Читання на Сукелі-ріці

Заява Красівського Зіновія Михайловича

Травень 1979 року

Львівська область, Стрийський район,

с. Моршин, вул. Миру, буд. 11, кв. 3

І знову на моєму світі засурмили, і знову під моїми ворітьми заіржав кінь, знов дружина винесе священну зброю, бо чоловік іде захищати Батьківщину.

У такому ключі жили ми століттями, отак виборювали собі право на ім'я, право на землю, право називати ту землю Україною, а себе – українцями, аби нас визнали народом.......

..............

На свойому віку мені пощастило пережити кілька поколінь борців, що так чи інакше боролися за незалежність України. Прийшлося брати на озброєння чиїсь методи, застосовувати свої і тепер із позицій свого пережитого, в мене залишилася тільки велика повага до тих, що зложили свої голови, що чесно повідбували терміни, і признати, що всі методи були якщо не безпомильні, то добрі й корисні. Найгірше – пасивність, збайдужіння до патріотичного обов'язку, коляборація.....продовження ТуТ

Полишений

оповідання Наталії Кобринської

Переклекотів град машинових крісів, притихли гуки гармат і, як переходячі громи, відзивались приглушеним гуком.

Переражені, збілілі від страху люди повиходили зі своїх хат і криївок. Поволі зачали отямлюватись й роззиратися вокруг себе.

Дорогою тягнулись нога за ногою криті санітетські вози, звозили ранених до переміненої на шпиталь місцевої школи. Тяжкі стони рвали за серце, і не одна сльоза скотилась по лиці.

Дехто з людей підходив аж під ліс, де найбільше билися. Моц упало деревини, упав і величезний бук, що ледве двох хлопів могло його обіймити, і немало вже збиралось з-під нього жиру.

Страшно.

Та все-таки живий живе гадає. Запобігливійші стали вибиратись до лісу, щоби назбирати поламаного гіля і грубшої деревини. За старшими бігли дітваки, хлопці й дівчата.

Зібралась ціла громада недолітків: два хлопці, дві дівчини і дванадцятилітня Магдуня. Взяли візок і поїхали в ліс по дрова.

Хлопці тягнули візок, а дівчата йшли уважно поміж розсіяні кулі, пороздирані шрапнелі й широкі п’ятна застиглої людської крові.

– Кров, кров! – скрикувала від часу до часу Магдуня з широко отвертими зіницями.

Сердечною кров’ю заливались і дитячі серця. Заходяче сонце вкривалося жевріючими, мов огонь, хмарами, і кривавим блиском обливало свіжі, ледве що прикриті лісовою жовтою глиною, могили.

Чим ближче до лісу, тим більше могил, крові, куль, полишених жовнярських шапок; усюди збита земля, перемішана з кров’ю й листєм, глибокі, повибивані вирви, а коліями коліс посочилась кров.

При доріжці лежала сіра, широка розкинена «мантля». Хлопці хотіли її взяти, але побоялися, щоб не було якої біди.

Поламані дерева лежали одні на других. На однім корчі перехилилася вбита серна, з відкритими шкляними очима, а на півзламаній галузі висіла зачіплена одним крилом, поцілена в лету ворона.

Дівчата стали накладати на візок дрібніше гілє, а хлопці пішли дальше в ліс.

Магдуня відбігла трохи від товаришок і жахнулася.

Щось засиніло з-під викиненої з вирви землі, і почула немовби слабий стогін. Підбігла ближче й остовпіла: перед нею лежав окривавлений жовнір з мертвоблідим лицем. Мертві його повіки легко дрогнули, й він отворив очі.

– Сюди, сюди! – кричала на товаришок.

Тихий, болючий стогін видерся з грудей раненого.

– Живий, живий! – кричали дівчата й почали кликати хлопців. Прибігли хлопці......продовження ТуТ