Хронологія Болехова

Історія міста Болехова у хронології

Василь Луцик

Кінець 13-го століття - відправна точка відліку, якщо прийняти, що місту дали назву розбиті 1256 року Данилом Галицьким та розсіяні по Галичині болохівці, плем’я, що проживало на території Східного Поділля, то першу письмову згадку про населений пункт під назвою Болехів можна віднести до другої половини 13 століття. 1323 рік – в бою з золотоординцями загинули князі Андрій і Лев, правнуки Данила Галицького. З їх смертю припинилась династія Романовичів.

1324 рік – пропольськи настроєні бояри Галичини обрали Галицько – Волинським князем сина мазовецького князя Тройдена 14–річного Болеслава. Київщину та Подніпров’я захопили литовські феодали на чолі з Гедеміном. Болеслав доводився внуком князю Юрію по материнській лінії. Оточив себе католиками хоч і прийняв православ’я, відсторонив від себе бояр, заохочував навернення українців до католицизму.

1340 – отруєно Болеслава на боярському бенкеті. Змову організував дуже впливовий боярин Дмитро Дєдько. Бояри запросили на княжіння литовського князя Любарта.

1349 – повторна спроба короля Казимира 111 захопити Галичину і Волинь. Війна з Литовським князем Любартом за Галичину й Волинь тривала три роки.

1352 - за мирним договором Галичина відійшла до Польщі як особисте володіння короля. Проте, в Галичині зберігались адмінустрій, судова й грошова системи княжих часів.

1370 – після смерті Казимира 111 Галичина, як і Польща перейшли у володіння до угорського короля Людовика. Керувати Руським королівством він призначив свого родича Володислава Опольського, який з 1372 по 1378 роздав польським колоністам (переважно збіднілій служивій шляхті ) понад сто сіл Прикарпаття.

1371 – перша письмова згадка про болехівські землі в грамоті угорської королеви-матері Ізабелли, які вона подарувала Данилові Дажбоговичу за добру службу. ЇЇ син Луї Угорський заповнив галицькі міста угорськими урядовцями та військовими, почав спроваджувати до краю купців з Німеччини (переважно євреїв), які мали витіснити українських купців та бояр, ослабити їх владу та авторитет.

1385 – початок об’єднання Польщі й Литви (Кревська унія)

1387 – польсько – литовські війська під командуванням Ягайла, литовського князя одруженого на дочці Казимира 111, вигнали угорців з Галичини.

1434 – у Великому Литовсько – польському королівстві розпочинаються реформи, що призводять до змін у всіх сферах життя краю. Українських бояр та воєвод формально прирівняно в правах з польською шляхтою, проведено адміністративні новації, внаслідок яких створено Руське воєводство з центром у Львові. До нього входило п’ять земель: Львівська, Галицька, Перемишльська, Сяноцька, Холмська. Кожна земля мала свій сеймик. До воєводського сейму обиралися сенатори. Кожна земля мала подвійне підпорядкування: королеві і воєводі, сеймику і великому воєводському сейму. Землі складались з повітів. Їх межі в основному збігались з удільними князівствами. На чолі повіту стояли старости. Вони здійснювали адміністративну, судову, податкову та поліційну функції. До складу повіту входили три волості. Болехів входив до стрийського повіту.

Перша половина 15 ст. – закріпачення селян шляхом прикріплення їх до фільварків, що робило їх напіввільними. Кожен селянин мусів відробити у фільварку 14 днів на рік.

1435 – сейм приймає ухвалу про те, що селянин має право піти від пана лише на Різдво після сплати чиншу (податку) натурального чи грошового.

1490 – 1492 – на Покутті спалахує повстання Івана Мухи та Андрія Борули. Десь тоді починається спорудження (або відновлення) Болехівського замку, як оборонної споруди, очевидно в районі Соломонової гірки. В деяких польських джерелах вказується на храм на Соломоновій гірці з 1052 року. Можливо, що храм був частиною оборонної споруди більш раннього періоду.

16 ст – місто „опускається” з Соломонової гірки, Стрийської гори та Довжки, забудовуються рівнинні ділянки Волоського села, Руського Болехова, поступово формується центр в районі Шляхетчини – між нинішнім технікумом та костелом - огороджений ровом та валом прямокутник з дерев’яними стінами та воротами. Найімовірніше укріплене городище в 17 – 18 століттях звузилось до укріпленого феодального замку, в яке стікались околичні феодали під час татарських набігів та повстань. Відомо, що під час походу Б.Хмельницького та Семена Височана на Львів шляхта з близьких міст та сіл переховувалась саме в Болехові.

