що проблеми етики мають пряме відношення до різних напрямків роботи органів управління і їх посадових осіб.

Забезпечення прав, свобод і законних інтересів особи у державному управління прямо пов'язане з боротьбою зі злочинністю в органах управління.

Зараз дійшло до того, що майже жодне питання, яке органи державного управління різного рівня на підставі чинного законодавства мусять вирішувати згідно з заявами громадян на їхню користь, не вирішується без прямого чи закамуфльованого хабарництва. Але й хабарництво — це тільки один вид злочинної діяльності, який порушує права і свободи громадян України, при чому порушує не лише відносно конкретних громадян, а навіть стосовно загальних інтересів народу, оскільки як із соціально-економічної точки зору, так і з моральної негативно впливає на становище країни в цілому.

У зв'язку з цим більш конкретно й жорстко вирішувати у Законі України "Про державну службу" питання, пов'язані з дисципліною службовців, насамперед посадових осіб, рішуче притягати до кримінальної відповідальності тих, хто, порушуючи закон, сприяє або сам приймає участь у діяльності кримінальних структур.

Необхідність вирішення цих питань, а також потреба взагалі піднести рівень правового регулювання управлінської діяльності, більш чітко регулювати права і обов'язки управлінських кадрів, у тому числі стосовно їхньої діяльності щодо задоволення потреб громадян, додержання їх прав і свобод, ставить на порядок денний дуже важливе питання щодо розробку на підставі Закону України "Про державну службу" Кодексу основних правил поведінки державного службовця.

В ньому слід певною мірою уніфікувати відповідні положення різних посадових інструкцій, розробити поряд з положеннями загальної частини норми його особливої частини, передусім стосовно повноважень і відповідальності у процесі здійснення відповідних управлінських дій.

Такий Кодекс, наприклад, має включати:

·        норми поведінки під час виконання службових обов'язків;

·        регулювати конкретні ситуації, пов'язані з одержанням державним службовцем плати поза основним місцем праці;

·        вирішувати питання щодо одержання державним службовцем різних подарунків;

·        включати норми, які встановлювали б порядок використання службових приміщень, засобів зв'язку, транспорту тощо.

Підвищення ефективності забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян у сфері управління передбачає успішне вирішення ще одного дуже важливого питання, пов'язаного з правовим регулюванням відповідних суспільних відносин. Мова йде про якість конкретизації норм, встановлених законами й іншими правовими актами за допомогою локальних норм права, виданих місцевими органами, а також взагалі органами нижчого рівня.

Питання це не надумане. Практика свідчить про те, що слабка юридична підготовка багатьох кадрів управлінського апарату призводить, як правило, до простого дублювання актів вищого рівня замість того, щоб, забезпечуючи їх неухильне виконання, разом з цим саме конкретизувати з врахуванням місцевих умов ті приписи, які становлять основний зміст законів, указів Президента, постанов уряду.

Науково обґрунтована конкретизація нормативних приписів має свій механізм, використання якого базується на додержанні двох основних вимог. По-перше, у процесі конкретизації ніяк не можна вносити ті чи інші зміни у зміст норм права, встановлених правовими актами вищого рівня (це стосується як "літери", так й самого "духу" цих норм). По-друге, конкретизація має здійснюватися цілеспрямовано і системно, оскільки конкретизуються не якісь другорядні положення, а передусім елементи тих правовідносин, які встановлюються чи санкціонуються відповідними нормами права.

Як відомо, елементами правовідносин є їхні суб'єкти та об'єкт, тобто ті матеріальні або духовні блага, відносно яких люди вступають у правовідносини. До елементів правовідносин належать також суб'єктивні права (правомочність) та юридичні обов'язки, які притаманні відповідним суб'єктам правовідносин, або кожному з них.

Зрозуміло, конкретизація може поширюватися на кожний з елементів правовідносин, але у кожному окремому випадку вона може мати свої особливості. Загальним для них є те, що конкретизація може мати виключно пояснюючий характер, це мусить бути саме конкретизація, а не щось інше, що може порушувати зміст і загальну спрямованість норми.

Найчастіше йдеться про конкретизацію саме прав й обов'язків громадян, тому що часто-густо ці права (особливо суб'єктивні) викладаються у нормативному акті у занадто узагальненій формі, що може ускладнювати розуміння їх дійсного смислового значення. Конкретизація може бути й іншого характеру, коли вона спрямована на врегулювання самого процесу практичного здійснення конкретних прав і обов'язків відповідних суб'єктів права. У даному разі йдеться про правове врегулювання конкретних стадій, які в сукупності й складають зазначений процес.

Завдання полягає в тому, щоб кожен носій відповідних прав і обов'язків мав необхідну правову підтримку, правову базу на кожній із стадій процесу реалізації своїх прав та обов'язків, що є важливою гарантією нормального функціонування усього управлінського механізму.

Отже питання забезпечення прав і законних інтересів особи є одним з найважливіших у діяльності управлінських кадрів усіх рангів. Світова практика розвитку демократичних країн свідчить, що саме забезпечення прав і свободи людини та громадянина, ставлення держави, її органів та службовців до людини є основним критерієм соціальної справедливості та законності.

                                27.09.2021 р.  - "Борці за свободу прав людини"

           людини 2

Методичні та змістові засади 4

Тема 2.1. Який зв’язок існує між людською

гідністю та правами людини 6

Тема 2.2. Звідки беруться права людини

та яку вони мають історію 12

Тема 2.3. Які права як люди ми маємо 21

Тема 2.4. Хто відповідає за дотримання

та забезпечення прав людини 25

Тема 2.5. Які права мають діти 31

Тема 2.6. Як зрозуміти, що твої права

порушують 39

Тема 2.7. Які механізми захисту прав

людини існують 44

Тема 2.8. Як діти можуть захищати свої права 51

Майстерня громадянина.

Як захистити свої права

в Європейському суді з прав людини 56

Картка підсумкового оцінювання 58

4

Зокрема, у темі 2.1 «Який зв’язок існує між людською гідністю та правами

людини» школярі дізнаються про основні цінності, що лежать в основі прав люди-

ни, і про те, який шлях подолало людство для їхнього забезпечення та реалізації.

Це дозволить зрозуміти, чому захист прав людини є справді важливим.

Тема складається

з таких модулів

1. Що таке людська гідність та як вона пов’язана з правами людини.

2. Універсальність. Індивідуальність. Рівність.

3. Охорона й захист людської гідності.

Завершує цю тему практичний блок — громадянська активність, що передба-

чає організацію та проведення флешмобу з метою популяризації поваги до люд-

ської гідності, протидії дискримінації тощо.

Тема 2.2 «Звідки беруться права людини та яку вони мають історію» при-

свячена висвітленню історії виникнення, визнання та юридичного закріплення

прав людини. Учні отримають змогу дізнатись про відомих борців за права люди-

ни та зрозуміють, у чому полягає суть прав людини, перелічених у міжнародних

документах, і яке значення для цього має діяльність кожного з нас.

Зміст теми

розкривають

такі модулі

1. Що лежить у природі походження прав людини.

2. Як формувалися права людини.

3. Борці за права людини.

У практичному блоці, який завершує цю тему, учням пропонується підготувати

презентацію про українських борців за права людини.

У темі 2.3 «Які права людини ми маємо?» школярі дізнаються про осново-

положні права та свободи, їхні ключові ознаки. Це дозволить їм зрозуміти, чому

можуть виникати дилеми щодо забезпечення та реалізації прав і свобод людини

та як вони вирішуються. Ключові поняття теми: основоположні права і свободи

людини, класифікація прав людини, майбутнє прав людини.

Тема включає

модулі

1. Основоположні права і свободи людини.

2. Класифікація прав людини.

3. Майбутнє прав людини.

Практичне завдання наприкінці теми пропонує учням структурувати інформацію

про права людини та розмістити її на сайті навчального закладу задля

інформування учнів, педагогічних працівників, батьків та ін.

Тема 2.4 «Хто відповідає за дотримання та забезпечення прав людини?»

пояснює школярам, як скористатись своїми правами, хто повинен їх гарантувати

та яким чином ці права реалізуються. Це дозволить старшокласникам зрозуміти

важливість забезпечення принципу верховенства права та розбудови правової

держави в Україні.

Модулі

цієї теми

1. Взаємовідносини «Людина–держава».

2. Чи відповідає держава за дотримання, гарантування та захист прав і свобод

людини.

3. Чи має обов’язки людина щодо реалізації та забезпечення прав і свобод.

Розділ 2 «ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ» знайомить старшокласників

з основними засадами та ключовими поняттями, що стосуються

людської гідності, прав людини, прав дитини та механізмів їхнього

захисту.

5

МЕТОДИЧНІ ТА ЗМІСТОВІ ЗАСАДИ

Завершує тему практичне заняття, в якому школярам пропонується деталь-

ніше проаналізувати одне з прав, розглянутих у темі, та розробити план його

реалізації.

У темі 2.5 «Які права мають діти» учнівська молодь дізнається про права і

свободи дитини, які особливості вони мають, хто і яким чином повинен їх захища-

ти та забезпечувати. Школярі ознайомляться з такими поняттями: права дитини,

Конвенція ООН про права дитини, порушення прав дитини.

Тема містить

такі модулі

1. Як у дітей з’явилися права.

2. Конвенція ООН про права дитини.

3. Як реалізуються права дитини.

Практичне заняття до цієї теми полягає у пошуку аргументів про важливість

бути обізнаними з Конвенцією про права дитини як для дітей, так і для дорослих.

У темі 2.6 «Як зрозуміти, що твої права порушують» з’ясовується, за яких

обставин права людини можуть обмежуватись, та що є порушенням прав людини.

Це дозволить учням усвідомити причини та необхідні умови для обмеження прав

та свобод людини, а також відрізняти порушення прав людини серед інших право-

порушень. Ключові поняття: обмеження прав людини, порушення прав людини,

міжнародний Білль про права людини.

Зміст теми

у модулях

1. Обмеження прав людини.

2. Порушення прав людини.

У завершальному до цієї теми практичному занятті школярам пропонується

написати есе про причини порушення прав людини та способи запобігти цьому.

Тема 2.7 «Які механізми захисту прав людини існують» розкриває міжна-

родні та національні механізми захисту прав людини, порядок звернень щодо за-

хисту прав людини до різних національних і міжнародних органів та організацій.

Це дозволить учням зрозуміти важливість різних механізмів захисту прав людини

та цінність ініціативи кожної особи у цій сфері. Основні поняття, що розкривають-

ся в темі: міжнародні та європейські стандарти і механізми захисту прав людини,

національний механізм захисту прав людини в Україні, порядок звернень щодо за-

хисту прав людини, правозахисники.

Модулі

теми

1. Які є міжнародні та європейські механізми захисту прав людини.

2. Як працює національний механізм захисту прав людини в Україні.

3. Як громадянське суспільство може впливати на захист прав людини.

Практичне заняття до цієї теми передбачає пошук та ознайомлення з діяль-

ністю громадських організацій, що захищають права людей в Україні.

У темі 2.8 «Як діти можуть захищати свої права» учні дізнаються, до кого

можна звернутись і як потрібно діяти, якщо їхні права порушують. Це дозволить їм

навчитися захищати свої права та формувати таке шкільне середовище, де знають

і поважають права дитини. Школярі ознайомляться зі значенням понять: комітет

з прав дитини ООН, уповноважений Президента України з прав дитини, способи

захисту прав дитини.

Тема включає

такі модулі

1. Хто відповідає за захист прав дитини.

2. Яким чином діти можуть захищати свої права у повсякденному житті.

3. Вчимося захищати свої права.

У практичному завданні, що завершує цю тему, учні можуть пригадати ситуації

з порушенням власних прав та написати есе з міркуваннями, як цьому запобігти.

Майстерня громадянина — практичне заняття розділу 2 «Як захистити

свої права в Європейському суді з прав людини» розкриває роль та значення

Європейського Суду з прав людини для захисту прав людини, процедури і прин-

ципи його роботи.

Розділ 2. Права і свободи людини

6

Тема 2.1 Який зв’язок існує між людською гідністю

та правами людини

У цій темі ви дізнаєтеся про основні цінності, що лежать в основі прав лю-

дини, і про те, який шлях подолало людство для їхнього забезпечення та

реалізації. Це дозволить зрозуміти, чому захист прав людини важливий

для кожного і кожної з нас. Ключові поняття з теми: людська гідність,

рівність, рівноправність, дискримінація, цінності прав людини.

Ключові здобутки

у вивченні теми

Думаємо, аналізуючи поняття «людська гідність» та природу походження

прав людини.

Дбаємо, про загальнолюдські цінності, які відображені у правах людини.

Діємо, реалізуючи флешмоб, присвячений питанням прав людини.

Відповідно до Указу Президента України № 877/2014 «Про День Гідності

і Свободи» від 13.11.2014, цю пам’ятну дату упроваджено «з метою утвер-

дження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до

сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події

в Україні початку ХХІ століття».

Обговорюємо У зв’язку з якими подіями в Україні була запроваджена ця пам’ятна дата?

Як ви розумієте зміст і значення Дня Гідності і Свободи для громадян

України?

Як ви гадаєте, чи можна захистити демократичні цінності лише за-

провадженням офіційного дня їхнього відзначення? Обґрунтуйте свою

думку.

Що, на вашу думку, потрібно зробити, щоб у свідомості людини та сус-

пільному житті запанували цінності гідності та свободи?

Як ви вважаєте, що таке людська гідність?

Тема 2.1. Який зв’язок існує між людською гідністю та правами людини

7

Модуль 1 Що таке людська гідність та як вона пов’язана

з правами людини

На сьогодні загальноприйнятого визначення людської гідності не існує.

Дуже важко дати визначення цьому поняттю мовою науки — філософії або

юриспруденції. Втім, кожна людина може відчути і зрозуміти суть гідності,

коли на неї чиниться тиск.

Для того, щоб зрозуміти витоки концепції прав людини, важливим є

розуміння поняття «людська гідність». Людська гідність — це цінність,

яка визначає самодостатність людини, можливість реалізовувати власний

потенціал.

Гідність — це переконаність у тому, що ми можемо організувати життя так,

як це відповідає нашому внутрішньому світові: не коритися авторитарному

режиму, скинути його; скинути передусім з себе, зі своєї душі.

Мирослав Маринович, правозахисник, публіцист, релігієзнавець,

член-засновник Української Гельсінської групи

Гідність — це мій скарб. Це той мій внутрішній скарб, який я маю у собі як невід’ємну

частину мене, прописану на рівні ДНК, яка належить мені по праву народження

і яку не можливо в мене відібрати. Це моя спадковість, моє спадкоємство, моє

достоїнство, мій капітал, мої надбання, мій ресурс, мій потенціал.

Олена Вострова, психолог, лінгвіст, художниця

Їй [гідності] не можна дати визначення, але її можна відчувати. Її має кожна

людина. Це — своєрідний лакмусовий папірець, що може подавати знак про

можливі порушення прав людини. Коли ми відчуваємо приниження чи біль —

страждає людська гідність. Якщо причиною страждання, болю є дії держави —

це ситуація порушення прав людини.

Сергій Буров, правозахисник

Людська гідність пов’язана із самою сутністю людяності, випливає зі самого

факту, що хтось є людиною; його має і немовля, яке ще нічого ні доброго, ні

поганого в житті не зробило, і найбільший злочинець. Людську гідність потрібно

відрізняти від особистої гідності, яке є поняттям, близьким до честі — таку

гідність треба «заробити», вона росте, коли ми поводимося благородно і

порядно, можна її втратити, якщо чинимо підло. Для прав людини важливим є

перше поняття — людська гідність.

Марек Новицький, Голова Гельсінського фонду з прав людини у 1990–2003,

Варшава, Польща

Порівнюємо

і обмінюємося

думками

Чим наведені судження про людську гідність подібні між собою?

Чим людська гідність відрізняється від особистої?

Яким чином людська гідність стосується прав людини? Презентуйте

свої думки перед класом.

Розділ 2. Права і свободи людини

8

Модуль 2 Універсальність. Індивідуальність. Рівність

Людська гідність нерозривно пов’язана з унікальністю кожної людини.

Кожен і кожна з нас володіє думками, почуттями, особистими якостями, а,

отже, є цінністю завдяки своєму існуванню. Саме тому дуже важливо захи-

щати людську гідність.

Права людини є універсальними для представників усіх держав, релі-

гій, культур, націй і вони захищають нас від неправомірних дій або без-

діяльності, що принижують людську гідність. Незалежно від того, якою є

людина: доросла чи дитина, чоловік чи жінка, здорова чи особа з інвалідні-

стю, представляє ту чи іншу расу або релігію, багата чи бідна, усі користу-

ються універсальними правами.

Водночас права людини є індивідуальними і належать кожній людині,

оскільки вона є особливою.

Розглядаємо

та обговорюємо

Розгляньте ілюстрації.

Подумайте, чи однаково люди, зображені на них, сприймають ситуації.

Що, на вашу думку, відчувають зображені персонажі?

Чим їхні відчуття відрізняються?

Важливим для забезпечення людської гідності є поняття рівності.

Сучасна концепція прав людини визначає це поняття як принцип, за яким

усі суб’єкти права мають рівні юридичні права, незважаючи на вік, стать,

расову приналежність, національність, політичні та релігійні переконан-

ня, соціальний, майновий стан тощо.

Принцип рівності закріплений у всіх основоположних міжнародних до-

кументах у сфері прав людини та у більшості демократичних конституцій.

Розглядаємо

та обговорюємо

Розгляньте графічні зображення. Подумайте, чи є тотожними понят-

тя «рівність» і «рівноправність»?

Виберіть із запропонованих те зображення, яке підтверджує вашу дум-

ку. Поясніть, чому ви зробили саме такий вибір.

Тема 2.1. Який зв’язок існує між людською гідністю та правами людини

9

Категорії «рівність» і «рівноправність» — це не тотожні поняття, а тісно

взаємопов’язані. Рівність є ширшим поняттям за рівноправність й вклю-

чає останню. Конституційний принцип рівності особи складається з двох

елементів: рівності прав, свобод і обов’язків (рівноправності) й рівності

всіх перед законом і судом.

Протилежним до поняття «рівність» є поняття «нерівність», тобто не-

однакове ставлення до людей. Якщо це ставлення пов’язане з приналеж-

ністю людини до певної групи, меншини, то необґрунтоване обмеження

прав і свобод людини називають дискримінацією.

У сучасній концепції прав людини застосовують принцип «недискримі-

нації», що означає не тільки рівноправне ставлення та відсутність дискри-

мінації, але й створення додаткових умов та середовища, де людина могла

б реалізувати свої права. Наприклад, для людини з інвалідністю побуду-

вати пандуси для доступу у важливі для забезпечення її потреб місця та

установи, бо інакше вона не може реалізувати більшість своїх прав.

Досліджуємо

та обговорюємо

Ознайомтеся з окремими статтями Загальної декларацiї прав людини.

Визначте, які принципи сформульовані в наведених статтях.

Чому ці принципи закріплені на початку Загальної декларації прав

людини?

Загальна декларацiя прав людини

Стаття 1. Всi люди народжуються вiльними i рiвними у своїй гiдностi та

правах. Вони надiленi розумом i совiстю i повиннi дiяти у ставленні один

до одного в дусi братерства.

Стаття 2. Кожній людині мають бути забезпечені всi права i всi свободи,

проголошенi цiєю Декларацiєю, незалежно вiд раси, кольору шкiри, статi,

мови, релiгiї, полiтичних або iнших переконань, нацiонального чи соцiаль-

ного походження, майнового, станового або iншого становища. Крiм того,

не має бути жодного розрiзнення на основi полiтичного, правового або

мiжнародного статусу країни або територiї, до якої людина належить, не-

залежно вiд того, чи є ця територiя незалежною, пiдопiчною, несамовряд-

ною або як-небудь iнакше обмеженою у своєму суверенiтетi.

Розділ 2. Права і свободи людини

10

Аналізуємо

ситуацію

Ознайомтеся із запропонованими ситуаціями.

Визначте, чи забезпечується у наведених ситуаціях принцип рівності.

Поясніть свою думку.

Ситуація 1

Етнічна більшість громади міста вирішила, що ті, хто належить

до меншини Х, зобов’язані жити в окремому районі населеного пункту.

Ситуація 2

Чоловікові відмовили у видачі водійських прав на підставі того,

що він має поганий зір.

Ситуація 3

В оголошенні про працевлаштування в державну установу, що здійснює

охорону правопорядку, сказано, що пріоритет надаватиметься чоловікам

у віці до 25 років.

Незважаючи на те, що кожна людина є індивідуальністю, як істота соці-

альна вона завжди намагається себе ототожнювати, порівнювати, визна-

чати своє місце в суспільстві за певними, категоріями — національністю,

релігією, культурою, звичками, політичними уподобаннями, фізичними

або психологічними особливостями. Таким чином у суспільстві формують-

ся «більшості» і «меншості». Принцип рівності і забезпечує той баланс між

більшістю і меншістю, враховуючи інтереси всіх людей.

Модуль 3 Охорона й захист людської гідності

Цінності прав людини — гідність, індивідуальність, рівність — стали

визначальними у суспільному житті не одразу. Для їхнього забезпечення

і реалізації людство подолало непростий шлях страждань і боротьби.

Пригадайте з історії, в яких країнах існувала дискримінація на держав-

ному рівні та яких категорій суспільства вона стосувалась.

Слідами

історії

У минулому в багатьох правах відмовляли рабам та представникам ниж-

чих класів, іноземцям. Зокрема, Декларація незалежності Сполучених Штатів

Америки проголошувала рівність усіх людей у гідності та правах, але коло «всіх

людей» було доволі обмеженим — до нього не входили жінки, діти, темношкі-

рі та навіть італійці з ірландцями. Лише через 100 років боротьби темношкірі

американці були звільнені від рабства та майже через 200 років — позбулися

принизливих законів, якими закріплювалася їхня дискримінація.

В освіченій Європі жінки століттями боролися за рівні з чоловіками права.

1907 року вперше у світі жінки були обрані до законодавчого органу — сей-

му Фінляндії. Німкені отримали право голосу лише 1918 року, а англійки —

1928 року. У Франції жінки отримали можливість голосувати на виборах лише

1946 року. До 1971 року Швейцарія відмовляла своїм громадянкам у праві

обирати і бути обраними. У деяких кантонах голосувати на місцевих виборах

швейцарки змогли лише після 1991 року.

Гітлерівська Німеччина позбавила на законодавчому рівні прав людей із фі-

зичними вадами та психічними розладами, гомосексуалів, ромів та євреїв.

Закони Радянського Союзу дозволяли ув’язнювати та знищувати тих, хто

не погоджувався з офіційною ідеологією. Така ситуація наявна і сьогодні у дея-

ких країнах світу, наприклад, у Північній Кореї. У деяких теократичних країнах

утискають права представників недомінуючих конфесій, а за відступ від офі-

ційної релігії людині може загрожувати смерть.

Тема 2.1. Який зв’язок існує між людською гідністю та правами людини

11

Досліджуємо

та обговорюємо

Ознайомтеся з даними таблиці «Топ-10 ознак, за якими найчастіше

дискримінують людей в Україні».

Подумайте, чи стикались ви у своєму житті з випадками дискримінації.

Якщо так, то що саме було її причиною?

Які соціальні групи у вашій громаді, є сьогодні найбільш вразливими до

дискримінації? Поясніть, чому ви так вважаєте.

Які висновки можна зробити за результатами дослідження?

Топ-10 ознак, за якими найчастіше дискримінують

людей в України, %*

% від усіх опитаних

Вік 37,4

Інвалідність 37,7

Майновий стан 24,4

Сексуальна орієнтація 21,0

Стать 20,4

Стан здоров’я 20,3

Політичні погляди 19,9

Етнічне походження (національність) 14,8

Релігійні погляди 12,2

Статус вимушених переселенців 11,8

*Джерело: Що українці знають і думають про права людини: загальнонаціональне

дослідження / [І. Бекешкіна, Т. Печончик, В. Яворський та ін.] ; за заг. ред. Т. Печончик. Київ,

2017. 308 с.

Питання прав людини, основних свобод, демократії і верховенства зако-

ну мають міжнародний характер, оскільки їхнє дотримання — одна з основ

світопорядку.

У правах людини відображені найважливіші загальнолюдські цінності,

якими повинен володіти кожен індивід, ким би він не був і де б не про-

живав. Вони універсальні, тобто є надбанням кожного (міжнародне спів-

товариство визнає права за всіма людьми), неподільні, взаємопов’язані і

взаємозумовлені.

Застосуйте набуті знання та досвід

Організуйте фото-флешмоб зі слоганами «Я — людина і маю почуття

людської гідності», «Ми з тобою особливі», «Я поважаю вашу гідність»,

«Я проти дискримінації» та іншими складеними після вивчення теми

слоганами.

Інструкція для проведення флешмобу

Крок 1. Підготуйте слогани-фрази на аркушах А4.

Крок 2. Зробіть своє фото з однією чи декількома фразами на роздруко-

ваних аркушах А4 або написаними від руки.

Крок 3. Розмістіть це фото на своїй сторінці у соціальних мережах із

поясненням мети флешмобу та проханням підтримати вашу активну

позицію.

Права людини — це за-

гальні права і свободи всіх

людей незалежно від суспіль-

ного устрою, політичного ре-

жиму, міжнародного статусу

країни, громадянство якої

має людина.

Розділ 2. Права і свободи людини

12

Тема 2.2 Звідки беруться права людини

та яку вони мають історію

У цій темі ви з’ясуєте історію виникнення, визнання та юридичного закрі-

плення прав людини. Також ви зможете дізнатись про відомих борців за

права людини та зрозумієте, в чому полягає суть прав людини, перелічених

у міжнародних документах, і яке значення для цього має діяльність кожно-

го з нас.

Ключові здобутки

у вивченні теми

Думаємо про шляхи появи та розширення, визнання та закріплення прав

людини.

Дбаємо про визнані та закріплені в міжнародних документах права і сво-

боди — результат тривалої боротьби суспільства та конкретних людей.

Діємо, здійснюючи проект «Зробимо їх відомими: борці за права людини

серед нас».

Порівнюємо

та обмінюємося

думками

Ознайомтеся з інфографікою, на якій відображено результати опиту-

вання українців щодо можливих джерел прав людини.

З якими джерелами пов’язують походження прав людини опитані

українці?

Як ви думаєте, що вплинуло на результати опитування?

Який варіант відповіді обрали б ви?

Розподіл думок щодо джерел прав людини*

*Джерело: Що українці знають і думають про права людини: загальнонаціональне

дослідження / [І. Бекешкіна, Т. Печончик, В. Яворський та ін.] ; за заг. ред. Т. Печончик. Київ,

2017. 308 с.

Права людини належать їй

від народження

Права людини надаються їй

державою

Права людини визначаються

міжнародними угодами

Права людини визначає релігія

Кожна людина самостійно

визначає, які в неї права

Інше

Тема 2.2. Звідки беруться права людини та яку вони мають історію

Модуль 1 Що лежить у природі походження прав людини

Права людини, як щит — вони захищають нас, вони, як правила, — пояс-

нюють, як поводитися, і вони, як арбітри, — ми можемо до них звертатися.

Що ж розуміємо під поняттям «права людини»? Безумовно, передусім

вони стосуються людських базових потреб, тобто того мінімуму, без якого

людина не може існувати та розвиватися як особистість. Стосовно себе ми

всі визнаємо, що в нашому житті є такі аспекти, які мають бути непоруш-

ними і в які ніхто не має права втручатися, оскільки вони життєво важливі

для нашої природи і нашої людської гідності.

Щоб краще зрозуміти відмінності у природі прав людини, можна умов-

но поділити їх на «права» та «свободи». Говорячи про «свободи», ми має-

мо на увазі ті сфери життя людини, у які не може втручатися держава. На

відміну від «свобод», забезпечення «прав» потребує виконання державою

конкретних дій. Наприклад, для того, щоб ми реалізували право на освіту,

державі недостатньо його визнавати, вона має створити можливості для

його реалізації: побудувати школи, підготувати вчителів, надрукувати під-

ручники тощо.

У 1996 року, прийнявши Конституцію, Україна як держава присягнула-

ся у повному обсязі забезпечити кожному зі своїх громадян і кожній лю-

дині, яка перебуває на території України, весь перелік прав, які містить

Конституція. А ратифікувавши у 1997 році Європейську Конвенцію з прав

людини, українська влада пообіцяла світовому співтовариству забезпечи-

ти всім, хто перебуває під її юрисдикцією, реалізацію записаних у Конвенції

прав та свобод. Це дає кожному громадянину підстави вимагати дотриман-

ня своїх прав, закріплених у національних та міжнародних документах.

Окуляри прав людини

Права людини формують наше повсякденне життя. Буває цікаво примі-

ряти «окуляри прав людини» й озирнутися довкола. Чи замислювалися ви

над тим, що відпочинок на пляжі в чудовий літній день можна розглядати

як право на відпочинок? А про те, що спілкування в мережі Інтернет є реа-

лізацією низки прав?

Одягніть «окуляри прав людини», тобто погляньте на світ через призму

прав людини.

Подумайте і наведіть приклади зі свого життя, ЗМІ, пов’язані з реаліза-

цією чи порушенням прав людини.

Прокоментуйте, наскільки наше повсякденне життя пов’язане з права-

ми людини.

Розділ 2. Права і свободи людини

14

Модуль 2 Як формувалися права людини

Простежте за процесом розвитку прав людини в історії та назвіть його

найважливіші етапи.

Слідами

історії

Історія прав людини нараховує не одне тисячоліття. Можна стверджува-

ти, що права людини — ровесники людства, а їхня ідея зародилася вже тоді,

коли стали виникати перші людські спільноти, з метою обмежити свавілля

сильних, захистити слабких та створити можливості для самореалізації.

Розвиток концепції прав людини — це історія перетворення норм мора-

лі у норми права. Спочатку це були тільки моральні та філософські катего-

рії. Минули тисячоліття перед тим, як ці цінності та гарантії їхньої реаліза-

ції та захисту стали закріплюватись як юридичні норми.

В античній Греції зародилася філософська думка про те, що права не є

привілеями, наданими владою чи суспільством, а чимось природним, влас-

тивим людський істоті. Римські творці законів були послідовниками грець-

ких філософів і також визначали природний характер прав та свобод. Втім,

ці права належали не всім. У Греції та Римі в добу античності права визна-

чались приналежністю людини до певної соціальної групи чи класу. Якщо

людина була громадянином полісу, її статус визначав права. Але якщо вона

не належала до жодної соціальної групи, то взагалі не мала жодних прав.

У середньовіччі, на межі ХІІ–ХІІІ століть у деяких європейських країнах

було прийнято низку важливих документів, якими закріплювалися права та

свободи: спочатку — дворянства, а згодом — всіх вільних людей. Найбільш

відомим з них є «Велика хартія вольностей» — Magna Charta, яку проголосив

1215 року англійський король Іоан Безземельний. Її було прийнято під тис-

ком знаті та духовенства, які більше не хотіли миритися зі свавіллям короля

і, об’єднавшись, змусили його правити відповідно до закону. Наприкінці ХVІІ

та впродовж ХVІІІ століть відомі філософи-просвітники — Джон Локк, Дені

Дідро, Жан-Жак Руссо, Вольтер, Шарль-Луї Монтеск’є розвинули ідею при-

родного походження прав і свобод та стверджували, що вони належать не

тільки громадянам, а кожній людині від народження.

Минуло зовсім небагато часу, й ідеї просвітників були втілені у життя.

У 1689 році в Англії з’явився «Білль про права» — документ, що заклав під-

валини першої конституційної монархії. Як і «Велика хартія вольностей»,

він містив перелік частини прав, які пізніше назвуть громадянськими (осо-

бистими) і політичними правами. А ще через століття ці досягнення при-

множились і закріпилися в таких документах, як Декларація незалежності

Сполучених Штатів Америки (1776 р.) та Декларація прав людини і гро-

мадянина Франції (1789 р.), а згодом — і в Конституціях США та Франції.

Важко переоцінити ці події — вперше в історії людства держави визнали

права громадянина фундаментальною цінністю та заклали цей принцип в

основу державного устрою.

До середини ХХ століття права людини фактично залишалися «правами

білої людини». Існування рабства і расової сегрегації, гендерної дискримі-

нації, переслідування за ідеологічними переконаннями були масовою прак-

тикою, нерідко закріпленою в законі.

«Велика хартія

вольностей» —

Magna Charta, 1215

15

Тема 2.2. Звідки беруться права людини та яку вони мають історію

Розглядаємо

та обговорюємо

Розгляньте наведені фотографії. Які події, на вашу думку, на них

відображені?

Які людські цінності та права людей, зображених на фото, порушува-

лись? Хто був за це відповідальним?

Що ви знаєте про расову політику нацистів, про концтабори? Чому по-

дібна політика стала можливою?

Як, на вашу думку, така політика та її наслідки пов’язані зі створенням

у 1945 році Організації Об’єднаних Націй та розробкою міжнародних ме-

ханізмів захисту прав людини?

Жахливі події Другої світової війни підштовхнули людство до переоцін-

ки цінностей — визнається універсальність прав людини. Геноцид євреїв,

що отримав назву Голокост, винищення ромів, людей з психічними розла-

дами, переслідування гомосексуалів, ув’язнення свідків Єгови, расова по-

літика на окупованих територіях — усе це дало поштовх розвитку ідеї про

те, що питання дотримання прав людини не може бути лише внутрішньою

справою держави.

Більшість країн погодилась обмежити свій суверенітет і дозволити сві-

товому співтовариству контролювати стан дотримання прав людини на

своїх територіях — саме так починають створюватися міжнародні меха-

нізми захисту прав людини. У 1945 році створено Організацію Об’єднаних

Націй. А 10 грудня 1948 року прийнято Загальну декларацію прав люди-

ни. Цей документ складають 30 статей, що містять перелік прав, які нале-

жать без винятків кожній людині. Важливість Декларації полягає і в тому,

що вона стала предметом «світового консенсусу» — переважна більшість

країн світу, попри великі соціальні та культурні відмінності, визнали цін-

ність проголошених у ній прав та свобод.

Расова сегрегація ( лат.

segregatio

— відділення) —

різновид дискримінації, який

полягає у фактичному чи

юридичному відокремленні

в межах одного суспільства

тих суспільних груп, які вирізняються

за расовими ознаками,

та в подальшому законодавчому

обмеженні їхніх

прав.

1. Режим доступу: https://bigsmi.com/

news/21140-lagerya-smerti-vtorayamirovaya-

vojna-natsistskie-lageryasmerti.

html?page=11&per-page=12

2. Режим доступу: https://www.depo.

ua/ukr/life/top-15-ridkisnih-fotografiydrugoyi-

svitovoyi-viyni-09052016090000

3. Режим доступу: http://tyzhden.ua/

History/71740

Розділ 2. Права і свободи людини

16

Цікава інформація

Елеонора Рузвельт, дружина Президента США Франкліна Делано

Рузвельта, очолювала Комісію ООН з прав людини і відіграла значну

роль у підготовці Загальної Декларації прав людини. Пропонуючи її

на розгляд Генеральній Асамблеї ООН, вона сказала «Зараз ми стоїмо

на порозі найбільшої події як у житті ООН, так і в житті людства. Ця

Декларація цілком може стати міжнародною Великою хартією воль-

ностей для людей всього світу». Текст Декларації був перекладений

375-ма мовами та діалектами і став першим глобальним визначенням

прав, якими володіють всі люди.

Елеонора Рузвельт із Загальною декларацією прав людини

Покоління прав людини

Упродовж наступних десятиліть на регіональ-

ному та всесвітньому рівнях прийнято міжнародні

угоди, які визначають механізми контролю за до-

триманням та захистом прав людини. У 1950 році

на Європейському континенті виникає Конвенція

Ради Європи про захист прав людини і осно-

воположних свобод. А у 1966 році Організація

Об’єднаних Націй приймає два Міжнародні пак-

ти — «Про громадянські і політичні права» та

«Про соціальні, економічні і культурні права».

Згодом у системі ООН, Ради Європи прийнято й

інші документи, які мають силу міжнародних угод.

Так, відповідно до їхнього історичного розвит-

ку, сформувалась умовний поділ прав людини на

покоління. Традиційно їх поділяють на три, однак

дедалі частіше з’являється думка про виокремлен-

ня четвертого покоління.

Перше покоління прав та свобод людини і

громадянина визначало межі втручання держав-

ної влади у сфери громадянського суспільства та

особистого життя людей — право на свободу дум-

ки, совісті і релігії, рівність перед законом, право

на участь в управлінні державою, недоторканість

особи тощо.

Перші акти англійського конституціоналізму,

що закріплюють права людини, — Петиція про

права (1628), «Хабеас корпус акт» (Habeas Corpus

Act) (1679) і Білль про права (1689). До першого

покоління прав людини належать також аме-

риканські декларації, а саме: Декларація прав

Вірджинії (1776), Декларація незалежності США

(1776), Конституція США (1787), Білль про права

(1791), а також французька Декларація прав лю-

дини і громадянина (1789) та інші.

Друге покоління стосується соціально-еко-

номічних та культурних прав людини. Вимоги

їхнього визнання почали з’являтися після Першої

світової війни, а закріпились як юридичні норми

після Другої світової війни, коли завдяки потуж-

ному промисловому розвитку склалися вагомі

передумови для задоволення соціальних потреб

громадян.

До них належать свобода праці й підприємни-

цтва, право на житло, право на особисту власність,

право на сім’ю, право на охорону здоров’я, право

на відпочинок, право на освіту, свободу творчості,

право на користування культурними цінностями

та ін.

