Лист Якова Головацького

Лист 3. Стрийські луги; Солярі; Жовніри; Болехів; пригода в княжолуцькій корчмі; Долина; Станіслав, Тисмениця, Вірмени; Панщина; Коломия

З Коломиї дня 27 липня 1839 р.

Дорогий друже!

19 числа цього місяця вибрався зі Стрия у дальшу дорогу. Відразу ж за містом - у східному напрямку - долинав надзвичайний гук ріки Стрий, через яку веде гарний, кілька років тому збудований дерев'яний міст. Нема нічого кращого від стрийської рівнини; на далекому обрії мріють сині вершечки гір, навколо - широкі поля; ген золоті стебла вже хилять своє важке колосся, там зелений ячмінь наїжачує свої довгі вуса, тут лан сніжно-білої гречки приваблює око й, наче розлите молочне море, наповнює повітря запахом; слух наповнюється безмежними різноманітними звуками польових коників; гудіння бджіл і комах переповнює гаряче повітря. По буйних набережних лугах блукають коні; пасуться вони самі; чути іржання лошачка, що, відійшовши за кущ, за вербу, вже заблудився і, наче дитина, плачем виявляє свій страх, що не бачить мами. А вона вже грубшим голосом озивається - наче потішає свою залякану дитину. Там порикують буйні волики, витягуючи роги з кущів, і тільки хряскіт галуззя дає знати, куди вони прямують. Ані муха, ні жодна інша комаха їм не докучає, не потребують ні пастухів, ні догляду, не треба їх навіть поїти, бо, коли схоче, йде до води, п'є і охолоджується у прозорих хвилях. То не багнисті, зарослі очеретом луги, які знайдеш на низьких берегах Бугу, Стиру й Вісли, не болотниста глинкувата долина, як над Бистрицею і Тисменицею у Самбірськім повіті, де на милю або ще довшими греблями мусять (люди) захищати поля й луги перед виливами цих рік. Стрийська долина - це буйні луги на твердій землі, на пласті річкового піску, висипаного вище як на сажень, що його Стрий і Опір протягом століть спільно нанесли на широкий простір, по якому в'ється і їхнє мінливе річище. З шумом вода стікає з гір до Дністрового корита і все підмиває кам'янистий грунт. Тут треба нагадати, що недалеко від Стрия у Добрянах викопано з глибини у півтора сажня срібний гріш царя Трояна, вогнище та черепки глечиків тощо. Це доказ того, як давно заселили ці місця наші предки.

Минаю придорожні села Слобідку, Братківці, а коло самого шляху село Фалиш; дорога відома, устелена самим річковим камінням, околиця стає нерівною... Зустрінеш тут щохвилини довгі вози з сіллю, запряжені одним конем у хомуті й під каблуком і ще двома біля нього на упряжі... Це вози вуглярів із соснових борів жовківського округу, котрі у своїх величезних лісах випалюють вугілля і, продавши його у Львові, здебільшого заїжджають по сіль до Болехова або до Долини і з нею вертаються додому. Далі тягнуться мажі, запряжені волами, вкриті засмоленими рогожами, а чумаки, чи то просоли (ті, що їдуть по сіль) поволі ступають біля них. Ці люди значно відрізняються від вуглярів. їх обличчя широкі, круглі, тим часом як у місцевих людей продовгуваті, ті рум'яні, місцеві ж бліді, ті видаються сильнішими, місцеві - слабшими. Одяг теж доволі відмінний. В околиці Стрия і Болехова багато сіл, мешканці яких займаються тільки розвезенням солі по всій Східній Галичині, а давніше їздили по ярмарках Волині й Литви, звідки привозили переважно зерно...

Так, минаючи різні вози й візки, чую здалеку спів. Голос протяжний, елегійний, розлягається по рівнині, як українська думка; дивлюся - марширує військо з рушницями на плечах; йдуть рівним кроком і вільно вигойкують народні пісні. Вийшли з міста на чисте поле, глянули на сині гори і відразу пройнялися духом батьківщини: побачили буйні ниви, що колись обробляли власними руками, і тисяча спогадів збудилися в їхніх серцях про ті часи, коли ще дітьми бігали по цих розкішних лугах, пасли худобу, а завівши коні на нічліг, розпочинали літнім вечором голосні пісні. Не один з них, співаючи козацьку, мріяв у юнацькому віці про сміливі походи, про воєнну славу героїв пісні. Усе це в нім будить тепер тугу й хвилювання, а виливається жалібними звуками з глибини його душі. Проїжджаючи, почув я слова:

Ходить жовнір, ходить,

В руках чаку носить,

Своей неньки старенької

О прощанє просить.