1513, 1524, 1539,1546, 1562, 1589, 1594 – роки спустошливих набігів кримських татар на Галичину. Шлях кочовиків пролягав через Снятин, Коломию, Галич, Рогатин, Жидачів, Стрий, Болехів, Калуш, рідше – Галич, Калуш, Долина, Болехів.

1546 – перша письмова згадка про солеварню Емілії Гросовської.

1588 - до Болехова з Мазовша на 300 возах прибувають 420 переселенців – осадників з двома капеланами

1596 – підписано Берестейську Унію про повернення української церкви грецького обряду в підпорядкування главі вселенської (католицької церкви), що поклало початок примиренню та поверненню прав українському духовенству, а з другого боку розкололо українське суспільство на прихильників та противників об’єднання, що пізніше стало причиною довгих воєн 17 століття, результатом яких відбувся поділ України між двома орлами: польським одноголовим та московським двоголовим.

1603 – польський король Сигізмунд 111 Ваза надає місту Магдебурзьке право. Відомо, що перехід з права „руського та польського” на „ німецьке” передбачало швидкий розвиток міста, торгівлі та ремесел. Магдебурзьке право звільняло мешканців міста „від всякої влади, юрисдикції і зверхності воєвод, каштелянів, старост, підкоморчих, возних й інших урядників королівства польського.” „Німецьке” право надавалось місту, яке мало замок, ратуш, ринок, проживало багато ремісників, проводились щорічні багатоденні ярмарки. Для міщан Магдебурзьке право давало можливість стати осадником, тобто рільником, який мав право: володіти ланом чи пів ланом землі для власних потреб з правом оренди і суборенди (лан – 25 га), звільнятися на багато років від податків та чиншів, по закінченні терміну привілею платити помірний грошовий чинш та натуральний податок збіжжям, звільнятися з –під юрисдикції королівського та панського суду і переходити під юрисдикцію магістратського суду. Проте, до міста не належали Волоське село та Руський Болехів так як вважалися окремими населеними пунктами з власною гмінною управою.

Управлінням містом здійснювали війт з радою (райцями) і „лавниками”, які й складали магістрат. Війт з „лавниками” розглядали судові справи, а „райці” – адміністративні та господарські. Війт не обирався , а призначався. У державних містах, яким був Болехів, від імені короля війта призначав староста повіту. Призначеними були й чотири райці, які складали раду. Їх обирали за принципом: один від старости, другий від війта, третій від короля (або власника міста), а ці три – обирають четвертого. Кожен з обраних протягом кварталу виконував обов’язки бургомістра. На посаду лавника призначав війт. Члени міської ради слідкували за сплатою у міську касу податку за землю ( помірне), від двору (ворітне), від промислів та торгівлі, за надання послуг (лазня, пральня, цирульня та ін.) Вибори міської влади відбувалися щорічно на Петра ( 12 липня). В день виборів в церкві замовлялась служба божа, після якої старий війт та райці складали звіт про діяльність: війт за рік, кожен з радників за свій квартал, коли він був бургомістром. Звіт в основному стосувався надходжень до міського скарбу та видатків. За пропозицією старости міста, яку підтримував священик, присутні одностайно „вибирали” новий склад міського уряду. Війт та райці складали присягу, яку зачитував судовий писар. Основними джерелами наповнення міського скарбу були: мито, торговий чинш, домовий, ґрунтовий та податок на промисли, величина яких не була постійною. Так, величина ґрунтового податку вираховувалася від розміру ділянок: лан (25 га), лаз (1/16 лану), нива (1/8 лану).Відповідно за лан платили 48 грош, переселенці з Польщі (підсадники, загородники) платили 10 грош, а комірники (квартиранти) – 6 грош. Натуральний податок (десятина), як обов’язковий , включав – 100 кг жита з лану, 200 кг вівса, одна курка, 20 яєць.