Становлення третього покоління прав лю-

дини пов’язане з національно-

визвольним рухом

країн, що розвиваються, а також із загостренням

глобальних світових проблем після Другої світо-

вої війни. Це покоління стосується права народів

на власну культуру, мову, незалежну національну

державу, природні багатства, рівноправну участь

у науково-технічному прогресі та міжнародній

торгівлі, а також права на мир, безпеку, гуманітар-

ну допомогу та безпечне довкілля.

Взаємозалежність між першим, другим і третім

поколіннями прав людини забезпечує дотриман-

ня такого принципу: реалізація колективних прав

не повинна обмежувати права і свободи особи.

У XXI столітті правозахисники визначили появу

четвертого покоління прав людини, яке пов’яза-

не з науковими відкриттями в галузі мікробіології,

медицини, генетики тощо. Ці права є результатом

втручання у психофізіологічну сферу життя люди-

ни (наприклад, право людини на штучну смерть

(евтаназію); право жінки на штучне запліднення і

виношування дитини для іншої сім’ї, вирощуван-

ня органів людини з її стовбурових клітин та ін.),

яке, однак, не є безмежним (заборона клонування

людини та встановлення інших правових меж).

17

Тема 2.2. Звідки беруться права людини та яку вони мають історію

Модуль 3 Борці за права людини

Українська

Гельсінська група

з прав людини

Появу українського правозахисного руху пов’язують із діяльністю

Української Гельсінської групи з прав людини, яка була утворена 9 листопада

1976. Метою діяльності вона визначала сприяння виконанню в Україні поста-

нов Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінкі

1975 році. Засновниками / засновницями організації були Микола Руденко

(керівник групи), Олександр Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко

Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав

Маринович, Ніна Строката, Олексій Тихий.

Досліджуємо

та обговорюємо

Досліджуємо

та обговорюємо

Історія прав людини — це історія боротьби за них

(Адаптовано за матеріалами посібника з освіти в галузі прав людини

«Компас»)

Об’єднайтесь у групи. Ознайомтеся з інформаційними картками, які

подають біографії, вислови і зображення відомих людей — активістів

ХХ століття в сфері захисту прав людини.

Картка А — вислови, картка Б — фото, картка В — біографії. Кожна гру-

па обирає по одній картці А. Ваше завдання підібрати до картки з висло-

вами відповідну фотографію та біографію діяча.

Зважте, що всі картки перемішані хаотично. В результаті роботи

групи має утворитися комплект із 3-х карток: вислів — фото —

біографія

з відповідним набором літер (наприклад, А1-Б7-В2). За

необхідності скористайтесь інтернет-ресурсами.

Підготуйте коротку розповідь про обраного вами правозахисника чи

правозахисницю і презентуйте її перед класом.

Яка інформація для вас виявилась новою, цікавою, вражаючою?

Чиї ідеї та діяльність вам імпонують найбільше? Поясніть свою думку.

Які наслідки мала діяльність цих людей для тих, за чиї права вони боро-

лися, та для людства загалом?

Чому історія прав людини пов’язана з боротьбою за них?

Микола Руденко Олесь Бердник Іван Кандиба Левко Лук’яненко

В’ячеслав Чорновіл Оксана Мешко Ніна Строката Олекса Тихий

Віднайдіть інформацію

про борців

за права людини

в Україні, їхні публі-

кації, мистецькі тво-

ри, заходи та рухи,

які впливали на

розвиток прав

людини в Україні.

Зробіть презентацію

у класі або викладіть

свої думки в есе.

Розділ 2. Права і свободи людини

18

А 6

«... Люди, що хочуть будувати державу на

міцних демократичних засадах, спершу по-

винні звільнити власний розум від байду-

жості та страху.

Саме людське бачення світу, де панували

б здоровий глуз і цивілізована людяність,

спонукає кинути виклик і страждати

заради побудови суспільства, вільного

від нестатків та страху».

Аун Сан Су Чжі

А 3

«Я боровся проти панування

білих, і я боровся проти домі-

нування чорних. Я плекав ідеал

демократичного та вільного

суспільства, в якому всі люди

житимуть у гармонії та ма-

тимуть рівні можливості.

Це — той ідеал, заради якого я

хочу жити і до якого я прагну».

Нельсон Мандела

В 2

Народилась у Бірмі, дочка вби-

того лідера національно-ви-

звольних сил Бірми. Керівник

продемократичного руху у

своїй рідній країні. Боролась

проти військового режиму.

Розбудила Бірму своїми при-

страсними виступами на за-

хист демократії та прав лю-

дини. У 1991 році нагороджена

Нобелівською премією миру.

А 1

«Роз’єднаність людства загрожує

йому загибеллю.

Я відчуваю себе в невідплатному

боргу перед сміливими і

моральними

людьми, які є

в’язнями

тюрем, таборів і психіатричних

лікарень за свою

боротьбу на захист прав лю-

дини. …сьогодні ми повинні

боротися

за кожну людину ок-

ремо, проти кожного випадку

несправедливості, порушення

прав людини — від цього зале-

жить дуже багато в нашому

майбутньому».

Андрій Сахаров

А 7

«Якщо ця “кваліфікація” була б правильною,

нас би судили по законах нашої держави.

Оскільки нас не судять, то за що виключа-

ють зі Спілки художників? Хіба позбавлення

права на творчість, блокування безробіт-

тям може бути мірою покарання? За ра-

дянськими законами це юридично неправо-

мірно».

Алла Горська

В 3

Радянський фізик, один з роз-

робників водневої бомби. Ви-

магав лібералізації СРСР, про-

тестував проти незаконних

розправ над борцями за грома-

дянські та національні права.

За протести проти радян-

ської інтервенції в Афганіс-

тані він був позбавлений всіх

державних нагород й фактич-

но ізольований від зовнішнього

світу. Лауреат Нобелівської

премії миру 1975 року.

В 1

Українська видатна художниця. Виступала

на захист української мови, культури. Ви-

кривала злочини радянської влади, висту-

пала проти комуністичного режиму СРСР.

Брала участь в акціях протесту проти роз-

прав над українськими правозахисниками.

Б 1

Б 6

Б2

Б 7

19

Тема 2.2. Звідки беруться права людини та яку вони мають історію

А 4

«У мене є мрія, що настане день, коли наша

нація повстане і доживе до істинного змісту

свого девізу: “Ми вважаємо самоочевидним,

що всі люди створені рівними”.

У мене є мрія, що одного дня ця нація підні-

меться, і переживе свою долю. Ми всі знаємо,

що люди на землі створені рівними».

Мартін Лютер Кінг

В 4

Боровся проти расизму. Йому

було заборонено брати участь

у мітингах, змушений піти у

підпілля, а згодом, заарештований

та засуджений до до-

вічного ув’язнення. Провів 27

років за ґратами.

Був обраний президентом Пів-

денно-Африканської республі-

ки на перших демократичних

виборах у цій країні у віці 76

років. Лауреат Нобелівської

премії миру 1993 року.

В 5

Був священиком баптистської

церкви в Монтґомері (штат

Алабама. Боровся за грома-

дянські права темношкірого

населення в США ненасиль-

ницькими походами, демон-

страціями та бойкотами. За

непокору владі його неоднора-

зово заарештовували.

Очолив шеститисячний марш

протесту в Мемфісі, метою

якого була підтримка робіт-

ничих страйків. Був смертель-

но поранений внаслідок по-

стрілу снайпера, але його мрія

збулась.

В 6

Радянський генерал-майор, українець. Коман-

дував дивізією в роки війни 1939–1945. Створив

і очолив першу в СРСР кафедру військової кібер-

нетики, опублікував 86 наукових праць у цій га-

лузі, захистив докторську дисертацію. Проте-

стував проти вторгнення радянських військ до

Чехословаччини, виступив на захист кримських

татар. За відкриту правозахисну діяльність

позбавлений усіх військових звань і державних

відзнак. Перебував у радянських тюрмах, табо-

рах і «психушках». Позбавлений громадянства

СРСР.

А 5

«Ця імперія [СРСР] є загрозою

для всього світу. Тому бороть-

ба за її деколонізацію не може

бути справою однієї нації. Це

завдання всього світу».

«Влада, що народилася у під-

піллі і вийшла з нього, любить

у темряві творить свої чорні

справи. Ми ж прагнемо вине-

сти їх на світло, опромінити

їх світлом правди».

Генерал Петро Григоренко

Б 5

Б 3

Б 4

А 2

«Ненасильство є найбільшою

силою в розпорядженні люд-

ства. Воно могутніше за

зброю масового знищення, роз-

роблену в контексті винахід-

ливості людства».

«Спочатку вони тебе не помі-

чають, потім сміються над

тобою, потім борються з то-

бою. А потім ти перемагаєш».

«Якщо бажаєш, щоб світ змі-

нився, — сам стань цією змі-

ною».

Махатма Ганді

В 7

Народився в Індії, коли вона ще була під

владою Британської імперії. Став лідером

національного руху, що провадив успішну

кампанію ненасильницького опору за не-

залежність Індії. Здійснив пішу ходу у 241

милю через Індію, що поклала початок

масовій кампанії громадянської непокори

англійській колоніальній владі («Соляний

похід»). Провів у загальній кількості 2 338

днів життя у в’язниці в невпинній боротьбі

за мир.

Розділ 2. Права і свободи людини

20

Застосуйте набуті знання та досвід

Розглядаємо

та обговорюємо

Розгляньте фотографії. Що, на вашу думку, поєднує зображених на них

людей?

Що мотивувало цих людей до правозахисної діяльності?

Яке значення мають подібні дії та акції для тих, чиї права вони захища-

ють та для суспільства в цілому?

Чи можна вважати

цих людей героями?

Наведіть приклади подібних дій суспільства на захист прав людини

в Україні.

Фото 1. Кореянка перегороджує дорогу спецпідрозділу поліції, щоб

захистити учасників демонстрації протесту проти політики уряду.

Сеул, Південна Корея, 24 квітня 2015 року.

Фото 2.

Жінки в масках

протестують

проти гендерного

насильства

на демонстрації

в Мадриді,

25 листопада

2015 року.

Фото 3. Акція «Сочі. Грати за олімпійськими

кільцями» у Парижі проти утиску

громадянських свобод в Росії, що відбулася

1 лютого 2014 року. Усередині кілець були

представлені плакати з світлинами російських

політв'язнів і фото, зробленими на акціях

російської опозиції, розігнаних поліцією.

Фото 4. Студентська акція протесту

на підтримку європейських цінностей і вибору

в Україні — Євромайдан. Протести розпочалися

як реакція на рішення Кабінету Міністрів

України про призупинення процесу підготовки

до підписання Угоди про асоціацію між Україною

та Євросоюзом. Київ, 21 листопада 2013 року.

Фото 5. Акція в підтримку кримських татар

та мешканців анексованого Криму, незаконно

заарештованих та засуджених за підозрою

в терористичній діяльності.

Санкт-Петербург, лютий 2017 року.

21

Тема 2.3 Які права як люди ми маємо

У цій темі ви дізнаєтеся про основоположні права та свободи та їхні клю-

чові ознаки. Це дозволить зрозуміти, чому можуть виникати дилеми щодо

забезпечення та реалізації прав і свобод людини та як вони вирішуються.

Для вдалої участі у дискусіях важливо ознайомитись зі значенням таких

понять: основоположні права і свободи людини, класифікація прав людини,

майбутнє прав людини.

Ключові здобутки

у вивченні теми

Думаємо, аналізуючи забезпечення основоположних прав людини.

Дбаємо про перспективи й загрози розвитку прав людини у майбутньому.

Діємо, інформуючи учнів школи про права людини.

Модуль 1 Основоположні права і свободи людини

Усі ми прагнемо щастя. І хоча кожен і кожна з нас розуміє його по-своє-

му, важко не погодитись, що щаслива людина — це та, яка має можливість

задовольняти свої потреби (їжа, житло, сім’я, вільне та цікаве спілкуван-

ня, успішна робота, здійснення мрій тощо). Можливість реалізовувати свої

потреби дають права, що гарантуються міжнародними та національними

законодавчими актами. Але лише мати права недостатньо, необхідно

знати свої права.

Громадянська реклама

Навіщо мені знати свої права?

Для уникнення ситуацій їхнього порушення

Для можливості захисту

Для відновлення порушених прав

Для поваги до прав інших людей,

які мене оточують

Для того, щоб мати високий рівень

правової культури

Основні права і свободи людини визнані на міжнародному рівні й закрі-

плені у Загальній декларації прав людини.             

                                                            "Захист прав дітей в Україні" - 04.11.2021 р.

Однією із основних характеристик сучасного суспільного життя є глибокі інтеграційні процеси, які охоплюють різні сфери, у тому числі і правові системи держав. Посилення міграційних процесів, глобалізація породжують виникнення правовідносин, що виходять за межі правової системи однієї держави, але потребують правового регулювання. Кордони внутрішньої юрисдикції держав вже не є незмінними, держави дозволяють міжнародно-правове регулювання питань, які традиційно вважалися такими, що стосуються лише внутрішньодержавних відносин.

В сучасних умовах, коли шлюби як офіційні так і "цивільні" між громадянами різних держав стали звичним явищем, інтереси дітей, народжених у таких шлюбах, мають також захищатися на міждержавному рівні.

Одним з основних компонентів державної політики України у сфері захисту дитинства є удосконалення нормативно-правової бази, у тому числі, імплементація норм міжнародного права. Результатом цієї діяльності є те, що на сьогодні Україна є учасницею цілого ряду міжнародних документів у сфері забезпечення прав дитини.

Свідченням наміру нашої держави забезпечувати захист прав дитини є, серед іншого, постійна робота заінтересованих органів влади з підготовки пропозицій про приєднання України до міжнародних договорів у сфері сімейного права.

Слід відзначити, по-перше, що Конвенція ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 року і набула чинності 27 вересня 1991 року.

По-друге, важливе значення має ратифікація низки міжнародних договорів у сфері сімейного права, розроблених в рамках Ради Європи і Гаазької конференції з міжнародного приватного права, що дозволяють вирішувати практичні питання, які стосуються здійснення прав дітей, регулюють відносини батьків і дітей, як матеріальні, так і особисті. Деякі з цих договорів були підписані Україною ще в 2002 – 2003 роках.

Так, у 2006 році було ратифіковано: Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, 1980р.; Європейську конвенцію про здійснення прав дітей, 1996р.; Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, 1996р.; Конвенцію про контакт з дітьми, 2003р.; Конвенцію про стягнення аліментів за кордоном, 1956р. та Конвенцію про визнання і виконання рішень стосовно зобов’язань про утримання, 1973р.

У 2008 році ратифіковано Європейську конвенцію про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми, 1980р. У січні 2009 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом, 1975р. Готуються пропозиції щодо ратифікації ще низки Конвенцій, а саме: Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, 2007р., Європейської конвенції про усиновлення (переглянутої), 2008р., Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення, 1993р.

Крім того, Україна вже не лише приєднується до чинних Конвенції, але й бере активну участь у розробці нових міжнародних інструментів у сфері сімейного права як, наприклад Європейської конвенції з усиновлення (переглянутої), Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, Конвенції про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших форм сімейного утримання.

Зазначені Конвенції після надання згоди на їх обов’язковість Верховною Радою України відповідно до статті 9 Конституції України стають частиною національного законодавства України.

Окремо слід зазначити важливість прийняття і набуття чинності новим Сімейним кодексом України, який на національному рівні забезпечує регулювання всіх шлюбних та сімейних правовідносин особистого майнового і особистого характеру. 1

Окремі розділи Сімейного кодексу України (далі – СКУ) присвячені регулюванню відносин між батьками та дітьми. У свою чергу, чинні міжнародні договори дозволяють вирішувати на міждержавному рівні питання, пов’язані з правовідносинами батьків і дітей, батьківською відповідальністю, опікою, піклуванням та аналогічними інститутами, а також питання визнання і виконання судових рішень.

На захист дітей від їх незаконного переміщення спрямована Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Конвенція створює процедуру для забезпечення повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують, до країни постійного місця проживання.

Зазначена Конвенція є найпоширенішим міжнародним інструментом у цій сфері адже її учасницями є вже 81 держава світу 2, які співпрацюють у її рамках і використовують її ефективний механізм.

Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 11 січня 2006 року, а чинності Конвенція набула 1 вересня 2006 року. 3

Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка не досягла 16 років, та проживала в Договірній державі безпосередньо перед протиправним вивезенням за кордон.

Стаття 8 Конвенції надає будь-якій особі, установі (іншому органу), які стверджують, що дитина була вивезена або утримується з порушенням прав піклування, право звернутися з заявою про допомогу у забезпеченні повернення дитини.

У Конвенції вживаються поняття "право піклування" і "право доступу", тлумачення яких обмежено цілями Конвенції. Так "право піклування" охоплює права, пов’язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини, а "право доступу" включає право спілкуватися з дитиною, у тому числі переміщувати дитину на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання. Отже, переміщення вважається незаконним, коли має місце вивезення за кордон або неповернення з-за кордону дитини, якщо при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу.

Правові підстави виникнення правового зв’язку між дитиною і особою (установою) визначаються відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала, чинного рішення суду або компетентного органу або є наслідком угоди. Важливо також, щоб піклування ефективно здійснювалося.

У будь-якому випадку, положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей застосовуються до випадків, які не містять складу злочину.

Особою, що вивозить дитину може бути один із батьків, інший родич, особа, яка призначена опікуном дитини. З дитячого будинку дитина може бути забрана родичем, який не має права опіки над дитиною. Це може навіть бути людина, яка не перебуває у родинних стосунках з дитиною (наприклад, хрещені батьки).

Отже, по-перше, в будь-якому випадку має місце вилучення дитини з сім’ї та соціального середовища, в якому вона розвивалася як людина. По-друге, особа, яка забирає дитину за кордон, є членом сім’ї дитини: в більшості випадків батьком або матір’ю і, як правило, сподівається отримати відповідне рішення компетентних органів щодо опіки над дитиною, тобто "узаконити" переміщення дитини.

Таким чином, Конвенція встановлює своїм завдання відновлення status quo шляхом негайного повернення дітей, які були неправомірно вивезені, оскільки вирішувати будь-які суперечки стосовно місця проживання і опіки над дитиною мають юрисдикцію лише органи за місцем постійного проживання дитини.

Заяви відповідно до Конвенції направляються до Центральних органів, призначених державами-учасницями для виконання функцій, визначених Конвенцією. В Україні ці функції виконує Міністерство юстиції через свої територіальні управління юстиції.

Рішення про повернення дитини, або відмову у поверненні, приймає суд або компетентний орган, тієї Договірної держави, в якій дитина знаходиться внаслідок вивезення. В Україні таке рішення приймається судом. Підстави для відмови у поверненні визначені безпосередньо Конвенцією, проте їх перелік невеликий. Суд може відмовити у поверненні, якщо минуло більше одного року з дати незаконного вивезення; дитина вже прижилася у своєму новому середовищі; заявник фактично не здійснював права піклування стосовно дитини, або дав згоду на вивезення дитини і проживання, або пізніше дав мовчазну згоду; існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди, створить для дитини нетерпиму обстановку; виявлено, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.

При цьому стаття 16 Конвенції містить вимогу не вирішувати питання щодо визначення місця проживання дитини по суті, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції. Тобто, слід враховувати, що прийняте рішення про повернення дитини до країни її простійного місця проживання не означає автоматичного вирішення питань про постійне місце проживання дитини, способи участі у вихованні та спілкуванні з нею.

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей також передбачає можливість звертатися із заявою про ефективне здійснення прав доступу, тобто про надання можливості другому з батьків, або іншому родичу, що проживають за кордоном, реалізовувати своє право на спілкування з дитиною. Фактично Конвенція надає право звертатися і отримувати згоду, у тому числі, на "транскордонний контакт", тобто на виїзд дитини на обмежений проміжок часу за кордон.

Механізм розгляду заяв про здійснення права доступу в цілому не відрізняється від механізму, передбаченого для заяв про повернення дитини. Рішення, у тому разі коли батьки або інші заінтересовані особи не досягають згоди, також приймається судом, з урахування найвищих інтересів дитини.

У сучасному світі розлучення дитини з одним із батьків або іншими родичами може відбутися не просто в наслідок переїзду в інше місто, регіон, а взагалі – в іншу країну. Однак, незважаючи на це дитина має право спілкуватися з батьками, іншими особами, з якими існують сімейні зв’язки або навіть психологічні та духовні, якщо відповідне законодавство передбачає такі можливості (наприклад це можуть бути хрещені, вчителі, тощо). Проте, як бути у тих випадках, коли існує загроза, що у випадку транскордонного контакту (коли матиме місце виїзд дитини за кордон) дитина не повернеться до місця постійного проживання або той із батьків, який проживає окремо, прагне установити контакт на регулярній основі, які гарантії і заходи можуть бути застосовані.

Визначення загальних принципів, що застосовуються до контакту між дітьми та їхніми батьками, а також іншими особами, що мають сімейні зв’язки з дітьми, відповідних запобіжних заходів та гарантій для забезпечення належного здійснення контакту й негайного повернення дітей після закінчення контакту, а також започаткування співробітництва між компетентними органами є предметом Конвенції про контакт з дітьми 4, яка була ратифікована Верховною Радою України 20 вересня 2006 року 5. Конвенція набула чинності для нашої держави 1 квітня 2007 року.

Положення Конвенції дозволяють вирішувати комплекс питань пов’язаних з реалізацією права на контакт.

У зазначеній Конвенції вживається термін "контакт" замість "доступ до дитини". Вжиття терміну "контакт" відповідає сучасним концепціям, які склалися у світі, і стосуються "батьківської відповідальності". Під контактом розуміється перебування дитини протягом обмеженого періоду разом з батьками, а також іншими особами, що мають сімейні зв’язки з дитиною і з якою вона зазвичай не проживає, чи зустріч з зазначеними особами, будь-яке спілкування або надання інформації такій особі про дитину або дитині про таку особу.

Отже, фактично врегульовується питання здійснення права дитини на спілкування з одним із батьків, який проживає окремо, з іншими родичами (дідом, бабою, повнолітніми братами і сестрами).

Конвенція про контакт з дітьми визначає запобіжні заходи та гарантії, що повинні вживатися стосовно контакту. Відповідно до положень Конвенції кожна Договірна Держава передбачає запобіжні заходи та гарантії для забезпечення виконання рішення та для забезпечення повернення дитини чи запобігання її неналежному переміщенню й сприяє їх використанню.

Запобіжні заходи й гарантії для забезпечення виконання рішення про контакт можуть, зокрема, включати: спостереження за контактом; зобов’язання особи сплатити витрати, пов’язані з переїздом та проживанням дитини, а також, у відповідних випадках, будь-якої іншої особи, яка супроводжує дитину; сплату застави особою, з якою дитина зазвичай проживає, для забезпечення того, щоб особі, яка добивається контакту, не перешкоджали в такому контакті; накладення штрафу на особу, з якою зазвичай проживає дитина, у разі відмови виконати рішення про контакт.

Запобіжні заходи й гарантії для забезпечення повернення дитини чи запобігання неналежному переміщенню можуть, зокрема, включати: передачу паспортів або документів, що посвідчують особу; фінансові гарантії; майнову відповідальність; взяття зобов’язань або поручительство перед судом; зобов’язання особи, яка має контакт з дитиною, регулярно з’являтися особисто разом з дитиною до компетентного органу у місці, де буде здійснюватися контакт; визначення умов стосовно місця, де повинен відбутися контакт і, якщо це є доцільним, реєстрації в будь-якій інформаційній системі заборони, що запобігає від’їзду дитини з держави, де повинен відбутися контакт, тощо.

На сьогодні деякі з таких запобіжних заходів і гарантій передбачені положеннями ст.153, ч.3,4 статті 157, ч.ч.1,2 ст.159 СКУ. Зокрема, той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов’язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків.

Якщо способи участі одного з батьків у вихованні дитини визначає суд, він може обумовити періодичність чи систематичність побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування, а в окремих випадках, присутністю іншої особи.

Важливість Конвенції полягає також в тому, що вона є юридичною підставою для забезпечення визнання та виконання іноземних рішень про контакт, ухвалених в інших Договірних Державах. Для України це важливо, оскільки стаття 390 Цивільного процесуального кодексу України обумовлює визнання чи виконання іноземного рішення існуванням міжнародного договору.

Якщо дитину не повернуто після закінчення періоду транскордонного контакту, то компетентні органи забезпечують негайне повернення дитини, застосовуючи, де це є можливим, відповідні положення міжнародних документів, внутрішнього законодавства та, де це є доцільним, запобіжні заходи й гарантії.

Центральним органом України для виконання функцій, передбачених цією Конвенцією, визначено Міністерство юстиції.

Отже, ефективний механізм, визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, дозволяє вирішувати випадки цивільно-правових "викрадень" міжнародно-правовими засобами і забезпечувати повернення дітей, яких незаконно вивозять і утримують. У той час як Конвенція про контакт з дітьми забезпечує додаткові можливості для реалізації права громадян України на спілкування з дітьми або особами, з якими їх пов’язують родинні стосунки, і які проживають за кордоном.

У зв’язку з цим слід також відзначити Європейську конвенцію про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми 6, яка була розроблена в рамках Ради Європи, ратифікована Законом України від 6 березня 2008 року № 135-VI 7, і дозволяє вирішувати питання пов’язані з піклуванням про дитину. Конвенція набула чинності для України 1 листопада 2008 року.

У Конвенції термін "опіка" вживається для визначення права особи піклуватися про дитину, зокрема обирати їй місце проживання, або стосується права доступу до дитини. При цьому Конвенція застосовується як до фізичних осіб, так й юридичних осіб, установ і організацій. Слід також зауважити, що Конвенція не застосовується до рішень, метою яких є визначення виключно законного представництва або забезпечення представництва інтересів дітей у майнових питаннях. У той же час, такі рішення можуть прийматися до визнання і виконання, у тому разі, коли вони безпосередньо стосуються опіки.

Таким чином, Конвенція надає можливість запровадити заходи, які забезпечують широке визнання та виконання рішень стосовно опіки над дитиною, гарантувати права доступу батьків до дитини, що є нормальним наслідком права на опіку, забезпечувати належне вирішення проблем, що виникають у випадках, коли дітей неправомірно переміщають через державний кордон, а також запровадити механізми для поновлення опіки над дітьми у випадках її свавільного припинення, що сприятиме посиленню захисту дітей, та встановленню правового співробітництва між компетентними органами Договірних Держав.

Рішення щодо опіки приймаються судами, проте, у деяких державах, як наприклад, у Данії, Норвегії та Швейцарії, це право також надано адміністративним органам.

Отже, будь-яка особа, яка отримала на території Договірної Держави рішення стосовно опіки над дитиною, і яка бажає, щоб це рішення було визнане або виконане в іншій Договірній Державі, може подати із цією метою заяву до центрального органу в будь-якій Договірній Державі. В Україні таким Центральним органом є Міністерство юстиції.

Рішення стосовно опіки, ухвалене в одній Договірній Державі, визнається та, якщо воно підлягає виконанню у Державі походження, приймається до виконання в будь-якій іншій Договірній Державі.

Визначає Конвенція й підстави для відмови у визнанні та виконанні рішень стосовно опіки. Зокрема, у визнанні і виконанні може бути відмовлено, коли відповідача не було повідомлено про справу, справа не належить до компетенції відповідного суду (органу) та рішення є несумісним з іншим рішенням компетентного суду (органу). Тобто, зазначені підстави мають процесуальний характер. До підстав відмови по суті можна віднести посилання на те, що рішення суперечить публічному порядку та інтересам дитини.

Таким чином, застосування положень Конвенції при визнанні і виконанні рішень стосовно опіки над дітьми і використання передбачених нею механізмів дозволяє Договірним Державам максимально перешкоджати неправомірному переміщенню дітей через державні кордони та поновлювати порушені права опіки.

Конвенція також є правовою підставою для визнання і виконання іноземних рішень, що стосуються питань здійснення батьківських прав.

Метою Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 8 є сприяння застосуванню зазначених вище Конвенцій. Верховна Рада України прийняла Закон України про приєднання до цієї Конвенції 14 вересня 2006 року. Конвенція набула чинності для України 1 лютого 2008 року. 9

Конвенція дозволяє визначити:

·        обсяг повноважень державних органів стосовно вжиття заходів захисту дитини, які є необхідними у конкретному випадку,

·        вибір права, яке застосовують держави при вирішенні питань, пов’язаних із захистом особи або майна дитини,

·        порядок виконання заходів, які було вжито іншою державою з метою захисту особи або майна дитини,

·        зобов’язання кожної з Договірних держав призначити Центральний орган, функції та обов’язки таких Центральних органів, а також дії держав з метою виконання положень Конвенції.

Конвенція охоплює питання захисту дітей, батьківської відповідальності, опіки, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, піклування та аналогічних інститутів, влаштування дитини в прийомну сім’ю або в установи опіки і піклування, нагляду з боку державного органу за дитиною, яка перебуває під опікою, а також вжиття заходів з метою захисту особи або майна дитини. 10

Водночас, Конвенція не застосовується до: встановлення або оспорювання відносин між батьками і дитиною; усиновлення; імені та прізвища дитини; набуття повної дієздатності; зобов’язань щодо утримання; довірчої власності чи спадкування; соціального забезпечення; державних заходів загального характеру з питань освіти чи здоров’я; заходів, ужитих внаслідок караних правопорушень, учинених дітьми; рішень про право притулку та про імміграцію.

За загальним правилом, визначеним у Конвенції, компетентними вживати заходи для захисту дитини чи її майна є судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини. Вони зберігають свою юрисдикцію і у тих випадках, коли відбулося неправомірне переміщення або утримування дитини, доти, доки дитина не набуде постійного місця проживання в іншій Державі.

Як виняток, компетентний орган може звернутися з проханням до іншого компетентного органу вжити заходів захисту, якщо вважає, що це сприятиме кращому захисту найвищих інтересів дитини. Таким компетентним органом, до якого звертаються, може бути компетентний орган тієї держави: громадянином якої є дитина; в якій знаходиться майно дитини; до органів якої подано заяву про розірвання шлюбу, окреме проживання або про визнання шлюбу недійсним; або з якою дитина має істотний зв’язок. І навпаки, зазначені органи також можуть ініціювати заходи захисту, якщо вони вважають їх необхідними.

У будь-якому невідкладному випадку органи будь-якої Договірної Держави, на території якої перебуває дитина або майно, яке належить дитині, мають право вжити будь-яких необхідних заходів захисту, які мають тимчасовий характер.

Таким чином, якщо основним критерієм, який покладено у визначення компетентного органу, є звичайне місце проживання дитини, то під час вжиття заходів захисту дитини компетентні органи застосовують своє власне законодавство. Однак, якщо це вимагається для захисту особи чи майна дитини, вони можуть як виняток застосувати або врахувати право іншої Держави, з якою справа має істотний зв’язок.

Набуття, припинення та здійснення батьківської відповідальності визначається правом держави звичайного місця проживання дитини.

Заходи, ужиті органами Договірної Держави, визнаються в усіх інших Договірних Державах.

У визнанні, однак, може бути відмовлено якщо: захід було вжито органом, який не мав на те повноважень; думка дитини не була заслухана; визнання суперечить публічному порядку; захід є несумісним із заходом, ужитим пізніше в не-Договірній Державі звичайного місця проживання дитини.

Будь-які запити повинні надсилатися через Міністерство юстиції України, яке визначено Центральним органом України для виконання обов’язків, що покладаються згідно з Конвенцією та сприяє співпраці між компетентними органами своїх держав для досягнення цілей Конвенції.

Таким чином, Конвенція надає можливість для оперативного прийняття рішення, взаємного визнання таких рішень та сприяє співробітництву компетентних органів. Це має забезпечити ефективне вирішення на міждержавному рівні питань, пов’язаних із забезпеченням та захистом прав дитини на повноцінне життя, всебічне виховання і гармонійний розвиток, а також захист майна, що належить дитині.

При вирішенні усіх питань, невід’ємним є право дитини бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань її сім’ї.

Відповідно до частини другої статті 171 СКУ дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Підтримка прав дітей, забезпечення надання їм процесуальних прав та полегшення застосування ними цих прав шляхом забезпечення того, щоб діти особисто або через інших осіб чи органи були поінформовані та допущені до участі у розгляді судом справ, що їх стосуються, є предметом Європейської конвенції про здійснення прав дітей 11.

Європейську конвенцію про здійснення прав дітей ратифіковано Законом України від 3 серпня 2006 року № 69-V. 12 Конвенція набула чинності для України 1 квітня 2007 року.

Відповідно до положень Конвенції визначаються процесуальні заходи, що мають вживатися державами для сприяння здійсненню прав дітей при розгляді судом сімейних справ, зокрема тих, що пов’язані зі здійсненням батьками своєї відповідальності, визначення місця проживання дитини і доступу, – з метою найкращого врахування думки та інтересів дитини.

З урахуванням норм СКУ Україна визначила коло справ на розгляд судами яких поширюється дія Конвенції, а саме справи, що стосуються: усиновлення дитини; встановлення опіки, піклування над дитиною; визначення місця проживання дитини; позбавлення або оспорювання батьківських прав; інших питань про відносини між батьками та дитиною; будь-яких інших питань, що стосуються дитини особисто, а також питань її сім’ї (у тому числі її виховання, поновлення батьківських прав, управління її майном).

Враховуючи те, що чинне законодавство України передбачає різноманітні випадки, коли дитині надається можливість бути поінформованою та висловити свою думку, і така думка береться до уваги з урахуванням ступеню її зрілості, Європейська конвенція про здійснення прав дітей повинна сприяти подальшому розвитку умов для захисту прав та врахування найвищих інтересів дитини при вирішенні судами сімейних справ, що стосуються дитини.

Конвенція підкреслює необхідність підтримки прав дітей, надання їм процесуальних прав та полегшення застосування ними цих прав при розгляді справи, що їх стосується, зокрема, право бути поінформованими та висловлювати свою думку під час розгляду справи.

Дитині надається право самостійно клопотати про призначення їй представника, у тих випадках, коли законні представники не можуть (не мають право) представляти інтереси дитини.

Серед інших можливих процесуальних прав Конвенція передбачає надання дитині права клопотати про одержання допомоги від відповідної обраної ним особи у висловленні своєї думки та про призначення окремого представника, у відповідних випадках - адвоката; призначити свого представника; здійснювати деякі або всі права сторони у процесі.

Процесуальні права здійснюються з урахуванням віку дитини та її рівня розвитку, що має бути достатнім для розуміння, і визначаються згідно національного законодавства.

Крім того, положення Конвенції деталізують роль і розширюють можливості суду при розгляді справ у випадках, коли потрібно захистити права дитини. Під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення суд має визначити, чи має він достатньо інформації для прийняття рішення в найвищих інтересах дитини, і у разі потреби одержати додаткову інформацію. Крім того, суд має упевнитися в тому, що дитина отримала всю відповідну інформацію, у відповідних випадках проконсультувати дитину безпосередньо або через відповідні служби у справах дітей, якщо це явно не суперечить найвищим інтересам дитини, надати можливість дитині висловити свою думку, і головне приділити належну увагу цій думці.

При розгляді справ, що стосуються дитини, суд має повноваження самостійно вживати заходів у встановлених внутрішнім законодавством випадках, коли благополуччю дитини загрожує серйозна небезпека, самостійно визначити доцільність призначення дитині представника.

Також Конвенція вирішує питання, пов’язані з участю представників у справах щодо дітей. Представник, якщо його дії не суперечать найвищим інтересам дитини надає дитині всіляке сприяння у вигляді відповідної інформації, роз’яснення, а також з’ясовує думку дитини щоб довести її до відома суду.

Держави-учасниці також можуть поширити застосування положень Конвенції на інші категорії справ, що стосуються дітей, а також на ті випадки, коли визначені Конвенцією справи розглядаються не судами, а іншими компетентними державними органами.

Слід враховувати, що важливим є не лише дотримання особистих прав дитини, але й виконання батьками своїх обов’язків по матеріальному утриманню дитини. Це, зокрема, виявляється в забезпеченні неповнолітньої дитини мінімально необхідними благами, що необхідні для її життя та виховання. Законодавче закріплення цих обов’язків спрямоване для забезпечення захисту життя та здоров’я дитини адже самостійно дитина, як правило, нездатна забезпечити собі принаймні мінімальний рівень проживання.

За загальним правилом обов’язок по утриманню дитини виникає у батьків від моменту народження дитини й припиняється у випадку досягнення дитиною повноліття або в разі смерті батьків чи дитини.

Питанню стягнення аліментів на дітей присвячений цілий розділ СКУ, який має назву "Обов’язок матері, батька утримувати дитину та його виконання".

Сьогодні надзвичайно важливим та актуальним для багатьох громадян України та осіб, які постійно проживають в Україні, є вирішення питання про стягнення аліментів за кордоном.

Завдяки існуючій міжнародно-правовій договірній базі України вирішити це питання можливо декількома шляхами.

У разі наявності рішення суду України про стягнення аліментів з громадян, які проживають в державах, з якими Україною укладено двосторонні договори про правову допомогу у цивільних справах, 13заінтересована особа може звернутися з проханням до суду, що постановив рішення про стягнення аліментів, оформити клопотання про визнання та виконання такого рішення на території держави місця проживання боржника.

Водночас, з 19 жовтня 2006 року14 для України набула чинності Конвенція про стягнення аліментів за кордоном, сторонами якої є 61 держава світу15.

Метою Конвенції є спрощення стягнення аліментів у випадках, коли позивач і відповідач проживають у різних державах. Конвенція врегульовує механізм передачі прохання про стягнення аліментів з відповідача, передачу судових рішень у договірну державу, в який приймається рішення про виконання.