Ми їх уже минули, а ще долинає тужливий голос:

Ой цить, мати старенькая!

Ой цить, мати рідненькая!

Слеза море не наповнить -

Від цісаря не визволить.

Скажи, чи може бути щось ніжнішого? Кого б не схвилювало це коротке прощання сина з матір'ю? Чи може бути яскравіше висловлена неминучість долі, як у тому порівнянні? Бо чи ж може сльоза переповнити море? Або що допоможе синові плач прибитої горем матері? Син наче потішає матір, але сам глибоко переживає, бо бачить свою долю, яку ніщо не може змінити. Такі квіти народної поезії цвітуть у самітному безлюдді нерозумно погорджуваного народу та чекають на збирачів. Цвітуть, як ті квіти в буйному степу, і так непомічені, невпізнані відцвітають, і нема нікого, хто б їх збирав, сплітав у вінки, складав у китиці і впоював ними свої роздуми...

З такими думками їхав я з горбка на горбок між лісами, коли раптово на тлі синіх, амфітеатрально розміщених Карпат, унизу розляглося містечко. Під ним видно, як бистра річка миготить по зеленій долині, як срібною стрічкою в'ється у різних вигинах: тут губиться, а тут знову заясніє у гущавині буйних лугів. Праворуч бачу солярні, біла пара злітає, творить хмару над розлогими будівлями й легко зникає у синьому небі над лісистими верхами гір. Хто в'їжджає до Болехова, тому найперше впадуть у вічі казарми, збудовані (в наш спосіб) зі зрубаних ялиць, перерізаних навпіл, обліплені глиною і чисто побілені. Треба визнати, що в умовах нашого нестійкого й мінливого клімату будівлі далеко здоровіші, ніж мури, тому в нас ставлять дерев'яні хати. Нарешті по довгому дерев'яному мості в'їжджаємо до містечка. Була неділя: на латинськім мурованім костьолі, на українській трибанній, як звичайно, дерев'яній церкві видзвонювали в усі дзвони... Тут бачите, як йдуть урядники солярень, там - осадники - шваби з недалекого передмістя у синіх казайках з круглими олов'яними ґудзиками у вовняних (нічних) німецьких шапочках; біля них короткошиї швабки в корсетах і чорних спідницях. Там їде якась болехівська дама, одягнена за найновішою тутешньою модою, удає з себе велику паню і гордовито міряє міщан у польських жупанах і капотах, які йдуть пішки. Тут знову до костьолу під'їжджає бричка (найтичанка), за нею дві, три старі інші брички з т. зв. шляхтою, тобто людьми, котрі вміють читати й писати по-польськи, а деколи трохи говорити по-німецьки, зате соковито лаються по-українськи й по-польськи й шмагають батогом-нагайкою спини бідних селян. Шляхтичем зветься кожний панський урядовець: економ, лісничий, побережник, високодостойний писар, гуральник (винокур) і т. д., хоча жоден з них не легітимований. Таке товариство наїхало з близьких сіл: цей у світло-попелястім кабаті (улюблена барва), цей у синій чемерці з бронзовим загорілим обличчям, з довгими вусами, наїжаченими бровами, гострими, жорстокими очима, що ніколи не дивляться лагідно; жоден з них не зніме шапки перед селянином, що кланяється панові, але зате перед своїм «уродженим» вельможним і ясновельможним паном є низьким, покірним слугою. Ми ще не закінчили наших оглядин: приглядаємося до місцевих жителів, русинів, що їх у Болехові коло 2000. Он поважно йдуть два старці, один у темно-зеленій капоті, довгій аж до кісток, другий у гребіннім жупані, підперезаний поясом, шитим золотом, з тростиною у руці, обидва в сивих смушкових шапках (хоч надворі - середина літа), щось говорять між собою. Глянь на дівчат у зелених або синіх спідницях і кабатиках, що сягають тільки до колін, з віночками на голові й квіткою у волоссі. Дівчата дріботять у жовтих або червоних чобітках, а за ними буйна молодь у сірих та бронзових чемерках, підперезаних шовковими поясами, у чорних капелюхах і чоботах з блискучими халявами. Вони доганяють дівчат, обігнали старих і зникли. Мусимо признатись, що, мабуть, лише серед міщанства зберігся старовинний крій і одяг, вищі класи вже покинули їх. У старих міщан знайдеш ще старосвітські злежані кунтуші, жупани зі срібними ґудзиками, жіночі бекешки, а міщанки ще недавно носили свої смушеві або соболеві шапочки, які надягали поверх хустки. Цей дивний убір був поширений по містечках Галичини - у Калуші, Галичі, Бережанах, Бродах і навіть у Львові пам'ятають старі таку моду в жінок...