Надаючи містечкам Магдебурзьке право, королі переслідували кілька цілей: сприяти швидкому розвитку економіки міст, їх розбудові, заселяти слабко заселені терени (напр. після війн, епідемій та набігів кочовиків) переселенцями з Польщі, які ставали надійною опорою королівської влади в Україні. Такі міста ставали фортецями на випадок нападу ворога, а також торговими центрами, де відбувалась оптова та роздрібна торгівля. Міста з Магдебурзьким правом мали як правило „право складу” - згідно з королівським указом купці були зобов’язані зупинятись для торгу в кожному містечку. За це вони платили торгове мито і торговий збір. Купці – чужинці змушені були продавати й купувати товар лише оптом. За виконанням правил торгівлі наглядала торгова поліція від магістрату. Купці – іноземці не мали права здійснювати торгові операції між собою. Крім цього існувало правило дорожнього примусу. Суть якого полягала в тому, що коли купець минав місто з правом складу, на нього накладався штраф або конфісковували товар. Існували три категорії купців: оптовики „суконники”, які здійснювали міжнародну торгівлю – найбагатша гільдія. „Бідні купці” – торговці, що спродували товар, який брали під реалізацію в багатих купців і продавали товар місцевого виробництва. Перекупники – здійснювали роздрібну торгівлю в крамницях на ринку.

На ринки Західної Європи, Криму, Молдавії, Туреччини, Угорщини галицькі купці вивозили: конопляне та лляне полотно, шапки, шкіряне взуття, шнури, мечі, ножі, залізо, віск, мед, худобу, коней, сіль. Ввозили – вина з Греції та Угорщини, шовкові тканини, ювелірні вироби, дорогу зброю, вироби зі скла, прянощі, кав’яр, арабських скакунів та ін.

1633 – Сеймик галицької землі прийняв рішення про запровадження стандартів мір і ваги, якими визнавались: корець (100 кг), лікоть ( 0,33 м), фунт ( 453,5 гр) кварта ( 1 л), бочка ( 480 л).

1643 – сеймик встановив митні та податкові збори – не більше 7 % від вартості товару. Диференціації купців сприяв указ Стефана Баторія від 1577р., який визначав права, види товарів та обсяги торгових операцій для різних категорій купців.

1620, 1667, 1672, 1695 – напади кримських татар та турків на Прикарпаття.

1668 – в місті засновано церковне культурно-просвітнє братство за аналогією до Перемишльського та Львівського, яке започаткувало національну освіту.

1672 – перемога війська під орудою польського короля Яна 111 Собєського над татарами під Калушем, відбито з полону більше 10 тисяч бранців Болехова, Стрия та околиць. Полонених кримчаків розселили в околицях сіл Солуків, Княжолука, Тисів та ін.

1674 -1675 – внаслідок нападів турків та татар, неврожаю в краю виник голод. Того ж року Турки пограбували та спалили Скит Манявський.

1677-1678 – осінь та зима були настільки теплими, що на Різдво люди ходили босими.

1684 – в результаті підписання між Московією та Польщею „Трактату про вічний мир,” за яким було поділено Українські землі – Галичина ,Волинь та Полісся (без Києва) залишалися в складі Речі Посполитої, а Лівобережжя, Київ, Сіверщина, Запоріжжя і Стародуб відходили до Москви. Того ж року Ян 111 Собєський видав королівський універсал, яким звільняв українське духовенство від всяких повинностей та поборів і формально прирівняв у правах з духовенством католицьким.

1740 – 1741 – селянське повстання в Долинському старостві, яке охопило й Болехівщину. Причина повстання: посилення поборів з селян – так можновладці намагалися вирішити проблеми значного економічного занепаду, яке розпочалося в Польщі ще наприкінці 17 століття. Повстанці застосовують опришківські методи боротьби: загони дислокують не в містах, а в горах. Поява загону опришків на Гуцульщині під проводом Олекси Довбуша.

1759 – напад на місто опришків на чолі з Іваном Бойчуком. В складі 30 – особового загону були й Запорозькі козаки. Опришки пограбували багатих торговців, лихварів та солезавод. Внаслідок перестрілки центральна частина міста згоріла.

1760 – місто звільняється на три роки від сплати до королівського скарбу двох податків: чопового(за торгівлю алкоголем) та шеляжного ( торгового).

1768 – Болехів платив до королівської казни 137 злотих шеляжного та 92 злоті чопового податку.

1772 – перший поділ Польщі між Австрією, Прусією та Росією. 14 лютого 1772 року австрійські військові частини під командуванням фельдмаршала Естергазі зайняли Дуклю. 10 червня ввійшли в Стрий, 11 – в Болехів.