Питання про стягнення аліментів порушується фізичною особою на своє утримання або на користь іншої особи, а також юридичною особою, що має право порушувати питання про стягнення аліментів на дитину або іншу особу в установлених законодавством випадках, або належним чином уповноваженим представником відповідної особи.

В Україні заінтересована особа може звернутись до Міністерства юстиції України або територіального управління юстиції за місцем проживання для отримання повної інформації щодо пакету документів для вирішення питання про стягнення аліментів на території іноземної держави, яка є учасницею зазначеної Конвенції. Звернення з проханням (клопотанням) про визнання і виконання рішення суду України про стягнення аліментів на території іншої Договірної Сторони подається позивачем або уповноваженою на це особою письмово в довільній формі. До звернення додається клопотання за встановленою формою.

Позитивним у Конвенції є також те, що вона дозволяє не звертатися за визнанням і виконанням рішення суду України на території Договірної держави, а на підставі наданих документів прийняти рішення про стягнення аліментів у цій державі.

Особи, які проживають в Україні, за допомогою компетентних органів можуть звертатися з позовами про стягнення аліментів на територіях Договірних Держав Конвенції. При цьому компетентні органи відповідних держав мають забезпечити представлення інтересів позивача у процесі, а також сприяти належному виконанню прийнятих рішень.

Крім того, з 1 серпня 2008 року для України набула чинності Конвенція про визнання і виконання рішень стосовно зобов’язань про утримання16, відповідний Закон про приєднання до якої Верховна Рада України прийняла 14 вересня 2006 року, і яка також надає змогу визнавати та виконувати судові рішення про стягнення аліментів, винесені в Україні, на території інших Держав-учасниць Конвенції. 17

Конвенція дозволяє визнавати і виконувати рішення про стягнення аліментів, винесених в інших державах, незалежно від того, рішення це суду чи адміністративного органу. Зобов’язання по утриманню можуть виникати з сімейних відносин, материнства, батьківства, шлюбу або родинних зв’язків.

Конвенція застосовується до рішень про утримання між одержувачем аліментів і платником аліментів, або платником аліментів і державним органом, який стягує відшкодування коштів, виплачених одержувачу аліментів.

При приєднанні Україна визначила, що дозволяє визнання і виконання на території України згідно з Конвенцією рішень, які стосуються зобов’язань про утримання між особами, які є непрямими родичами та між особами, які є родичами по чоловіку або дружині, лише у тих випадках, коли відповідні зобов’язання з утримання існували б згідно з національним законодавством України. Це зумовлено особливостями національного законодавства України, оскільки СКУ не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням (стаття 2 СКУ), однак передбачає можливість, за певних умов, стягнення аліментів і на інших родичів (статті 269-271 СКУ).

У той же час, визнанню і виконанню в Україні підлягають як рішення іноземних судів, так і рішення інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд справ про стягнення аліментів, що набрали законної сили.

Таким, чином на підставі Конвенції незалежно від громадянства чи постійного місця проживання особа може звернутися з проханням про визнання чи виконання рішення про стягнення аліментів.

Як і відповідно до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном клопотання відповідно до зазначеної Конвенції направляються до Міністерства юстиції України або територіальних управлінь юстиції за місцем проживання.

Не зважаючи на сучасні тенденції сім’я є і залишається природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Саме вона має виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, засобом збереження і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей наступним поколінням.

Отже, на сьогоднішній день міжнародні договори, учасницею яких є Україна, дозволяють вирішувати питання, пов’язані із здійсненням батьківських прав і виконанням обов’язків як матеріального, так і нематеріального характеру, незалежно від громадянства і місця проживання батьків і дітей.

Слід зазначити, що в Україні основні підходи до осмислення й реалізації прав дітей, визначених міжнародним та вітчизняним законодавством, протягом останнього часу істотно змінилися. Це пов’язано з посиленням уваги з боку держави до інтересів дітей, удосконаленням механізму контролю за дотриманням чинного законодавства у сфері охорони дитинства, розвитком інституцій соціально-правового захисту дітей та багатьма іншими факторами.

11.10.2021 р. - "ЕФЕКТИВНА КОМУНІКАЦІЯ"

1. Роль спілкування в житті людини та суспільства. Комунікація

Спілкування — це процес людської діяльності, що здійснюється з метою встановлення контактів між окремими людьми й цілими групами. Без спілкування людське суспільство просто не існуватиме. Із самої появи першої людини воно стало причиною та запорукою формування соціуму. Сучасні люди не можуть обходитися без спілкування в жодній сфері свого життя.

Залежно від різних характеристик виділяють велику кількість типів спілкування. Основним є поділ спілкування на вербальне та невербальне.

Вербальне спілкування (від латин. verbalis — словесний) здійснюється за допомогою мови, а тому є унікальним видом спілкування, доступним людині. До певної міри людина навчається цьому виду спілкування в процесі соціалізації, проте для опанування мистецтва спілкування на високому рівні необхідні спеціальне навчання й зусилля.

Невербальне спілкування відбувається за допомогою міміки, жестів і пантоміміки, через прямі сенсорні або тілесні контакти (тактильні, зорові, слухові, нюхові та інші відчуття й образи, отримані від іншої особи). Невербальні форми й засоби спілкування притаманні не тільки людині, але й деяким тваринам, наприклад собакам, мавпам і дельфінам. У більшості випадків невербальні форми й засоби спілкування людини є вродженими.

Також спілкування поділяють на типи відповідно до його мети:

• ділове спілкування — спілкування, метою якого є досягнення будь-якої чіткої угоди або домовленості;

• виховне спілкування передбачає цілеспрямований вплив одного учасника на іншого з досить чітким уявленням бажаного результату;

• діагностичне спілкування — спілкування, метою якого є формулювання певного уявлення про співрозмовника або отримання від нього будь-якої інформації (спілкування лікаря з пацієнтом);

• інтимно-особистісне спілкування можливе за умови зацікавленості партнерів у встановленні та підтримці довірливого й глибокого контакту, виникає між близькими людьми і значною мірою є результатом попередніх взаємин.

Конфлікт — явище, що виникає в результаті зіткнення протилежних дій, поглядів, інтересів, прагнень, планів різних людей або мотивів і потреб однієї людини.

Однією з важливих складових сфери спілкування є комунікація (від латин. communicatio — повідомлення, передача; communico — роблю загальним). Спочатку цей термін позначав передачу будь-чого на відстані. У сучасному світі він має кілька значень. У широкому значенні комунікація — це взаємодія, зв’язок, спілкування між живими істотами. У соціології комунікація — це окрема дисципліна, що вивчає процеси та результати різноманітних видів взаємодії між істотами.

У повсякденному житті досить часто поняття «комунікація» використовується у значенні «спілкування». Однак це не завжди доцільно. У процесі комунікації суб’єкт передає інформацію об’єкту, який має її прийняти й діяти відповідно до отриманої команди. Унаслідок цього в ході комунікації об’єктами можуть виступати як люди, так і тварини або машини.

Інформація, яку передають під час комунікації, залежно від її характеру може сприйматися повністю або з певними втратами. Так, повідомлення, отримане через мобільний зв’язок, передає лише певні факти, але не здатне відобразити прихований зміст, пов’язаний з емоційним станом того, хто його відправив.

Під час спілкування передача інформації відбувається інакше — у формі спілкування рівноправних і вільних партнерів. Зміст переданої інформації може бути таким самим, як і під час комунікації, однак завдяки іншому механізму передачі його сприйняття буде іншим. На обох кінцях ланцюжка передачі інформації розміщені активні суб’єкти спілкування. Вони увійшли в контакт свідомо й тому не лише повідомляють одне одному про певні факти, але в разі потреби змінюють їх, уточнюють, доповнюють тощо. Фактично в процесі спілкування відбувається формування на основі початкової інформації нової, яка е спільним досягненням учасників спілкування.

Комунікація як засіб передачі інформації передбачає, що той, хто її передав, втрачає цю інформацію, і повноцінного зворотного зв’язку немає. Так, передаючи повідомлення, суб’єкт лише отримує підтвердження, що об’єкт отримав надіслане повідомлення. У той самий час спілкування спричиняє те, що його учасники не втрачають інформацію, а збагачують її тим новим, що дізнаються одне від одного. Учасники комунікації залишаються відокремленими одне від одного, а між тими, хто спілкується, виникає певна спільність.

Чому людині необхідне спілкування?

2. Що таке конфлікт. Виникнення конфліктів

Якщо у процесі спілкування зіштовхуються інтереси сторін, то це називають конфліктом. Конфлікт не завжди передбачає сварку або бійку і є невід’ємною частиною людського існування. Існування в суспільстві протилежних думок та пошук шляхів до їх примирення є однією з основ сучасного демократичного суспільства.

Конфліктні ситуації є невід’ємною частиною нашого життя. Певною мірою вони навіть є необхідними, оскільки сприяють розвитку різноманітних ситуацій. Проте вони, звичайно, різняться за своїми масштабами та впливом на суспільне життя. Існує багато видів конфліктів. Вони розрізняються за тим, між ким і через що відбуваються.

На підставі опису життєвої ситуації поясніть, як розгортаються стадії конфлікту.

У випадку, якщо суперечність виникає між соціальними ролями, що виконує одна людина, йдеться про внутрішній конфлікт. Так, він може виникнути в людини, якій через велику завантаженість на роботі не вистачає часу на виконання сімейних обов’язків. Також вони можуть відбуватися між окремими особами, їхніми групами, спільнотами чи державою.

Конфлікти розрізняють за предметами. Відповідно до цього існують:

• політичні конфлікти — між країнами й державами, що відбуваються за території, сфери впливу або інтереси;

• економічні конфлікти — між різноманітними за кількістю групами або суб’єктами з приводу ресурсів або грошей;

• культурні та релігійні конфлікти — між групами або окремими суб’єктами культурного розвитку чи віросповідання;

• професійні конфлікти — між представниками різних професій або галузей народного господарства з приводу економічних або соціальних цінностей;

• етнічні конфлікти — між народами за території розселення або умови проживання.

Метою будь-якого конфлікту, крім внутрішньоособистісних, є досягнення певної користі за рахунок інтересів інших. Основними видами конфліктів за характером їх перебігу є:

• суперництво — боротьба за визнання особистих досягнень і творчих здібностей особи з боку суспільства, групи, організації тощо. Її метою є набуття кращих професійних позицій, суспільного визнання, винагород, а змістом — демонстрація своєї переваги шляхом досягнення соціально важливих і престижних результатів;

• конфронтація — пасивне протистояння протиборчих груп із відмінними політичними, економічними та соціальними інтересами. Відбувається найчастіше без відкритих зіткнень, але пов’язана зі здійсненням тиску на суперника;

• конкуренція — особлива форма суперництва, в основу якої покладено прагнення отримати вигоду або доступ до дефіцитних ресурсів.

Чи можна уникнути конфліктів? Чим корисний конфлікт?

3. Способи розв'язання конфліктів

Спілкування — складне мистецтво. Там, де не вистачає культури спілкування, можуть виникати конфлікти. Найчастіше їхньою причиною бувають розбіжності думок інших про вас та вашої власної про себе. Узагалі безконфліктного життя не буває. Тому варто усвідомлювати, як відбуваються конфлікти і що необхідно для їх подолання.

Для успішного подолання конфлікту доцільно дотримуватися певних рекомендацій.

• У конфлікті завжди програють обидві сторони і не буває переможців. З’ясовувати, хто завинив більше, не має сенсу. Краще зробити перший крок до примирення — це унаочнить вашу силу характеру й самоповагу.

• Розпочніть розмову з опису тих конкретних обставин, які вас не влаштовують. Намагайтеся бути якомога об’єктивнішими. Чим детальнішими і конкретнішими будуть ваші аргументи, тим краще.

• Опишіть свої почуття в цій ситуації. Чимало конфліктів між співрозмовниками ускладнюється невисловленими думками.

ОСНОВНІ ШЛЯХИ РОЗВ’ЯЗАННЯ КОНФЛІКТІВ

Інколи обмін ними дозволяє одразу змінити ситуацію. Використовуйте прості слова («я не розумію», «я не очікую», «я відчуваю образу» тощо).

• Намагайтеся почути протилежну сторону та зрозуміти її. Необхідно пам’ятати, що у вас різне мислення, різне бачення ситуації, що, власне, і спричинило конфлікт. Слухайте уважно, не перебивайте і не сперечайтеся. Цим ви продемонструєте співрозмовнику власне прагнення згоди. Усвідомлюйте, що він висловлює не істину (як і ви), а свою позицію.

• Бажано розібратися у своїх глибинних думках. Можливо, ви інакше зрозуміли співрозмовника або вам не сподобалося щось, узагалі не пов’язане з безпосередньою проблемою, а те, що існувало раніше.

• Знайдіть можливість висловити конкретні пропозиції щодо зміни ситуації. Не варто виголошувати ультимативні заяви — позитивні перспективи більш привабливі. Визначте, що виграє ваш співрозмовник, якщо змінить свою поведінку.

Чи може конфлікт розв'язатися сам собою, чи його необхідно цілеспрямовано вирішувати?

ВИСНОВКИ

Зіткнення інтересів людей спричиняє конфлікти. Уникнути їх фактично неможливо. Однак необхідно навчитися конструктивно розв'язувати конфлікти, використовуючи розуміння їхньої природи, поведінки, інтересів і мотивів їхніх учасників.

Головною перешкодою для розв'язання конфлікту часто стає позиція природного егоїзму його учасників. Подолати її можна, навчившись бути уявно як усередині ситуації, так і поза нею; подивитися на інтереси обох сторін очима спостерігача.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Що таке конфлікт?

2. Що таке спілкування? Яку роль воно відіграє в житті людини?

3. У чому полягає відмінність комунікації від спілкування?

4. Які види конфліктів визначають за характером їхнього перебігу?

5. Назвіть основні шляхи розв'язання конфліктів.

6. Які вам відомі стадії конфліктів, що виникають у людському спілкуванні?

7. Охарактеризуйте особливості й типи конфліктів.

8. Яких правил доцільно дотримуватися для подолання конфліктів у людському спілкуванні?

9. Обговоріть у групах. Чи доцільно розв'язувати всі конфлікти?

10. Які проблеми, пов'язані з виникненням і подоланням конфліктів, наведені в епіграфах до теми? Висловіть своє ставлення до них.

11. Давньогрецький мислитель Сократ сказав: «Заговори, щоб я тебе побачив». Напишіть есе за цим висловом, виклавши в ньому роздуми, до яких він спонукає.

12. Спробуйте проаналізувати свою поведінку. Який зі способів урегулювання конфліктів ви обираєте найчастіше? Чому? До яких наслідків це може призвести?

             "Суспільство" - 18.10.2021 р.

Суспільство постійно змінюється і розвивається. У межах тієї самої країни в різні історичні періоди утворюються неоднакові типи суспільств. Існує кілька типологій за відповідною визначальною ознакою

1. за кількістю рівнів управління й мірою диференціації суспільства поділяються на:

·        прості, де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (такі первісні племена трапляються подекуди й нині);

·        складні, де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків.

Поштовхом до появи складних суспільств було зародження такого соціального інституту, як держава.

2. За способом здобування засобів до існування розрізняють:

·        суспільство первинних мисливців і збирачів, що проіснувало кількасот тисяч років;

·        аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв'язують зародження держави, класів, появу міст, писемності тощо;

·        індустріальні та постіндустріальні суспільства. Термін "постіндустріальне суспільство" запроваджений американським соціологом Д. Беллом.

На думку багатьох фахівців постіндустріальні суспільства (в них переважає не промисловість, а інформатика і сфера обслуговування) прийшли на зміну індустріальним у найрозвинутіших країнах (США, Японія) ще в 70-ті рр. XX ст.

За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, запропонована в середині XIX ст. К. Марксом. Основою цієї типології є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з нею суспільства з різними культурою, політичним устроєм, способом і рівнем життя населення, але об'єднані цими двома ознаками, становлять одну суспільно-економічну формацію. За К. Марксом людство у своєму історичному розвитку пройшло такі формації: первісну; рабовласницьку; феодальну; капіталістичну. У майбутньому капіталістичну формацію мала замінити комуністична.

Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типології, запропоновану Д. Беллом. Об'єднуючи всі існуючі типології, він поділив усесвітню історію на три стадії:

·        до-індустріальну;

·        індустріальну;

·        постіндустріальну. 

Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства (див. табл.).

У до-індустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами - церква та армія. В індустріальному суспільстві - промисловість з корпораціями і фірмами на чолі, а в постіндустріальному - інформація, теоретичні знання з вищою школою як місцем формування і зосередження цих знань.

З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економічна сфера (виробництво товарів) перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.

Досліджуючи різні моделі суспільного устрою, український філософ Ю. Павленко доходить висновку, що нині, на межі II і III тисячоліть, людство переживає одну з найсуттєвіших у своїй історії трансформацій - глобалізацію, перетворившись на єдину (глобальну) функціональну систему. Центральне місце в ній посідає Захід на чолі зі США.

Захід у межах цієї системи розвинув неймовірні для попередніх епох продуктивні сили, створив усесвітню фінансову систему і всесвітнє інформаційне поле. Інформаційна гегемонія сьогодні починає відігравати визначальну роль: домінуючи над виробничою і фінансовою сферами, інформаційна сфера визначає їх характер. Тому новий тип суспільства, який нині утверджується, називають інформаційним.

Досліджуючи еволюцію суспільства й порівнюючи різні її стадії, соціологи виявили низку закономірностей і тенденцій.

Основними з них є дві:

·        кожна наступна стадія (формація) є в кілька разів коротшою від попередньої - капіталістична від феодальної, феодальна від рабовласницької, рабовласницька від первісної. Найтривалішою була первісна формація, яка проіснувала кількасот тисяч років;

·        різні народи і нації, навіть у межах однієї держави, розвиваються з неоднаковою швидкістю; скажімо, у США є райони, в яких зберігся до-індустріальний устрій життя (наприклад, індіанські резервації).

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними - регресом.

Соціальний прогрес - це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географічних умов - клімату, ландшафту, ґрунту, природних багатств тощо.

Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у самому суспільстві. Деякі з учених уважають, що такими причинами є соціальні суперечності (конфлікти) - це так звана конфліктологічна парадигма.

Інші вбачають їх у єдності й боротьбі протилежностей, що має місце в усіх суспільних сферах:

·        економічній - суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;

·        соціально-політичній - боротьба класів-антагоністів;

·        духовній - боротьба протилежних ідеологій.

Соціологи-марксисти при цьому додають, що, оскільки суперечності існували, існують і існуватимуть, то революційні зміни будь-якого суспільства - неуникненні.

Відповідно до різного розуміння причин суспільного розвитку різняться і способи його здійснення. Одні соціологи віддають перевагу реформам, тобто поступовим еволюційним змінам, частковим удосконаленням, що не зачіпають засад суспільного устрою, інші - соціальним революціям, які передбачають найрадикальнішу негайну зміну всіх сфер життєдіяльності суспільства і не обходяться без руйнацій, насильства, знищення, кровопролиття. Проте неефективність революційного шляху перебудови нині вже не є суто теоретичним постулатом. Помилковість цього шляху доведено понад сімдесятирічним досвідом усіх країн колишнього СРСР. Тому співвідношення реформ і революції як рушійних сил розвитку суспільства в сучасних умовах змінюється на користь реформ.

Соціальні реформи безпосередньо зачіпають інтереси людей, стосуються проблем, зв'язаних з матеріальним рівнем і способом їх життя, доступом до соціальних благ, здоров'ям тощо.

Перебудова, що здійснюється через комплексні реформи, розтягнуті в часі, і передбачає кардинальні зміни соціальних інститутів, способу життя, удосконалення всіх сфер життєдіяльності суспільства, називається модернізацією.

Модернізація в соціологічному розумінні - це вдосконалення суспільства, яке робить його таким, що відповідає сучасним вимогам. Це відмова від старих форм і пошук нових. Іншими словами, це означає спрямування суспільства на шлях прогресивного розвитку.

Розрізняють органічну модернізацію, підготовлену всім ходом попередньої еволюції самої цієї країни, і неорганічну модернізацію, що є відповіддю на виклик зовнішніх обставин.

Прикладом органічної модернізації є перехід Англії від феодалізму до капіталізму внаслідок промислової революції у XVIII ст., піднесення американської індустрії в результаті запровадження фордизму в першій половині XX ст. Прикладом неорганічної, часто навіть стихійної, модернізації є суспільні процеси, які відбуваються нині в Україні та інших країнах СНД. Ясна річ, що такий тип модернізації є значно проблемнішим і менш ефективним, ніж перший.

В Україні нема традицій громадянського суспільства. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства наштовхується на шалений опір віджилої командно-адміністративної системи і ще сильнішої й інертнішої соціально-культурної системи, що відбивається на рівні побутової свідомості і світогляду людей, на їхньому способі життя й ціннісних орієнтаціях.

Тому модель соціальних перетворень в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, на розвиток громадянського суспільства зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподільної економіки й політичної нетерпимості.

На думку політологів В. Андрущенка, Н. Горлача, соціальний захист населення і стабільність суспільства можуть забезпечити лише політика розумних компромісів, пошук шляхів громадянського миру і злагоди, зв'язаних з руйнуванням старих нормативно-ціннісних систем.

25.10.2021 р. - "Роль спілкування у житті людини"

Виникнувши на початку людського суспільства в різноманітних примітивних формах, спілкування пройшло довгий шлях розвитку, вдосконалюючись разом з суспільною свідомістю і суспільним виробництвом. Потреба у спілкуванні є тим вихідним пунктом, що пов'язує людину з людьми які її оточують, забезпечує її розвиток як особистості.

Уся система ставлення людини до інших людей реалізується у спілкуванні. Поняття «спілкування» є одним із центральних у системі психологічного знання. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає засобом передавання суспільного досвіду. Його специфіка визначається тим, що в процесі спілкування суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями та ін. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості.

Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв'язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте спілкування). В процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви спілкування.

1. Спілкування та його значення в житті людини

Спілкування являється необхідною передумовою існування людини і суспільства в цілому. Людина не може жити, працювати, задовольняти свої матеріальні і духовні потреби, не спілкуючись з іншими людьми. В цьому значенні спілкування є та «соціальна екологія», поза якою людина втрачає все людське і опускається до рівня тваринного існування. Отже, спілкування є необхідна умова існування людини в філогенезі і разом з тим один з основних факторів та найважливіше джерело психічного розвитку людини в онтогенезі.

Соціальне буття людини включає не лише відношення до природи і суспільства, але й до конкретних людей, з якими вона вступає у прямі або опосередковані контакти. У своєму індивідуальному розвитку людина набуває соціального досвіду в процесі її діяльності і спілкування з іншими людьми.

Спілкування - це форма життєдіяльності індивіда, рівень активності і діяльності особи. У процесі спілкування відбувається обмін інформацією, взаємовплив, співпереживання, формування переконань, поглядів, характеру, інтелекту. Головна мета спілкування полягає у задоволенні людьми своїх потреб - біологічних, соціальних і духовних.

Основними мотивами спілкування є потреби у пізнанні і самопізнанні, в духовному і емоційному контакті, у безпеці і психологічному захисті, у визнанні і престижі, у керівництві і домінуванні, у допомозі і альтруїзмі. У процесі спілкування індивід виявляє і реалізує свої прагнення бути особистістю, громадянином, професіоналом.

Спілкування між людьми відбувається у різних формах:

По-перше, у формі анонімного спілкування (партнери залишаються незнайомими, анонімними - тимчасові контакти пасажирів автотранспорту, жителів одного мікрорайону);

По-друге, у формі функціонально-рольового спілкування (зв'язки між його учасниками обумовлені їх соціальними ролями: лікар - хворий, педагог - учень, керівник - підлеглий);

По-третє, як неформальне спілкування, яке реалізується за межами офіційних відносин (спілкування між друзями, закоханими).

Людське спілкування розвивається і формується на засадах спільної трудової діяльності. У процесі праці люди впливають не тільки на природу, а й один на одного, вони не можуть щось виробляти, не об'єднуючись певним чином для спільної діяльності і для взаємного обміну своєю діяльністю. У зв'язку з цим історія є система пов'язаних одна з одною форм спілкування. Ця система взаємодій і взаємних впливів є тим соціальним процесом, суть якого, на відміну від праці як виробництва речей («обробка природи людьми»), складає виробництво відносин («обробка людей людьми»).

У феномені (явищі) спілкування виявлено і науково обґрунтовано чимало потреб, найбільш істотними з них є:

1. Контактувальна потреба. Людина мусить постійно сприймати інших людей, контактувати, спілкуватися з ними. Без цього деградує її психіка руйнуються мовлення, мислення, пам'ять, почуття.

2. Діяльнісна потреба. Щоб діяти, працювати людина мусить взаємодіяти з іншими людьми, узгоджувати з ними свої дії, що досягається за допомогою, посередництвом спілкування.

3. Пізнавальна потреба. Людина шукає і знаходить в спілкуванні нову інформацію, думки, ідеї, духовні цінності. Це особливо стосується дітей, підлітків, спілкування для них - провідне джерело пізнання світу.

4. Емоційна потреба. З одного боку, людина шукає в спілкуванні підтвердження в почуттях інших людей власної цінності, неповторності, незамінності, прийняття, довіри, захисту, підтримки, симпатії, толерантності, ніжності, любові: подолання таким підтвердженням і прийняттям почуттів самотності, невпевненості, розгубленості, тривоги, туги, страху, відчаю та інших негативно забарвлених переживань.

5. Патронажна потреба. З одного боку, людина шукає самоствердження, самореалізації в лідерстві, переважанні, в керуванні іншими, їх вчинками, судженнями, відношеннями, в пошануванні з їх боку. З іншого, це потреба в приналежності до когось сильного, потужного, авторитетного, референтного, авторитарного, в підпорядкуванні, підкоренні йому з метою перекладення на нього відповідальності за організацію діяльності, її стратегію і тактику, за прийняття рішень.

Зрозуміло, що названі нами потреби спілкування є найбільш узагальненими, їх можна уточнювати, ділити на основі різних особливостей, аспектів, нюансів.

Ці різноманітні і різносторонні потреби людей задовольняються в тій чи іншій мірі через функції спілкування.

1.1 Спілкування і діяльність

Спілкування тісно пов'язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування виступає як форма спільної діяльності, люди завжди спілкуються в процесі певної діяльності. Поєднання діяльності однієї людини з діяльністю інших людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності формуються не тільки суб'єкт-об'єктні (людина - предмет діяльності), а й суб'єкт-суб'єктні відносини (людина - людина). Сутність спілкування полягає у взаємодії суб'єктів діяльності.

Спілкування може розглядатися як сторона, умова діяльності або як окремий вид діяльності. Але зв'язок спілкування й діяльності полягає саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організується. Розбудова плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети діяльності, засобів реалізації, розподілу функцій для її досягнення. Специфіка спілкування в процесі діяльності полягає у створенні можливості організації та координації діяльності її окремих учасників. У спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й утворюються нові зв'язки та стосунки між людьми.

1.2 Спілкування як взаємодія

Спілкування - це активна взаємодія його суб'єктів. Вони по черзі діють одне на одного, оцінюють дії, сприймають або не сприймають спрямовані на них думки, оцінки, почуття. Якщо один із суб'єктів виявляє пасивність, спілкування не відбувається. Іноді бачимо таку картину: один із співбесідників щось розповідає, інший як людина ввічлива, начебто слухає, проте зацікавленості до змісту розмови не проявляє, до переданої інформації ставиться байдуже. Що ж відбувається в цьому разі? Той, хто говорить, не може "перенести" свої думки в голову іншого, залучити його до активного зацікавленого обговорення. Отже, взаємодії між ними не відбулося.

Як показують дослідження, спілкування сприяє фізичній взаємодії, допомагає в разі потреби спланувати її, змінити, дає змогу об'єднати людей у групи з метою організації їх спільної діяльності, в якій формуються позитивні міжособистісні взаємини. Особливості останніх певною мірою визначають взаємодію у життєвих ситуаціях.

Розрізняють два основних види міжособистісної взаємодії:

- співробітництво, або кооперацію (досягнення мети одним із суб'єктів сприяє або не заважає реалізації цілей решти суб'єктів),

- суперництво, або конкуренцію (досягнення мети одним із суб'єктів ускладнює-або взагалі виключає досягнення цілей іншими суб'єктами).

Інколи ці види взаємодії позначаються іншими термінами:

- згода та конфлікт;

- пристосування та опозиція;

- асоціація та дисоціація.

В основу іншої класифікації взаємодії покладено кількість суб'єктів. Це може бути взаємодія між групами, між особистістю та групою, між особистостями (діада). Залежно від ролей це може бути взаємодія, в якій на групу впливає один з її лідерів, просто член групи. Це може бути взаємодія, в якій певна підгрупа ЇЇ членів (сукупний суб'єкт) впливає на одного з членів. Підгрупа разом із лідером може діяти на одного або на кількох членів. Усі члени групи, у тому числі лідер, впливають одне на одного і кожен сам на себе. Саме ця класифікація, як показало наше дослідження, сприяє побудові концепції становлення культури спілкування, особистісному зростанню тих, хто продуктивно спілкується, переходячи від простих видів взаємодії до складніших, зокрема до спільної діяльності.

1.3 Структура спілкування

Ураховуючи складність природи спілкування, важливо розібратись у його структурі. Завдяки дослідженням учених виокремлено три взаємопов'язаних сторони спілкування:

- комунікативну - обмін інформацією між індивідами та її уточнення, розвиток;

- інтерактивну - організація взаємодії суб'єктів, які спілкуються, тобто обмін не тільки знаннями, думками, ідеями, а й діями, зокрема при побудові спільної стратегії взаємодії;

- перцептивну - процес взаємного сприймання й розуміння співрозмовників, пізнання ними одне одного.

У деяких дослідженнях структура спілкування розглядається, виходячи з трьох рівнів аналізу (макро-, мезо- і мікрорівні). На першому з них спілкування індивіда з людьми аналізується в інтервалах, рівних тривалості його життя. На мезорівні вивчаються окремі форми спілкування: бесіда, гра, колективне обговорення та ін. І, нарешті, на мікрорівні - одиницями аналізу виступають взаємопов'язані дії суб'єктів спілкування: «запитання - відповіді», «повідомлення інформації - ставлення до неї», «спонукання до дії - дія» та ін.

Виходячи з цього в літературі описано різні моделі спілкування. Такої, яка б задовольнила всіх, ще не розроблено. Найпростіша модель - це спілкування в діаді (парі).

1.4 Функції спілкування

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє три групи таких функцій:

* інформаційно-комунікативну;

* регуляційно-комунікативну;

* афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання та прийому інформації.

Реалізація цієї функції має кілька рівнів:

* на першому рівні здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості людей, що вступають у психологічний контакт.

* другий рівень - передання інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін.

* третій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів (узгодження - неузгодження, порівняння поглядів тощо).

Регуляційна-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших людей, і реагує на їхні дії. Відбувається процес взаємного налагодження дій. Тут виявляються феномени, властиві спільній діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються взаємна стимуляція і корекція поведінки. Регуляційно-комунікативну функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін.

Афективно-комунікативна функція Характеризує емоційну сферу людини. Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

1.5 Класифікація функцій спілкування

Взагалі спілкування виступає як форма життєдіяльності. Соціальне значення спілкування полягає в тому, що воно виступає засобом передачі форм культури і суспільного досвіду. Специфіка спілкування визначається тим, що в його процесі суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої. В спілкуванні людина самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості. За формою здійснюваних впливів можна говорити про комунікативні вміння і риси характеру людини, про загальну культуру і грамотність.

Спілкування багатофункціональне, що відбивається в багатоманітності класифікацій функцій спілкування. Аналіз поняття спілкування, особливостей його розвитку в онтогенезі та філогенезі показує його складність, багатогранність та багаторівневість. Це знайшло своє відображення і у спробах визначити головні функції спілкування та його структуру.

Більшість дослідників виокремлює функції спілкування, пов'язані з обміном інформацією, узгодженням і коригуванням дій у спільній діяльності та регуляцією емоційного життя людини (Г.М. Андреєва, Д.Б. Паригін, Б.Ф. Ломов).

Спілкування - це не лише обмін інформацією і діяльністю, але й сприйняття, розуміння і оцінка людьми один одного (соціальна перцепція). В процесі спілкування у людини формується уявлення про партнера, його здібності, характер, світогляд, ціннісні орієнтації тощо.

Функції спілкування дуже різноманітні. Існують різні підходи до їх класифікації. Так, за однією з них виокремлюють три основних класи таких функцій:

- інформаційно-комунікативний;

- регулятивно-комунікативний;

- афективно-комунікативний.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює все, що є передаванням і прийманням інформації у психологічному розумінні цих слів. Ідеться не лише про готову інформацію, а й про таку, що формується, розвивається.

Регулятивно-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших людей, і реагує на їхні дії. Відбувається процес взаємного налагодження дій. Тут виявляються феномени, властиві спільній діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються взаємна стимуляція і корекція поведінки. Регуляційно-комунікативну функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін.

Афективно-комунікативна функція характеризує емоційну сферу людини. Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

А.А. Брудний виділяє в якості основних робочих функцій:

- інструментальну функцію спілкування, яка необхідна для обміну інформацією в процесі управління і спільної праці;

- синдикативну функцію, яка знаходить своє вираження в складенні малих і великих груп;

- трансляційну, необхідну для навчання, передачі знань, способів діяльності, оціночних критеріїв;

- функцію самовираження, яка зорієнтована на пошук і досягнення взаєморозуміння. Дана функція особливо характерна для творчих особистостей.

За критерієм «мета спілкування» виділяється вісім функцій спілкування:

1. Контактна функція:

- встановлення стану обопільної готовності приймати та передавати повідомлення і підтримувати взаємний зв'язок до завершення акту.

2. Інформаційна:

- обмін повідомленнями (описами) , запитаннями та відповідями.

3. Спонукальна:

- заохочення партнера або ж самого себе (стимулювання й ауто стимулювання) до виконання певних дій.

4. Координаційна:

- взаємне орієнтування й узгодження дій, коли йдеться про спільну діяльність.

5. Пізнавальна:

- адекватне сприйняття і розуміння сенсу повідомлення, а також взаємне розуміння одне одного (намірів, установок, переживань, станів партнерів).

6. Мотивна:

- або неусвідомлений «обмін емоціями», або ж один з партнерів збуджує в іншому певні емоції.

7. Встановлення відносин:

- усвідомлення і фіксування свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків.

8. Впливова:

- функція спрямована на зміну стану, поведінки, ціннісно-мотиваційної сфери партнера (намірів, поглядів, думок, рішень, уявлень, потреб, рівня активності, смаків, норм поведінки, оціночних критеріїв тощо).

Якщо розглядати спілкування, виходячи з його значення в суспільному житті, то можна виділити дві його глобальні функції:

- спілкування, як фактор розвитку суспільства;

- спілкування, як фактор розвитку особистості.

Незважаючи на таку велику кількість функцій спілкування, всі вони взаємодіють і повинні застосовуватись в комплексі.

Отже, спілкування - багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який передбачає обмін інформацією, певну тактику і стратегію взаємодії між людьми, сприймання і розуміння суб'єктами спілкування один одного.

Висновок

Спілкування історично склалося в процесі спільної діяльності, де спочатку відігравало допоміжну роль: супроводжувало і обслуговувало певні дії. З ускладненням діяльності воно набуває відносної самостійності, починає виконувати специфічну функцію передачі наступним поколінням форм культури і суспільного досвіду. В онтогенезі спілкування також поступово стає особливою діяльністю. Задовольняючи потреби в спілкуванні, людина оволодіває мовленням, освоює соціальні норми, культуру в цілому, будує образ світу і свого Я. В процесі спілкування відбувається перехід від одного рівня життя до іншого. Спілкуючись, людина виявляє себе індивідом і заявляє про себе як особистість.

Спілкування - необхідна умова повноцінного психічного розвитку індивіда, нормального життя. А функції спілкування, як напрямки застосування і впливу спілкування, є необхідною передумовою даного розвитку. Отже, спілкування - це процес, який практично виникає і проходить не між ізольованими індивідами, а між людьми як членами суспільства і тому опосередкований тими чи іншими суспільними засобами. Це двосторонній або багатогранний процес встановлення й розвитку контактів між людьми, зумовлений їхньою потребою у спільній діяльності і який відповідно виконує різноманітні функції для задоволення цієї потреби.

Виходячи з цього, чим більше спілкування опосередковане, що являється його засобом чи способом застосування, можна говорити про важливість його функцій. Визначаючи за різними критеріями велику кількість функцій спілкування, слід пам'ятати, що всі вони так чи інакше взаємопов'язані, впливають одна на одну і повинні застосовуватись в комплексі. Різноманітність функцій спілкування тільки підкреслює багатогранність і значущість даного явища для людини як особистості та суспільства в цілому.

01.11.2021р. - "Конфлікт"

2. Що таке конфлікт. Виникнення конфліктів

Якщо у процесі спілкування зіштовхуються інтереси сторін, то це називають конфліктом. Конфлікт не завжди передбачає сварку або бійку і є невід’ємною частиною людського існування. Існування в суспільстві протилежних думок та пошук шляхів до їх примирення є однією з основ сучасного демократичного суспільства.

Конфліктні ситуації є невід’ємною частиною нашого життя. Певною мірою вони навіть є необхідними, оскільки сприяють розвитку різноманітних ситуацій. Проте вони, звичайно, різняться за своїми масштабами та впливом на суспільне життя. Існує багато видів конфліктів. Вони розрізняються за тим, між ким і через що відбуваються.

На підставі опису життєвої ситуації поясніть, як розгортаються стадії конфлікту.

