Болехівський лісокомбінат

Розвитку підприємства завадила 1-а світова війна, і через перебування в межах військових кампаній завод довелося призакрити, але й це його не врятувало - в 1915 році його було спаллено. Довелося болехівчанам та власнику заводу відновлювати його і вже в 1918 році він запрацював по-новому. Роки війни та революцій не пройщли безслідно: в середовищі болехівчан зародився профспілковий рух, окремо почали поставати та вимагати своїх національних прав групи українців, німців, євреєв. Особливо відзначалися робітники гебреї та українці, і як наслідок - в 1920 році на заводі започаткували першого профспілкового осередку (під керівництвом Євстахія Андрусишина). Незабаром завод почало колихати страйками та колективними апеляціями-вимогами і в 1922 році їм вдалося добитися суттєвих поступок у керівництва - було затверджено 8-годинний робочий день та добитися суттєвого покращення умов праці на заводі. При новій, уже польській, владі керівництву заводу вдалося добитися певних преференцій та отримати в володіння значні лісові ресурси краю. Завод продовжував розвиватися й нарощувати потужності, скуповуючи занепадаючі кустарні виробництва та лісові угіддя (особливо в кінці 30-х років, коли значна частина болехівських гебреїв та німців попавши під економічну кризу, яка панувала тоді в Польщі, вирішили податися на інші землі-краї ). Так на початку 1939 року на базі фірми "Грифель" було створено лісозавод з великим комплексом виробництв: лісопильно-деревообробний цех, бондарський цех, меблярка, тартак в Яммерсталі (Буковець), цехи в Поляниці, лісові угіддя та кілька дрібніших кооперацій. Тому, станом на 1939 рік, на заводі працювало 2150 чоловік, 110 службовців і 32 інженера - це було найбільше підприємство краю.

З приходом совітів (1939 рік - окупація Польщі сталінським СРСР) лісозавод було експропрійовано та започатковано радянську бюрократичну систему (покращилися соціальні стандарти, натомість, погіршилися виробничі та економічні показники). Коли ж нарешті було відлагоджено всю радянську цепочку (лісгоспи-колгоспи-госпснаб-завод) - грянула віна між СРСР та Німеччиною. В перші ж тижні війни Болехів було окупованонімцями, які за місяць відновили більшість виробництв та налагодили всю іфраструктуру (як було ще за Польщі) і навіть в колишніх гебреїв власників та управлінців заводу з`явилася надія на повернення заводу. Але політика німецької комендатури була спрямована супроти євреїв, тому лише частина їх отримала можливість працювати на заводі (і то лише ті на чиї місця не було віднайдено відповідної кадрової заміни) але й та їх робота тривала допіру, поки існувало гебрейське гетто - потім усіх хто не встиг відкупитися та виїхати з Болехова (чи втекти) - було вивезено до концентраційного табору Белз (теперішня Польща) та інших таборів. Але завод продовжував працювати, правда в меншому об`ємі та подекуди й зупиняючись на тривалий часю німці так й залишили йому державну форму власності та всю продукцію використовували для своїх потреб: на фронт та відправляючи до Німеччини. Коли ж повернулися совіти, в 1944 році, завод одразу не запрацював, оскільки більшість робітників погнали на фронт, а потім постійна тяганина з боївками УПА не давала розвернути виробництво.

В же в повоєнні роки (після 1945 року), новопризначене керівництво міста доклало зусиль аби відновити це, найбільше, виробництво в краю. Керівництву заводу вдалося затвердити в міністерстві плани по його фінансування та відповідному розширенню і згідно тих планів головним виробництвом стало виготовлення пиломатеріалів, які негайно відправлялися до Москви, Києва та іншиих міст задля відновлення їх після військової розрухи. Крім того керівництво, на свій страх та ризик, вперше спробували налагодити окрему ліні.ю по виготовленню меблів на заводі, а згодом й домоглися свого - їм затвердили ГОСТівський стандарт для випуску меблевих гарнітурів. Але внаслідок алярмових впровадження планової соціалістичної економіки та методології соцзмагання - знехтували людським та сировинними ресурсами. Більшість робітників заледве виживали: карткова система та постійний дефіцит (навіть на продукти харчування) перевірки на благонадійність - все це впливало на непродуктивність праці. Натомість, парт-актив рапортував про небачені успіхи (які трималися на безплатних ресурсах) - та "завдячуючи" тим успіхам - болехівчани втратили свої ліси. Внаслідок безжальних та хаотичних рубок лісу - були знищені величезні площі лісів (більша частина яких так й не відновилася), а внаслідок того нищення гірських схилів - почалися постійні й руйнівні повені.