1772, 1774, 1780 – роки проведення адмінреформи. Території Західної України надано стару з 12 ст. назву – Галичина та Лодомерія ( від міста Володимир на Волині), утворено 19 оругів. До Стрийського входили Долинський, Калуський, Самбірський та частина Галицького староств. Кожному окружному уряду підпорядковувались магістрати (міська влада) та домінії (шляхетські володіння).

1773 – Йосиф 11 вдруге відвідав Галичину. За словами цісаревича галицький селянин „нещасне створіння, яке, фізично існуючи, нічого, крім людської подоби , не має”. Для вирішення нагальних місцевих проблем створено т.зв. ”Надвірну канцелярію для Галичини.” За рішенням канцелярії знесено монастирі на Соломоновій гірці та Волоському селі, як ветхі, закрито старий цвинтар, що знаходився за колишніми валами кріпості, біля нинішньої художньої школи, потік, який тік попри міську церкву спрямовано в бік Малинівки, річку Сукіль перекинуто в нинішнє річище, розпочато прокладання нової головної дороги до Стрия, на Гутовому полі (біля каплиці св. Івана) збудовано касарні – чотири дерев’яні бараки оточені високим парканом та обсаджені глодом. До 1802 року в касарнях стояв батальйон стрийського гарнізону. Навпроти касарень збудовано аустерію - заїжджий двір та поштову станцію. Поруч були обора та стайня на 20 коней. Аустерії існували за рахунок великих доходів за перевезення імпортних товарів та пошти. Занепали при введенні в дію залізниць.

1774 – скасовано власність на надра, солезавод стає державним, хоч і надалі утримується Йоахімом Потоцьким. З герба Потоцьких до міського переходить зображення трьох топок солі.

1784 - з Німеччини прибули перші колоністи 16 родин, 110 осіб. Колоністи займали камеральні (державні) землі: Пехерсдорф (Криве), Яммерсталь (Буковець). В Болехові їх поселили в 12 будинків, які призначались для бідних євреїв ( працювати на землі бідні євреї відмовились, тому покинули збудовані за державний кошт будинки). Роком раніше до міста переселено за велінням імператора кілька сімей авраамітів – невеликої секти чеських деїстів, їх сліди залишились в прізвищі Чех донині.1785 – перші статистичні дані про Болехів: 346 будинків, 2424 мешканців, 1245 – християн, 1179 євреїв. ( Сюди не включено Волоське Село, Руський Болехів, Довжку, які мали окремі гміни)

1787 - всі землі, якими користувалися селяни, оголошено русти кальними, тобто, селянськими, ліквідовано кріпацтво і встановлено три дні панщини. Того ж року завершено інвентаризацію майна та земель Галичини та Лодомерії, що включала перепис населення (т.зв. йосифінська метрика). Очевидно за результатами перепису 1789 року Йосиф 11 видав закон, за яким 70% прибутку виробленої продукції мало залишатися у власності селянина, 12% віддавав державі, 18% - поміщику. Того ж року панщину замінено грошовим податком. Однак після смерті ліберального імператора( 1790 р), реформи якого набагато переважали заходи французької революції, дія цього закону була припинена, а панщину скасовано набагато пізніше (1848р.).

1789 – в місті створена перша німецько – єврейська школа (на місці нинішньої школи №1)

1790 – 1820 – будівництво твердого путівця Стрий – Станіслав – Коломия. З цього часу занепадає старий торговий шлях Болехів – Жидачів – Львів. Окремі ділянки в містах були вимощені дерев’яною бруківкою, яку пізніше замінили кам’яну.

1795 – в Болехові засновано державну тривіальну (трикласну) школу.

1807 – дані перепису: місто з Соломоновою гіркою -2063 мешканці, Руський Болехів з Доважкою – 836 осіб, Волоське село з Вавілоном – 3906 осіб. Разом в межах нинішнього міста - 6805.

1810 – в місті працювали майстерні з дублення шкіри,10 шевців, сукновальня, ткацька майстерня, пральня, два перукарі, 8 торговців городиною, один корчмар (!), 20 боднарів,3 столяри, вуглярня на Доважці та цегельня на Соломоновій гірці, 7 мулярів, 15 пилорізів і теслярів, 4 візники, 2 музиканти, 6 кузень та ін. З 70 –тих років набули широкого використання залізо – мідні родовища Підбережна (вміст заліза – 13%). Руду вивозили на сколівську залізну гуту, де працювали німецькі та чеські спеціалісти.