У випадку, якщо суперечність виникає між соціальними ролями, що виконує одна людина, йдеться про внутрішній конфлікт. Так, він може виникнути в людини, якій через велику завантаженість на роботі не вистачає часу на виконання сімейних обов’язків. Також вони можуть відбуватися між окремими особами, їхніми групами, спільнотами чи державою.

Конфлікти розрізняють за предметами. Відповідно до цього існують:

• політичні конфлікти — між країнами й державами, що відбуваються за території, сфери впливу або інтереси;

• економічні конфлікти — між різноманітними за кількістю групами або суб’єктами з приводу ресурсів або грошей;

• культурні та релігійні конфлікти — між групами або окремими суб’єктами культурного розвитку чи віросповідання;

• професійні конфлікти — між представниками різних професій або галузей народного господарства з приводу економічних або соціальних цінностей;

• етнічні конфлікти — між народами за території розселення або умови проживання.

Метою будь-якого конфлікту, крім внутрішньоособистісних, є досягнення певної користі за рахунок інтересів інших. Основними видами конфліктів за характером їх перебігу є:

• суперництво — боротьба за визнання особистих досягнень і творчих здібностей особи з боку суспільства, групи, організації тощо. Її метою є набуття кращих професійних позицій, суспільного визнання, винагород, а змістом — демонстрація своєї переваги шляхом досягнення соціально важливих і престижних результатів;

• конфронтація — пасивне протистояння протиборчих груп із відмінними політичними, економічними та соціальними інтересами. Відбувається найчастіше без відкритих зіткнень, але пов’язана зі здійсненням тиску на суперника;

• конкуренція — особлива форма суперництва, в основу якої покладено прагнення отримати вигоду або доступ до дефіцитних ресурсів.

Чи можна уникнути конфліктів? Чим корисний конфлікт?

3. Способи розв'язання конфліктів

Спілкування — складне мистецтво. Там, де не вистачає культури спілкування, можуть виникати конфлікти. Найчастіше їхньою причиною бувають розбіжності думок інших про вас та вашої власної про себе. Узагалі безконфліктного життя не буває. Тому варто усвідомлювати, як відбуваються конфлікти і що необхідно для їх подолання.

Для успішного подолання конфлікту доцільно дотримуватися певних рекомендацій.

• У конфлікті завжди програють обидві сторони і не буває переможців. З’ясовувати, хто завинив більше, не має сенсу. Краще зробити перший крок до примирення — це унаочнить вашу силу характеру й самоповагу.

• Розпочніть розмову з опису тих конкретних обставин, які вас не влаштовують. Намагайтеся бути якомога об’єктивнішими. Чим детальнішими і конкретнішими будуть ваші аргументи, тим краще.

• Опишіть свої почуття в цій ситуації. Чимало конфліктів між співрозмовниками ускладнюється невисловленими думками.

ОСНОВНІ ШЛЯХИ РОЗВ’ЯЗАННЯ КОНФЛІКТІВ

Інколи обмін ними дозволяє одразу змінити ситуацію. Використовуйте прості слова («я не розумію», «я не очікую», «я відчуваю образу» тощо).

• Намагайтеся почути протилежну сторону та зрозуміти її. Необхідно пам’ятати, що у вас різне мислення, різне бачення ситуації, що, власне, і спричинило конфлікт. Слухайте уважно, не перебивайте і не сперечайтеся. Цим ви продемонструєте співрозмовнику власне прагнення згоди. Усвідомлюйте, що він висловлює не істину (як і ви), а свою позицію.

• Бажано розібратися у своїх глибинних думках. Можливо, ви інакше зрозуміли співрозмовника або вам не сподобалося щось, узагалі не пов’язане з безпосередньою проблемою, а те, що існувало раніше.

• Знайдіть можливість висловити конкретні пропозиції щодо зміни ситуації. Не варто виголошувати ультимативні заяви — позитивні перспективи більш привабливі. Визначте, що виграє ваш співрозмовник, якщо змінить свою поведінку.

Чи може конфлікт розв'язатися сам собою, чи його необхідно цілеспрямовано вирішувати?

ВИСНОВКИ

Зіткнення інтересів людей спричиняє конфлікти. Уникнути їх фактично неможливо. Однак необхідно навчитися конструктивно розв'язувати конфлікти, використовуючи розуміння їхньої природи, поведінки, інтересів і мотивів їхніх учасників.

Головною перешкодою для розв'язання конфлікту часто стає позиція природного егоїзму його учасників. Подолати її можна, навчившись бути уявно як усередині ситуації, так і поза нею; подивитися на інтереси обох сторін очима спостерігача.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Що таке конфлікт?

2. Що таке спілкування? Яку роль воно відіграє в житті людини?

3. У чому полягає відмінність комунікації від спілкування?

4. Які види конфліктів визначають за характером їхнього перебігу?

5. Назвіть основні шляхи розв'язання конфліктів.

6. Які вам відомі стадії конфліктів, що виникають у людському спілкуванні?

7. Охарактеризуйте особливості й типи конфліктів.

8. Яких правил доцільно дотримуватися для подолання конфліктів у людському спілкуванні?

9. Обговоріть у групах. Чи доцільно розв'язувати всі конфлікти?

10. Які проблеми, пов'язані з виникненням і подоланням конфліктів, наведені в епіграфах до теми? Висловіть своє ставлення до них.

11. Давньогрецький мислитель Сократ сказав: «Заговори, щоб я тебе побачив». Напишіть есе за цим висловом, виклавши в ньому роздуми, до яких він спонукає.

12. Спробуйте проаналізувати свою поведінку. Який зі способів урегулювання конфліктів ви обираєте найчастіше? Чому? До яких наслідків це може призвести?

08.11.2021 р. - Стереотипи й упередження. Причини виникнення

Упередження можуть виникати з різних приводів: проти "північно-східних лібералів" або проти "арабських терористів" або "християнських фундаменталістів", проти низькорослих, проти товстих, проти домосідів. Звернемося до наочних прикладів:

В 1961 році афро-американці Чарлейн Хантер, у наш час радіокоментаторові на PBS, треба був дозвіл федеральної влади, що зобов'язала університет штату прийняти її на навчання. Через тиждень після її надходження адміністрація університету звернулася в суд для дозволу питання про те, чи може вона бути допущена в університетську їдальню (Menand, 1991).

Забобони відносно дівчат і жінок бувають завуальованими, але іноді їхня сила руйнівна. Звичайно, ніде в сучасному світі дитину жіночої статі не прирікають на вірну смерть, залишаючи їх на схилі гори, як це іноді практикувалося в Древній Греції. Однак у багатьох країнах, що розвиваються, дотепер смертність дівчинок вище смертності хлопчиків.

Коли чоловіки прагнуть виконувати ролі, що традиційно вважалисяжіночими, вони також зіштовхуються з дискримінацією. Елізабет Тернер і Ентоні Преткенис (Elisabeth Turner & Anthony Pratkanis, 1994) розіслали ідентичні листи із запитами про вакансії від імені студентів коледжу дошкільного виховання в 56 дошкільних установ семи міст. На листи за підписом "Мери Джонсон" майже з половини центрів були отримані відповіді, що виражали зацікавленість надалі обговоренні пропозиції. На ті листи, де стояв підпис "Джонсон, Девід І", тільки один з десяти відповідей був підбадьорюючим.

Група студентів-гомосексуалістів з американського університету оголосила, що девізом одного весняного дня буде: "Якщо ти гей, надягни сьогодні блакитні джинси". Коли зазначений день наступив, багато студентів, до того "не вилазили із джинсів", прокинулися ранком із твердим наміром надягти шорти або слакси. Група геїв дійшла висновку: установки стосовно гомосексуалістів на даний момент такі, що багато хто скоріше відмовляться від свого звичного одягу, чим дозволять запідозрити себе в гомосексуальності (RCAgenda, 1979).

Забобони, стереотипи, дискримінація, расизм, сексизм — ці терміни часто перетинаються. Перш ніж розбиратися, що ж таке забобони, давайте визначимося в термінах. Кожний з наведених термінів припускає негативну оцінку якої-небудь групи. Це й становить суть забобону — невиправдано негативна установка стосовно групи і її окремих членів. Забобон - це відомий осуд; він вселяє нам упередження проти людини винятково на підставі його ідентифікації з якоюсь групою.

Забобон — це установка, а установка, у свою чергу,— це певнесполучення почуттів, переконань і схильності діяти так чи інакше. Людям із забобонами не подобаються ті, хто не схожий на них самих; вони поводяться в дискримінаційній манері, переконані в тім, що ті, інші, неосвічені й небезпечні й т.п.

Негативні оцінки, що відрізняють забобон, можуть виникати з емоційних асоціацій, з потреби виправдати поводження або з негативних переконань, називаних стереотипами. Додержуватися стереотипу - значить узагальнювати: англійці потайливі; американці товариські; професори - диваки. (Dion, 1987; Dion & Cota, 1991; Dion & Schuller, 1991). У подібних узагальненнях може втримуватися зерно правди: люди насправді різні.

Проблеми зі стереотипами виникають тоді, коли вони занадто узагальнені або явно невірні. Говорити, що більшість клієнтів служби благодійного соціального забезпечення становлять афро-американці, - значить узагальнювати, тому що це не так. Інша проблема виникає в тих випадках, коли люди приписують негативно оцінювані розходженнявластивостям раси, ігноруючи при цьому несприятливі соціальні впливи. Люди можуть відзначати, що расова приналежність корелює зі злочинністю, але не бачити, що в основі цього лежить такий руйнівний фактор, як бідність. Варто виключити вплив бідності (наприклад, зрівняти темношкірих і білих американців, що належать до середнього соціального класу), і, як правило, расові розходження зникають (Coontz, 1992; Schaller & O'Brien, 1992). Насильство порівнянне з туберкульозом, що трапляється частіше серед афро-американців, але сам по собі не має ніякого відношення до раси (Eron & others, 1997). Скоріше й злочинність і туберкульоз походять від бідності й асоціюються з ветхим житлом і поганим здоров'ям. Багаті чорношкірі не входять у групу ризику потенційних туберкульозників, а бідні білі входять.

Забобон — це негативна установка; дискримінація — це негативне поводження. В основі поводження, що дискримінує, часто, але не завжди, лежать установки упередженості (Dovidio & others, 1996). Як підкреслювалося в попередніх главах, установки й поводження часто переплетені й взаємообумовлені. Почасти внаслідок цього наше поводження говорить про більшому, ніж наші внутрішні переконання. Установки, обумовленізабобонами, не обов'язково приводять до ворожих дій, і не всі прояви гноблення виникають із забобонів. Расизм і сексизм являють собою застосування дискримінації, включаючи й ті випадки, коли немає ніяких забобонів.

Якби практика співбесіди при прийманні на роботу у всіх сферах бізнесу, де зайняті представники білої раси, мала як результат відсівання темношкірих претендентів, ця практика могла б бути названий расистської, навіть якби наймач виходив із зовсім інших міркувань. У цій главі ми досліджуємо причини й наслідки установок упередженості. Наскільки поширені забобони?

Чи є забобони неминучими? Давайте звернемося до найбільш вивчених прикладів - расовим і гонористим забобонам.

Расові забобони

У контексті цілого миру будь-яка раса є меншостями. Наприклад, люди з білою шкірою не латиноамериканського походження становлять від силиодних п'яту всіх людей на земній кулі, а в першій половині наступного сторіччя вони будуть становити тільки одну восьму частину всього світового населення. Завдяки мобільності й міграції населення протягом двох минулих сторіч сучасні раси перемішалися. Іноді відносини між ними складаються ворожі, а іноді дружні.

Чи зникають расові забобони?

В 1942 році більшість американців сходилися в думці: "В автобусах повинні бути відведені спеціальні місця для негрів" (Hyman & Sheatsley, 1956). Сьогодні така заява могла б здатися дивним. В 1942 році менше однієїтретини всіх білих американців (і тільки 1 з 50 у південних штатах) підтримували скасування сегрегації в школах; до 1980 року прихильники спільного навчання склали 90 %. Беручи до уваги, який незначний історичний строк пройшов з 1942 року або навіть із часів рабства, треба визнати, що зміни відбулися вражаючі.

Установки самих афро-американців також змінилися з 40-х років, коли Кеннет Кларк і Мейми Кларк (Kenneth Clark & Mamie Clark, 1947) з усією очевидністю продемонстрували, як багато з людей мають забобони стосовно темношкірого. В 1954 році Верховний суд США, виносячи своє історичне рішення про неконституційність сегрегації в шкільному утворенні,порахував знаменним наступну обставину: коли К. Кларк і М. Кларкпропонували чорношкірим дітям вибирати між "чорношкірими" і "білими" ляльками, більшість зупиняли свій вибір на "білих"; у дослідженнях же періоду 50- 70-х років всі частіше воліли "чорношкірих" ляльок. А дорослі чорношкірі всі частіше вбачали подібність між собою й білими відносно таких рис, як інтелект, схильність до ліні й залежність (Jackman & Senter, 1981; Smedley & Bayton, 1978).

Отже, чи можемо ми зробити висновок, що в США й Канаді расових забобонів більше не існує? Ні, не можемо. Расові забобони хоча вже й не в моді, але усе ще існують. І вони звичайно спливають на поверхню, коли люди думають, що виражати їх безпечно.

У США забобони проявляються серед відносно невеликої частини білих, які, як показано на мал. 19-1, відкрито виражають ворожість стосовно чорношкірого. Приклади відкритої етнічної ворожості можна відшукати всюди: добре відома ворожнеча між сербами й мусульманами в колишній Югославії, між тутсі й хуту - у Руанді.

Забобони усе ще виявляються у відповідях на питання, що стосуютьсяінтимних контактів між представниками різних рас. Висловлення "Імовірно, я буду почувати себе ніяково, якщо прийде танцювати із чорношкірим" відбиває більше сильне расове почуття, чим слова "Імовірно, я буду почувати себе ніяково, якщо прийде їхати в одному автобусі із чорношкірим". Це допомагає пояснити, чому при опитуванні студентів з 390 коледжів і університетів 53 % чорношкірих студентів почували себе виключеними зі сфери суспільної діяльності (Hurtado & others, 1994). (Про подібні почуття повідомили 24 % американців азіатського походження, 16 % — мексиканського й 6 % — європейського.) Такі відносини більшості зменшостями виходять за межі поняття раси. У баскетбольних командах NBA меншість гравців (у цьому випадку білих) почувають схожу ізольованість від групової соціалізації (Schoenfeld, 1995).

Це явище - стійкість забобонів у більше інтимних сферах спілкування - представляється загальнопоширеним. В Індії ті, хто дотримується системи каст, дозволяють представникам більше нижчої касти заходити у свій будинок, але не допускають шлюбів з ними (Sharma, 1981). У національному огляді, проведеному серед американців, 75 % опитаних повідомили, що вони "могли б робити покупки в магазині, що належить гомосексуалістові", але тільки 39 % погодилися б "відвідувати лікаря-гомосексуаліста" (Henry, 1994).

Сховані форми забобонів

Багато забобонів залишаються схованими, поки не виявляються при певних обставинах. Коли студенти, думаючи, що перебувають під контролем детектора неправди, виявляли упереджене відношення до інших рас, вони допускали, що це - забобони. В одному з експериментів студентам пропонувалося оцінити ідентичне поводження білої й чорношкірої людини. В експерименті Бирта Дункана (Birt Duncan, 1976) білі студенти з Каліфорнійського університету переглядали відеозапис епізоду, у якому одинчоловік у ході нетривалої суперечки злегка штовхав іншого. Коли білийштовхав чорношкірого, тільки 13 % глядачів оцінили ця дія як "насильницьке поводження". Вони оцінювали поштовх як щось несерйозне. Але зовсім інше відношення проявлялося, коли чорношкірий штовхав білого: 73 % учасників експерименту впевнено говорили, що це "насильство".

Поводження людей стосовно чорношкірого і білим досліджувалосянеодноразово. У результаті було з'ясовано, що представники білої раси рівною мірою допомагають кожному, хто в цьому бідує, крім тих випадків, що коли бідує в допомозі перебуває на дуже далекій відстані. Аналогічнимобразом у випадку, коли експериментатори пропонували випробуванимвикористовувати удари електроструму в процесі "навчання" правильному виконанню завдання, білі випробувані не наносили ударів більшої силичорношкірим (скоріше навпаки, більше інтенсивні електричні розряди діставалися білим). Виключення склали лише ті випадки, коли білівипробувані були сильно розсерджені, коли "жертва" не могла відплатити їмтим же або коли "жертва" не знала, хто завдає удару (Crosby & others, 1980; Rogers & Prentice-Dunn, 1981)/

Отже, що дискримінує поводження проявляється відкрито не тільки в тих випадках, коли виглядає як обумовлене забобоном, але й тоді, коли забобон ховається за яким-небудь іншим мотивом.

Коли явний забобон зникає, усе ще зберігаються автоматичні емоційні реакції. За даними Патриції Девайн і її колег (Patricia Devine & others, 1989, 1995), учасники обстеження, що одержали низькі й високі бали по ступенівиразності в них того або іншого забобону, мали однакові стереотипи й часто демонстрували подібні автоматичні реакції. Розходження між ними полягало в тому, що людина з низьким ступенем виразності забобону, як правило, намагається придушити думки й почуття, обумовлені цим забобоном. "Це схоже на свідому боротьбу зі шкідливою звичкою,- говорить Девайн. - Намагаючись придушити небажані думки - про їжу, про роман із дружиною друга або осудливі думки про людей, несхожих на нас самих, можна помітити, що іноді такі думки просто відмовляються йти" (Macrae & others, 1994; Wegner & Erber, 1992). Непрошені думки й почуття мають тенденцію завзято зберігатися.

Гендерні забобони

Наскільки поширені забобони стосовно жінок? У главі 10 ми розглядали гендерно-рольові норми — подання людей про те, як повинні поводитися жінки й чоловіки. Тут ми розглянемо гендерні стереотипи — подання людей про те, як дійсно поводяться чоловіки й жінки.

Гендерні стереотипи

Дослідження вказують на два безперечних факти: існують сильні гендерні стереотипи, і, як часто буває, ці стереотипи приймаються й членами тієї групи, у відношенні якої вони діють. Чоловіки й жінки погоджуються зтим, що можна судити про книгу вже по тому, яке прізвище надруковане на обкладинці — чоловіча або жіноча. Проаналізувавши результати опитування,проведеного ними в університеті, Мери Джекман і Мери Сентер (Mary Jackman & Mary Senter, 1981) прийшли до висновку, що гендерні стереотипи набагато сильніше расових. Наприклад, тільки 22 % чоловіків думали, що обидві статі рівною мірою емоційні. Із що залишилися 78 % співвідношення тих, хто вважав жінок більше емоційними, і тих, хто вважав більшеемоційними чоловіків, становило 15:1. А що думають із цього приводу жінки? Їхні відповіді виявилися практично ідентичними, з різницею всього лише в один відсоток.

Звернемося також до дослідження Наталі Портер, Флоренс Гейс і Джойс Дженнингс Уолстедт (Natalie Porter, Florence Geis & Joyce Walstedt, 1983). Вони показували студентам фотографії "групи випускників університету, що працюють над дослідницьким проектом в одній команді", а потім пропонували їм висловити свої перші враження. Студенти повинні були відповістити на запитання, хто із цієї команди, на їхню думку, міг внести найбільший інтелектуальний внесок у даний проект. Коли група на фотографії складалася тільки із чоловіків, студенти переважно вибирали того, хто сидів на чолі стола. Коли група була різнорідної по підлозі, знову ж вибирали чоловіка, що сидів на чолі стола. А от якщо там сиділа жінка, її звичайно просто ігнорували. Кожний із чоловіків на мал. 19-3 вибирався на роль лідера в три рази частіше, ніж всі три жінки разом узяті! Це стереотипне подання про чоловіка як про лідера було рівною мірою характерним не тільки для чоловіків і жінок у цілому, але й для феміністок і не феміністок, зокрема. Так наскільки ж поширені гендерні стереотипи? Дуже сильно.

Згадаємо, що стереотипи - це узагальнені подання про групу людей, і вони можуть бути вірними, помилковому або вибудуваними на надмірномуузагальненні крупиці правди, у них закладеної. Як ми відзначали раніше, середньостатистичний чоловік і середньостатистична жінка дійсно до деякої міри відрізняються друг від друга по товариськості, емпатії, соціальному впливу, агресивності й сексуальній ініціативі (але не по розуму). Чи можна на цій підставі затверджувати, що гендерні стереотипи точні? За спостереженнями Дженет Свим (Janet Swim, 1994), у певних випадках можна. Вона виявила, що виявлені в студентів університету стереотипи, щостосуються жіночої й чоловічої нетерплячості, невербального сприйняття, агресивності й т.д., помітно наближалися до дійсних гендерних розходжень. Можна додати, що подібні стереотипи мають тенденцію зберігатися протягом досить тривалого часу, і окремі психологи-еволюціоністи починають вірити, що вони відбивають реальні вроджені якості (Lueptow & others, 1995).

Але іноді гендерні стереотипи явно перебільшують наявні незначні розходження - до такого висновку прийшов Керол Линн Мартін (Carol Lynn Martin, 1987), опитавши велику кількість відвідувачів університету Британської Колумбії. Вона просила їх вибрати зі списку психологічних характеристик ті, які відповідають їхньому поданню про самих себе, а також оцінити, який відсоток чоловіків і жінок у Північній Америці має ті ж характеристики. Чоловіка ледве частіше, ніж жінки, характеризували себе як упевнених і домінуючих, і ледве рідше як ніжних і жалісливих. Однак у відповідних стереотипах ці розходження сильно перебільшені. Люди вважають, що північноамериканські чоловіки майже вдвічі більше впевнені в собі й схильні придушувати, чим жінки, і наполовину менш ніжні й жалісливі.

Стереотипи (переконання) - це не забобони (установки). Стереотипи можуть підтримувати забобони. Але тоді можна не мати ніяких забобонів і вірити, що чоловіки й жінки "різні, але проте вони рівні". Давайте подивимося, як дослідники вивчають гендерні забобони.

Гендерні установки

Судячи з тому, що люди повідомляють дослідників, установки стосовно жінок змінюються з такою ж швидкістю, що й расові установки. В 1937 році третина американців виразила готовність проголосувати "за", якби їхня партія висунула як кандидатура на пост президента жінку. В 1988 році про цеповідомили 9 з 10 виборців (мал. 19-4). В 1967 році 56 % студентів-першокурсників погодилися з тим, що діяльність замужніх жінок найкраще обмежити будинком і родиною; в 1993 році тільки 24 % студентів погодилися із цим (Astin & others, 1987; Sax & others, 1997).

На думку Еліс Їгли і її колег (Alice Eagly & others, 1991), ДжефріХаддока й Марка Занни (Geoffrey Haddock & Mark Zanna, 1994), у людей не виникає негативної, "інстинктивної" реакції на жінок, як це трапляється в них стосовно деяких інших груп. Більшості людей жінки подобаються навіть більше, ніж чоловіка. Вони сприймають жінок як більше розуміючих, добрихі чуйних. Таким чином, сприятливий стереотип — який Їгли (Eagly, 1994) іменує ефектом прекрасних жінок — сприяє створенню доброзичливої обстановки.

Отже, чи слабшають гендерні установки в західних країнах? Чи можна вважати, що жіночий рух майже завершив свою справу? Як і у випадку расових забобонів, що активні гендерні забобони вмирають, але завуальована упередженість жива. Коли чоловіки вірять, що експериментатор за допомогою детектора неправди може довідатися їхні щирі установки, вони виражають менше захватів із приводу прав жінок. Навіть прибігаючи тільки до опитування Дженет Свім (Janet Swim, 1995) виявила схований("сучасний") сексизм, що існує паралельно із завуальованим ("сучасним") расизмом. Люди, його що дотримуються, з одного боку, заперечують дискримінацію, а з іншого боку - не бажають приймати ідею рівності.

Упередження проявляються й у поводженні. Це було продемонстровано групою дослідників на чолі із Джейн Айрис (Jan Ayres, 1991), які відвідали 90 дилерів по продажах автомобілів у Чикаго. Дослідники використовували стандартну стратегію: вони намагалися вторгувати найбільш низьку ціну за нову машину, що обійшлася самому дилерові приблизно в 11 000 доларів. У підсумку середня ціна для білих чоловіків склала 11 362 долара; для білих жінок - 11 504 долара; для чорношкірих чоловіків - 11 783 долара, а для чорношкірих жінок - 12 237 доларів.

Більшості жінок відомо про існування гонористих забобонів. Вони переконані в тім, що дискримінація по підлозі торкається більшої частини працюючих жінок, що виражається в більше низькій заробітній платі, а також у більше низькій оплаті традиційно жіночої праці — такого, як догляд за дітьми. Прибиральники сміття одержують більше, ніж вихователі дошкільних установ (по перевазі жінки). Однак Фей Кросби і її колеги (Faaye Crosby & others, 1989) виявили в повторному дослідженні цікавий факт: більшість жінок заперечують, що почувають, начебто особисто вони єоб'єктами дискримінації, і вважають, що дискримінації піддаються інші жінки. Їхній роботодавець не є нечесним. Справи в них ідуть краще, ніж ужінок у середньому. Оскільки вони не скаржаться, керівники установ — навіть тих, де дискримінація очевидна,— можуть увірувати в торжество справедливості. Подібне заперечення особистого ущемлення при визнанні дискримінації стосовно своєї групи виявлено в безробітних, що відкрито заявляють про себе лесбіянок, афро-американських і канадських меншостей (Dion & Kawakami, 1996; Taylor & others, 1990).

У цілому за межами країн західної демократії гендерна дискримінація виражена різкіше в країнах, де батьки більше надій покладають на хлопчиків. У Південній Кореї хлопчиків народжується на 14 % більше, ніж дівчинок, у Китаї - на 18 %. Результат продиктованих вибором статі абортів і вмертвіння дитини - це 76 мільйонів, м'яко говорячи, "загублених жінок" (Klasen, 1994; Kristof, 1993).

На закінчення можна сказати, що забобони проти людей з іншим кольором шкіри й проти жінок у наші дні поширені набагато в меншому ступені, чим чотири десятиліття назад. Проте методи, чутливі до завуальованих забобонів, усе ще виявляють широке поширення подібних відносин, викликаних упередженням. У деяких регіонах миру гендерні забобони викликають серйозну стурбованість. Тому необхідно дуже уважно поставитися до проблеми існування забобонів і зухвалих їхніх причин.

Пояснюючи поводження інших, ми часто припускаємося фундаментальної помилки атрибуції. Ми настільки приписуємо їхнє поводження прояву їхньої особистої позиції, що не візьмемо до уваги важливі ситуаційні фактори. Помилка виникає почасти через те, що наша увагасфальцьована на людях, а не на ситуації. Раса або підлога людини - яскраві ознаки, що залучають увагу. Для спостерігача вплив ситуації на іншу людину звичайно малопомітно. На рабство часто дивилися крізь пальці, пояснюючи його поводженням самих рабів; поводження рабів часто приписувалося їхнім природним якостям. Донедавна все це вважалося справедливим і в тих випадках, коли ми говорили про розходження між жінками й чоловіками. Оскільки рамки гендерних ролей важко побачити, ми пояснювали поводження чоловіків і жінок винятково їхньою природною схильністю.

У серіях експериментів, проведених в університетах Уотерлу й Кентуккі, Мелвин Лернер і його колеги (Lerner & Miller, 1978; Lerner, 1980)виявили, що простого спостереження за тим, як когось безвинно ображають, виявляється достатнім для того, щоб жертва сприймалася як менш гідна людина. Уявіть собі, що ви, у числі багатьох інших, берете участь в одному з досліджень Лернера, спрямованому на вивчення емоційних реакцій (Lerner & Simmous, 1966). По жеребі вибирається учасник, що буде виконувати завдання на запам'ятовування. Він одержує удари електричного струмущораз, коли дає неправильну відповідь. Після спостереження за тим, як наносилися досить хворобливі удари струмом, експериментатор просить вас оцінити ваше відношення до жертви. Що б ви сказали? Що випробовуєте до неї жаль і симпатію? Що ж, таке можна було б припустити. Як писав РалфУолдо Емерсон: "Мученика не можна ображати".

Однак експерименти показали зворотне: мучеників можна ображати. Будучи неспроможні змінити долю жертви, спостерігачі частеньковідмежовувалися й принижували її. Римський сатирик Ювенал передбачавподібне: "Римська юрба покладається на Фортуну й ненавидить засуджених".

Лінда Карлі і її колеги (Linda Carli & others, 1989, 1990) установили, що феномен справедливого миру спотворює враження про жертв насильства. Вони пропонували людям прочитати схожі історії відносин між чоловіком і жінкою, але з різним фіналом. Одним давали сценарій із щасливим кінцем: "Потім він захопив мене до дивана, взяв за руку й попросив вийти за нього заміж". Заднім числом люди говорять, що знаходять такий фінал зовсім не дивним і захоплюються рисами характеру чоловіка й жінки. Іншим же давали схожий сценарій, але із зовсім іншим кінцем: "Зненацька він жбурнув мене на кушетку, накинувся й зґвалтував". І цей фінал, у свою чергу, також був оцінений як неминучий, жінку всі засудили за її провокаційне поводження. У першому ж випадку поводження жінки оцінювалося як бездоганне.

Лернер (Lerner, 1980) уважає, що подібне принизливе відношення до нещасних жертв виникає з нашої потреби вірити в те, що "я живу в справедливому світі - у світі, де люди одержують те, що заслуговують". Зраннього дитинства, пояснює він, нас учать, що добро винагороджується, а зло карається. Старанна праця й чесноту приносять свої плоди, а лінь і аморальність ведуть до сумного підсумку. Звідси зовсім недалеко від припущення, що той, хто процвітає, заслуговує цього. Класичною ілюстрацією такого припущення є історія зі Старого Завіту про Іова - добрій людині, що переносила жахливі нещастя. Його друзі, що вважали мирсправедливим, підозрювали, що Іов, очевидно, зробив якийсь аморальний учинок, що й спричинило жахливі страждання.

Це показує, що люди індиферентні до соціальної несправедливості не тому, що їх взагалі не турбує питання справедливості, а просто тому, що несправедливості вони не бачать. Вони припускають, що жертви насильства поводилися провокаційно (Borhida & Brekke, 1985); що якщо хтось із подружжя побив іншого, те той, видимо, сам дав привід до бійці (Summers & Brekke, 1985); що бідняки не заслуговують кращої долі (Furnham & Gunter, 1984) і що хворі відповідають за свої хвороби (Gruman & Sloan, 1983). Подібні думки допомагають процвітаючим людям переконувати себе в тім, що вони заслужили те, що мають. Богатый і здоровий може розглядати свою удачу й невдачі інших як платню по заслугах. Зв'язування щастя із чеснотою, а нещасть із недостатньо моральним поводженням дозволяє щасливій людині випробовувати гордість і відмовляти в співчутті тому, кого осягла невдача.

Соціальні психологи домоглися помітних успіхів у поясненні забобонів, але ми не почули від них ради, як від цих забобонів позбутися. Проти забобонів не існує простого засобу, оскільки вони є наслідком впливу численних факторів. Однак ми можемо передбачати, які можуть бути методи боротьби з ними. Якщо нерівний статус є живильним для середовищем забобону, тоді варто прагнути формувати відносини взаємного співробітництва людей з рівним статусом. Якщо забобони логічно обґрунтовують поводження, що дискримінує, виходить, ми повинні примусово скасувати дискримінацію. Якщо соціальні інститути підтримують дискримінацію, виходить, ми повинні відмовитися від такої підтримки. Якщо "вони", чужі, здаються нам більше несхожими на нашу групу, чим це є насправді, ми повинні постаратися персоналізувати членів цієї іншої групи. Ось тільки кілька можливих протиотрут від забобонів.

Після закінчення Другої світової війни в 1945 році багато цих протиотрут були використані, і це дійсно привело до ослаблення расових і гендерних забобонів. Нам залишається тільки уважно стежити за тим, чи буде й надалі спостерігатися подібний прогрес або ж, як це легко може трапитися в період економічного спаду, антагонізм знову переросте у відкриту ворожість.

09.11.2021 р. - Стереотипи й упередження. Причини виникнення

Упередження можуть виникати з різних приводів: проти "північно-східних лібералів" або проти "арабських терористів" або "християнських фундаменталістів", проти низькорослих, проти товстих, проти домосідів. Звернемося до наочних прикладів:

В 1961 році афро-американці Чарлейн Хантер, у наш час радіокоментаторові на PBS, треба був дозвіл федеральної влади, що зобов'язала університет штату прийняти її на навчання. Через тиждень після її надходження адміністрація університету звернулася в суд для дозволу питання про те, чи може вона бути допущена в університетську їдальню (Menand, 1991).

Забобони відносно дівчат і жінок бувають завуальованими, але іноді їхня сила руйнівна. Звичайно, ніде в сучасному світі дитину жіночої статі не прирікають на вірну смерть, залишаючи їх на схилі гори, як це іноді практикувалося в Древній Греції. Однак у багатьох країнах, що розвиваються, дотепер смертність дівчинок вище смертності хлопчиків.

Коли чоловіки прагнуть виконувати ролі, що традиційно вважалисяжіночими, вони також зіштовхуються з дискримінацією. Елізабет Тернер і Ентоні Преткенис (Elisabeth Turner & Anthony Pratkanis, 1994) розіслали ідентичні листи із запитами про вакансії від імені студентів коледжу дошкільного виховання в 56 дошкільних установ семи міст. На листи за підписом "Мери Джонсон" майже з половини центрів були отримані відповіді, що виражали зацікавленість надалі обговоренні пропозиції. На ті листи, де стояв підпис "Джонсон, Девід І", тільки один з десяти відповідей був підбадьорюючим.

Група студентів-гомосексуалістів з американського університету оголосила, що девізом одного весняного дня буде: "Якщо ти гей, надягни сьогодні блакитні джинси". Коли зазначений день наступив, багато студентів, до того "не вилазили із джинсів", прокинулися ранком із твердим наміром надягти шорти або слакси. Група геїв дійшла висновку: установки стосовно гомосексуалістів на даний момент такі, що багато хто скоріше відмовляться від свого звичного одягу, чим дозволять запідозрити себе в гомосексуальності (RCAgenda, 1979).

Забобони, стереотипи, дискримінація, расизм, сексизм — ці терміни часто перетинаються. Перш ніж розбиратися, що ж таке забобони, давайте визначимося в термінах. Кожний з наведених термінів припускає негативну оцінку якої-небудь групи. Це й становить суть забобону — невиправдано негативна установка стосовно групи і її окремих членів. Забобон - це відомий осуд; він вселяє нам упередження проти людини винятково на підставі його ідентифікації з якоюсь групою.

Забобон — це установка, а установка, у свою чергу,— це певнесполучення почуттів, переконань і схильності діяти так чи інакше. Людям із забобонами не подобаються ті, хто не схожий на них самих; вони поводяться в дискримінаційній манері, переконані в тім, що ті, інші, неосвічені й небезпечні й т.п.

Негативні оцінки, що відрізняють забобон, можуть виникати з емоційних асоціацій, з потреби виправдати поводження або з негативних переконань, називаних стереотипами. Додержуватися стереотипу - значить узагальнювати: англійці потайливі; американці товариські; професори - диваки. (Dion, 1987; Dion & Cota, 1991; Dion & Schuller, 1991). У подібних узагальненнях може втримуватися зерно правди: люди насправді різні.

Проблеми зі стереотипами виникають тоді, коли вони занадто узагальнені або явно невірні. Говорити, що більшість клієнтів служби благодійного соціального забезпечення становлять афро-американці, - значить узагальнювати, тому що це не так. Інша проблема виникає в тих випадках, коли люди приписують негативно оцінювані розходженнявластивостям раси, ігноруючи при цьому несприятливі соціальні впливи. Люди можуть відзначати, що расова приналежність корелює зі злочинністю, але не бачити, що в основі цього лежить такий руйнівний фактор, як бідність. Варто виключити вплив бідності (наприклад, зрівняти темношкірих і білих американців, що належать до середнього соціального класу), і, як правило, расові розходження зникають (Coontz, 1992; Schaller & O'Brien, 1992). Насильство порівнянне з туберкульозом, що трапляється частіше серед афро-американців, але сам по собі не має ніякого відношення до раси (Eron & others, 1997). Скоріше й злочинність і туберкульоз походять від бідності й асоціюються з ветхим житлом і поганим здоров'ям. Багаті чорношкірі не входять у групу ризику потенційних туберкульозників, а бідні білі входять.

Забобон — це негативна установка; дискримінація — це негативне поводження. В основі поводження, що дискримінує, часто, але не завжди, лежать установки упередженості (Dovidio & others, 1996). Як підкреслювалося в попередніх главах, установки й поводження часто переплетені й взаємообумовлені. Почасти внаслідок цього наше поводження говорить про більшому, ніж наші внутрішні переконання. Установки, обумовленізабобонами, не обов'язково приводять до ворожих дій, і не всі прояви гноблення виникають із забобонів. Расизм і сексизм являють собою застосування дискримінації, включаючи й ті випадки, коли немає ніяких забобонів.

Якби практика співбесіди при прийманні на роботу у всіх сферах бізнесу, де зайняті представники білої раси, мала як результат відсівання темношкірих претендентів, ця практика могла б бути названий расистської, навіть якби наймач виходив із зовсім інших міркувань. У цій главі ми досліджуємо причини й наслідки установок упередженості. Наскільки поширені забобони?

Чи є забобони неминучими? Давайте звернемося до найбільш вивчених прикладів - расовим і гонористим забобонам.