З Болехова гостинець змінює свій південний напрям і повертає на схід. Я їхав переважно рівною дорогою, понад стрімкою Свічею, уздовж гори, на якій збудований Гошівський монастир: тут мій візник завернув до Велдіжа, а я, покинувши його, лишився у княжолуцькій корчмі, сподіваючись знайти собі когось із сусідньої швабської оселі для дальшої дороги. Жид, якого я послав, сказав, що власник воза сам за хвилину прийде. Чекав я щось з півгодини, аж нарешті візник, господар-шваб, прийшов. Був високого росту, з горбатим носом, під низьким чолом блимали мляві сині очі. Я сказав йому, куди хочу їхати, спитав, скільки за це візьме. Як же ж я здивувався, коли він назвав свою ціну. Коли я заявив йому, що це задорого, що за ці гроші міг би я до Львова доїхати, він відповів, що тепер робочий час, усі в полі, і тому нікого іншого не знайду, хто б поїхав зі мною. Побачивши, що мої слова на нього не діють, я сказав йому, скільки можу дати, а як ні, то з ним не поїду. Він відповів, що не може взяти менше, й на тім торг закінчився. Я думав, що при битім гостинці знайдеться якась інша нагода, пройшовшись трохи по корчмі, сів скраю довгого стола, а при нім на другому кінці троє місцевих селян голосно говорили, частуючись горілкою. Я почав робити деякі замітки. Селяни розмовляли, бесіда їх ставала все жвавішою, рухи й жести швидшими, приєднався до них четвертий і п'ятий, а шваб застиг посеред корчми, руки додолу, рот роззявлений, очі втуплені в громаду співрозмовників. Подивився я на нього, але ані не поворухнув рукою, ні повів очима - нічого; стояв нерухомо, мабуть, півгодини. Нарешті один з балакучих селян, що безперервно дивився то на мене, то на шваба, сказав до своїх: «Потерпіть-но, куме!» - і, приступивши близько до мене, запитався з уклоном, куди то я маю їхати і чому не можу згодитися? Я відповів йому, що забагато хоче. Він покивав головою: «правда, що багато, якби то в нашім селі, то я б вас за третю частку завіз». При тім підійшов до шваба, який заглибився у якісь думки, і навіть не помітив, що це про нього йде мова, став йому пояснювати, як то прикро подорожньому, що він сам, певно, був у дорозі в такому становищі і що годиться подорожньому зробити послугу. Але захланний чоловік не зважав на це: «Мені байдуже, чи подорожній, чи не подорожній»,- відповів по-українськи. Селянин знову приступає до мене, намовляє, щоб ми погодились, нарешті каже: «З нашим чоловіком то інша справа, християнин і сяк і так міркує, а то бачите - німець є німцем». Я мусив усміхнутися на ті слова, а в тім і шваб приступив і сказав, що спустить - на 15 крейцерів (!), яка ласка! - думаю собі, хай буде ще на горілку для незнайомого посередника. Я погодився, щваб відразу відійшов, щоб підготувати воза, а я тим часом розговорився з тим селянином. Нараз приступає другий селянин із чаркою у руці й хоче напитися до мого співбесідника. Але цей показує на мене: «Пийте, куме; собі до пана». Я відпрошуюся, що горілки не п'ю, але він мені знову відповідає: «То не про пиття, але йно про честь і добре слово». Тоді я взяв чарку і зі словами «Дай, Боже, здоров'я!» дав її другому. Небавом приїхав шваб із фірою, люди побажали мені «щасливої дороги», і я вибрався. далі. Ще за собою почув крізь відчинені двері слова: «Добрий якийсь чоловік, хоть, видиться, ляшок».