1820 – дані про землеволодіння на території Болехова: двірські (панські) землі становили 88 га, церковні 30 га, селянські 2110 га. На випадок неврожаю кожне місто чи гміна мала своє громадське зерносховище (шпіхлєр), де зберігався певний запас зерна.

1835 – в місті утворена пожежна команда.

1841 – відкрито нову чотирикласну школу

1845 – збудовано шпиталь для бідних євреїв, яким опікувався кагал.

1848 – в результаті революційних подій скасовано панщину, 2 травня у Львові створено Головну Руську Раду на чолі з Г.Яхимовичем. З 15 травня почала виходити „Зоря Галицька” – орган ГРР – перша українська газета. Серед 12 окружних та 50 деканатних утворено Болехівську РР на чолі з Й. Охримовичем. До складу Ради ввійшли: 26 селян, 3 шляхтичі, 3 дяки, 3 священики.

1848 – Болехів сильно погорів, очевидно внаслідок протистояння новій владі з боку поляків, німців та євреїв. Така коаліція в майбутньому буде утворюватись на кожних виборах до міського уряду.

1850 – засновано міський суд ( нинішнє адмінприміщення технікуму). Там же розміщувались пошта та поліційний постерунок.

1852 – молодий цісаревич Франц - Йосиф 1 знайомиться з Галичиною. На місці обіду біля дороги Болехів – Моршин він власноручно посадив дуб.

1855 – сільські громади стали підпорядковуватись не поміщикам (дворам), а повітовим властям.

1853, 1873 - містом двічі перейшла епідемія холери. Мертвих хоронили на узгір’ї Бані та біля другої школи - саме там збереглися високі хрести.

1857 – збудовано капличку на місці появи Матері Божої в урочищі Бучники, що на стрийській Бані.

1865 – в місті проживало 7694 особи, 1869 – 8142, 1874 – 6600, різниця в півтори тисячі осіб - померлі під час другої епідемії.

1867 – імперія дістала нову назву Австро – Угорщина. Крім німецької державною стала угорська мова – всі урядові документи, посвідчення писалися двома мовами до 1918 року. На території Галичини другою урядовою мовою була польська.

1868 – наступило право продажу (закладу, поділу, спадкування) землі. Як результат „ефективного господарювання” на кінець століття 84% всіх поміщицьких земель Долинського повіту перейшла до рук єврейських лихварів, 8% з решти цих земель вони тримали в оренді. 60 –ті роки – початок безкінечних судових процесів громад сіл з дідичами за пасовища, сінокоси, ліси. Поміщики незаконно присвоювали собі колишні громадські землі, якими з діда-прадіда користувалися селяни. 1864 рік хлібороби з Довжки та Руського Болехова склали петицію до суду, в якій замість підписів хрестики, домагаючись права користування лісом та пасовищами біля Болехова.

1872 року селяни Човган виступили проти дідича Закревського, коли власті передали йому 150 моргів (75 га) пасовищ.

1872 – прокладено водопровід від каплички в Бучниках до солезаводу

1873 - прокладено залізну дорогу Стрий – Станіслав через Болехів. Землю для колії у 162 господарів Болехова купив ексгерцог Альбрехт. Поява залізної дороги сприяла освоєнню лісових багатств краю. Того ж року в Болехові організовується Дирекція лісів, утворюється лісова школа для підготовки спеціалістів – лісівників. 1881 року Дирекцію переносять до Львова ,а в Болехові утворюється регіональне управління лісами.

1874 – Болехівський солезавод, як одне з най успішніших підприємств галузі в Галичині налічувало 49 робітників, 10 службовців, завод продукував від 50 до 70 тисяч центнерів солі на 500 тисяч золотих ринських. З цих часів при заводі засновано духовий оркестр, який проіснував до середини 60 – тих років 20 століття.

1875 -1877 – біля недавно прокладеної колії (нинішній цех №3 БЛК) виникає нафтопереробний завод (рафінерія) Бакенрота, який працював до першої світової війни. Згорів 1914 року під час літньої кампанії.

1880 – початок масової еміграції селян до Америки. За тридцять років з Долинського повіту емігрувало 13320 осіб.

1883 – на гарбарнях Болехова працювало 260 робітників. На фірмі Гауптмана, яка випускала взуттєву шкіру, працювало біля сотні робітників. Продукція славилась у Європі, її купували в Румунію, Росію, Угорщину. На кінець 19 століття грабарський промисел підупадає, проте в Болехові працювало дві фабрики по 40 – 60 робітників і дві – по 15 -20, що залишило місто в числі найбільших центрів шкіряних промислів Галичини.