Расові забобони

У контексті цілого миру будь-яка раса є меншостями. Наприклад, люди з білою шкірою не латиноамериканського походження становлять від силиодних п'яту всіх людей на земній кулі, а в першій половині наступного сторіччя вони будуть становити тільки одну восьму частину всього світового населення. Завдяки мобільності й міграції населення протягом двох минулих сторіч сучасні раси перемішалися. Іноді відносини між ними складаються ворожі, а іноді дружні.

Чи зникають расові забобони?

В 1942 році більшість американців сходилися в думці: "В автобусах повинні бути відведені спеціальні місця для негрів" (Hyman & Sheatsley, 1956). Сьогодні така заява могла б здатися дивним. В 1942 році менше однієїтретини всіх білих американців (і тільки 1 з 50 у південних штатах) підтримували скасування сегрегації в школах; до 1980 року прихильники спільного навчання склали 90 %. Беручи до уваги, який незначний історичний строк пройшов з 1942 року або навіть із часів рабства, треба визнати, що зміни відбулися вражаючі.

Установки самих афро-американців також змінилися з 40-х років, коли Кеннет Кларк і Мейми Кларк (Kenneth Clark & Mamie Clark, 1947) з усією очевидністю продемонстрували, як багато з людей мають забобони стосовно темношкірого. В 1954 році Верховний суд США, виносячи своє історичне рішення про неконституційність сегрегації в шкільному утворенні,порахував знаменним наступну обставину: коли К. Кларк і М. Кларкпропонували чорношкірим дітям вибирати між "чорношкірими" і "білими" ляльками, більшість зупиняли свій вибір на "білих"; у дослідженнях же періоду 50- 70-х років всі частіше воліли "чорношкірих" ляльок. А дорослі чорношкірі всі частіше вбачали подібність між собою й білими відносно таких рис, як інтелект, схильність до ліні й залежність (Jackman & Senter, 1981; Smedley & Bayton, 1978).

Отже, чи можемо ми зробити висновок, що в США й Канаді расових забобонів більше не існує? Ні, не можемо. Расові забобони хоча вже й не в моді, але усе ще існують. І вони звичайно спливають на поверхню, коли люди думають, що виражати їх безпечно.

У США забобони проявляються серед відносно невеликої частини білих, які, як показано на мал. 19-1, відкрито виражають ворожість стосовно чорношкірого. Приклади відкритої етнічної ворожості можна відшукати всюди: добре відома ворожнеча між сербами й мусульманами в колишній Югославії, між тутсі й хуту - у Руанді.

Забобони усе ще виявляються у відповідях на питання, що стосуютьсяінтимних контактів між представниками різних рас. Висловлення "Імовірно, я буду почувати себе ніяково, якщо прийде танцювати із чорношкірим" відбиває більше сильне расове почуття, чим слова "Імовірно, я буду почувати себе ніяково, якщо прийде їхати в одному автобусі із чорношкірим". Це допомагає пояснити, чому при опитуванні студентів з 390 коледжів і університетів 53 % чорношкірих студентів почували себе виключеними зі сфери суспільної діяльності (Hurtado & others, 1994). (Про подібні почуття повідомили 24 % американців азіатського походження, 16 % — мексиканського й 6 % — європейського.) Такі відносини більшості зменшостями виходять за межі поняття раси. У баскетбольних командах NBA меншість гравців (у цьому випадку білих) почувають схожу ізольованість від групової соціалізації (Schoenfeld, 1995).

Це явище - стійкість забобонів у більше інтимних сферах спілкування - представляється загальнопоширеним. В Індії ті, хто дотримується системи каст, дозволяють представникам більше нижчої касти заходити у свій будинок, але не допускають шлюбів з ними (Sharma, 1981). У національному огляді, проведеному серед американців, 75 % опитаних повідомили, що вони "могли б робити покупки в магазині, що належить гомосексуалістові", але тільки 39 % погодилися б "відвідувати лікаря-гомосексуаліста" (Henry, 1994).

Сховані форми забобонів

Багато забобонів залишаються схованими, поки не виявляються при певних обставинах. Коли студенти, думаючи, що перебувають під контролем детектора неправди, виявляли упереджене відношення до інших рас, вони допускали, що це - забобони. В одному з експериментів студентам пропонувалося оцінити ідентичне поводження білої й чорношкірої людини. В експерименті Бирта Дункана (Birt Duncan, 1976) білі студенти з Каліфорнійського університету переглядали відеозапис епізоду, у якому одинчоловік у ході нетривалої суперечки злегка штовхав іншого. Коли білийштовхав чорношкірого, тільки 13 % глядачів оцінили ця дія як "насильницьке поводження". Вони оцінювали поштовх як щось несерйозне. Але зовсім інше відношення проявлялося, коли чорношкірий штовхав білого: 73 % учасників експерименту впевнено говорили, що це "насильство".

Поводження людей стосовно чорношкірого і білим досліджувалосянеодноразово. У результаті було з'ясовано, що представники білої раси рівною мірою допомагають кожному, хто в цьому бідує, крім тих випадків, що коли бідує в допомозі перебуває на дуже далекій відстані. Аналогічнимобразом у випадку, коли експериментатори пропонували випробуванимвикористовувати удари електроструму в процесі "навчання" правильному виконанню завдання, білі випробувані не наносили ударів більшої силичорношкірим (скоріше навпаки, більше інтенсивні електричні розряди діставалися білим). Виключення склали лише ті випадки, коли білівипробувані були сильно розсерджені, коли "жертва" не могла відплатити їмтим же або коли "жертва" не знала, хто завдає удару (Crosby & others, 1980; Rogers & Prentice-Dunn, 1981)/

Отже, що дискримінує поводження проявляється відкрито не тільки в тих випадках, коли виглядає як обумовлене забобоном, але й тоді, коли забобон ховається за яким-небудь іншим мотивом.

Коли явний забобон зникає, усе ще зберігаються автоматичні емоційні реакції. За даними Патриції Девайн і її колег (Patricia Devine & others, 1989, 1995), учасники обстеження, що одержали низькі й високі бали по ступенівиразності в них того або іншого забобону, мали однакові стереотипи й часто демонстрували подібні автоматичні реакції. Розходження між ними полягало в тому, що людина з низьким ступенем виразності забобону, як правило, намагається придушити думки й почуття, обумовлені цим забобоном. "Це схоже на свідому боротьбу зі шкідливою звичкою,- говорить Девайн. - Намагаючись придушити небажані думки - про їжу, про роман із дружиною друга або осудливі думки про людей, несхожих на нас самих, можна помітити, що іноді такі думки просто відмовляються йти" (Macrae & others, 1994; Wegner & Erber, 1992). Непрошені думки й почуття мають тенденцію завзято зберігатися.

Гендерні забобони

Наскільки поширені забобони стосовно жінок? У главі 10 ми розглядали гендерно-рольові норми — подання людей про те, як повинні поводитися жінки й чоловіки. Тут ми розглянемо гендерні стереотипи — подання людей про те, як дійсно поводяться чоловіки й жінки.

Гендерні стереотипи

Дослідження вказують на два безперечних факти: існують сильні гендерні стереотипи, і, як часто буває, ці стереотипи приймаються й членами тієї групи, у відношенні якої вони діють. Чоловіки й жінки погоджуються зтим, що можна судити про книгу вже по тому, яке прізвище надруковане на обкладинці — чоловіча або жіноча. Проаналізувавши результати опитування,проведеного ними в університеті, Мери Джекман і Мери Сентер (Mary Jackman & Mary Senter, 1981) прийшли до висновку, що гендерні стереотипи набагато сильніше расових. Наприклад, тільки 22 % чоловіків думали, що обидві статі рівною мірою емоційні. Із що залишилися 78 % співвідношення тих, хто вважав жінок більше емоційними, і тих, хто вважав більшеемоційними чоловіків, становило 15:1. А що думають із цього приводу жінки? Їхні відповіді виявилися практично ідентичними, з різницею всього лише в один відсоток.

Звернемося також до дослідження Наталі Портер, Флоренс Гейс і Джойс Дженнингс Уолстедт (Natalie Porter, Florence Geis & Joyce Walstedt, 1983). Вони показували студентам фотографії "групи випускників університету, що працюють над дослідницьким проектом в одній команді", а потім пропонували їм висловити свої перші враження. Студенти повинні були відповістити на запитання, хто із цієї команди, на їхню думку, міг внести найбільший інтелектуальний внесок у даний проект. Коли група на фотографії складалася тільки із чоловіків, студенти переважно вибирали того, хто сидів на чолі стола. Коли група була різнорідної по підлозі, знову ж вибирали чоловіка, що сидів на чолі стола. А от якщо там сиділа жінка, її звичайно просто ігнорували. Кожний із чоловіків на мал. 19-3 вибирався на роль лідера в три рази частіше, ніж всі три жінки разом узяті! Це стереотипне подання про чоловіка як про лідера було рівною мірою характерним не тільки для чоловіків і жінок у цілому, але й для феміністок і не феміністок, зокрема. Так наскільки ж поширені гендерні стереотипи? Дуже сильно.

Згадаємо, що стереотипи - це узагальнені подання про групу людей, і вони можуть бути вірними, помилковому або вибудуваними на надмірномуузагальненні крупиці правди, у них закладеної. Як ми відзначали раніше, середньостатистичний чоловік і середньостатистична жінка дійсно до деякої міри відрізняються друг від друга по товариськості, емпатії, соціальному впливу, агресивності й сексуальній ініціативі (але не по розуму). Чи можна на цій підставі затверджувати, що гендерні стереотипи точні? За спостереженнями Дженет Свим (Janet Swim, 1994), у певних випадках можна. Вона виявила, що виявлені в студентів університету стереотипи, щостосуються жіночої й чоловічої нетерплячості, невербального сприйняття, агресивності й т.д., помітно наближалися до дійсних гендерних розходжень. Можна додати, що подібні стереотипи мають тенденцію зберігатися протягом досить тривалого часу, і окремі психологи-еволюціоністи починають вірити, що вони відбивають реальні вроджені якості (Lueptow & others, 1995).

Але іноді гендерні стереотипи явно перебільшують наявні незначні розходження - до такого висновку прийшов Керол Линн Мартін (Carol Lynn Martin, 1987), опитавши велику кількість відвідувачів університету Британської Колумбії. Вона просила їх вибрати зі списку психологічних характеристик ті, які відповідають їхньому поданню про самих себе, а також оцінити, який відсоток чоловіків і жінок у Північній Америці має ті ж характеристики. Чоловіка ледве частіше, ніж жінки, характеризували себе як упевнених і домінуючих, і ледве рідше як ніжних і жалісливих. Однак у відповідних стереотипах ці розходження сильно перебільшені. Люди вважають, що північноамериканські чоловіки майже вдвічі більше впевнені в собі й схильні придушувати, чим жінки, і наполовину менш ніжні й жалісливі.

Стереотипи (переконання) - це не забобони (установки). Стереотипи можуть підтримувати забобони. Але тоді можна не мати ніяких забобонів і вірити, що чоловіки й жінки "різні, але проте вони рівні". Давайте подивимося, як дослідники вивчають гендерні забобони.

Гендерні установки

Судячи з тому, що люди повідомляють дослідників, установки стосовно жінок змінюються з такою ж швидкістю, що й расові установки. В 1937 році третина американців виразила готовність проголосувати "за", якби їхня партія висунула як кандидатура на пост президента жінку. В 1988 році про цеповідомили 9 з 10 виборців (мал. 19-4). В 1967 році 56 % студентів-першокурсників погодилися з тим, що діяльність замужніх жінок найкраще обмежити будинком і родиною; в 1993 році тільки 24 % студентів погодилися із цим (Astin & others, 1987; Sax & others, 1997).

На думку Еліс Їгли і її колег (Alice Eagly & others, 1991), ДжефріХаддока й Марка Занни (Geoffrey Haddock & Mark Zanna, 1994), у людей не виникає негативної, "інстинктивної" реакції на жінок, як це трапляється в них стосовно деяких інших груп. Більшості людей жінки подобаються навіть більше, ніж чоловіка. Вони сприймають жінок як більше розуміючих, добрихі чуйних. Таким чином, сприятливий стереотип — який Їгли (Eagly, 1994) іменує ефектом прекрасних жінок — сприяє створенню доброзичливої обстановки.

Отже, чи слабшають гендерні установки в західних країнах? Чи можна вважати, що жіночий рух майже завершив свою справу? Як і у випадку расових забобонів, що активні гендерні забобони вмирають, але завуальована упередженість жива. Коли чоловіки вірять, що експериментатор за допомогою детектора неправди може довідатися їхні щирі установки, вони виражають менше захватів із приводу прав жінок. Навіть прибігаючи тільки до опитування Дженет Свім (Janet Swim, 1995) виявила схований("сучасний") сексизм, що існує паралельно із завуальованим ("сучасним") расизмом. Люди, його що дотримуються, з одного боку, заперечують дискримінацію, а з іншого боку - не бажають приймати ідею рівності.

Упередження проявляються й у поводженні. Це було продемонстровано групою дослідників на чолі із Джейн Айрис (Jan Ayres, 1991), які відвідали 90 дилерів по продажах автомобілів у Чикаго. Дослідники використовували стандартну стратегію: вони намагалися вторгувати найбільш низьку ціну за нову машину, що обійшлася самому дилерові приблизно в 11 000 доларів. У підсумку середня ціна для білих чоловіків склала 11 362 долара; для білих жінок - 11 504 долара; для чорношкірих чоловіків - 11 783 долара, а для чорношкірих жінок - 12 237 доларів.

Більшості жінок відомо про існування гонористих забобонів. Вони переконані в тім, що дискримінація по підлозі торкається більшої частини працюючих жінок, що виражається в більше низькій заробітній платі, а також у більше низькій оплаті традиційно жіночої праці — такого, як догляд за дітьми. Прибиральники сміття одержують більше, ніж вихователі дошкільних установ (по перевазі жінки). Однак Фей Кросби і її колеги (Faaye Crosby & others, 1989) виявили в повторному дослідженні цікавий факт: більшість жінок заперечують, що почувають, начебто особисто вони єоб'єктами дискримінації, і вважають, що дискримінації піддаються інші жінки. Їхній роботодавець не є нечесним. Справи в них ідуть краще, ніж ужінок у середньому. Оскільки вони не скаржаться, керівники установ — навіть тих, де дискримінація очевидна,— можуть увірувати в торжество справедливості. Подібне заперечення особистого ущемлення при визнанні дискримінації стосовно своєї групи виявлено в безробітних, що відкрито заявляють про себе лесбіянок, афро-американських і канадських меншостей (Dion & Kawakami, 1996; Taylor & others, 1990).

У цілому за межами країн західної демократії гендерна дискримінація виражена різкіше в країнах, де батьки більше надій покладають на хлопчиків. У Південній Кореї хлопчиків народжується на 14 % більше, ніж дівчинок, у Китаї - на 18 %. Результат продиктованих вибором статі абортів і вмертвіння дитини - це 76 мільйонів, м'яко говорячи, "загублених жінок" (Klasen, 1994; Kristof, 1993).

На закінчення можна сказати, що забобони проти людей з іншим кольором шкіри й проти жінок у наші дні поширені набагато в меншому ступені, чим чотири десятиліття назад. Проте методи, чутливі до завуальованих забобонів, усе ще виявляють широке поширення подібних відносин, викликаних упередженням. У деяких регіонах миру гендерні забобони викликають серйозну стурбованість. Тому необхідно дуже уважно поставитися до проблеми існування забобонів і зухвалих їхніх причин.

Пояснюючи поводження інших, ми часто припускаємося фундаментальної помилки атрибуції. Ми настільки приписуємо їхнє поводження прояву їхньої особистої позиції, що не візьмемо до уваги важливі ситуаційні фактори. Помилка виникає почасти через те, що наша увагасфальцьована на людях, а не на ситуації. Раса або підлога людини - яскраві ознаки, що залучають увагу. Для спостерігача вплив ситуації на іншу людину звичайно малопомітно. На рабство часто дивилися крізь пальці, пояснюючи його поводженням самих рабів; поводження рабів часто приписувалося їхнім природним якостям. Донедавна все це вважалося справедливим і в тих випадках, коли ми говорили про розходження між жінками й чоловіками. Оскільки рамки гендерних ролей важко побачити, ми пояснювали поводження чоловіків і жінок винятково їхньою природною схильністю.

У серіях експериментів, проведених в університетах Уотерлу й Кентуккі, Мелвин Лернер і його колеги (Lerner & Miller, 1978; Lerner, 1980)виявили, що простого спостереження за тим, як когось безвинно ображають, виявляється достатнім для того, щоб жертва сприймалася як менш гідна людина. Уявіть собі, що ви, у числі багатьох інших, берете участь в одному з досліджень Лернера, спрямованому на вивчення емоційних реакцій (Lerner & Simmous, 1966). По жеребі вибирається учасник, що буде виконувати завдання на запам'ятовування. Він одержує удари електричного струмущораз, коли дає неправильну відповідь. Після спостереження за тим, як наносилися досить хворобливі удари струмом, експериментатор просить вас оцінити ваше відношення до жертви. Що б ви сказали? Що випробовуєте до неї жаль і симпатію? Що ж, таке можна було б припустити. Як писав РалфУолдо Емерсон: "Мученика не можна ображати".

Однак експерименти показали зворотне: мучеників можна ображати. Будучи неспроможні змінити долю жертви, спостерігачі частеньковідмежовувалися й принижували її. Римський сатирик Ювенал передбачавподібне: "Римська юрба покладається на Фортуну й ненавидить засуджених".

Лінда Карлі і її колеги (Linda Carli & others, 1989, 1990) установили, що феномен справедливого миру спотворює враження про жертв насильства. Вони пропонували людям прочитати схожі історії відносин між чоловіком і жінкою, але з різним фіналом. Одним давали сценарій із щасливим кінцем: "Потім він захопив мене до дивана, взяв за руку й попросив вийти за нього заміж". Заднім числом люди говорять, що знаходять такий фінал зовсім не дивним і захоплюються рисами характеру чоловіка й жінки. Іншим же давали схожий сценарій, але із зовсім іншим кінцем: "Зненацька він жбурнув мене на кушетку, накинувся й зґвалтував". І цей фінал, у свою чергу, також був оцінений як неминучий, жінку всі засудили за її провокаційне поводження. У першому ж випадку поводження жінки оцінювалося як бездоганне.

Лернер (Lerner, 1980) уважає, що подібне принизливе відношення до нещасних жертв виникає з нашої потреби вірити в те, що "я живу в справедливому світі - у світі, де люди одержують те, що заслуговують". Зраннього дитинства, пояснює він, нас учать, що добро винагороджується, а зло карається. Старанна праця й чесноту приносять свої плоди, а лінь і аморальність ведуть до сумного підсумку. Звідси зовсім недалеко від припущення, що той, хто процвітає, заслуговує цього. Класичною ілюстрацією такого припущення є історія зі Старого Завіту про Іова - добрій людині, що переносила жахливі нещастя. Його друзі, що вважали мирсправедливим, підозрювали, що Іов, очевидно, зробив якийсь аморальний учинок, що й спричинило жахливі страждання.

Це показує, що люди індиферентні до соціальної несправедливості не тому, що їх взагалі не турбує питання справедливості, а просто тому, що несправедливості вони не бачать. Вони припускають, що жертви насильства поводилися провокаційно (Borhida & Brekke, 1985); що якщо хтось із подружжя побив іншого, те той, видимо, сам дав привід до бійці (Summers & Brekke, 1985); що бідняки не заслуговують кращої долі (Furnham & Gunter, 1984) і що хворі відповідають за свої хвороби (Gruman & Sloan, 1983). Подібні думки допомагають процвітаючим людям переконувати себе в тім, що вони заслужили те, що мають. Богатый і здоровий може розглядати свою удачу й невдачі інших як платню по заслугах. Зв'язування щастя із чеснотою, а нещасть із недостатньо моральним поводженням дозволяє щасливій людині випробовувати гордість і відмовляти в співчутті тому, кого осягла невдача.

Соціальні психологи домоглися помітних успіхів у поясненні забобонів, але ми не почули від них ради, як від цих забобонів позбутися. Проти забобонів не існує простого засобу, оскільки вони є наслідком впливу численних факторів. Однак ми можемо передбачати, які можуть бути методи боротьби з ними. Якщо нерівний статус є живильним для середовищем забобону, тоді варто прагнути формувати відносини взаємного співробітництва людей з рівним статусом. Якщо забобони логічно обґрунтовують поводження, що дискримінує, виходить, ми повинні примусово скасувати дискримінацію. Якщо соціальні інститути підтримують дискримінацію, виходить, ми повинні відмовитися від такої підтримки. Якщо "вони", чужі, здаються нам більше несхожими на нашу групу, чим це є насправді, ми повинні постаратися персоналізувати членів цієї іншої групи. Ось тільки кілька можливих протиотрут від забобонів.

Після закінчення Другої світової війни в 1945 році багато цих протиотрут були використані, і це дійсно привело до ослаблення расових і гендерних забобонів. Нам залишається тільки уважно стежити за тим, чи буде й надалі спостерігатися подібний прогрес або ж, як це легко може трапитися в період економічного спаду, антагонізм знову переросте у відкриту ворожість.

15.11.2021 р. - Толерантність як основа консолідації громадянського суспільства в Україні

Сьогодні, коли на долю України випали найважчі часи за роки незалежності, акумулювавши всі сили, відстоюючи свої території, захищаючи своїх громадян і свої переконання, – слова терпимість, прийняття, повага набувають зовсім іншого змісту. Для нас, українців, це не просто теорія, це дії і вчинки.

Проблема толерантності охоплює усі сфери суспільного життя нації: соціальну, релігійно-конфесійну, політичну, особистісну, міжетнічну. Поняття толерантності являє собою протилежність ворожості, антипатії, ненависті.

Організація Об’єднаних Націй оголосила 1995 рік роком толерантності. В рамках його проведення державами-членами ЮНЕСКО була прийнята Декларація принципів толерантності, що містить такі визначення цього поняття:

- повага, прийняття та правильне розуміння багатого різноманіття культур, форм самовираження та самовиявлення людської індивідуальності;

- політична й правова потреба; активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини.

На початку XXI століття проблема толерантності набула особливої актуальності у зв'язку із процесом глобалізації, що зіштовхує релігійні, національні і етнічні ідентичності різних культур і народів. Формування громадянського суспільства неможливе без відповідного усвідомлення фундаментальних цінностей демократії. Однією з основних таких цінностей є цінність толерантності. Проблема толерантності сьогодні - одна з центральних проблем як глобального, так і національного порядку.

Толерантність — це терпимість до чужих думок, вірувань, поведінки. Це повага або визнання рівності інших, відмова від домінування чи насильства. Інакше кажучи, постійні, цілеспрямовані зусилля для створення такого інформаційного поля, яке б культивувало в людині і суспільстві настанову на самообмеження, злагоду та співробітництво, на емоційну мобілізацію на злагоду культур.   Це також визнання легітимності законних інтересів іншого, що не розходяться з мораллю, і відвертість по відношенню до його досвіду, готовність до діалогу і до розширення власного досвіду у цьому випадку

Існує типологізація толерантності за соціальними сферами її буття:

1)  гендерна толерантність — неупереджене ставлення до представників іншого полу, неприпустимість апріорного приписування людині недоліків іншого полу, відсутність ідей про перевагу одного полу над іншим;

вікова толерантність — неупередженість до апріорних “недоліків” людини, пов'язаних з її віком. Вікова толерантність цілком може поєднуватися із прийнятою у багатьох культурах повагою до осіб похилого віку;

освітня толерантність; очевидно, що даний тип толерантності має відношення до побутової сфери і не пов'язаний з обговорюваним питанням, де рівень освіти суб'єктів права є вирішальним чинником;

міжнаціональна толерантність — ставлення до представників різних націй, здатність не переносити недоліки і негативні дії окремих представників національності на інших людей, ставитися до будь-якої людини з позиції «презумпції національної невинності»;

2)  расова толерантність — відсутність упереджень до представників іншої раси;

3)  релігійна толерантність — ставлення до догматів різних конфесій, релігійності з боку віруючих і невіруючих, представників різних конфесіональних груп;

4)  географічна толерантність — неупередженість до жителів невеликих або провінційних міст, сіл і інших регіонів з боку столичних жителів і навпаки;

5)  міжкласова толерантність — терпиме ставлення до представників різних майнових шарів — багатих до бідних, бідних до багатих;

6)  фізіологічна толерантність — ставлення до хворих, інвалідів, фізично неповноцінних, осіб із зовнішніми недоліками і т.д.;

7)  політична толерантність — ставлення до діяльності різних партій і об'єднань, висловлювань їх членів і т.д.;

8)  сексуально орієнтована толерантність — неупередженість стосовно осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією;

9)  маргінальна толерантність (толерантність стосовно маргіналів) — ставлення до бомжів, жебраків, наркоманів, алкоголіків, ув'язнених і т.д.

Види толерантності та інтолерантності за ієрархічним принципом сходження від першого до другого:

а) протекціоністська толерантність — полягає в тому, що суб'єкт толерантності (інститут, організація або індивід) не тільки абсолютно неупереджено ставиться до об'єкта, але й робить усе можливе, щоб допомагати тим організаціям або групам людей, які, на його думку, зазнають інтолерантного ставлення з боку суспільства в цілому або його окремих сегментів; надає квоти для одержання роботи або зарахування у вищий навчальний заклад представникам певних етнічних меншостей; допомагає людям, які є об'єктами інтолерантних відносини через свої політичні погляди, фізичні недоліки або сексуальну орієнтацію і т.д.; якщо суб'єктом даного типу толерантності виступає індивід, то можна говорити про його високі моральні якості, вищі прояви емпатії, жалю і т.д.; якщо ж суб'єктом протекціоністської толерантності є держава або окремі її інститути, насамперед ті, які розподіляють матеріальні блага, то тут можуть виникнути серйозні дискусії, пов'язані із суперечністю між принципами толерантності і соціальної справедливості;

б) ціннісна толерантність — це система цінностей і зразків поведінки, пов'язана з неухильно твердим слідуванням принципам толерантності; система цінностей повинна включати неупереджене ставлення до представників інших соціально-демографічних груп і готовність прийняття висловлювань і поведінкових актів, відмінних від власних;

в) прихована інтолерантність — суб'єкт розуміє важливість принципів толерантності і небезпеку або моральну неадекватність декларації ідей інтолерантності або інтолерантних дій, але в силу внутрішніх симпатій і антипатій, власних настанов і поглядів ставиться упереджено до представників різних соціально-демографічних груп; його ставлення і висловлення носять явно непублічний характер і не можуть впливати на суспільні настрої і дії;

 г) вербальна інтолерантність — суб'єкт вважає за можливе і іноді навіть необхідними публічні висловлення стосовно представників тих або інших соціально-демографічних груп; він вважає неможливим для себе які-небудь публічні дії — насильство, заборони і т.д., але не вважає за необхідне приховувати свої погляди;

д) агресивна поведінкова інтолерантність — суб'єкт вважає виправданим підготовку і здійснення певних дій, спрямованих на заборону, обмеження діяльності або насильство стосовно об'єкта інтолерантності; ці дії пояснюються його розумінням соціальної справедливості, сильним ступенем відчуження від об'єкта, низьким рівнем правової культури; нерідко така поведінка пов'язана з певним рівнем соціалізації або навіть настановами на девіантну або кримінальну поведінку; у тому випадку, коли суб'єктом є інститут, це пов'язано з певною державною політикою тоталітарного суспільства.

Таким чином, толерантність є базовою цінністю відкритого суспільства. Відкритість суспільства своїм власним змінам та інноваціям означає одночасно і відкритість його назовні, іншим культурним нормам і принципам. Тому толерантність, критичне мислення, свобода і відповідальність особистості у відкритому суспільстві пов'язані один з одним, становлять фундамент демократії і створюють умови розвитку, руху суспільства вперед

Застосування терміна “толерантність”, як уявляється, зумовлено його сильною, активною формою, правовим, суспільно-політичним, моральним принциповим характером. Він визначає соціокультурний рівень міжособової і міжгрупової взаємодії. Сімейні, дружні, сусідські, інтимні відносини характеризуються, як правило, терміном “терпимість”. Поняття ж “толерантність” в етичній і політичній лексиці включає морально-правовий та державний аспекти. В умовах інтенсивного інтеграційного світового процесу взаємопроникнення різних культур толерантність набуває ознак загальновизнаного державного принципу, яким необхідно керуватися, щоб успішно розвивати конструктивні взаємини між державними, політичними і військовими блоками, організаціями на правових, цивілізованих принципах. Призначення толерантності як правового і державного принципу полягає в юридичній пошані прав людини, їх визначенні як основних прав (особисті права, свободи, політичні, соціальні, культурні) або як фундамент, що визначає державні цілі (свобода, демократія і т.д.)

Необхідно відмітити, що існує поняття про різні типи толерантності:

1. Байдужість до існування різних поглядів та практик. Цей тип характеризує ситуацію, коли різні системи поглядів допускаються, при умові, що вони не суперечать загальнолюдським нормам.

2. Повага до іншого, якого я не розумію і з яким я не взаємодію. Цей тип відокремлюють в силу рівноправності культур і відсутності привілейованої системи поглядів і переконань.

3. Терпимість до слабкості інших. Цей тип носить деякий зневажливий контекст. Це збігається з плюралізмом і пов'язане з виділенням привілеїв у системах поглядів та цінностей.

4. Розширення власного досвіду та критичний діалог, що спирається на діалогічність природи розуму.

Як свідчить історія людства і повсякденне життя, буває чисто деклараційна толерантність, коли ні відносини, ні дії не відповідають заявам і промовам. Можлива і чисто реляційна толерантність, яка не виявляється ні у висловлюваннях, ні в діях. Політична реальність дає часто-густо приклади акційної толерантності, коли, незважаючи на заяви в ЗМІ і навіть вороже ставлення стосовно того чи іншого питання, у політичній практиці держави виявляють толерантність. Спрощене сприйняття толерантності включає одночасно всі види, коли толерантність має місце і у висловлюваннях, і у відносинах, і в діях.

У науковій літературі толерантність розглядається, насамперед, як повага і визнання рівності, відмова від домінування і насильства, визнання багатомірності і різноманіття людської культури, норм поведінки, відмова від зведення цього різноманіття до однаковості чи переваги якої-небудь однієї точки зору. У такій інтерпретації толерантність означає визнання прав іншого, сприйняття іншого як собі рівного, що претендує на розуміння і співчуття, готовність прийняти представників інших народів і культур такими, якими вони є, і взаємодіяти з ними на основі згоди і поваги. Своє практичне вираження вона знаходить у витримці, самовладанні, здатності тривалий час терпіти несприятливі впливи.

Першим міжнародно-правовим документом, в якому розкривається суть толерантності, є проголошена та підписана ЮНЕСКО 16 листопада 1995 р.

В Декларації зафіксовані головні рівні упровадження принципів толерантності: особистий, державний, соціальний.

 Особливе значення авторами Декларації надається функціонуванню принципів толерантності на рівні держави. Тут толерантність означає дотримання неупередженого законодавства, правопорядку і судово-процесуальних та адміністративних норм. Крім того, толерантність також вимагає надання кожній людині можливостей для економічного і соціального розвитку без будь-якої дискримінації. В Декларації запропоновані і шляхи досягнення поставлених перед державою завдань. Це:

- ратифікація і виконання існуючих міжнародних конвенцій про права людини;

- розробка законодавства, здатного забезпечити в суспільстві рівноправні підходи і рівність можливостей для всіх груп і окремих людей.

Культура толерантності — багатозначне поняття і йому, як і феномену культури, непросто дати вичерпне визначення. У культурі толерантності є дві константи, на основі яких її можна класифікувати:

1) як набутий досвід лояльної взаємодії спільнот з будь-якою інакшістю (константа «результат»);

2) як поточну діяльність — взаємодія спільнот на основі терпимості до будь-якої інакшості (константа «процес»).

Толерантність як «досвід-результат» і як «діяльність-процес» перебувають у діалектичному зв'язку: одне доповнює інше, одне «підказує» іншому, «як краще» і «що краще».

Як основні види толерантності доцільно визначити толерантність політичну, релігійну, економічну, правову.

Політична толерантність передбачає, що ми у достатній мірі довіряємо нашим політичним опонентам, щоб дозволити їм організуватися, провести виборчу кампанію і сформувати уряд. Політична толерантність — найскладніше поняття. Толерантність у політиці скоріше віртуальний, бажаний стан, ніж реальний, і навряд чи толерантність є складовою формули влади. Політика — це боротьба за чужі ресурси і сфери впливу. Експансія такого роду і толерантність навряд чи можуть бути сумісними. Для політичних дій характерна дистанція між прихованим від суспільства і показаним йому, між словом і ділом. Якщо демократичні процеси пов'язані із зростанням ролі громадянського суспільства і формуванням цивілізованої опозиції, такого роду дистанція природнім образом скорочується, і шанси толерантної політики зростають.

Під релігійною толерантністю чи віротерпимістю розуміється як рівне ставлення держави до всіх релігій і віросповідань, так і толерантність, що існує у міжрелігійних і міжконфесійних відносинах. Саме релігійні та конфесійні суперечки лежать в основі більшості самих страшних світових конфліктів минулого та сьогодення. Тому важливим завданням є пошук потенційної можливості суміщення ментальних компонентів віри, поступового фокусування на все більш етичних пріоритетах. Необхідно постійно шукати технології, які дозволять, спираючись на позитивне, що об'єднує народи та конфесії, знаходити шляхи до мирного співіснування.

 Економічна свобода передбачає толерантність до конкуруючих економічних інтересів, від держави вимагається забезпечення рівних прав суб'єктів господарювання.

Правова толерантність проявляється в юридичній поведінці. Поведінка у дусі толерантності суб'єктів юридичної діяльності сприятиме вирішенню найбільш актуального завдання сучасності, від якого залежить подальший розвиток людства, — переходу від психології протистояння, підозрілості і насильства до культури миру, довіри, зміцнення національної і міжнародної стабільності, миру і безпеки невоєнними, гуманними методами. Реалізація цього завдання вимагає активних дій міжнародного співтовариства з метою формування психології толерантності і виховання в її дусі.   Пошук оптимальних шляхів вирішення багатогранної проблеми толерантності повинен вестися одночасно на двох рівнях: індивідуальному і суспільному з урахуванням тісної взаємодії двох показників:

- зовнішнього (формальний показник толерантності), що стосується процедури і характеру спілкування: напрацювання технології толерантної поведінки, розробки правової бази, етикету тощо;

- внутрішнього, індивідуального, пов'язаного з ідеєю інтерсуб'ективності (матеріально-психологічний показник толерантності), готовністю до діалогу, відвертістю тощо.   Багато дослідників виділяють різні типи толерантності. 

Одним із найбільш поширених типів толерантності є міжнаціональна толерантність. Міжнаціональна толерантність — системна сукупність психологічних настанов, відчуттів, певного набору знань і суспільно-правових норм (виражених через закон або традиції), а також світоглядно-поведінкових орієнтацій, які припускають терпиме або прийнятне ставлення представників якої-небудь однієї національності (зокрема, на особистому рівні) до інших інонаціональних явищ (мови, культури, звичаїв, норм поведінки тощо).

В українському розумінні міжнаціональна толерантність не може бути зведена тільки до єдиного акта і лише терпимого. По-перше, міжнаціональна толерантність є процесом, що постійно розвивається, який власне включає емоційно-психічні норми, відчуття по відношенню до інших національностей, широкий набір знань, інформаційних уявлень про інші культури, мови і, нарешті, власне поведінкові настанови, світоглядні погляди стосовно інонаціонального. По-друге, міжнаціональна толерантність як явище є набагато ширшим, ніж просто терпиме ставлення. Не випадково для позначення цього феномена був обраний термін іноземного, у даному випадку латинського, походження. Тим самим, найімовірніше, зазначається, що сенс поняття толерантності містить поряд із просто терпимим ставленням принципи загальнолюдської моралі, що проявляються у пошані і обов'язковому дотриманні прав всіх народів світу; в усвідомленні єдності і загального взаємозв'язку різних етнокультур, в широких знаннях про мови, культури і походження різних народів, особливо тих, з якими відбувається безпосередній контакт; у неприйнятті воєн, анексії та інших форм насильства у відносинах між національностями; у вирішенні міжнаціональних проблем на основі балансу інтересів.

На міжнародному рівні до толерантності належить взаємна пошана різних культур і традицій. Наприклад, було б неправомірним стилізувати під європейські культури або американський спосіб життя весь розвиток цивілізації і девальвувати всі форми, що відхиляються, скажімо, від європейських, оголошувати їх примітивними, варварськими і нерозвиненими.

Визнання самоцінності інших культур полегшується, якщо увага спрямована не тільки на розділяючу основу, але й на об'єднуючий фактор, на загальнолюдські позиції: готовність допомагати, нести цивілізованість і чесність, словом те, що не лише на християнському Заході, але й у різних суспільствах в різних епохах завжди визнавалося як етичні цінності.

У контексті європейського мислення толерантність — це не лише необхідна складова сучасної культури, але й універсальна цінність людства. Тоді як в Україні робляться спроби осягнути семантичне поле латинського «tolerantia» і виробити відповідне відношення, воно в суспільстві вже впевнено пускає паростки. Тобто запропонована рефлексія стосується не чистої ідеї, а реакції на поступово виникаючу нову ціннісну реальність, якщо не більше — на нове світовідчуття

Напрямки державної політики підвищення рівня толерантності в Україні

1. У сфері державного управління. З метою вироблення гнучкості державної політики щодо політики сприяння високому рівню толерантності та попередження всіх форм міжетнічної нетерпимості існує системний моніторинг основних джерел, тенденцій виявів нетерпимості в Україні. Розроблено комплекс заходів сприяння високому рівню толерантності в українському суспільстві та протидії всім формам ксенофобії, нетерпимості, екстремізму. Такі заходи може містити, зокрема, Концепція етнонаціональної політики в Україні. Зокрема, в області розроблена та діє програма розвитку національних меншин Херсонської області; щороку затверджується План заходів із протидії проявам ксенофобії, расової та етнічної дискримінації в українському суспільстві.  Правоохоронні органи підсилюють контроль за виконанням законів щодо дискримінації, нетерпимості та насильства за расовою й етнічною приналежністю.