Приїхав я до містечка Долини, де є знамениті цісарські солярні. Містечко розташоване в дуже мальовничій долині, тут так багато солоної води, що немає жодної криниці - чисту воду мусять доставляти трубами більш як за півмилі. За Раковом гостинець ділиться: один веде на південь до Рожнятова й Богородчан, другий - прямо на схід до Калуша, доволі бідного містечка. Від Калуша вже лише чотири милі до повітового міста Станіслава. Коло Калуша й Станіслава риси обличчя людей дуже правильні, біляві, з живим рум'янцем, зріст середній, очі сині, що особливо жінкам додає краси. Барва сіряків біла, тимчасом як біля Стрия, коло Болехова й Долини, близько до гір, переважає чорна. Та й типи інші, чорняві, з чорними жвавими очима...

Станіслав розташований на сухій рівнині між двома Бистрицями й Вороною; гарно збудований і веде жваву торгівлю. Купці мають безпосередні зв'язки з Віднем, Брно та іншими містами: місто зв'язане з Молдавією, що має великий вплив на розквіт міста, найпомітнішого після Львова, хоча й наймолодшого в Галичині. Є тут гімназія, нормальні та жіночі школи, книгарня І. Міліковського, друкарня, суд, forum nobilium4, повітовий уряд, магістрат і т. д.

За милю від Станіслава на сході лежить Тисмениця над Вороною, місто з вірменським населенням. Цей східний народ, ще за княжих часів запрошений на Русь для піднесення торгівлі, осів по містечках Південної Русі, зокрема, у Лисці, Тисмениці, Язлівці, Кутах, Снятині й т. д. Вірмени займаються торгівлею, приготуванням лою. До сьогодні зберегли свою віру, почасти мову, народний побут, риси обличчя. Старі говорять по-вірменськи, молоді по-українськи. Вірменин відзначається стриманістю, ощадливістю, торговельним хистом... Деякі багатші родини, які здобули шляхетство, сьогодні є власниками великих маєтків у Східній Галичині. Вони об'єдналися з польською шляхтою, прийняли польську мову й шляхетські звичаї, почасти латинський обряд. Для своїх підданих вони є переважно «бичем божим», і в цьому йдуть наввипередки з польськими шляхтичами. їх гасло: «бий хлопа як вола, хай працює як віл, але дай йому жерти як волові»... У деяких околицях Галича і коло самого Львова пани уклали з підданими умову (здобуту підступом і горілкою), щоб усі польові роботи, панські й сільські, виконували панщиною... Селянин має тягнути ярмо разом з волом... Забирають від селянина останки волі й роблять його невільником. На Поділлі женуть пани своїх підданих на лани, віддалені на кілька миль, де біднота мусить цілий тиждень працювати... Вигадують і інші роботи, т. зв. толоки, тобто в суботу кличуть (точніше виганяють) економи ціле село на лани, де люди цілий день мусять працювати. Аж увечері кожний старий чи малий дістане чарку горілки, яку може випити або взяти додому - і так за цілоденну кривавицю кватирка отрути - справді шляхетна плата! І дивуйтеся біді галицького селянина!.. Поглянь на безмежні лани жита й пшениці, яких у ваших Чехах справді ніде не зможеш побачити, хто обробляє, засіває і жне? Подивись на розлогі лани картоплі, з яких шляхта жене горілку, хто їх доглядає, садить, копає? Не руки дуже нечисленної шляхти Східної Галичини. Подивись на величезні череди волів, що їх женуть щороку до Оломоуца, Праги й Відня, чи ж вони іншими руками були вигодувані, як не руками бідного українця. Прислухайся до голосу людського й почуєш, скільки то коштує плачу, скільки тихих нарікань, скільки невинних сліз, скільки знівечених невільників! А т. зв. основна робота, тобто викопати на день 5 корців картоплі або вижати й змолотити півтори копи збіжжя, або зв'язати в снопи три копи... Скільки то з'їсть кривавого поту!

Але вже час закінчувати цей довжелезний лист. Скажу ще коротко, що в Тисмениці я завернув на південь, через містечко Товмач і Хотимир добрався до Коломиї. Тут маю намір лишитися на деякий час у свого приятеля В., а з ним вибратися у подорож у Карпати на Чорну Гору, що вже і киває до мене своїм захмареним чолом, про що тобі, дасть біг, пізніше напишу докладніше.