1883 – утворюється перше лісопереробне підприємство, на якому працювало 75 - 80 робітників. Виробляються пиломатеріали, які в основному забезпечували нужди Галичини. 1910 р. підприємство купує надвірнянський корчмар Хаїм Гріфель. Виробництво розширюється, продукція йде на експорт в Німеччину, Англію, Голландію. Працювало близько 500 робітників.

1883 – в міському парку встановлено пам’ятник Яну Собєському на честь перемоги об’єднаних європейських армій на турками під Віднем 1683 року. Після війни зруйнований більшовиками.

1884 – приїзд до Болехова родини Озаркевичів, в тому числі й Наталії Кобринської. Влітку того ж року Іван Франко прочитав у місті реферат про Самійла Кішку.

1894 – на міжнародній виставці у Відні премійовано годинник роботи Віктора Василевського (1848 – 1932). Зберігся будинок Василевського з різьбленими колонами по вул.. С.Стрільців. В столицях Європи гриміла слава Болехівської землячки і магістратсько - краєвої стипендіатки Марселіни Коханської – Сембріх (1858 – 1935) – відомої польської співачки, яка, проте, як відзначав І.Франко, чомусь ніколи не віддячила своїм співом нашому краєві.

1894 – збудовано новий корпус школи, яка стає 5-ти класною чоловічою та 4 – класною жіночою. З 1903 обидві стають шестикласними.

1895 – депутація (220 осіб) обурених незаконними утисками та шахрайством місцевих урядовців селян на чолі з отцем – деканом Іваном Озаркевичем прибула до Відня . Франц – Йосип 1 прийняв делегацію з 6 осіб, обіцяв розібратися та допомогти. Кінець 19 століття – зміна грошової одиниці в імперії, певна економічна стабільність в економіці міста, що однак не позначається на рівні життя українського населення: смертність дітей до одного року сягає 40 осіб на тисячу народжень, кожна четверта дитина помирала не досягши п’ятирічного віку. На майже сім тисяч населення працювали тільки три лікарі, одна аптека, чотири акушерки. Неписьменність серед українців сягала 70%, процвітало пияцтво та нужда. Не спостерігалось жодних форм політичного та культурного життя. Роль просвітників взяли на себе священики, власне церкви були єдиним притулком українства та певного ступеня організованого суспільного життя. Навколо родини Озаркевичів організовується громадське й політичне життя міста.

1910 – в місті утворюються осередки „Просвіти.” Перед початком Першої світової війни в місті працювали чотири лікарі (Микола Підліський , Кость Ікалович, Арнольд Єгер та Яків Блюменталь), один ветлікар (Л.Борнштейн), каса хворих. Силами Кобринської організовано „Товариство охорони дітей,” кілька осіб входило до товариства „Сокіл.” Загальна характеристика стану українства – „в’ялість українського патріотичного руху „ (Р.Скворій)

1914 – Австрія вступає в війну, масова мобілізація до війська. Російська армія прориває фронт і 3 вересня входить до Болехова. Нова окупаційна влада направляє свій перший удар по українських установах та церкві: репресовано відомих діячів І.Левинського , В,Охрімовича, Є. Озаркевича (брата Н.Кобринської), Андрея Шептицького вивозять вглиб Росії, закриваються всі українські організації просвітнього та економічного характеру, закриваються українські газети, Галичина оголошується „матір’ю слов’янства,” а прихід російської армії – визволенням краю, актом возз’єднання „русских земель.” Благо західняки звали себе русинами. Під загрозою поразки Відень дозволив сформувати українське ополчення в кількості двох куренів добровольців, хоч відгукнулося на заклик більше 50 тис. патріотів. Керували куренями Г.Коссак та С. Горак, курені входили в склад 55 дивізії під орудою Фляшмана.. Лінію фронту вдалося стабілізувати по карпатському хребту. Від вересня до квітня 1915 року відбувалися позиційні бої з перемінним успіхом.

1915 – 2 квітня наступ російської армії в т. ч. дивізії Каледіна в районі Маківки, яку обороняли Січовики. Внаслідок тривалих боїв, що тривали до 29 квітня Маківка потрапила до рук росіян. Січовики втратили 42 осіб вбитими, 76 раненими, 35 потрапило в полон. 2 - 5 травня курінь Коссака відновив становище. Січові стрільці пішли в наступ. Пройшовши через Тухлю, Камінку, Сукіль, Поляницю і Тисів, 16 травня вступили в Болехів і кілька днів простояли в запасі. Їх радо вітала Н.Кобринська та свідомі українці, які в українських формуваннях вбачали майбутню армію.