2. У сфері культури та освіти. Набуття високого рівня толерантності є складовою та стратегічним пріоритетом державної культурної та освітньої політики. Концептуальною основою поряд з визнанням цінності культурної багатоманітності української політичної нації стало попередження культурної виключності, налагодження конструктивного міжкультурного діалогу та взаємодії усіх етнокультурних груп в українському суспільстві. Державна політика у сфері міжкультурної взаємодії сприяє культурному розмаїттю, спрямовується на забезпечення вільного розвитку культур національних меншин та регіональної субкультурної багатоманітності; визнає унікальність та самобутність кожної етнокультурної групи, забезпечує реалізацію етнокультурних прав національних меншин та їхню повноцінну участь у національному культурному процесі.

Розвиток освіти відбиває знання і розуміння культури інших народів та сприяє вихованню таких якостей, як взаємоповага, солідарність, толерантність ще на рівні початкової освіти.

3. У розвитку співпраці з міжнародними та громадськими організаціями.                                             Важливе значення має вивчення міжнародного досвіду, подальша адаптація вітчизняного законодавства до норм міжнародного права, співпраця з міжнародними організаціями у питаннях попередження та подолання конфліктів на етнонаціональному ґрунті. Зокрема доцільним є врахування досвіду Європейського Союзу, ОБСЄ, ООН.

Для стабілізації міжетнічних відносин і запобігання етнічним конфліктам органи державної влади активно розвивають співпрацю з громадськими організаціями національних меншин, які мають стати основним партнером держави у толерантизації міжетнічних стосунків.

4. В інформаційній сфері. Підвищення позитивного впливу засобів масової інформації на формування колективної свідомості, зокрема на утвердження у суспільстві об’єднувальних цінностей, побудованих на пріоритеті громадянських засад і прав людини. Ефективним засобом популяризації ідей толерантності та міжетнічного розуміння є соціальна реклама. Органи регулювання національного телерадіопростору намагаються створити сприятливі умови для її розміщення в ефірі, а також  ефективно реагувати на інформаційні приводи, які є джерелом провокування міжетнічних конфліктів та підвищення ризиків їх виникнення.

В Україні державна політика сприяння високому рівню толерантності спирається на достатньо широку політико-правову основу. Проте, в українському суспільстві на жаль ще залишається рівень психологічної відокремленості, національної ізоляції певних етнокультурних груп, ксенофобії, через інформаційні ресурси Інтернету тиражуються етнічні стереотипи.

Зниження рівня толерантності може негативно вплинути на міжнародний імідж України, як європейської правової демократичної держави. Можливе створення потенційної загрози мирному співіснуванню численних етнічних груп та національних меншин, що перешкоджає національній консолідації та єдності країни, становленню громадянського суспільства та розвитку української політичної нації.

22.11.2021 р. - Толерантність як основа консолідації громадянського суспільства в Україні

Сьогодні, коли на долю України випали найважчі часи за роки незалежності, акумулювавши всі сили, відстоюючи свої території, захищаючи своїх громадян і свої переконання, – слова терпимість, прийняття, повага набувають зовсім іншого змісту. Для нас, українців, це не просто теорія, це дії і вчинки.

Проблема толерантності охоплює усі сфери суспільного життя нації: соціальну, релігійно-конфесійну, політичну, особистісну, міжетнічну. Поняття толерантності являє собою протилежність ворожості, антипатії, ненависті.

Організація Об’єднаних Націй оголосила 1995 рік роком толерантності. В рамках його проведення державами-членами ЮНЕСКО була прийнята Декларація принципів толерантності, що містить такі визначення цього поняття:

- повага, прийняття та правильне розуміння багатого різноманіття культур, форм самовираження та самовиявлення людської індивідуальності;

- політична й правова потреба; активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини.

На початку XXI століття проблема толерантності набула особливої актуальності у зв'язку із процесом глобалізації, що зіштовхує релігійні, національні і етнічні ідентичності різних культур і народів. Формування громадянського суспільства неможливе без відповідного усвідомлення фундаментальних цінностей демократії. Однією з основних таких цінностей є цінність толерантності. Проблема толерантності сьогодні - одна з центральних проблем як глобального, так і національного порядку.

Толерантність — це терпимість до чужих думок, вірувань, поведінки. Це повага або визнання рівності інших, відмова від домінування чи насильства. Інакше кажучи, постійні, цілеспрямовані зусилля для створення такого інформаційного поля, яке б культивувало в людині і суспільстві настанову на самообмеження, злагоду та співробітництво, на емоційну мобілізацію на злагоду культур.   Це також визнання легітимності законних інтересів іншого, що не розходяться з мораллю, і відвертість по відношенню до його досвіду, готовність до діалогу і до розширення власного досвіду у цьому випадку

Існує типологізація толерантності за соціальними сферами її буття:

1)  гендерна толерантність — неупереджене ставлення до представників іншого полу, неприпустимість апріорного приписування людині недоліків іншого полу, відсутність ідей про перевагу одного полу над іншим;

вікова толерантність — неупередженість до апріорних “недоліків” людини, пов'язаних з її віком. Вікова толерантність цілком може поєднуватися із прийнятою у багатьох культурах повагою до осіб похилого віку;

освітня толерантність; очевидно, що даний тип толерантності має відношення до побутової сфери і не пов'язаний з обговорюваним питанням, де рівень освіти суб'єктів права є вирішальним чинником;

міжнаціональна толерантність — ставлення до представників різних націй, здатність не переносити недоліки і негативні дії окремих представників національності на інших людей, ставитися до будь-якої людини з позиції «презумпції національної невинності»;

2)  расова толерантність — відсутність упереджень до представників іншої раси;

3)  релігійна толерантність — ставлення до догматів різних конфесій, релігійності з боку віруючих і невіруючих, представників різних конфесіональних груп;

4)  географічна толерантність — неупередженість до жителів невеликих або провінційних міст, сіл і інших регіонів з боку столичних жителів і навпаки;

5)  міжкласова толерантність — терпиме ставлення до представників різних майнових шарів — багатих до бідних, бідних до багатих;

6)  фізіологічна толерантність — ставлення до хворих, інвалідів, фізично неповноцінних, осіб із зовнішніми недоліками і т.д.;

7)  політична толерантність — ставлення до діяльності різних партій і об'єднань, висловлювань їх членів і т.д.;

8)  сексуально орієнтована толерантність — неупередженість стосовно осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією;

9)  маргінальна толерантність (толерантність стосовно маргіналів) — ставлення до бомжів, жебраків, наркоманів, алкоголіків, ув'язнених і т.д.

Види толерантності та інтолерантності за ієрархічним принципом сходження від першого до другого:

а) протекціоністська толерантність — полягає в тому, що суб'єкт толерантності (інститут, організація або індивід) не тільки абсолютно неупереджено ставиться до об'єкта, але й робить усе можливе, щоб допомагати тим організаціям або групам людей, які, на його думку, зазнають інтолерантного ставлення з боку суспільства в цілому або його окремих сегментів; надає квоти для одержання роботи або зарахування у вищий навчальний заклад представникам певних етнічних меншостей; допомагає людям, які є об'єктами інтолерантних відносини через свої політичні погляди, фізичні недоліки або сексуальну орієнтацію і т.д.; якщо суб'єктом даного типу толерантності виступає індивід, то можна говорити про його високі моральні якості, вищі прояви емпатії, жалю і т.д.; якщо ж суб'єктом протекціоністської толерантності є держава або окремі її інститути, насамперед ті, які розподіляють матеріальні блага, то тут можуть виникнути серйозні дискусії, пов'язані із суперечністю між принципами толерантності і соціальної справедливості;

б) ціннісна толерантність — це система цінностей і зразків поведінки, пов'язана з неухильно твердим слідуванням принципам толерантності; система цінностей повинна включати неупереджене ставлення до представників інших соціально-демографічних груп і готовність прийняття висловлювань і поведінкових актів, відмінних від власних;

в) прихована інтолерантність — суб'єкт розуміє важливість принципів толерантності і небезпеку або моральну неадекватність декларації ідей інтолерантності або інтолерантних дій, але в силу внутрішніх симпатій і антипатій, власних настанов і поглядів ставиться упереджено до представників різних соціально-демографічних груп; його ставлення і висловлення носять явно непублічний характер і не можуть впливати на суспільні настрої і дії;

 г) вербальна інтолерантність — суб'єкт вважає за можливе і іноді навіть необхідними публічні висловлення стосовно представників тих або інших соціально-демографічних груп; він вважає неможливим для себе які-небудь публічні дії — насильство, заборони і т.д., але не вважає за необхідне приховувати свої погляди;

д) агресивна поведінкова інтолерантність — суб'єкт вважає виправданим підготовку і здійснення певних дій, спрямованих на заборону, обмеження діяльності або насильство стосовно об'єкта інтолерантності; ці дії пояснюються його розумінням соціальної справедливості, сильним ступенем відчуження від об'єкта, низьким рівнем правової культури; нерідко така поведінка пов'язана з певним рівнем соціалізації або навіть настановами на девіантну або кримінальну поведінку; у тому випадку, коли суб'єктом є інститут, це пов'язано з певною державною політикою тоталітарного суспільства.

Таким чином, толерантність є базовою цінністю відкритого суспільства. Відкритість суспільства своїм власним змінам та інноваціям означає одночасно і відкритість його назовні, іншим культурним нормам і принципам. Тому толерантність, критичне мислення, свобода і відповідальність особистості у відкритому суспільстві пов'язані один з одним, становлять фундамент демократії і створюють умови розвитку, руху суспільства вперед

Застосування терміна “толерантність”, як уявляється, зумовлено його сильною, активною формою, правовим, суспільно-політичним, моральним принциповим характером. Він визначає соціокультурний рівень міжособової і міжгрупової взаємодії. Сімейні, дружні, сусідські, інтимні відносини характеризуються, як правило, терміном “терпимість”. Поняття ж “толерантність” в етичній і політичній лексиці включає морально-правовий та державний аспекти. В умовах інтенсивного інтеграційного світового процесу взаємопроникнення різних культур толерантність набуває ознак загальновизнаного державного принципу, яким необхідно керуватися, щоб успішно розвивати конструктивні взаємини між державними, політичними і військовими блоками, організаціями на правових, цивілізованих принципах. Призначення толерантності як правового і державного принципу полягає в юридичній пошані прав людини, їх визначенні як основних прав (особисті права, свободи, політичні, соціальні, культурні) або як фундамент, що визначає державні цілі (свобода, демократія і т.д.)

Необхідно відмітити, що існує поняття про різні типи толерантності:

1. Байдужість до існування різних поглядів та практик. Цей тип характеризує ситуацію, коли різні системи поглядів допускаються, при умові, що вони не суперечать загальнолюдським нормам.

2. Повага до іншого, якого я не розумію і з яким я не взаємодію. Цей тип відокремлюють в силу рівноправності культур і відсутності привілейованої системи поглядів і переконань.

3. Терпимість до слабкості інших. Цей тип носить деякий зневажливий контекст. Це збігається з плюралізмом і пов'язане з виділенням привілеїв у системах поглядів та цінностей.

4. Розширення власного досвіду та критичний діалог, що спирається на діалогічність природи розуму.

Як свідчить історія людства і повсякденне життя, буває чисто деклараційна толерантність, коли ні відносини, ні дії не відповідають заявам і промовам. Можлива і чисто реляційна толерантність, яка не виявляється ні у висловлюваннях, ні в діях. Політична реальність дає часто-густо приклади акційної толерантності, коли, незважаючи на заяви в ЗМІ і навіть вороже ставлення стосовно того чи іншого питання, у політичній практиці держави виявляють толерантність. Спрощене сприйняття толерантності включає одночасно всі види, коли толерантність має місце і у висловлюваннях, і у відносинах, і в діях.

У науковій літературі толерантність розглядається, насамперед, як повага і визнання рівності, відмова від домінування і насильства, визнання багатомірності і різноманіття людської культури, норм поведінки, відмова від зведення цього різноманіття до однаковості чи переваги якої-небудь однієї точки зору. У такій інтерпретації толерантність означає визнання прав іншого, сприйняття іншого як собі рівного, що претендує на розуміння і співчуття, готовність прийняти представників інших народів і культур такими, якими вони є, і взаємодіяти з ними на основі згоди і поваги. Своє практичне вираження вона знаходить у витримці, самовладанні, здатності тривалий час терпіти несприятливі впливи.

Першим міжнародно-правовим документом, в якому розкривається суть толерантності, є проголошена та підписана ЮНЕСКО 16 листопада 1995 р.

В Декларації зафіксовані головні рівні упровадження принципів толерантності: особистий, державний, соціальний.

 Особливе значення авторами Декларації надається функціонуванню принципів толерантності на рівні держави. Тут толерантність означає дотримання неупередженого законодавства, правопорядку і судово-процесуальних та адміністративних норм. Крім того, толерантність також вимагає надання кожній людині можливостей для економічного і соціального розвитку без будь-якої дискримінації. В Декларації запропоновані і шляхи досягнення поставлених перед державою завдань. Це:

- ратифікація і виконання існуючих міжнародних конвенцій про права людини;

- розробка законодавства, здатного забезпечити в суспільстві рівноправні підходи і рівність можливостей для всіх груп і окремих людей.

Культура толерантності — багатозначне поняття і йому, як і феномену культури, непросто дати вичерпне визначення. У культурі толерантності є дві константи, на основі яких її можна класифікувати:

1) як набутий досвід лояльної взаємодії спільнот з будь-якою інакшістю (константа «результат»);

2) як поточну діяльність — взаємодія спільнот на основі терпимості до будь-якої інакшості (константа «процес»).

Толерантність як «досвід-результат» і як «діяльність-процес» перебувають у діалектичному зв'язку: одне доповнює інше, одне «підказує» іншому, «як краще» і «що краще».

Як основні види толерантності доцільно визначити толерантність політичну, релігійну, економічну, правову.

Політична толерантність передбачає, що ми у достатній мірі довіряємо нашим політичним опонентам, щоб дозволити їм організуватися, провести виборчу кампанію і сформувати уряд. Політична толерантність — найскладніше поняття. Толерантність у політиці скоріше віртуальний, бажаний стан, ніж реальний, і навряд чи толерантність є складовою формули влади. Політика — це боротьба за чужі ресурси і сфери впливу. Експансія такого роду і толерантність навряд чи можуть бути сумісними. Для політичних дій характерна дистанція між прихованим від суспільства і показаним йому, між словом і ділом. Якщо демократичні процеси пов'язані із зростанням ролі громадянського суспільства і формуванням цивілізованої опозиції, такого роду дистанція природнім образом скорочується, і шанси толерантної політики зростають.

Під релігійною толерантністю чи віротерпимістю розуміється як рівне ставлення держави до всіх релігій і віросповідань, так і толерантність, що існує у міжрелігійних і міжконфесійних відносинах. Саме релігійні та конфесійні суперечки лежать в основі більшості самих страшних світових конфліктів минулого та сьогодення. Тому важливим завданням є пошук потенційної можливості суміщення ментальних компонентів віри, поступового фокусування на все більш етичних пріоритетах. Необхідно постійно шукати технології, які дозволять, спираючись на позитивне, що об'єднує народи та конфесії, знаходити шляхи до мирного співіснування.

 Економічна свобода передбачає толерантність до конкуруючих економічних інтересів, від держави вимагається забезпечення рівних прав суб'єктів господарювання.

Правова толерантність проявляється в юридичній поведінці. Поведінка у дусі толерантності суб'єктів юридичної діяльності сприятиме вирішенню найбільш актуального завдання сучасності, від якого залежить подальший розвиток людства, — переходу від психології протистояння, підозрілості і насильства до культури миру, довіри, зміцнення національної і міжнародної стабільності, миру і безпеки невоєнними, гуманними методами. Реалізація цього завдання вимагає активних дій міжнародного співтовариства з метою формування психології толерантності і виховання в її дусі.   Пошук оптимальних шляхів вирішення багатогранної проблеми толерантності повинен вестися одночасно на двох рівнях: індивідуальному і суспільному з урахуванням тісної взаємодії двох показників:

- зовнішнього (формальний показник толерантності), що стосується процедури і характеру спілкування: напрацювання технології толерантної поведінки, розробки правової бази, етикету тощо;

- внутрішнього, індивідуального, пов'язаного з ідеєю інтерсуб'ективності (матеріально-психологічний показник толерантності), готовністю до діалогу, відвертістю тощо.   Багато дослідників виділяють різні типи толерантності. 

Одним із найбільш поширених типів толерантності є міжнаціональна толерантність. Міжнаціональна толерантність — системна сукупність психологічних настанов, відчуттів, певного набору знань і суспільно-правових норм (виражених через закон або традиції), а також світоглядно-поведінкових орієнтацій, які припускають терпиме або прийнятне ставлення представників якої-небудь однієї національності (зокрема, на особистому рівні) до інших інонаціональних явищ (мови, культури, звичаїв, норм поведінки тощо).

В українському розумінні міжнаціональна толерантність не може бути зведена тільки до єдиного акта і лише терпимого. По-перше, міжнаціональна толерантність є процесом, що постійно розвивається, який власне включає емоційно-психічні норми, відчуття по відношенню до інших національностей, широкий набір знань, інформаційних уявлень про інші культури, мови і, нарешті, власне поведінкові настанови, світоглядні погляди стосовно інонаціонального. По-друге, міжнаціональна толерантність як явище є набагато ширшим, ніж просто терпиме ставлення. Не випадково для позначення цього феномена був обраний термін іноземного, у даному випадку латинського, походження. Тим самим, найімовірніше, зазначається, що сенс поняття толерантності містить поряд із просто терпимим ставленням принципи загальнолюдської моралі, що проявляються у пошані і обов'язковому дотриманні прав всіх народів світу; в усвідомленні єдності і загального взаємозв'язку різних етнокультур, в широких знаннях про мови, культури і походження різних народів, особливо тих, з якими відбувається безпосередній контакт; у неприйнятті воєн, анексії та інших форм насильства у відносинах між національностями; у вирішенні міжнаціональних проблем на основі балансу інтересів.

На міжнародному рівні до толерантності належить взаємна пошана різних культур і традицій. Наприклад, було б неправомірним стилізувати під європейські культури або американський спосіб життя весь розвиток цивілізації і девальвувати всі форми, що відхиляються, скажімо, від європейських, оголошувати їх примітивними, варварськими і нерозвиненими.

Визнання самоцінності інших культур полегшується, якщо увага спрямована не тільки на розділяючу основу, але й на об'єднуючий фактор, на загальнолюдські позиції: готовність допомагати, нести цивілізованість і чесність, словом те, що не лише на християнському Заході, але й у різних суспільствах в різних епохах завжди визнавалося як етичні цінності.

У контексті європейського мислення толерантність — це не лише необхідна складова сучасної культури, але й універсальна цінність людства. Тоді як в Україні робляться спроби осягнути семантичне поле латинського «tolerantia» і виробити відповідне відношення, воно в суспільстві вже впевнено пускає паростки. Тобто запропонована рефлексія стосується не чистої ідеї, а реакції на поступово виникаючу нову ціннісну реальність, якщо не більше — на нове світовідчуття

Напрямки державної політики підвищення рівня толерантності в Україні

1. У сфері державного управління. З метою вироблення гнучкості державної політики щодо політики сприяння високому рівню толерантності та попередження всіх форм міжетнічної нетерпимості існує системний моніторинг основних джерел, тенденцій виявів нетерпимості в Україні. Розроблено комплекс заходів сприяння високому рівню толерантності в українському суспільстві та протидії всім формам ксенофобії, нетерпимості, екстремізму. Такі заходи може містити, зокрема, Концепція етнонаціональної політики в Україні. Зокрема, в області розроблена та діє програма розвитку національних меншин Херсонської області; щороку затверджується План заходів із протидії проявам ксенофобії, расової та етнічної дискримінації в українському суспільстві.  Правоохоронні органи підсилюють контроль за виконанням законів щодо дискримінації, нетерпимості та насильства за расовою й етнічною приналежністю.

2. У сфері культури та освіти. Набуття високого рівня толерантності є складовою та стратегічним пріоритетом державної культурної та освітньої політики. Концептуальною основою поряд з визнанням цінності культурної багатоманітності української політичної нації стало попередження культурної виключності, налагодження конструктивного міжкультурного діалогу та взаємодії усіх етнокультурних груп в українському суспільстві. Державна політика у сфері міжкультурної взаємодії сприяє культурному розмаїттю, спрямовується на забезпечення вільного розвитку культур національних меншин та регіональної субкультурної багатоманітності; визнає унікальність та самобутність кожної етнокультурної групи, забезпечує реалізацію етнокультурних прав національних меншин та їхню повноцінну участь у національному культурному процесі.

Розвиток освіти відбиває знання і розуміння культури інших народів та сприяє вихованню таких якостей, як взаємоповага, солідарність, толерантність ще на рівні початкової освіти.

3. У розвитку співпраці з міжнародними та громадськими організаціями.                                             Важливе значення має вивчення міжнародного досвіду, подальша адаптація вітчизняного законодавства до норм міжнародного права, співпраця з міжнародними організаціями у питаннях попередження та подолання конфліктів на етнонаціональному ґрунті. Зокрема доцільним є врахування досвіду Європейського Союзу, ОБСЄ, ООН.

Для стабілізації міжетнічних відносин і запобігання етнічним конфліктам органи державної влади активно розвивають співпрацю з громадськими організаціями національних меншин, які мають стати основним партнером держави у толерантизації міжетнічних стосунків.

4. В інформаційній сфері. Підвищення позитивного впливу засобів масової інформації на формування колективної свідомості, зокрема на утвердження у суспільстві об’єднувальних цінностей, побудованих на пріоритеті громадянських засад і прав людини. Ефективним засобом популяризації ідей толерантності та міжетнічного розуміння є соціальна реклама. Органи регулювання національного телерадіопростору намагаються створити сприятливі умови для її розміщення в ефірі, а також  ефективно реагувати на інформаційні приводи, які є джерелом провокування міжетнічних конфліктів та підвищення ризиків їх виникнення.

В Україні державна політика сприяння високому рівню толерантності спирається на достатньо широку політико-правову основу. Проте, в українському суспільстві на жаль ще залишається рівень психологічної відокремленості, національної ізоляції певних етнокультурних груп, ксенофобії, через інформаційні ресурси Інтернету тиражуються етнічні стереотипи.

Зниження рівня толерантності може негативно вплинути на міжнародний імідж України, як європейської правової демократичної держави. Можливе створення потенційної загрози мирному співіснуванню численних етнічних груп та національних меншин, що перешкоджає національній консолідації та єдності країни, становленню громадянського суспільства та розвитку української політичної нації.

29.11.2021 р. Узагальнення до розділу.

https://naurok.com.ua/test/rozdil-iii-lyudina-v-sociokulturnomu-prostori-1165240.html

07.02.2022 р. - "Сталий розвиток"

Ряд теоретиків і прихильників сталого розвитку вважають його найперспективнішою ідеологією 21 століття і навіть усього третього тисячоліття, яка, з поглибленням наукової обґрунтованості, витіснить усі наявні світоглядні ідеології, як такі, що є фрагментарними, неспроможними забезпечити збалансований розвиток цивілізації.

Сталий розвиток — це систематично керований розвиток. Основою його керованості є системний підхідта сучасні інформаційні технології, які дозволяють дуже швидко моделювати різні варіанти напрямків розвитку, з високою точністю прогнозувати їх результати та вибрати найбільш оптимальний.

Водночас з'явились дослідження американського вченого Н. Джорджеску-Рогена, який пов'язує розвиток економіки з природними обмеженнями та робить спроби поєднати термодинаміку з економікою довкілля. Дослідження Н. Джорджеску-Рогена проводились незалежно від К. Боулдинга, який у 1966 р. був визнаний за обґрунтування довкільних проблем принципу рівноваги речовини, а також від Г.Айреса і Л.Кохрсена, які використовували підхід балансу матеріалів та вхідних і вихідних системах[2].

Варто відзначити, що досягнення оптимального варіанту розвитку декларують ряд країн, у кожної країни свій шлях розвитку. В одних цей шлях «тільки починається, у інших вже розпочався, треті вже стали на шлях сталого економічного розвитку (США, Японія, країни Європейського Союзу)»[3]. Існує багато і таких країн, яким не до сталого розвитку і вони його не сприймають. На перше місце вони ставлять одну стратегічну мету — вижити. Саме такі країни провокують загрози, що поширюються до інших держав та їхніх регіонів. Досягти сталого розвитку регіонів надзвичайно важко, адже близьке сусідство з іншими державами формує загрозу екологічної небезпеки, а глобалізація, що стрімко набрала обертів, сприяє утворенню та загостренню економічних та соціальних небезпек, що зрештою торкаються регіонального розвитку.

Особливості перекладу[ред. | ред. код]

Термін «сталий розвиток» є офіційним українським відповідником англійського терміну «англ. sustainable development», дослівний переклад якого з урахуванням контексту може бути «життєздатний розвиток» а за сенсом — «самопідтримуваний розвиток», інколи цей термін тлумачать як всебічно збалансований розвиток. За визначенням Комісії ООН зі сталого розвитку, його мета — задовольняти потреби сучасного суспільства, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Теорія сталого розвитку є альтернативою парадигмі економічного зростання, яка ігнорує екологічну небезпеку від розвитку за екстенсивною моделлю.[4]

Базові концепції[ред. | ред. код]

Концепція сталого розвитку ґрунтується на п'яти головних принципах:

1.    Людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби.

2.    Обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Вони пов'язані з сучасним рівнем техніки та соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.

3.    Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на благополучне життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф — злидні, які стали у світі звичайним явищем.

4.    Необхідно узгодити стан життя тих, хто користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема щодо використання енергії.

5.    Розміри і темпи росту населення повинні бути узгоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється.

Приклади впровадження концепції[ред. | ред. код]

·        Будівництво доріг, будівель має супроводжуватися відповідним зростанням зелених насаджень, щоб не погіршувати стан довкілля.

·        Зростання виробництва зерна не повинно супроводжуватися виснаженням чи іншим погіршенням стану ґрунту.

·        Видобування корисних копалин (наприклад, металевих руд, вугілля) має супроводжуватися створенням підприємств, що не залежать від цього видобутку, щоб після вичерпання майбутні покоління (а часто й сучасні) не мали економічних проблем.

·        У приватному сенсі — заробітна плата повинна компенсувати витрати на відновлення здоров'я, погіршене через виконання роботи.

·        Медичні препарати та хірургічні операції повинні не лише вирішувати наявну проблему, а й не спричиняти погіршення стану здоров'я пацієнта у майбутньому, часто це передбачає і здоров'я наступних поколінь.

Складові концепції сталого розвитку[ред. | ред. код]

Концепція сталого розвитку з'явилася в результаті об'єднання трьох основних складових: економічної, соціальної та екологічної.

Економічна складова[ред. | ред. код]

Економічний підхід до концепції стійкого розвитку заснований на теорії максимального потоку сукупного доходу Хікса-Ліндаля, який може бути зроблений за умови, принаймні, збереження сукупного капіталу, за допомогою якого і здійснюється цей дохід. Ця концепція передбачає оптимальне використання обмежених ресурсів і використання екологічних — природо-, енерго- і матеріало-зберігаючих технологій, включаючи видобуток і переробку сировини, створення екологічно прийнятної продукції, мінімізацію, переробку і знищення відходів.

Однак при вирішенні питань про те, який капітал повинен зберігатися (наприклад, фізичний або природний, чи людський капітал) і якою мірою різні види капіталу є взаємозамінними, а також при вартісній оцінці цих активів, особливо екологічних ресурсів, виникають проблеми правильної інтерпретації і розрахунку. З'явилися два види стійкості — слабка, коли мова йде про не зменшуваний в часі природний та виробничий капітал, і сильна — коли повинен не зменшуватися природний капітал (причому частина прибутку від продажу невідновних ресурсів повинна спрямовуватися на збільшення цінності відновлюваного природного капіталу).

Соціальна складова[ред. | ред. код]

Соціальна складова стійкості розвитку орієнтована на людину і спрямована на збереження стабільності соціальних і культурних систем, в тому числі, на скорочення числа руйнівних конфліктів між людьми. Важливим аспектом цього підходу є справедливий розподіл благ. Бажано також збереження культурного капіталу і різноманіття в глобальних масштабах, а також повніше використання практики стійкого розвитку, наявної в не домінуючих культурах. Для досягнення стійкості розвитку, сучасному суспільству доведеться створити ефективнішу систему ухвалення рішень, що враховує історичний досвід і заохочує плюралізм. Важливо досягнення не тільки внутрішньо, а й міжпоколінної справедливості. У рамках концепції людського розвитку людина є не об'єктом, а суб'єктом розвитку. Спираючись на розширення варіантів вибору людини як головну цінність, концепція сталого розвитку передбачає, що людина повинна брати участь у процесах, які формують сферу її життєдіяльності, сприяти прийняттю і реалізації рішень, контролювати їх виконання.

Екологічна складова[ред. | ред. код]

З екологічної точки зору, сталий розвиток має забезпечувати цілісність біологічних і фізичних природних систем. Особливе значення має життєздатність екосистем, від яких залежить глобальна стабільність всієї біосфери. Більш того, поняття «природних» систем і ареалів проживання можна розуміти широко, включаючи в них створене людиною середовище, таке як, наприклад, міста. Основна увага приділяється збереженню здібностей до самовідновлення і динамічної адаптації таких систем до змін, а не збереження їх у деякому «ідеальному» статичному стані. Деградація природних ресурсів, забруднення довкілля і втрата біологічного розмаїття скорочують здатність екологічних систем до самовідновлення.

Єдність концепцій[ред. | ред. код]

Узгодження цих різних поглядів та їх переклад на мову конкретних заходів, які є засобами досягнення сталого розвитку — завдання величезної складності, оскільки всі три елементи сталого розвитку повинні розглядатися збалансовано. Важливі також і механізми взаємодії цих трьох концепцій. Економічний і соціальний елементи, взаємодіючи один з одним, породжують такі нові завдання, як досягнення справедливості всередині одного покоління (наприклад, щодо розподілу доходів) та надання цілеспрямованої допомоги бідним верствам населення. Механізм взаємодії економічного та екологічного елементів породив нові ідеї щодо вартісної оцінки та інтерналізації (обліку в економічній звітності підприємств) зовнішніх впливів на довкілля. Нарешті, зв'язок соціального та екологічного елементів викликала інтерес до таких питань як внутрішньопоколінна і міжпоколінна рівність, включаючи дотримання прав майбутніх поколінь, та участі населення в процесі прийняття рішень.

Індикатори[ред. | ред. код]

Докладніше: Індикатори сталого розвитку

Важливим питанням у реалізації концепції сталого розвитку — особливо у зв'язку з тим, що вона часто розглядається як така що еволюціонує — стало виявлення її практичних і вимірюваних індикаторів. У цьому напрямку зараз працюють як міжнародні організації, так і наукові кола. Виходячи з вищевказаної тріади, такі індикатори можуть пов'язувати всі ці три компоненти і відображати екологічні, економічні та соціальні (включаючи психологічні, наприклад, сприйняття сталого розвитку) аспекти.

Стимулювання сталого розвитку на рівні регіональних систем[5]

Комплекс заходів стимулюючого характеру сприятиме досягненню стану рівноважної регіональної системи і виходу із нерівноважного стану регіональної соціо-еколого-економічної системи. Під цим розуміється, що об'єктом стимулювання є сталий розвиток регіонів. Сталий розвиток — не є теперішнім станом регіональної системи, чи навіть національної. Натомість сталий розвиток регіону є перспективою, пріоритетом, до якого необхідно прагнути. Слід пам'ятати, що саме стимулюючі інструменти впливають на прагнення системи досягти сталого розвитку регіону і вийти із теперішнього стану регіональної системи. Зрозуміло, що будь-яка регіональна система прагне не допустити стану нерівноваги, проте через дію різних факторів (зовнішніх та внутрішніх) починання по досягненню сталого розвитку регіону можуть бути зупинені ще на початку. Тому стимулювати сталий розвиток необхідно: по-перше, на предмет досягнення сталого розвитку як стратегічної мети; по-друге, на предмет досягнення динамічної рівноваги регіональної СЕЕ системи; по-третє, на предмет досягнення оптимального співвідношення якісних та кількісних характеристик регіональної СЕЕ системи, а саме досягнення збалансованості сталого розвитку регіону; по-четверте, на предмет досягнення взаємозв'язку між соціальною, економічною та екологічною сферами регіону, тобто, досягнення гармонійності; по-п'яте, на предмет підтримання протягом тривалого терміну позитивних параметрів розвитку регіональної СЕЕ системи, а саме досягнення стабільності сталого розвитку регіону; по-шосте, на предмет активізації потенційних можливостей регіону нарощувати та ефективно використовувати конкурентні переваги у соціальній, економічній та екологічній сферах регіону, тобто, досягнення конкурентоспроможності регіону; по-сьоме, на предмет досягнення здатності регіональної СЕЕ системи до самовідтворення та недопущення дії дестабілізуючих чинників, а саме досягнення безпеки сталого розвитку регіону.

Стимул у регіональному вираженні виступає зовнішнім каталізатором розвитку регіональної СЕЕ системи, спрямованим на досягнення динамічної рівноваги регіону, а відтак і його сталого розвитку. Регіональна СЕЕ система не може існувати без стимулів розвитку, вона залежить від них. Особливо ця залежність посилюється на етапі погіршення ситуації в одній чи одночасно кількох сферах життєдіяльності. Стимули у цьому випадку матимуть як матеріальну форму (безпосередній прямий фінансовий вплив через інвестиції), так і нематеріальну форму (опосередкований непрямий вплив через дозволи та угоди). Стимули регіонального розвитку, на відміну від мотивів, є усвідомленими, цілеспрямованими конкретними заходами, що спонукають до дії. Дія стимулу пов'язана не тільки з прямим впливом на діяльність господарюючих структур регіону, але й з демонстрацією конкретного втілення. Іншими словами, стимули впливають на систему, вимагаючи досягнення результату з високою ефективністю. Стимул регіону передбачає задіяння (залучення) зовнішніх впливів на регіональну систему для досягнення сталого розвитку регіону. Крім того, стимулювання сталого розвитку регіону буде означати процес активізації спонукань державними і регіональними органами влади регіональної соціо-еколого-економічної системи, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіону.

Економічна сфера розвитку регіональних систем за першооснову ставить задоволення економічних потреб. Під впливом економічної потреби, наприклад, нестачі фінансових ресурсів у регіоні, формується відповідний економічний інтерес господарюючих структур. Тобто шукається спосіб, інструмент, метод для задоволення потреби. Інтерес породжує як внутрішнє бажання задовольнити економічну потребу всередині регіональної системи (економічний мотив), так і зовнішнє (економічний стимул). Під дією стимулювання та мотивування здійснюється активна діяльність суб'єктів сталого розвитку регіону з досягнення конкретної цілі. Проте активну діяльність не так легко проводити, оскільки на шляху досягнення виникають різноманітні перепони: зовнішні (позасистемні) та внутрішні (системні). Тому, іноді доводиться чекати на впровадження активних дій до регіональної системи з досягнення економічної цілі (надходження коштів). Тобто, стимули та мотиви повинні діяти і по відношенню до суб'єктів, а не лише до об'єктів сталого розвитку регіону. У тому разі, коли економічну ціль досягнуто, автоматично система спрацьовує на зародження нової економічної потреби, що спрямована на якісне чи кількісне покращення параметрів регіональної системи.

Історія розвитку концепції[ред. | ред. код]

1980-ті[ред. | ред. код]

Автором інноваційної економічної теорії сталого розвитку, системно висвітленої в монографії «Поза зростанням: економічна теорія сталого розвитку» («англ. Beyond Growth. The Economics of Sustainable Development»), є провідний дослідник економічних аспектів забруднення довкілля, колишній економіст Світового банку Ґерман Дейлі. Спираючись на визначення Комісії ООН та науковий аналіз, Ґ. Дейлі логічно тлумачить термін «сталий розвиток» як означення гармонійного, збалансованого, безконфліктного прогресу всієї земної цивілізації, груп країн (регіонів, субрегіонів), а також окремо взятих країн нашої планети за науково обґрунтованими планами (методами системного підходу), коли в процесі неухильного інноваційного інтенсивного (а не екстенсивного) економічного розвитку країн одночасно позитивно вирішується комплекс питань щодо збереження довкілля, ліквідації експлуатації, бідності та дискримінації як кожної окремо взятої людини, так і цілих народів чи груп населення, у тому числі за етнічними, расовими чи статевими ознаками.

В 1980-х рр. почали говорити про екорозвиток, розвиток без руйнування, необхідність стійкого розвитку екосистем. «Всесвітня стратегія охорони природи» (ВСОП), прийнята в 1980 р. за ініціативою ЮНЕП, Міжнародного союзу охорони природи (МСОП) і Всесвітнього фонду дикої природи вперше в міжнародному документі містила згадку стійкого розвитку. «Турбота про планету Земля — Стратегія стійкого життя» було другим виданням ВСОП і датується жовтнем 1991 р. У ній підкреслюється, що розвиток повинен базуватися на збереженні живої природи, захисті структури, функцій і різноманітності природних систем Землі, від яких залежать біологічні види. Для цього необхідно: зберігати системи підтримки життя (життєзабезпечення), зберігати біорізноманітність і забезпечити стійке використання поновлюваних ресурсів. З'явилися дослідження з екологічної безпеки як частини національної і глобальної безпеки.