Тому ще в 1951 році на базі відділо лісоексплуатації було впроваджено болехівський ліспромгосп, але це не завадило партійним функціонерам нищити ліси. І лише наприкінці 50-х років почали впроваджувати методологію лісовідтворення - хоча значні площі після їх 10 річного нищення вже не можливо було відновити. На прикінці 50-х ще й почалися структурно-організаційні зміни - так 1957 року було утворено Ліспромкомбінат (внаслідок злиття ДОКу та лісотарного заводу), а двома роками пізніше засновано Болехівський лісокомбінат (внаслідок приєднання до всієї структури ще й ліспромгоспу). Через всі ці перетурбації-укруплення зросла кількість працюючих на комбінаті - загалом їх стало 845 (хоча це набагато менше за польські часи - коли працюючих було більше 2000). 60-і роки ознаменувалися облаштуванням та технічним оснащення комбінату і виводом нової продукції. Так, в 1962 році було здано в експлуатацію два корпуси меблевого цеху №3, їдальню на 70 місць та два будинки для робітників комбінату. А в 1963 році запустили нову котельню, в 1964 році запрацював фанерний цех, 1965 року почав працювати новий лісопильний цех й відкрито було профілакторій "Лісник" (де мали змогу відпочивати робітники комбінату). А загалом, з середини 60-их років комбінат перейшов на нові технології - використання плит ДСП та ДВП, лаконаливних машин та поліефірного лаку (все це збільшило продуктивність праці та механізувало ручну роботу).

Але, окрім тих досягнень - були й суттєві втрати-помилки. Продовжувалася надмірна та несистемна вирубка лісу (методологія соцзмагання приносила свої негативні плоди) з лише частковим його відновленням. Але найбільшим упущенням стало знищення Вузькоколійки, по якій доставлявся ліс на лісокомбінат - перейшовши на автомобільний транспорт - комбінатівці суттєво понищили транспортні комунікації (це стало зрозуміло з роками), крім того завдали непоправної шкоди екології краю - розробляючи числені тимчасові дороги до місць вирубок. А ця колія була побудована ще на початку 20-го століття, і була, до певної міри, феноменальною інженерно-технічною спорудою. Дорога була спроектована так, що паротяг тягнув в гори майже порожні вагони - а назад, скочувався без парової тяги, будучи вщент навантаженим. Перед машиністами стояла лише одна проблема - при необхідності загальмовувати та гасити швидкість потяга. Вся Болехівська вузькоколійка проходила через Тисів, Поляницю, а перед Козаківкою звертала в Лужки та Слободу Болехівську, в кожному потягу було 5-7 вантажних вагони та один пасажирський. Таким чином, в "гонитві за валом" мешканців краю позбавили звичного транспортного засобу, знищили досконалу інженерно-технічну споруду та відрізали від Болехова дальні села (а Лужки, Слобода Болехівська та Липа надовго порвали свої давні звязки з містом). 70-і роки продовжилися облаштуванням та технічним оснащення комбінату: зведено новий консольно-козловий кран на нижньому складі, цех спорттоварів, меблевий цех №4, освоєний випуск спального гарнітуру "Галичина". Здано було два житлових будинки (тепер це вже був повноцінний міський мікрорайон - "комбінатівський") відкрито дитячий садок "Веселка" на 140 місць. Крім того, з 1960 по 1980 роки було висаджено майже 5500 гектарів лісонасаджень.

В 80-і роки комбінат досяг свого епогею (як виявилося пізніше), освоєно більш як 20000 видів продукції: спальні набори, лабораторні меблі, тенісні та бадмінтонні ракетки, хокейні ключки, сувеніри, заготовки-напівфабрикати для інших виробів та підприємств, шпон лущений і струганий та багато інших виробів.