1915 – 1917 – важкі часи для міста та його жителів. Внаслідок бойових дій знищено до 40% житлового фонду, запроваджено військовий стан та карткову систему розподілу продуктів.

1 листопада 1918 - проголошено утворення Західно – української народної республіки. Українська галицька армія, основою якої стали УСС, вела бої з поляками за Львів. Осип Рудницький та Дмитро Глинський вояки УГА з Болехова. Влада ЗУНРу в Болехові була лише 5 місяців, керували містом комісари з числа українців – юристів.

1819 травень – місто окуповує польське військо (армія Галлєра), Галичина та Волинь перейменовуються в Малопольщу Східну на відміну від Малопольщі Західної, до складу якої входила Лемківщина та Підляшшя. В Болехові панує голод. Єврейська національна рада міста випускає власні гроші – бони – вартістю 10,20,50 гелерів, які „ходили „ тільки в Болехові.

1922 - населення не приймає нову польську владу, ігнорує вибори до сейму та сенату (голосували 20% населення), чоловіки ухиляються від служби в армії, окупаційна влада закріплюється силою розміщених в містах військових частин.

1925 – польський парламент ухвалює т.зв. ”Кресовий закон,” за яким протягом 25 років мають бути стерті всі національні відмінності, а простіше – асимільовано українців. Діловодство навіть в українських церквах переводиться на польську мову.

1926 – страйк на фірмі „Грифель,” яким керував робітник Степан Павлович.

1928 – збудовано електростанцію потужністю 190 тис.квт. на рік.

1928 – в місті 1446 будинків, 9017 осіб.

1929 – 1933 – економічна криза, на тартаку Грифеля організовано локаут, підприємці за вказівкою уряду звільняють з роботи в першу чергу робітників – українців. В селах проводяться пацифікації - усмирення українського населення, яке виступало проти польської влади. Закриваються навіть початкові українські школи.

1938 – в місті проживало 10951 особа, 6406 виборців. Всі важелі економіки міста та місцевого управління були в руках не українців (євреїв, поляків, німців – постійно діючий протиукраїнський виборчий блок ). За розподілом занять можна простежити національний склад населення міста: промисловців – 300, ремісників -2900, робітників – 2300, гендлярів – 1600, рільників – 2700, урядовців – 1000, вільних людей 150. Болехів з присілками налічував 40,42% українців, 34,41 % євреїв, 25,17 % поляків та німців.

1939 – початок Другої світової війни, поділ Польщі між Німеччиною та СРСР. За таємним протоколом договору про ненапад від серпня 1939 року Західна Україна відійшла більшовикам. Населення хлібом-сіллю зустрічає вояків. Та вже вночі з 17 на 18 вересня зникають українські прапори, починаються арешти українських інтелігентів, священиків. Якщо згадати, що членами КПЗУ на 90% були євреї, стає зрозумілим, хто давав інформацію новим господарям. Закрито всі українські установи, газети, товариства, читальні. Репресовано і вислано власників земель та багатих господарів, директорів фабрик та заводів. Останні націоналізовано. Німецьке населення міста після одержання компенсації за майно покинуло Україну. Того ж року утворено Болехівський район, в який входили села Вітвицького куща, Тяпче, Гошів та села, які входять тепер до складу міської ради. На танках червоної армії прибуло все керівництво району, районний комітет партії та райкому комсомолу.

1940 – 15 грудня проведено вибори до місцевих рад. Депутатами та головами громад стали лише ті, кого рекомендував райком партії, більше того, обраних сільських голів затверджувало бюро райкому. На відміну від австрійського та польського законів про вибори совітський варіант був безальтернативним, що розчарувало галичан і дало зрозуміти, з якою демократією вони мають справу.

1941 - вступ СРСР в другу світову війну, фашисти в Болехові вже наприкінці червня. 31 червня у Львові проголошується незалежна Україна. Фашисти арештовують Провід ОУН, як і активістів у містечках та села. ОУН іде в підпілля. Починається підготовка до масового збройного опору окупантам. З липня по кінець серпня проливні дощі („ змиває червону заразу”, - говорили в місті ). У всьому Карпатському підгір’ї починається голод, який досягає апогею весною наступного року. Восени 41 фашисти проводять першу акцію знищення євреїв, через кілька місяців – другу. Знищено більше трьох тисяч сповідників віри Мойсеєвої. Братські могили – в Танявському лісі та біля Окопища.