                           08.02.2022 р. - "Ринкова економіка"

Ринкова економіка та її регулювання.

Вільний ринок. Закон грошового обігу. Інфляція. Зовнішнє регулювання ринкової економіки

Вільний ринок

Ідея "вільного ринку" належить класику і політичної економії А. Сміту, який у своїй роботі "Дослідження про природу й причини багатства народів" стверджував, що " вільна гра ринкових сил" створює гармонійний устрій, в якому індивідуум, прагнучи задовольнити свої егоїстичні інтереси, завдяки "невидимій руці" ринку, навіть не бажаючи того, сприяє інтересам суспільства більш ефективно, ніж у тому випадку, коли б він бажав це зробити.

Проте егоїзм, який спонукає індивідуума (підприємця) до дії, складає лише частину ринкового механізму. Щось повинно стримувати економічний суб'єкт, який прагне безмежно задовольняти свою жадобу до прибутку. Таким регулятором є конкуренція, яка зводить егоїстичні інтереси діючих у ринковій економіці суб'єктів до певної гармонії, до ринкової рівноваги. Звідси зрозуміло, чому в класичній ліберальній економічній теорії держава відіграє лише підпорядковану роль.

Функції держави як "нічного сторожа" обмежувалися забезпеченням правопорядку, національної оборони, будівництвом і підтриманням суспільне корисних споруд, наприклад, транспортних магістралей. Втручання в економіку з боку держави торкалося лише гарантування для всіх суб'єктів господарської діяльності основних економічних свобод, а саме: свободи займатися будь-якою господарською діяльністю, свободи конкуренції і торгівлі.

Зроблений А. Смітом аналіз ринкового господарства дає можливість пояснити феномен взаємодії особистої вигоди (егоїзму) і її регулятора - конкуренції, як формуються ціни й чому вони не повинні повністю збігатися з витратами виробництва. Його теорія розкрила, яким чином суспільство спонукає виробників до того, щоб пропонувати саме ті товари, які необхідні споживачам. Стало відомо, чому високі ціни в умовах вільної конкуренції являють собою саморегулюючий фактор, - тому що вони приносять з собою зростання обсягів виробництва. Нарешті А. Сміт показав, яким чином у сфері виробництва може бути досягнута відносна рівність доходів. Тобто, він описав господарський механізм вільного ринку, як саморегулюючої системи.

І тут слід звернути увагу на дуже важливий момент. А. Сміт, на відміну від деяких наших сучасних його "послідовників", не розглядає ринкову економіку як сферу, де кожен суб'єкт робить, що йому заманеться. Основною властивістю вільного ринку, за А. Смітом, є те, що він виступає своїм власним охоронцем. Маємо справу з парадоксом: ринок, з одного боку є кульмінацією будь-якої економічної свободи, а з іншого, - найсуворішим наглядачем. І ніякі скарги на адресу міністра або іншої високої інстанції, так само, як і благання про допомогу, не звільняють від анонімного тиску ринкового механізму.

Отже, уважне вивчення спадщини А. Сміта з проблем функціонування ринкового механізму навіть в умовах вільної конкуренції приводить зовсім до протилежного висновку, ніж той, який нав'язується новітніми поборниками ринкової економіки. А саме: економічна свобода - це ілюзія, в усякому разі вона є такою значно в більшій мірі, ніж здається спочатку. При цьому цілком зрозуміло, що в умовах ринку можна робити все, що завгодно, але якщо хтось діє так, що ринок цього не сприймає (тобто всупереч його законам), то ціною індивідуальної свободи стає економічний крах.

Функціонування ринкової економіки - це не випадкові, хаотичні діяння господарюючих суб'єктів. Всі ці діяння підпорядковані вимогам певних економічних законів, які лежать в основі дії механізму ринку. Що це за закони, які їхні вимоги і як вони діють?

Закон грошового обігу

Одним з важливих законів ринкової економіки є закон грошового обігу. Основна вимога його полягає в дотриманні грошово-товарної збалансованості. Вона повинна кореспондуватися з сумою цін товарів і послуг, що є в обігу. Теоретично кількість грошей, необхідна для обігу, може бути розрахована за формулою:

Г = SЦ \ О, де:

Г - кількість грошових одиниць, необхідних для обігу;

SЦ -сума цін товарів;

О - швидкість обороту грошей.

Дана формула є досить загальною. В реальному житті кількість грошей, необхідних для обігу, залежить від набагато більшої кількості факторів. Тому застосовується формула дещо складніша:

Г = ЦР - ЦК + ЦП - ВР \ О, де:

ЦР - сума цін товарів, визначених для реалізації;

ЦК - сума цін товарів, платежі по яких виходять за межі даного періоду;

ЦП -сума цін товарів, строки платежів по яких наступили; ВР - сума взаємних розрахунків;

О - швидкість обороту грошей.

На практиці регулювання грошового обігу в країні здійснює центральний емісійний банк. В Україні таким банком є Національний банк України.

Інфляція

Надмірна кількість грошей в обігу породжує інфляцію. Вона може бути викликана скороченням виробництва товарів і послуг при незмінній грошовій масі або додатковим випуском (емісією) грошей в обіг при незмінній товарній масі. Інфляція - грошове явище. А конкретніше - знецінення грошей через те, що в економіці їх стає більше, ніж потрібно. В міру наростання інфляції грошам все важче виконувати свої функції, обслуговувати обіг товарів і послуг, платіжні операції тощо.

Зародившись на грошовому ринку, віруси інфляції проникають далі, в інші сфери економічного організму. А це означає, що в ситуаціях, коли інфляційна хвороба дуже запущена, однією лише нормалізацією грошового обороту не обійтися.

Правильна грошова політика держави створює лише необхідну умову гальмування інфляції. Але реально вона діє лише тоді, коли держава паралельно з нормалізацією грошового обігу зміцнює механізми ринку, стимулює виробництво товарів, намагається стримати поточний попит, застосовує інші заходи по відношенню до потерпілих від інфляції галузей економіки.

Розрізняють відкритий і подавлений типи інфляції. Відкритій інфляції властива тенденція до зростання цін. Вона формується в результаті двоякого механізму:

·        Перший це механізм адаптивних інфляційних очікувань. Суть його в тому, що, по-перше, споживачі, твердо повіривши в незмінність тенденції до підвищення цін, скорочують заощадження, нагнітають поточний попит і таким чином самі провокують чергове подорожчання товарів і послуг.

·        По-друге, дефіцит заощаджень, який виникає в результаті першої акції, негативно відбивається на розмірах кредитних ресурсів, що перешкоджає зростанню капіталовкладень і виробництва. І це відбувається в умовах, коли й так відчувається суттєве відставання пропозиції від попиту.

Адаптивні очікування мають мікроекономічну природу, тобто породжуються реальними подіями, які відбуваються на конкретних ринках. Рядовий споживач, роздумуючи, скільки витратити на покупки, керується динамікою тих цін, які бачить навколо себе (в магазині, на базарі, у центрі послуг). На будь-які зміни макроекономічних умов (скорочення бюджетного дефіциту, перехід до не-інфляційної грошової політики тощо), він зреагує лише тоді, коли переконається в дійсній зміні економічних умов, які його оточують.

Тому будь-яка антиінфляційна політика лише тоді дасть очікувані результати, коли буде в своєму арсеналі мати спеціальні заходи, скеровані на нейтралізацію інфляційних очікувань.

В основі другого механізму відкритої інфляції лежить взаємозв'язок витрат і цін. Це так звана інфляція витрат (спіраль "зарплата - ціни"). Суть її в наступному. Загальне підвищення цін в економіці неминуче веде до падіння реальних доходів зайнятих. Щоб зберегти незмінним хоча б добробут населення, необхідно збільшувати грошові доходи. Відбувається це різними шляхами, включаючи різноманітні варіанти державної індексації доходів зайнятих. Але одночасно збільшуються витрати виробництва, що веде до підвищення цін. Останнє робить необхідним черговий перегляд заробітної плати і т. д. Розкручується інфляційна спіраль, причому з кожним новим витком зупинити її все важче.

Неухильне підвищення цін ставить державу перед дилемою: з одного боку, населенню, яке не має прямого відношення до виникнення інфляції, необхідно за максимумом компенсувати понесені ним збитки; з іншого боку, повна компенсація приведе до того, що на повну потужність запрацює механізм витрат виробництва. А це потягне за собою новий стрибок цін, який "з'їсть" компенсаційні виплати населенню, і все треба буде починати спочатку.

Тому необхідно:

·        по-перше, визнати, що коли в економіці розгортається відкритий інфляційний процес (що є характерним для сучасної економіки України), поява спіралі "зарплата-ціни" є неминучою;

·        по-друге, потрібно так організувати протиінфляційну компенсацію, щоб вона якомога менше зачіпала грошові витрати виробництва. Останнє є справою техніки й компетентності тих, хто в державі займається цими питаннями.

Інфляція буває не тільки відкритою. В деяких випадках держава, не демонтуючи причини інфляції, намагається подавити форми її прояву. Здійснюється це по-різному.

Наприклад:

·        тимчасове заморожування цін і доходів; отримання динаміки заробітної плати на рівні, який не перевищує темп зростання продуктивності праці;

·        тотальний адміністративний контроль над цінами й доходами.

В таких випадках відкрита інфляція переходить у подавлену. Якщо відкрита інфляція проявляється в загальному підвищенні цін, то подавлена - у хронічній нестачі товарів і послуг, їхньому перманентному дефіциті. Тому інфляційні очікування при подавленій інфляції можна назвати дефіцитними (при відкритій - адаптивними).

Зовнішнє регулювання ринкової економіки

Ринкова економіка зародилася й довгий історичний період функціонувала як саморегульована система. Проте можливості ринкового механізму саморегулювання не безмежні. Він не в стані гарантувати вирішення всіх соціально-економічних проблем сучасного суспільства. Механізм ринку дозволяє людям задовольнити лише ті потреби, які виражаються через попит. Але ж є й інші потреби, які ніяк не можна виміряти в грошах і перетворити на попит.

Навіть у стерильній економіці вільного підприємництва (якого, до речі, немає в жодній країні) залишаються принаймні три сфери, непідвладні ринковому механізму. Це екологія, соціальна сфера й сфера колективного користування товарами і послугами (національна оборона, охорона громадського порядку, державне управління, єдина енергетична система, національні мережі комунікацій).

Більш того, історичний досвід показує, що чисто ринкове їх регулювання веде до серйозного порушення екологічного балансу суспільства, крайнього загострення соціальних конфліктів, обмеження доступу всіх громадян до суспільних товарів. Зокрема, орієнтація економіки виключно на попит зумовила те, що ринкові сили протягом століть стимулювали все більше втягнення природних ресурсів у господарський оборот.

Це негативно вплинуло на екологічний стан як окремих країн, де особливо інтенсивно розроблялися природні ресурси, так і планети в цілому. Те ж саме можна сказати й про соціальні процеси. Багатовікова орієнтація економіки на суто ринковий механізм привела до глибокого майнового розшарування суспільства, породила масове безробіття, зубожіння значної частини населення, що до початку 20 ст. до крайніх меж загострило соціальні конфлікти.

Все це є свідченням того, що висока ефективність економічної системи не може бути в сучасних умовах досягнута суто ринковим її регулюванням. Необхідний додатковий механізм. І таким додатковим механізмом, як показує досвід країн з розвинутими ринковими економіками, має бути державне регулювання зовнішніх ефектів.

Таким чином, в економіці вільної конкуренції держава виконує принаймні дві функції - регулювання екологічних і соціальних процесів (зовнішніх ефектів) і забезпечення населення суспільними товарами. Якщо додати ще одну функцію - забезпечення економіки необхідною кількістю грошей (на що ринок теж нездатний), то отримаємо повний механізм регулювання економіки вільного підприємництва.

Висновок. Отже, сучасний механізм регулювання ринкової економіки - досить складне організаційно-економічно-правове утворення. Він:

·        По-перше, включає в себе сукупність організаційних структур, систему форм, методів і інструментів регулювання ринку і в цій своїй якості виступає як спосіб організації ринкової економіки.

·        По-друге, це система функціонування виробничих відносин. Система, де виробничі відносини проявляються в конкретних господарських формах (гроші, ціна, прибуток, заробітна плата, податки тощо). У цій якості він виступає як механізм реалізації власності на засоби виробництва та погодження економічних інтересів суб'єктів ринкових відносин.

·        По-третє, механізм регулювання ринку включає певні правові норми, які регламентують діяльність суб'єктів ринку. І в цій якості він виступає як спосіб реалізації регулюючої ролі держави.

Таким чином, механізм регулювання ринкової економіки охоплює як сферу функціонування продуктивних сил і виробничих відносин, так і сферу надбудови. Тому його зміст може бути зрозумілим лише при розгляді цих основних аспектів прояву в їх взаємодії і взаємозв'язку.

Отже, механізм регулювання ринкової економіки - це спосіб Ті організації і забезпечення ефективного функціонування відповідно до вимог економічних законів, посередництвом якого реалізуються економічні інтереси суб'єктів ринку.

Нарешті, можна визначитися і щодо ринкової системи. Ринкова система - це сукупність усіх перерахованих елементів у їх взаємодії, взаємозв'язку і взаємозалежності.

14.02.2022 - "Економіка домогосподарства"

ЕКОНОМІКА ДОМОГОСПОДАРСТВА

1. Домашнє господарство як власник і споживач

У ринковій системі надзвичайно важливе місце посідає домашне господарство. Воно є власником більшої частини ресурсів і відіграє помітну роль в організації всього суспільного виробництва.

Домашнє господарство (домогосподарство) — економічний суб’єкт, у складі якого виділяють одного або більшу кількість індивідів, що спільно здійснюють господарську діяльність і мають спільний бюджет.

Характерними рисами домогосподарства є:

• приватна власність на економічні ресурси (трудові, грошові й деякі види земельних ресурсів);

• здатність самостійно приймати рішення;

• прагнення максимального задоволення своїх потреб. Домашні господарства використовують доходи, отримані від продажу своїх ресурсів, для придбання товарів і послуг, вироблених підприємствами.

В економіці країни домогосподарство виконує чотири основні функції:

1) постачальника ресурсів;

2) споживача товарів і послуг;

3) заощадника доходів;

4) інвестора доходів.

Важливою функцією домогосподарств є споживання. На рівень споживання та процес прийняття рішення щодо споживчого вибору впливає поведінка споживача.

Кожен споживач прагне отримати від споживання максимальну (найбільшу) корисність. Корисність — це оцінка споживачем здатності речей та послуг задовольняти його потреби. Споживач оцінює речі та послуги суб’єктивно. У демократичному суспільстві визнають і поважають право кожної людини мати свою оцінку корисності. Наприклад, цілком природно, що одна людина віддає перевагу (тобто визнає вищу корисність) новому кінофільму, друга — заняттям у спортзалі. Так само природною є і зміна вподобань людей протягом життя. Важливо, щоб, задовольняючи власні потреби та досягаючи максимальної корисності для себе, людина не шкодила іншим, не обмежувала їхнє право на задоволення потреб.

Раціональним можна вважати лише того споживача, який здатний усвідомити власні потреби та визначити корисність речей і послуг, якими він ці потреби задовольняє; зорієнтований на досягнення найбільшої корисності від усіх споживаних речей та послуг.

ЦІКАВО ЗНАТИ

Всесвітній день захисту прав споживачів

Всесвітній день захисту прав споживачів уперше відзначався 15 березня 1983 р. Він був запроваджений з ініціативи Всесвітньої організації союзів споживачів для того, щоб привернути увагу світової спільноти до найбільш актуальних питань у відстоюванні інтересів та прав споживачів. Щороку визначають тему Всесвітнього дня захисту прав споживачів, яка одночасно стає пріоритетною темою року для досягнення окресленої мети та поєднання на цьому шляху спільних зусиль союзів споживачів різних країн.

Темою Всесвітнього дня захисту прав споживачів 2015 р. було визначено зосередження уваги на правах споживачів на здорове харчування, у 2016 р. — припинення продажу м'яса та м'ясних продуктів, вирощених із використанням великої кількості антибіотиків, у 2107 р. — про споживчі права в цифрову епоху, а у 2018 р. — доброчесність цифрових ринків.

Про що свідчить той факт, що два роки поспіль тема Всесвітнього дня захисту прав споживачів пов'язана з інтернет-торгівлею та споживанням?

Суттєвим обмеженням у задоволенні потреб є дохід споживача. Кожна спожита річ або послуга мають ціну. їхня сукупна вартість не може перевищувати доходу споживача. Тому раціональний споживач узгоджує власні потреби, оцінки корисності, переваги з наявними доходами.

Яку роль в економіці відіграє домогосподарство?

2. Права споживачів

Споживання товарів та послуг є неодмінною умовою задоволення потреб членів домогосподарств. Для того щоб ці потреби задовольнялися найбільш ефективно, необхідно знати, які права має людина як споживач. Так, у 1973 р. Консультативна Асамблея Євросоюзу прийняла Хартію захисту споживачів, у 1985 р. ООН було ухвалено, а в 1999 р. — розширено Керівні принципи ООН для захисту інтересів споживачів. Це такі права:

• право на основні (базові) товари й послуги, які забезпечують життєздатність людини: достатнє харчування, одяг, житло, санітарні умови, охорону здоров’я, освіту, житлово-комунальні послуги, водопостачання та санітарію;

• право бути захищеним від товарів і послуг неналежної якості та технологій їх виробництва, шкідливих для здоров’я або життя;

• право на повну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про товари й послуги, щоб робити свідомий вибір та бути захищеним проти шахрайства та введення в оману через рекламу та маркування;

• право на вільний свідомий вибір товарів і послуг, керуючись оптимальним співвідношенням ціна—якість;

• право відстоювати свої споживчі інтереси та здійснювати вплив на урядову політику;

• право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої неякісними або небезпечними товарами й послугами, намаганнями ввести в оману;

• право на здобуття знань і навичок, які дозволяють споживачу здійснювати компетентний вибір товарів і послуг, знати свої споживчі права та нести відповідальність за свої дії;

• право жити та працювати в здоровому фізичному оточенні, що не несе загрози добробуту теперішніх і майбутніх поколінь. Прийняття ООН цих принципів сприяло остаточному вдосконаленню визначення прав споживачів і зміцненню їхніх позицій та авторитету у світовій спільноті як для країн із розвиненою економікою, так і для країн, що розвиваються. Також ці принципи втілені в Конституції України та Законі України «Про захист прав споживачів».

ПРАВА СПОЖИВАЧІВ

Поясніть, як ви розумієте зазначені права споживачів. Наведіть приклади їх реалізації.

Крім того, кожен споживач має сам докласти зусиль до того, щоб отримати якісний товар або послугу. Для цього спеціалістами було розроблено спеціальні пам’ятки споживачів, де вміщено поради, які необхідно знати кожному.

Так, у кожному магазині обов’язково мають бути:

• «Куточок споживача», де містяться пам’ятка про права й обов’язки продавця та покупця, відомості про продавця (адреса, телефон, ПІБ директора), адреса і телефони контролюючих органів;

• Закон України «Про захист прав споживачів», відповідні правила торгівлі тощо;

• «Книга відгуків і пропозицій» у доступному місці.

Продавці й касири мусять мати значки (бейджики), на яких зазначені їхні посади й імена.

Перш ніж оплачувати обраний товар або послугу, перевірте:

• відповідність названої продавцем ціни до тієї, що зазначена в ціннику чи прейскуранті;

• якщо товар штучний — чи не пошкоджена упаковка і чи справді в ній той товар, за який ви сплачуєте гроші; комплектність товару; наявність супроводжувальної документації. При цьому попросіть продавця продемонструвати, як працює товар і як ним користуватися;

• якщо товар ваговий — чи правильно працюють ваги;

• наявність необхідної інформації на упаковці та в супроводжувальній документації. Слід детально ознайомитися із цією інформацією, перш за все звернути увагу на термін придатності, гарантійні зобов’язання виробника тощо.

Під час купівлі товару (оплати послуги, роботи) простежте:

• щоб вам видали касовий чек (якщо товар тривалого зберігання, попросіть також виписати товарний чек) і щоб на чеку було відображено сплачену суму;

• щоб у паспорті виробу було точно вказано дату покупки й назву магазину-продавця.

Чому необхідно захищати права споживача?

3. Бюджет домогосподарств

Можливості споживання безпосередньо залежать від бюджету домогосподарства.

Бюджет (від фр. budget — шкіряний гаманець) — грошове вираження збалансованого розпису доходів і видатків за певний період часу.

Бюджет наповнюється з доходів членів домогосподарства, які можуть бути такими:

• заробітна плата;

• пенсія, стипендія, інша соціальна допомога;

• дохід від особистого підсобного господарства;

• дохід від підприємницької діяльності;

• дохід від інших джерел (банківські рахунки, цінні папери, рента).

ЦІКАВО ЗНАТИ

Структура витрат українських домогосподарств свідчить про те, що Україна — незаможна країна, у якій середньостатистична сім'я витрачає майже половину своїх доходів на продукти харчування. У середньому в Україні частка грошових витрат домогосподарств на продукти харчування у 2016 р. становила 47,8 % (49 % у міській місцевості, 45 % — у сільській). Для порівняння: у Японії вона дорівнює 25 %. На другому місці після витрат на продукти харчування — витрати на житло, електроенергію, газ та інші види палива. Найбідніші категорії витрачають зовсім мало на відпочинок, освіту, розваги, часто значно менше, ніж на алкогольні напої та тютюнові вироби.

Про що свідчить аналіз структури витрат домогосподарств України?

Звичайно, у багатьох випадках поняття бюджету в домогосподарстві розглядають неофіційно. Загалом це рідкість, коли хтось із родини береться складати реальний, відбитий в окремому документі план доходів і витрат. Хоча коли це справді потрібно, зручно застосовувати спеціалізовані програми або мобільні додатки.

Однією із частин бюджету домогосподарства є заощадження. Заощадження — це та частина доходу, яка не витрачена на сплату податків або купівлю благ. Домогосподарства заощаджують, щоб мати кошти в разі непередбачених обставин: хвороби, нещасного випадку або втрати роботи, виходу на пенсію, а також на майбутні витрати на освіту дітей, для фінансової захищеності тощо.

Однак просто необхідності до заощадження недостатньо. Вона має супроводжуватися можливістю заощаджувати, що залежить від розміру доходу.

Якщо дохід сім’ї дуже низький, то вона може мати від’ємні заощадження, тобто сім’я споживає більше, ніж складає її дохід. Це відбувається тоді, коли беруть позику або використовують заощадження, зроблені в роки з вищими доходами. Ідея раціонального споживання передбачає, що доходи домогосподарства не можуть бути меншими за його витрати.

І нарешті, деякі люди заощаджену частину доходу використовують для здійснення ділових операцій, наприклад, інвестують його в цінні папери, валюту, коштовності, нерухомість тощо.

Як формується бюджет домогосподарства?

ВИСНОВКИ

Домогосподарства є важливою частиною функціонування економіки країни. В економічних відносинах вони виступають одразу і власником благ, і їх споживачем. Фактично рівень купівельної спроможності домогосподарств є показником рівня заможності країни. Раціональне ведення бюджету домогосподарства дозволяє уникнути зайвих витрат, заощадити і в такий спосіб отримати ресурси для важливих покупок.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Що таке домогосподарство?

2. Якими є економічні функції домогосподарства?

3. Як рівень споживання домогосподарств впливає на економіку?

4. Що ви знаєте про права споживачів?

5. Спробуйте скласти власний перелік порад обачного споживача.

6. Із чого складається бюджет домогосподарства?

7. Якою є функція заощаджень у бюджеті домогосподарства?

8. Як ви розумієте ідею раціонального споживання?

9. Поясніть, як ви розумієте епіграфи до теми. Чи погоджуєтеся ви з ними? Чому?

16.02.02 р. - "Підприємництво"

Від успіху окремих підприємств залежить обсяг створюваного валового національного продукту, соціально-економічний розвиток суспільства, ступінь задоволеності в матеріальних і духовних благах населення країни. Підприємство як самостійна господарська одиниця володіє правами юридичної особи, тобто воно має право вільного розпорядження майном, одержувати кредит, входити в договірні відносини з іншими підприємствами. Воно має вільний розрахунковий рахунок у банку, де знаходяться кошти, що використовуються для розрахунків з іншими підприємствами, на зарплату. Прийнято вважати, що оптимальними є такі розміри, що забезпечують найбільш сприятливі умови для використання досягнень науки і техніки при мінімальних витратах виробництва і при цьому досягається ефективне виробництво високоякісної продукції. Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій індивідуальний споживач і виробник взаємодіють за допомогою ринку з метою рішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого робити. При цьому ніхто з підприємців і організацій свідомо рішенням цієї тріади економічних проблем не зайнятий (кожний вирішує в стихії ринку на індивідуальному рівні). Мета цієї роботи – спроба аналізу реальної конкурентноздатності України в галузі підприємництво. Постановка проблеми У ході нового етапу економічної реформи, що почався, в Україні особливо важливим стає вишукування додаткових резервів підвищення ефективності господарського механізму, уживання кардинальних заходів по створенню умов для виходу країни з кризової ситуації.

Пошук же найбільш прийнятних для України методів оздоровлення економіки в першу чергу приводить до необхідності звернутися до світового досвіду рішення цих проблем. Серед цілого ряду різноманітних факторів економічного росту найбільш значним вважають умілу реалізацію підприємницького потенціалу громадян країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною силою господарської динаміки, конкурентноздатності і суспільного процвітання. Для активізації зусиль у цьому напрямку і більш повного розуміння всього комплексу наявних проблем насамперед необхідно зупинитися на теоретичному аспекті проблеми підприємництва. Незважаючи на велику кількість робіт з даної теми, дотепер чіткого, заснованого на науковій теорії, однозначного визначення поняття підприємництва ще не склалося. Існуючі на сьогодні концепції характеризують підприємництво в трьох напрямках: 1) приступність різних видів ресурсів і можливість ними розпоряджатися з метою одержання прибутку при постійній наявності фактора ризику і невизначеності кінцевого результату діяльності; 2) ефективне керування й організація виробничого процесу з постійним і широким використанням нововведень; 3) особливе новаторське, творче поводження суб’єкта, що хазяює, його заповзятливість, що є рушійною силою економічного процесу. Основна ж умова можливості існування підприємництва вчені і практики бачать у створенні конкурентного середовища і надання економічної волі суб’єкту господарювання. Уже таке розуміння суті проблеми дозволяє пояснити важливу особливість розвитку сучасної світової економіки ( усе більш зростаючу роль малого бізнесу. Його якісними критеріями є: – перевага приватної власності на засоби виробництва; – юридична й економічна незалежність у прийнятті рішень; – спрощена система керування; – професійна взаємозамінність працівників; – особиста участь власника в керуванні підприємством; – ініціативний, пошуковий характер діяльності. Неважко помітити, що принципи діяльності цих фірм близькі характеристиці підприємництва. Дійсно, практично повсюдно відбувається ототожнення підприємництва з малим бізнесом, широке використання у вітчизняній науці і практиці терміна “мале підприємництво”.

 Очевидна і причина цього явища ( широке поширення підприємництва в сферах малого бізнесу. Саме цей сектор економіки представляє найбільш ефективну систему добору талановитих і заповзятливих людей, дозволяє створювати необхідну атмосферу конкуренції, сприяє швидкому рішенню цілого ряду проблем, що не можуть бути дозволені більш великими господарськими структурами. Конкуренція ( ця основна умова, при якому працюють ринкові механізми, що генерують цінові сигнали, що породжують стимули, що формують ринковий достаток, розмаїтість асортименту і висока якість товарів і послуг. Україні, як і іншим країнам з перехідною економікою, у спадщину від радянської державно-монополістичної системи дісталася сукупність відносин між підприємствами, не сумісна з конкурентним середовищем. У системі, заснованої на загальному одержавленні власності і сверхцентрализации, значно переважали великі і найбільші підприємства. У колишньому СРСР підприємства з чисельністю працюючих понад 1000 чел. робили майже 3/4 усієї промислової продукції, концентрували 80% основних промислово-виробничих фондів, споживали більш 90% всієї електроенергії. Такий рівень концентрації був адекватний планово-директивній системі, теорія і практика якої виходила з представлення про економіку як єдиному комплексі. Малою кількістю великих підприємств зручно керувати, установлювати їм планові завдання і нормативи, розподіляти між ними ресурси, призначати і зміщати керівників і т.д. Монополізм планово-директивної системи ( це, головним чином, відомчий монополізм, природа якого, по суті, не зв’язана з розмірами підприємств і їхньою кількістю. Тим часом, руйнування відомчого монополізму саме по собі аж ніяк не формує конкурентного

 Середовища, оскільки в більшій частині галузей залишається високий рівень концентрації виробництва, тобто перевага невеликої кількості великих підприємств. Відбувається лише деяк зрушення в структурі монополізму ( монополізм відомчий витісняється монополізмом підприємств. По своїх негативних наслідках останній нітрохи не краще відомчого монополізму. Навпроти, якщо відомчий монополізм залишає деякі можливості контролю над надмірними “апетитами” підприємств-монополістів, то монополізм підприємств у його чистому виді породжує ціновий беспредел, створює можливість “пригорнути до стінки” покупців у змісті асортименту продукції і її якостей, відкладати на невизначений час технологічне відновлення виробництва. Звичайно, конкурентне середовище може бути створена і при цих умовах на основі лібералізації зв’язків із зовнішнім ринком, зокрема за рахунок ослаблення митних обмежень для закордонних товарів, що надходять на внутрішній ринок, з одночасним посиленням контролю за їх якістю. Але такий шлях формування конкурентного середовища при найглибшій економічній кризі надзвичайно небезпечний. Створена в такий спосіб конкурентне середовище здатне лише підсилити дію сил, що руйнують національну економіку. Не можна не враховувати, що товари, вироблені на більшій частині українських підприємств, у порівнянні з товарами світового ринку неконкурентоспроможні. Більшість українських підприємств цієї конкуренції не витримає, що може збільшити і без того їхній скрутний стан. Існує думка, що рішення даної проблеми лежить у технологічному відновленні виробництва, що повинне зробити продукцію підприємств конкурентноздатної. Однак і це рішення представляється сумнівним насамперед через умови його виконання. Галопуюча інфляція робить інновацію малоймовірної, оскільки нормальна підприємницька діяльність не здатна дати необхідні засоби для інвестицій. Сумнівно також одержання засобів для цієї мети ззовні, оскільки умови тієї ж інфляції і нестабільності економіки України змушують інвесторів шукати такі приміщення капіталу, що здатні давати негайну віддачу, тим часом як вкладення у виробництво завжди сполучені зі значним періодом часу і ризиком. Але навіть якщо великим підприємствам і вдається обновити технологію, у багатьох випадках вони приречені залишатися неконкурентоспроможними на світовому ринку. Це обумовлено не в останню чергу особливостями їхньої структури, що склалася в умовах командно-адміністративної системи. Аналіз проблеми Підприємства (у першу чергу великі, але не тільки вони) створювалися за принципом максимально замкнутого комплексу підрозділів. Це диктувалося реальними умовами діяльності підприємств і було узаконено нормативними актами, що регулюють їхні типові структури.

 Склад підрозділів основного виробництва формувався таким чином, щоб звести до мінімуму залежність підприємств від постачальників. На кожнім підприємстві створювалася широка номенклатура підрозділів допоміжного й обслуговуючого виробництв. Апарат керування, як правило, уключав численні відділи, групи, бюро, лабораторії. Такий підхід до формування структури підприємств диктувався не тільки прагненням максимально обмежити зв’язку через міжвідомчі бар’єри, але і тим, що оплата послуг сторонніх організацій, як правило, обходилася дорожче в порівнянні з витратами на зміст своїх відповідних підрозділів. Крім того, такому підходу до формування структури підприємств сприяв і прийнятий порядок оплати праці керівників у залежності від категорії підприємств. На цю структурну особливість “традиційних” підприємств ринкова економіка відреагувала визначеними тенденціями. Протягом останнього років у країнах із сучасною ринковою економікою проглядається виразне прагнення підприємств дистанціюватися від багатьох функцій, що виконувалися раніше їхніми внутрішніми підрозділами, у першу чергу такими, котрі відрізнялися пульсуючими навантаженнями. Саме за рахунок цього фактора скорочується число промислових гігантів і , разом з тим, зростає кількість малих підприємств. Усупереч теоретичній догмі про невідворотність процесу концентрації виробництва, середні розміри підприємств виявляють явну тенденцію до зменшення. Цей процес робить ринкову економіку більш динамічної, мобільної, сприйнятливої до інновацій, підвищує її здатність оперативно реагувати на ринковий попит і його зміни.

Разом з тим зростаюча частина підприємницького ризику переноситься на малі підприємства, а робота великих підприємств, що залишаються фундаментом ринкової економіки і її експортного потенціалу, стає більш стійкою. Особливо слід зазначити, що розвиток малого підприємництва супроводжується розширенням конкурентного Середовища, вторгненням конкуренції в сфери, що раніш були представлені внеконкурентными відносинами внутрішніх підрозділів підприємств. Звичайно, характеризуючи зростання ролі малих підприємств у ринковій економіці, варто враховувати не тільки їхнє значення у всій інфраструктурі підприємств, але і соціальну сторону процесу, зокрема, роль малих підприємств як фактора зміни структури власності, як регулятора зайнятості населення і взагалі як буферної зони ринкової економіки, здатної зм’якшувати наслідку структурних зрушень, що відбуваються в ній. Можуть бути названі різні варіанти процесу утворення мережі малих підприємств, що виконують функції формування інфраструктури у всій сукупності підприємств. Насамперед, малі підприємства можуть створюватися шляхом відбруньковування підрозділів, від виділення з більш великого підприємства з наданням їм відповідних прав (юридичної особи, відкриття розрахункового рахунка, самостійного балансу і т.п.). При цьому мале підприємство одержує можливість самостійно формувати портфель замовлень, що ставить його доходи в пряму залежність від результатів власної діяльності. Однак на цьому шляху неминучі численні проблеми і труднощі. Зокрема, вони зв’язані з формуванням власності на майно малих підприємств, з матеріально-технічним забезпеченням виробництва і , отже, розподілом і використанням його доходів. Ці проблеми не зникають і в тому випадку, якщо створення малих підприємств здійснюється на основі передачі майна в оренду. Створення малих підприємств шляхом їхнього відбруньковування від більш великих може бути зв’язане з акціонуванням ( наприклад, шляхом додання підрозділам форм невеликих акціонерних компаній, акції яких можуть поширюватися як серед трудового колективу підприємства (великого і малих), так і через вільний продаж. Але при будь-яких варіантах відбруньковування залишається головна проблема. Одержуючи самостійність з рук великого підприємства, малі підприємства стають незалежними суб’єктами ринкових відносин. Тому неминуче виникає питання, наскільки ці знову утворені суб’єкти виробничої діяльності здатні надійно і якісно виконувати свої функції як елементи інфраструктури інших підприємств, у тому числі стосовно тих, від яких вони відокремилися, а також ( у що обійдуться їхня продукція і послуги підприємствам, що залишилися без відповідних підрозділів. Пропозиції до розв’язання проблеми Відзначена вище проблема виникає через те, що сам по собі спосіб створення малих підприємств на основі дезинтеграцї більш великих не здатний створити конкурентне середовище і, отже, механізми, що роблять вплив на діяльність малих підприємств, якість їхньої продукції і послуг, а також на ціни їхньої реалізації. Саме це пояснює невдачі багатьох спроб формування малих підприємств на зазначеній основі. Були випадки, коли виділення зі складу великих підприємств ряду малих не тільки не принесло успіху, але і стало додатковим фактором скорочення випуску продукції, зниження її конкурентноздатності. Правильні висновки підказує досвід великих компаній у країнах з розвитий сучасною ринковою економікою. Відомо, наприклад, що підприємства такої найбільшої компанії, як “Дженерал моторс”, обслуговують 32 тис. постачальників, що утворять її інфраструктуру (в основному у виді малих підприємств). Продукцію компанії реалізують 11 тис. самостійних дилерів, що діють у багатьох країнах. Такі ж дані можуть бути приведені по компаніях Японії ( електронним, автомобільним, будівельним і іншої. Характерною рисою таких систем є мобільність складу і структури малих підприємств. Значна їхня частина існує лише нетривалий час, а потім чи зникає змінює рід діяльності. Разом з тим виникають нові малі підприємства, що пропонують свою продукцію і послуги. А в підсумку системи, що включають великі, середні і малі підприємства, функціонують стійко й у відповідності з ринковою кон’юнктурою, що складається. З викладеного випливає висновок, що на основі одного лише отпочковывания не можна створити системи, що оптимально сполучать підприємства різних розмірів і різних функцій.

Однією з найважливіших умов виходу України на рівень конкурентноздатності з підприємствами далекого зарубіжжя є створення найбільш сприятливих умов для формування такої маси малих підприємств, що у своїй сукупності здатні виконувати функції інфраструктури на конкурентній основі. Це повинні бути малі підприємства із широким діапазоном соціальної орієнтації, розмірів і роду діяльності. Це можуть бути підприємства з мінімальною чисельністю найманих робітників і без найманих робітників узагалі ( сімейні підприємства. Малі підприємства можуть спеціалізуватися на виготовленні щодо нескладних елементах виробів, склад і номенклатура яких змінюються відповідно до вимог ринку. Необхідні Україні також підприємства, що на договірній основі здійснюють технічне обслуговування і ремонти устаткування, обчислювальної техніки, приладів і апаратури. Уся ця велика зона малого бізнесу повинна бути такий, щоб усі підприємства, і в першу чергу великі і середні, мали можливість вибору постачальників і партнерів, продукція і послуги яких відрізняються високою якістю, надійністю і стабільними цінами, доводячи тим самим переваги даної системи в порівнянні з поруч підприємств замкнутого комплексу, що дісталися в спадщину від командно-адміністративної системи. Природно, створення такої мережі малого бізнесу вимагає визначених матеріально-технічних, фінансово-кредитних і організаційних передумов. Обгрунтування пропозицій та вибір альтернатив Додання процесу створення малих підприємств масового характеру веде до виникнення зони малого бізнесу, здатної успішно входити в інфраструктуру підприємств. Тим часом, в Україні цей процес зіштовхується з багатьма труднощями і проблемами. За останні роки, зокрема, тут відбулися в цілому сприятливі зміни в механізмі створення нових підприємств, у тому числі малих.

Значно спрощений порядок проходження документів, зв’язаних з одержанням дозволів на підприємницьку діяльність. Це привело до істотного скорочення необхідних для цього термінів. Якщо раніш були потрібні численні візи посадових осіб, що затягувало час оформлення документів на багато тижнів і навіть місяці, то тепер цей час скоротився до декількох днів, а граничні терміни оформлення практично обмежені лише частотою засідань комісій виконавчих органів влади, що дають остаточне рішення. Правда, слід зазначити завищені труднощі і складність заповнення необхідних документів. Але ці труднощі легко переборні, оскільки виникли фірми, за порівняно невелику плату, що беруть на себе весь процес оформлення. При всім цьому, однак, залишаються численні фактори, що перешкоджають розвитку малого підприємництва як особливої буферної зони ринкової економіки. Причому в першу чергу це відноситься до сфери виробництва і тієї її частини, що здатна виконувати функції інфраструктури підприємств. Зовсім недостатня інтенсивність цього процесу. Разом з тим у його напрямках спостерігаються явні деформації, що не відповідають потребам формування сучасної ринкової економіки. Діючий порядок створення підприємств носить (як і колись) дозвільний характер. У законодавчих актах перераховані види діяльності, щодо яких дозволене створювати підприємства. У результаті, якщо той чи інший вид діяльності не передбачений у переліку дозволених, тобто він є неординарним, апарат виконавчих органів влади одержує широкі можливості для необґрунтованих заборон. Тим часом, сутності ринкової економіки відповідає така форма нормативних актів, коли перелічуються заборонені види діяльності. Здійснення пропозицій урядовими організаціями Створенню нових підприємств, у тому числі і малих, перешкоджає практика стягування зборів, зв’язаних з оформленням документів і дозволів. Плата за дозволи носить різноманітний характер. Необхідно платити як за дозвіл займатися підприємницькою діяльністю взагалі, так і за право займатися кожним видом діяльності особливо. Усі ці внески в остаточному підсумку збільшують витрати підприємств, скорочують їхні доходи і прибуток.

 Особливо слід зазначити, що на шляху розвитку підприємництва в Україні коштує діючий порядок оподатковування підприємств. Формально відповідно до цього порядку податком обкладається лише прибуток підприємств. Причому розмір податку складає 30%, що відповідає прийнятому в ринковій економіці представленню про оптимальний рівень оподаткувань прибутку. Але це ( лише оманна видимість. Підприємства зобов’язані включати у свої витрати відрахування в різні фонди (їхній п’ять), що, по суті, є частиною доданої вартості. Тим самим рівень витрат істотно завышается, а прибуток відповідно скорочується. Такий порядок оподатковування містить у собі глибоке внутрішнє протиріччя. Воно припускає відсутність конкурентного середовища, монопольне положення суб’єктів ринкової економіки, їхня здатність установлювати ціни на витратній основі, тобто, по суті,( поява непрацюючих механізмів ринкового ціноутворення. Якби ті ж підприємства діяли в нормальних ринкових умовах, у яких ціни встановлюються не на витратній основі, а як рівноважні ціни механізму ринкової конкуренції, то напевно велика частина підприємств стала б збиткової, утратила б головний мотив і основу своєї діяльності ( прибуток. У реальних економічних умовах України монопольне завищення цін не стільки розоряє діючі підприємства, скільки перешкоджає створенню нових і, що особливо істотно, неминуче веде до скорочення виробництва через невідповідність купівельної спроможності населення рівням цін. Прийнята в Україні система оподаткування прибутку і відрахувань, що включаються у витрати, не тільки гальмує розвиток підприємництва, але і деформує його напрямку. Вільний капітал явно уникає сфери виробництва товарів і послуг, де необхідні відносно великі первісні капітальні вкладення з проблематичними перспективами окупності. Він спрямовується головним чином у торгово-посередницьку діяльність. Показово, що в цю же сферу переважно кинулася і зареєстрована індивідуальна трудова діяльність, значна частина якої має у своїй основі вояжі так званих “човників”. У сучасній ринковій економіці податкові важелі вважаються найбільш ефективним інструментом її регулювання.

 В Україні ж ці важелі, по суті, практично не використовуються ні для розвитку підприємництва, ні для регулювання його напрямків. В даний час нові підприємства, у тому числі малі, не одержують прав на податкові пільги. Отсутствует диференціація рівня податків на прибуток і розмір відрахувань у залежності від видів і напрямків підприємницької діяльності, а також від використання прибутку. Немає знижок з податків, якщо прибуток використовується для створення нових робочих місць, технологічного відновлення виробництва і т.д. (відзначимо, що ці й інші податкові пільги були скасовані на початку 1995 р.). Отсутствует така форма державної підтримки малих підприємств, як пільгові умови їхнього кредитування (наприклад, шляхом забезпечення державних гарантій банкам, що надають кредити на створення підприємств і розвиток підприємницької діяльності). Широкий, і притім регульований процес розвитку підприємництва, особливо в сфері малого бізнесу, стає можливим у його синхронному зв’язку з виходом національної економіки з кризового стану на основі приборкання інфляції і введення стабільної національної грошової одиниці. Лише на такій основі розвиток підприємництва здатний зупинити падіння виробництва і валового національного продукту, домогтися їхньої стабілізації, а потім і росту. Необхідні ресурси та умови Масове підприємництво вимагає підготовки людей, здатних до цього роду діяльності. Така задача повинна зважуватися на всіх рівнях утворення і навчання. Повинна формуватися і законодавча база, що регулює відносини, зв’язані зі створенням і функціонуванням малого бізнесу, що забезпечує його захист від монопольних структур, сваволі чиновників і рекету. У свою чергу, створювана на державному рівні програма повинна бути заснована на науково розроблених концептуальних побудовах розвитку підприємництва в окремих сферах і областях економіки. Тільки такий підхід може допомогти уникнути великих помилок у процесі створення системи підтримки малого бізнесу, гарантувати послідовність її формування і забезпечити практичну реалізацію всіх її елементів. Світовий досвід розвитку малих підприємницьких структур указує на те, що найбільша їхня ефективність досягається в умовах існування приватної форми власності. Формування її правової бази в Україні повинне передбачати ряд мір: – удосконалювання законодавчих актів, що регламентують масову приватизацію; – установлення довгострокової перспективи розвитку приватного підприємництва, твердження права спадкування і продажі власності; – надання надійних політико-адміністративних гарантій від неправомірних зазіхань на власність з боку держави, інших фізичних і юридичних осіб.

 Особлива увага необхідно звернути на той факт, що в нормативних актах по регулюванню підприємництва існує деяка невизначеність у розумінні термінів “мале підприємство”, “мале підприємництво”, “малий бізнес”, недостатнє розмежування організаційної, організаційно-правової й організаційно-економічної форм господарської діяльності. У світовій практиці переважне більшість малих підприємств ( це юридично і фінансово самостійні, незалежні, невеликі по чисельності зайняті фірми, засновані на приватній власності одного чи декількох громадян, що безпосередньо керують і працюють на своєму підприємстві. Тільки зазначені якості дозволяють відносити такі форми до малого бізнесу і дають їм право на значну підтримку з боку держави. Висновок Серед безлічі завдань, що слід вирішити Україні при виході з економічної кризи, центральне місце займають стабілізація і збільшення виробництва, нормалізація товарно-грошових відносин. Шляху стабілізації і зростання ефективності економіки нашої країни полягають у її переході до нового стану ( демократизації і ринковим відносинам, що підтверджуються багаторічним досвідом розвитих країн світу. Але перехід від централізованої системи господарювання до ринкових відносин виявився набагато складніше, ніж представлялося. Новосформований і ще незрілий апарат (законодавчий і виконавчий) державної влади не зумів вчасно сформувати політичну й економічну моделі формування нового демократичного суспільства, механізм переходу до ринкових відносин. Вироблені на підприємствах України товари йдуть як на внутрішній, так і на зовнішній ринок, а валютний виторг від їхньої реалізації зарубежем не попадає в країну. Так, у 1992 році українські підприємства поставили Росії товари на суму близько 900 млрд. руб., а на їхні рахунки в банках України не надійшло жодного карбованця. Це суперечить законам ринку і може бути виправлено, якщо зовнішньоекономічна діяльність підприємств буде регулюватися державою. Серед цілого ряду різноманітних факторів економічного росту України найбільш значним є вміла реалізація підприємницького потенціалу громадян країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною силою господарської динаміки, конкурентноздатності і суспільного процвітання.

Стає очевидним, що ведуча роль у формуванні сприятливого середовища для розвитку підприємництва і малого бізнесу належить державі. Малі підприємства об’єктивно по своїй природі, особливо на першому етапі свого розвитку, знаходяться в гірших конкурентних умовах на ринку в порівнянні з більш великими й об’єктивно вимагають відповідної підтримки. Тому створення розгорнутої і всебічної системи державної підтримки малого підприємництва є найважливішою умовою його успішного розвитку. Найбільша ефективність такої системи може бути досягнута тільки на основі комплексної державної програми розвитку малого бізнесу, що враховує всі аспекти і сторони успішного функціонування малих підприємств у різних сферах діяльності.

21.02.2022 р.

Економічна конкуренція: суть і функції.

Конкуренція між виробниками являє собою тип взаємовідносин між виробниками з приводу встановлення цін і обсягів пропозиції товарів на ринку. Аналогічно можна визначити конкуренцію між споживачами як їхні взаємовідносини з приводу формування цін і обсягу попиту на ринку

Сучасна ринкова економіка являє собою складний організм, що складається з різноманітних виробничих, комерційних, фінансових та інформаційних структур, які взаємодіють на тлі розгалуженої системи правових норм, і об’єднуються єдиним поняттям - ринок.

За визначенням ринок - це організована структура, де "зустрічаються" виробники і споживачі, продавці і покупці, де в результаті взаємодії попиту споживачів (попитом називається кількість товару, яку споживачі можуть купити за певною ціною) і пропозиції виробників (пропозиція - це кількість товару, яку виробники продають за певною ціною) встановлюються і ціни товарів, і обсяги продаж.

При розгляді структурної організації ринку визначальне значення має кількість виробників (продавців) і кількість споживачів (покупців), що беруть участь у процесі обміну загального еквіваленту вартості (грошей) на якийсь товар. Ця кількість виробників і споживачів, характер і структура відносин між ними визначають взаємодію попиту і пропозиції.

Центральним поняттям, що виражає сутність ринкових відносин є поняття конкуренції (competition). Конкуренція - це найважливіша ланка всієї системи ринкового господарства. Стимулом, що спонукає людину до конкурентної боротьби, є прагнення перевершити інших. Предметом конкурентного суперництва на ринках є частки ринку, контрольовані тими чи іншими товаровиробниками.

Конкурентна боротьба - це динамічний процес, він сприяє ліпшому забезпеченню ринку товарами.

В якості засобів в конкурентній боротьбі для поліпшення своїх позицій на ринку компанії використовують, зокрема, якість виробів, ціну, сервісне обслуговування, асортимент, умови поставок і платежів, рекламу.

Створення конкурентного середовища й подолання монополізму є одним з найважливіших напрямів економічної реформи в Україні. Ще в Законі про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та в постанові Верховної Ради "Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки" (листопад 1990 р.) "передбачалося провести роздержавлення і приватизацію, створивши справжнє підприємницьке середовище і ринкову конкуренцію".

Проте здійснена в Україні приватизація ще не призвела до створення сприятливого для економічного зростання конкурентного середовища. Схоже на те, що "обмеження діяльності підприємств-монополістів для цього недостатньо, позаяк в наш час більше половини великих підприємств є монополістами у своїх галузях, і тому тільки приватизація, розкрупнення там, де це можливо, й зацікавленість у розвитку альтернативних недержавних виробництв може забезпечити нормальну конкуренцію на українському ринку".

Слово "сoncurrentia" в перекладі з латинської мови означає "змагання, суперництво"." Як економічна категорія конкуренція – це боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найбільших прибутків" [5,182]. Конкуренція виконує роль регулятора темпів і обсягів виробництва, спонукаючи виробника запроваджувати науково-технічні досягнення, підвищувати продуктивність праці, вдосконалювати технологію, організацію праці тощо.

Конкуренція є визначальним фактором впорядкування цін, стимулом інноваційних процесів (запровадження в виробництво нових винаходів та технологій). Вона сприяє витісненню з виробництва неефективних підприємств, раціональному використанню ресурсів, запобігає диктату виробників-монополістів по відношенню до споживача.

Конкуренція виконує в ринковій економіці наступні функції:

·        функція регулювання;

·        функція мотивації;

·        функція розподілу;

·        функція контролю.

Функція регулювання. Для того, щоби утриматися в боротьбі, підприємець має пропонувати вироби, яким віддає перевагу споживач. Отже і фактори виробництва під впливом ціны спрямовуються в ті галузі, де в них відчувається найбільша потреба.

Функція мотивації. Для підприємця конкуренція означає шанс та ризик одночасно:

·        підприємства, які пропонують ліпшу за якістю продукцію або виробляють її з меншими виробничими витратами, отримують винагороду в вигляді прибутку (позитивні санкції). Це стимулює технічний прогрес;

·        підприємства, які не реагують на побажання клієнтів або порушення правил конкуренції своїми суперниками на ринку, отримують покарання в вигляді збитків або витісняються з ринку (негативні санкції).

Функція розподілу. Конкуренція не тільки включає стимули до вищої продуктивності, але і дозволяє розподіляти доход серед підприємств і домашніх господарств у відповідності з їхнім ефективним внеском. Це відповідає панівному в конкурентній боротьбі принципу винагородження за результатами.

Функція контролю. Конкуренція обмежує й контролює економічну потужність кожного підприємства. Наприклад, якщо монополіст може призначати єдино можливу ціну, то конкуренція надає покупцеві можливість вибору серед декількох продавців. Чим досконаліше конкуренція, тим справедливіше ціна.

Політика держави в області конкуренції спрямована на те, щоби конкуренція могла виконувати свої функції. Керівний принцип "оптимальної інтенсивності конкуренції" в якості цілей політики в області конкуренції передбачає, що:

·        технічний прогрес швидко поширюється щодо виробництва (інновація під тиском конкуренції);

·        підприємства гнучко адаптуються до зміни умов, наприклад, до потреб споживачів (адаптація під тиском конкуренції).

Масштаб інтенсивності конкуренції визначається тим, наскільки швидко переваги в прибутку втрачаються в результаті успішного відтворення інновацій конкурентами. В першу чергу це залежить від того, наскільки швидко конкуренти реагують на ривок вперед підприємства-піонера і наскільки динамічним є попит.

У відповідності з керівним принципом оптимальної інтенсивної конкуренції сприятливі умови для нормального функціонування суперництва з`являються тоді, коли в економіці існує "широка" олігополія з "помірною" індивідуалізацією продукції. "Вузька" олігополія із сильною індивідуалізацією продукції, навпаки, зменшує інтенсивність конкуренції.

В кожній ринковій економіці існує небезпека того, що учасники конкурентної боротьби спробують ухилитися від обов`язкових норм і ризику, пов`язаних з вільною конкуренцією, вдаючись, наприклад, до змови про ціни чи до імітації товарних знаків. Тому держава повинна видавати нормативні документи, які регламентують правила конкурентної боротьби. За Смітом сутність конкурентної поведінки виробників становило "чесне"- без змови – суперництво виробників завдяки, як правило, ціновому тиску на конкуренті. Не суперництво у встановленні ціни, а відсутність можливості впливати на ціну є найважливішим моментом у сучасній трактовці поняття конкуренції.

23.02.2022 р.

КОРУПЦІЯ

Корупція в Україні та шляхи її подолання Корупція в Україні та методи боротьби з нею на державному рівні – питання, яке постійно виникає в ЗМІ, громадськості, посадовців. Що реально відбувається на державному рівні для боротьби з цим явищем? Які заходи застосовуються? За останні роки рівень корупції в Україні виріс і став однією з гострих проблем сучасності. Це негативне явище створює реальну загрозу безпеці, демократичному розвитку держави та суспільству, конституційному ладу, а саме: підриває авторитет країни, завдає шкоди демократичним засадам управління суспільством, функціонуванню державного апарату, обмежує конституційні права і свободи людини та громадянина, порушує принципи верховенства права, порушує встановлений порядок здійснення повноважень посадовими і службовими особами органів державної влади, управлінських структур приватного сектора, руйнує моральні та суспільні цінності, дискредитує державу на міжнародному рівні. Така ситуація вимагає максимальної концентрації зусиль усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування. Одним з важливих кроків на шляху подолання корупції в Україні стало прийняття Верховною Радою України Закону України «Про запобігання корупції». Зазначений Закон спрямований на створення дієвого антикорупційного законодавства України. Законом зокрема передбачено наступне: – розширення кола суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення; – чітке визначення кола суб’єктів, які здійснюють заходи, координують та контролюють діяльність із запобігання і протидії корупції; – конкретизацію видів обмежень суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення стосовно використання ними службового положення, роботи близьких родичі, суміщення посад та отримання такими суб’єктами подарунків; – встановлення обмежень щодо осіб, які звільнились з посад або припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави; – введення нового порядку здійснення фінансового контролю, встановлення обов’язку декларування як доходів, так і витрат. Боротьба з корупцією має базуватися на таких принципах: не повинні обмежуватися законні права та свободи людини та громадянина; ефективність протидії корупції може бути забезпечена тільки узгодженими діями державних органів, громадських організацій та громадян; державна система боротьби з корупцією передбачає здійснення державної політики, спрямованої на усунення та нейтралізацію чинників, які сприяють розвитку корупційних дій; правова база боротьби з корупцією має враховувати зміни соціально-економічної та політичної ситуації в державі; головна увага в протидії корупції повинна надаватися запобіжним заходам, основаним на аналізі та прогнозуванні тенденцій поширення корупційних діянь; основні практичні заходи щодо запобігання та виявлення корупційних діянь здійснюють органи, які ведуть боротьбу з корупцією. Важливим фактором запобігання проявам корупції є вдосконалення діяльності органів по боротьбі з корупцією. Необхідно більше уваги приділяти своєчасному реагуванню на повідомлення громадян, засобів масової інформації, результати соціологічних досліджень про корупційні діяння та інші протиправні дії посадових осіб, поширеність корупції в окремих відомствах. Одним із головних напрямів має бути створення умов, які б обмежували безпосередній контакт з клієнтом і таким чином унеможливлювали скоєння корупційних діянь державними службовцями. Варто розробити і запровадити комплексні технології протидії корупції по основним сферам: державне управління, місцеве самоврядування, правосуддя, будівництво, освіта, медицина і т.п. Ці технології мають складатися з комплексу адекватних заходів, керованих з єдиного спеціального органу: аналітика, експертиза, розвідка, розслідування, судівництво і т.п. Єдина мета зусиль усіх державних органів у цьому напрямі - це забезпечення дотримання прав і свобод громадян, якнайповнішої реалізації їхніх законних інтересів, адже єдиним чинником ефективності роботи у цьому випадку є те, наскільки громадяни задоволені виконанням зобов'язань, які бере на себе держава. Отже, на сьогоднішній день існує складність подолання корупції, яка пов’язана ще з тим, що у таких протиправних діяннях зацікавлені не тільки представники органів влади, а й бізнесмени та пересічні громадяни. Люди схильні дати “хабаря”, навіть коли в них не вимагають, з метою мати державне рішення на свою користь у найкоротші терміни. Необхідність вирішення цих та інших проблем обумовлюють подальші дослідження щодо вироблення ефективної антикорупційної політики.

"Характеристика міжнародних відносин" - 14.03.2022 р.

Характеристика міжнародних відносин. 

Міжнародні відносини — система міждержавних взаємодій, суб’єктами яких є держави і міждержавні та неурядові організації, приватні особи. Наука про міжнародні відносини є комплексною та міждисциплінарною

Актуальність проблем міжнародної політики постійно зростає за кардинальних змін у світі, загострення глобальних проблем, невирішеність яких загрожує існуванню людства. Розв'язання проблем світового співтовариства залежатиме від політики на міжнародній арені як окремих держав, так і міжнародних організацій.

Міжнародні відносини дуже складний і багатоаспектний механізм. Його вивченням займається спеціальна галузь політичної науки — теорія міжнародних відносин.

Міжнародні відносини — сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені.

Міжнародні відносини є особливим різновидом суспільних відносин. З одного боку, вони — своєрідне втілення внутрішньо-суспільних відносин, з іншого — якісно нова система з притаманними тільки їй рисами. Вони характеризуються взаємодією таких суб'єктів політичного життя, як держави, народи, політичні й громадські організації, рухи і навіть окремі особи різних країн. Забезпечують інтереси соціальних груп за межами національних держав, відносини між державами, міждержавними організаціями, партіями, компаніями, приватними особами різних держав, інтеграційні зв'язки, які формують людське співтовариство.

Формуються вони під впливом зовнішньої політики країн світу, певною мірою регулюючись багатьма міжнародними нормами і цінностями, виробленими людством упродовж його історичного розвитку. Тому міжнародні відносини слід розглядати як систему систем, макросистему, в якій функціонують у суперечливій єдності й взаємодії різні її елементи і ланки, що представляють різноманітні інтереси держав, ідеологічні настанови їх громадських рухів і організацій.

З глобалізацією світогосподарських зв'язків, інтенсивною політичною інтеграцією держав, посиленням залежності людства від зброї масового знищення, екологічною небезпекою на міжнародні відносини активно впливають загальнолюдські інтереси. На відміну від внутрідержавних відносин у міжнародних відносинах відсутній апарат їхнього регулювання, єдиний регулюючий центр, якому беззастережно підкорялися б суб'єкти міжнародного політичного життя.

Стрижневим елементом міжнародних відносин є політичні відносини, які, взаємодіючи з іншими відносинами, своєрідно спрямовують їх. Головним суб'єктом міжнародних відносин є держава. За сучасних умов на міжнародній арені все активніше виступають і недержавні, неурядові організації, суспільно-політичні рухи, але їхню роль не можна порівнювати з роллю держав в міжна­родних відносинах, особливо у політичних.

Держави репрезентують на міжнародній арені суспільства в цілому, а не окремі соціальні групи чи політичні організації. Такі важливі питання, як суверенітет, безпека, територіальна цілісність вирішує через свої структури тільки держава.

Держава — єдиний загальнонаціональний інститут, який має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: укладати двосторонні й багатосторонні договори про співробітництво в певних сферах, оголошувати війну та підписувати мирні угоди тощо. Сукупна зовнішньополітична діяльність суверенних держав визначає всю світову політику.

Кожна держава, проводячи зовнішню політику, переслідує свої інтереси. Категорія "національний (державний) інтерес" — головна в теорії міжнародних відносин, визначальна щодо зовнішньої політики держав.

Національний інтерес охоплює:

• проблеми збереження нації незалежної держави;

• безпеки від зовнішньої загрози;

• зростання добробуту населення держави;

• захисту її економічних і політичних позицій у відносинах з іншими державами;

• збереження і розширення її впливу в світовій політиці.

Він реалізується в зовнішньополітичному курсі держави, у політиці її уряду, який визначає конкретні цілі щодо інших держав і шляхи їх досягнення.

Формування зовнішньополітичного курсу держави — складний, суперечливий процес. У боротьбі за владу в країні різні політичні сили демонструють своє бачення національного інтересу і зовнішньополітичного курсу, який не завжди відповідає внутрішнім і зовнішнім умовам його реалізації, не завжди адекватний національним інтересам.

У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна:

• враховувати своє геополітичне положення,

• спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал.

Цей потенціал обумовлює зовнішньополітичні можливості держави, визначає пріоритети у вирішенні конкретних зовнішньополі­тичних проблем.

Організація і контроль за здійсненням зовнішньої політики покладені на спеціальні органи держави:

• міністерства закордонних справ (зовнішніх зв'язків);

• парламентські комітети з питань зовнішньої політики;

• посольства;

• представництва в інших державах;

• наукові й культурні центри за кордоном;

• офіційні й напівофіційні місії тощо.

Отже, має рацію французький дослідник Р. Арон, стверджуючи, що "змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами".

Однак не всі політологи поділяють думку, що головна роль у міжнародних відносинах належить державі. Так, американський дослідник Д. Капорозо вважає головними дійовими особами в міжнародних відносинах не держави, а класи, соціально-економічні групи й політичні сили.

Інший американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау стверджує, що структурні зміни, які відбулися за останні десятиліття у світовій політиці, спричинивши взаємозалежність народів і суспільств, докорінно змінили і міжнародні відносини. Головною в них є вже не держава, а конкретна особистість, оскільки утворився так званий "міжнародний континуум (лат. continuum — неперервне, суцільне), символічними суб'єктами якого є турист і терорист".

Міжнародні відносини не можна зводити тільки до міждержавних, тим більше до діяльності недержавних суб'єктів. Значне розширення кількості суб'єктів міжнародних відносин, зростання активності в міжнародній політиці й міжнародному житті недержавних суб'єктів, у тому числі особистостей, свідчить про необхідність враховувати роль цих суб'єктів, їх вплив на міжнародну політику. Попри помітну питому вагу кожного суб'єкта в міжнародних відносинах, головними, вирішальними з них, як свідчить практика, залишаються держави.

Зовнішня політика держав пов'язана з внутрішньою. В політичній науці перевага як вирішальному чинникові надається або зовнішній, або внутрішній політиці. Однак пріоритет внутрішньої чи зовнішньої політики визначається в кожній конкретній ситуації. Загалом все-таки переважають внутрішня політика, внутрішні інтереси держави, заради яких проводиться і зовнішня політика.

Міжнародні відносини виявляють себе у різних типах, видах, станах. У радянській і східноєвропейській літературі їх класифікували, виходячи з класового критерію, поділяючи на такі типи:

• відносини панування і підкорення (у рабовласницькому, феодальному і капіталістичному суспільстві);

• співробітництва й взаємодопомоги (між "соціалістичними" країнами);

• перехідні відносини (між країнами, що розвиваються).

Реальне міжнародне життя не вписувалося в таку схему, адже між капіталістичними країнами існували й існують відносини справжнього співробітництва, а між деякими "соціалістичними" країнами виникали серйозні протиріччя, навіть збройні конфлікти.

Нині більшість фахівців поділяє міжнародні відносини на два типи:

• відносини, які ґрунтуються на балансі сил;

• відносини, що спираються на баланс інтересів.

Види міжнародних відносин розрізняють також:

• за сферою суспільного життя (економічні, політичні, військово-стратегічні, культурні, ідеологічні);

• за суб'єктами взаємодії (міжнародні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями тощо);

• за ступенем їх розвитку (високий, середній, низький).

Рівні розвитку міжнародних відносин іноді визначають через такі поняття:

• "регіональні";

• "субрегіональні";

• "глобальні".

Нарешті, з точки зору міри напруженості розрізняють різні стани міжнародних відносин:

• нестабільності;

• суперництва;

• ворожнечі;

• конфлікту;

• війни;

• мирного співіснування;

• довіри;

• співробітництва;

• політичного вирішення проблем на основі цивілізованого узгодження державами своїх інтересів.

Послідовна зміна станів міжнародного політичного життя зумовлена особливостями світового політичного процесу, який є результатом взаємодії всіх політичних інститутів і сил, задіяних у міжнародному житті. У цій взаємодії стикаються різноманітні, інколи цілком протилежні, інтереси, ідеологічні позиції, цілі й наміри суб'єктів міжнародного політичного життя, насамперед держав.

Вагому роль відіграє й те, що світ поділений на зони політичного впливу держав, угруповань держав, блоків, які, переслідуючи свої інтереси, нерідко суперничають з іншими. Тому результат взаємодії суб'єктів міжнародного політичного життя може виявлятися в різних тенденціях світового політичного процесу: в тенденціях пом'якшення клімату на міжнародній арені або загострення, протистояння, конфронтації тощо. У цьому полягає суперечливість і нерівномірність розвитку світового політичного процесу.

У просторі міжнародних відносин відсутнє центральне ядро влади, рішення якого були б обов'язковими для всіх держав, інших суб'єктів міжнародного політичного життя. Тому світовий політичний процес певною мірою є стихійним, хоча в останні десятиліття простежуються спроби його впорядкування, зміцнення миру і стабільності у світі. На перебігу світового політичного процесу позначаються як раціональні, виважені з точки зору інтересів людства політичні дії і рішення держав і міждержавних об'єднань, так і спонтанні, ірраціональні, непередбачувані дії. Поряд з прогресивними інституціями на міжнародній арені діють і реакційні, екстремістські сили.

"Україна - член ЄС" - 21.03.2022 р.

"Європейський вектор" української дипломатії є одним із пріоритетних у зовнішній політиці нашої держави

В документі "Основні напрями зовнішньої політики України", прийнятому Верховною Радою України ще в 1993 році, підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у Європейських Співтовариствах, а також західноєвропейських або загальноєвропейських структурах.

Актуальність проблеми взаємовідносин України з гігантом процесів європейської інтеграції та кооперації Європейським Союзом є беззаперечна.

Цілком зрозуміло, що вступ України до ЄС є довготривалим, багато-етапним та віддаленим у часі процесом, проте висвітлення цієї теми вже сьогодні займає чільне місце серед науковців, журналістів та політиків. Водночас вона пронизана різноманіттям підходів та оцінок до її висвітлення, політичними та ідеологічними розбіжностями.

Беручи до уваги важливість даної проблеми, у своїй статті автор проаналізував фактори "європейського вибору" України, зупинився на найважливіших сторінках взаємовідносин Україна - ЄС: 1991 - 1999 та подав прогноз щодо можливих варіантів подальшого розвитку двосторонніх відносин.

Європейський вибір України є природним та цілком закономірним. Такий вибір можна пояснити декількома факторами:

• По-перше, це географічна та цивілізаційна близькість між Україною та Європою. Якою б не була банальною ця істина, але українці були, є і завжди будуть європейцями.

• По-друге, історична традиція співпраці українців із іншими європейськими народами (Київська Русь 9-13 ст., козацька Україна 15-17 ст. та ін.) Із проголошенням незалежності України в 1991 році, всім стало зрозуміло, що п’ята за населенням та перша за територією на європейському континенті Українська держава є одним із ключових елементів політичної, військової, економічної, наукової та культурної співпраці Європи.

• По-третє, ймовірна "загроза зі Сходу", і, одночасно, "ідея повернення в Європу", що охопила пост-комуністичні держави Центральної та Східної Європи, виявилися каталізаторами процесу зближення Києва та Брюсселя. Цей фактор змусив спрямувати русло зовнішньої політики України із "дружніх обойм Москви" в бік більш стриманих центрів європейської інтеграції: Брюсселя, Страсбурга і Люксембурга.

В свою чергу, Україна, як одна із засновниць СНД, виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди.

Разом із цим, всупереч бажанню прокомуністичних сил "реанімувати" "единый и неделимый", Україна уникає участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити співдружність в наддержавну структуру федеративного характеру. Останній фактор "європейського вибору" України, що теж був і залишається важливим елементом інтеграції України це, - "євростандарти" економічного процвітання, політичної стабільності, соціального благополуччя, демократії та особистої свободи громадянина.

На фоні економічної кризи, корупції, організованої злочинності, політичної нестабільності і зубожіння основної маси народу України, "євростандарти" виступають більше ніж привабливими взірцями для наших співвітчизників.

До речі, в "черзі" до повноправного членства в ЄС на сьогодні "вишикувались" понад 20 (!) держав Центральної та Східної Європи. Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Угорщина і Кіпр очікують свого вступу до ЄС вже в 2005/2007 роках. Наша ж держава реформуючи свою економіку та законодавство, підвищуючи життєвий рівень населення України, і, беручи широкомасштабну участь у загальноєвропейських справах для безпеки та стабільності на континенті, вже найближчим часом спроможна заявити про себе як про потужну європейську країну і, можливо, вступ України до ЄС не буде здаватись занадто віддаленим у часі або навіть чимось нереальним.

Хотілось би зупинитись на еволюції взаємовідносин України з ЄС, і дати своє бачення перспектив.

Вже 2 грудня 1991 року, була прийнята Декларація ЄС по Україні, в якій країни-учасниці схвалили волевиявлення народу України на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. В тому ж році ЄС затвердив програму Технічної Допомоги країнам СНД (ТАСІS) і макрофінансову підтримку для реформування економіки та законодавства і розвитку демократичного суспільства республік колишнього СРСР (в т. ч. і Україна).

З жовтня 1993 року в Києві почав діяти Комітет по співпраці між Україною та ЄС.

Безумовно, найновішою подією у відносинах України та ЄС було підписання Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною. Цей документ, підписаний 14 червня 1994 року в Брюсселі представниками обох сторін, заклав стабільний політичний, економічний і культурний діалог між країнами ЄС з одного боку та Україною з іншого.

До речі, Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала таку Угоду. Цей документ містить 1009 статей, 5 анексів та Протокол про взаємодопомогу щодо торговельних мит (до 2004 року). Угода передбачає систему регулярних консультацій на різних рівнях, створюючи основи для стабільного політичного діалогу Україна-ЄС. Згідно ст. 85 та ст. 90-92 були затверджені Рада Співпраці та Парламентська Комісія Співпраці, які складаються з українських та європейських депутатів.

Слід зазначити, що Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду вже в листопаді 1994 року, а країни ЄС - 15 лише в лютому 1998 року. Із лютого 1996 року діяла Тимчасова Угода з торгівлі між двома сторонами, яка припинила свою дію 1 березня 1998 року із вступом в силу Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС. Із вступом в дію цього важливого документу для України, в разі використання всіх сприятливих положень Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС та дотримання обраного курсу зовнішньої політики, відкривається перспектива асоційованого партнера ЄС в майбутньому.

В тому ж 1994 році ЄС прийняв ще один важливий документ: "Спільна позиція щодо України", який визначив основні напрямки взаємодії Євросоюзу із нашою країною.

20 грудня 1996 року "План дій ЄС стосовно України" був прийнятий в Брюсселі. Згідно цього Плану - Україна до 1999 року отримала 700 млн. $ US. Євросоюз пообіцяв також додаткові кошти на закриття ЧАЕС.

В березні 1997 у Києві був відкритий Документаційний Центр ЄС. Одне із завдань цього Центру сприяти реформуванню українського законодавства відповідно до європейських стандартів. Таким чином вже можна відчути "присутність" ЄС в нашій державі.

Як вже зазначалось вище, із 1 березня 1998 року почала діяти Угода про партнерство України з ЄС, що вивела взаємовідносини двох сторін на якісно новий щабель відкриття для України перспективу асоційованого членства в ЄС.

Без сумніву, Європа готова до співпраці із Україною. Україна для ЄС виступає стратегічним партнером, перш за все внаслідок спільних сфер інтересів: безпека та мир на континенті, економічна співпраця, культурні зв’язки та ін.

Які можливі подальші кроки України на шляху інтеграції до європейських структур?

Перший варіант. Поглиблення співпраці відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС, використовуючи її економічні положення та створення зони вільної торгівлі вже в 1999/2000 рр. Цей варіант має всі підстави для успішного втілення в життя лише з однією умовою: Україна подолає економічний спад і досягне стабілізації своєї економіки, водночас, продовжуючи курс реформ.

Другий варіант. Тісна співпраця України з ЄС в галузі зовнішньої політики, повноправної участі в ОБСЄ, РЄ, ЦЄІ, тісної співпраці із НАТО та з ЄС і подальших кроків взаємодії із європейськими структурами, Україна цілком реально зможе отримати статус асоціативного партнера ЄС. В разі підйому своєї економіки, це "часткове асоційоване членство в ЄС у політичній сфері" Україна здатна перетворити на повноцінне.

Третій варіант. Цей варіант спирається на негативні тенденції розвитку Української держави, і хотілось би зазначити, що він повинен залишитись тільки на папері, не дивлячись на реальні можливості його втілення. Внаслідок нестабільності та соціальних протиріч ще протягом 5-10 років ЄС втратить інтерес до підтримки України.

Держава, яка є неконкурентноспроможною на європейському та світовому ринках, держава-споживач застарілої техніки та неякісних товарів, держава із низьким життєвим рівнем населення і мінімальним рівнем свободи особистості не зможе бути рівним партнером Євросоюзу. Така держава врешті-решт перетвориться на сировинний придаток для розвинутих країн та джерело дешевої робочої сили. Будемо сподіватися, що цей сценарій ніколи не спіткає Україну.

Запропоновані варіанти можливих взаємовідносин України з ЄС можуть мати своє продовження. Кожен з них більшою мірою залежить від самої України, ніж країн ЄС. Хотілось би сподіватись, що слова Президента Л. Кучми, з виступу на засіданні Асамблеї ЄС в 1996: "... питання інтеграції України в європейські структури не є питанням вибору, а це тільки питання часу" стануть реальністю вже в найближчому майбутньому.

Подальші темпи процесу інтеграції України до європейських структур в руках народу України, його бажанні та праці.