1942 – 1943 - початок збройного опору фашистам, формування з розрізнених загонів на Поліссі та в Карпатах повстанської армії.

1944 – в серпні лінія фронту переходить через Болехів, фашисти відступили в гори до лінії Арпада, що проходила по гірських хребтах. Три ешелони дзотів, укріплень, мінних полів і т.ін шириною 80 км вважалися непрохідними. У вересні 44 створюється спеціальний 4 Український фронт, якому поставлено в завдання штурм лінії Арпада. В листопаді цього ж року Червона армія , втративши половину особового складу, витіснила фашистів з території Закарпаття.

Початок масового вивезення болехівчан в Сибір. Вивезенню підлягали багаті селяни, інтелігенти, що скептично ставились до радянської влади, звинувачені в співпраці з фашистами особи та їх сім’ї, священики, підприємці та ін. Окрему категорію складали сім’ї партизанів та вояків УПА, зв’язкові, постачальники одягу, харчів, зброї. До 1952 року з міста вислано більше 900 осіб. Втрати населення за роки війни складає більше шести тисяч ( 3000 євреїв розстріляно, 200 осіб німецького походження покинули місто, біля двох тисяч поляків виїхало до Польщі). Рівень населення впав до рівня початку 19 століття.

1946 – 1948 – до Болехова переселено біля 200 українців Лемківщини, що ввійшла до складу Польщі.

1962 – ліквідовано Болехівський район, місто приєднано до Калуського.

1964 – місто приєднано до Долинського району.

1989 – активісти ТУМу під час зустрічі з кандидатом до Союзного парламенту Д.Павличком вперше вийшли з національними прапорами.

1990 – проведено перші демократичні (альтернативні) вибори. До міської ради обрано 35 депутатів. Абсолютну більшість від блоку ТУМу та Руху ( ТУМ очолювали Роман Скворій та Михайло Мельник, Рух - Ігор Григораш ). Рада міським головою обрала Василя Луцика, члена Правління ТУМу. За рішенням міської ради ліквідовано більшовицькі символи, національний прапор вживався нарівні з державним, закрито музей Брежнєва, перейменовано вулиці, місту надано український характер. За ініціативою Лариси Дармохвал, голови відновленого в місті Союзу українок, започатковано святкування дня Св.Миколая, Дня міста, Дня ЗУНРу, Івана Купала. Прийнято рішення про порушення процедури надання місту статусу міста обласного значення. За ініціативою та при активній участі Романа Скворія урочисто відкрито пам’ятник Н.Кобринській.

1991 - 7-8 жовтня вперше проведено День міста. Ще ніколи стільки гостей не приймало місто. Крім масових заходів: театралізованого дійства, в якому відображено історію Болехова, концерту відомих артистів (Л.Кадирова, Василь Жданків, гурт „Вій”) в переповненому залі лісокомбінату була проведена зустріч з відомими політв’язнями-десидентами. На вечорі виступили: М.Косів, В.Кандиба, Я.Лесів, В Стрільців.

1993 - Постановою ВР України місту присвоєно статус міста обласного значення, рішенням обласної ради в склад міста включено шість сільрад, 10 сіл.

1995 – досягає свого піку падіння виробництва, найвищим є безробіття. Початок масової трудової еміграції до сусідніх країн: Польщі, Чехії, Росії, Німеччини, Італії, Іспанії, Португалії, Англії, Канади, США.

2000 – початок росту обсягів виробництва. До 2002 року обсяг досяг половини рівня 1990 року на цегельному заводі, ВАТ „Шкірянику.” Малий бізнес дає 25% загальноміського обсягу виробництва без врахування дрібної торгівлі.

2001 – вперше за роки незалежності розпочато ремонти будинків у центральній частині міста, приміщень лікарні, державних установ, шкіл, ремонт доріг, реконструкцію пл. І.Франка.

2002 – з метою відновлення виробництва через зміну власника, розпочато процедуру банкрутства на ВАТ БЛК та ВАТ СЄЗ. Реконструюється приміщення колишнього керамзитового заводу під шкірзавод (підприємець Бунчак О).

2003 - проведено Міжнародний бойківський фестиваль.