Спогади о.Теофіла Горникевича про УГА

Польовим духовником при Окружній Команді в Бережанах був о.Еміліян Ковч, що був опісля аж до 1944 парохом в Перемишлянах. Я був від часу проголошення Української Народної Республіки в Західній Україні аж до часу відступу УГА за Збруч духовником Військових Лічниць у Бережанах. Це була перша, із багатьох оглядів і нелегка станиця моєї душпастирської праці. Перш за все – як неопресвітер – не мав я ще жодного досвіду в веденні душпастирської праці, а при тому мав я обслуговувати п’ять військових лічниць, на денному стаціонарі яких було 700-800 хворих. Дві із тих лічниць мали відділи: хірургічний і внутрішних недуг. То були розмірно малі лічниці із 100-120 ліжками. Натомість три інші були великі на 700-800 ліжок і мали тільки відділи інфекційних недуг, майже виключно відділи сипного тифу, що вже тоді почав лютувати в рядах УГА. Моя праця у тих трьох лічницях була не тільки дуже важка по причині великого числа хворих на тиф, яких заосмотрення св. Тайнами Сповіді, Причастя і Єлеопомазання при їх високій 39-40 ступенів температури справляло мені великі труднощі, але та праця була теж і дуже небезпечна з уваги на воші. Знана річ, що сипний тиф переносять воші.

До лічниці привожено хворих на тиф стрільців у завушивленому стані. Це пишу свідомий того, що цим не роблю ганьби ні стрільцям ні їхньому військовому командуванню. Фронтові частини всіх армій на світі без винятку мали воші аж до часу епохального винаходу ДДТ. Стрільця, що приходив прямо з фронту до нас, треба було його не тільки обстригти і дуже докладно викупати, але теж і опісля, як він уже лежав на залі хворих, ще з п’ять разів зміняти білизну. А ми не мали в тому часі в магазинах лічниць ні одної резервної пари білизни. Стрілець клався в ліжко у тій білизні, в якому приходив з фронту. Можемо собі легко представити, який це мало наслідок, і яке завушивлення було в тих лічницях. Скажу тільки, що в часі моєї цілоденної праці у тих лічницях, в часі якої я уділяв хворим Св. Тайни, я проходив у зігнутій поставі поміж низькими, дуже густо біля себе уставленими ліжками хворих. Тоді бачив таку безліч вошей, що коли я опісля ввечері, вкрай втомлений, поклався в моїй квартирі і примкнув очі, я бачив воші, воші... цілі хмари вошей.

Очевидно, що при такому стані і я був постійно завушивлений і небагато тут помагали всі спроби самовідвушивлення. Кожна вош носила в собі смертоносний вірус, а її укус рівнявся майже вирокові смерти. Всі лікарі, між ними теж і активний австрійський військовий лікар полковник д-р Ковшевич, який і помер на тиф, всі санітарі і медсестри: цих тифозних лічниць були без винятку заражені тифом, тільки я одинокий залишився до самого кінця моєї служби в рядах УГА захоронений від цієї небезпечної недуги.

Старалися ми це собі пояснити, але відповіді не найшли. Усі старання Бережанської Окружної Команди в Секретаріаті Військових Справ у Станиславові про призначення ще другого духовника для військових лічниць у Бережанах, залишилась без успіху з причини браку польових духівників. Я сам один мусів і на дальше нести духову потіху нашим хворим стрільцям у найтяжчій хвилині їхнього життя. Та це не був ще найтяжчий час моєї праці як духовника УГА. Він прийшов щойно тоді, коли боєві дії так наблизилися до Бережан, і до лічниць привозили із близького фронту тяжко ранених стрільців. Ось так стали наші лічниці в дослівному значенні польовими лічницями. Вони були вже й до того часу надмірно переповнені. Кожного дня привозили сотні тяжко ранених стрільців. Справа їхнього розміщення і догляду стала надто складною. Їх клали в густих рядах прямо на долівку не тільки в залах хворих, але теж по всіх переходах. Щоб могти уділити їм Св. Тайни, мусів я навколішки пересуватися від одного стрільця до другого. Найчастіше лежали вони так густо біля себе, що я по заосмотренню одного, мусів пересувати його трохи на бік щоби ось-так могти продістатися до наступного. Моя праця серед таких умовин була все тяжча. Це ж були виключно ранені стрільці, що їм треба було негайно уділити Св. Тайни, їх число зросло в короткому часі до понад півтори тисячі, розкинених по 8-ох лічницях.

В тому часі Окружна Команда звільнила ще додатково три шкільні будинки на тимчасові лічниці, а я був сам один. Нічого не помагало те, що я працював майже день і ніч обслуговуючи хворих у військових лічницях, щоб заосмотрити бодай вмираючих. Почали множитись випадки смерті тяжко ранених, яким не вдалося уділити Св. Тайн. Поміч двох наших місцевих священиків виявилася, мимо їх доброї волі, невистарчальною. Телеграма Окружної Команди в Бережанах до Секретаріяту Військових Справ про призначення ще одного духовника залишилась вже без відповіді. Мабуть не досягнула вона вже місця свого призначення. Умови були такі жахливі, що коли я в ряди-годи забіг у мою квартиру, щоб бодай на часок відпочити від втоми, яка мене прямо з ніг валила, я попадав у спазматичний плач, немов якась істерична жінка. Скільки людських трагедій я в тому жахливому часі пережив і бачив. Скільки благаючих про рятунок, часто вже в погасаючих очах тих до краю виснажених, від страшних болів викривлених обличчях молодих стрільців, – поглядів, від яких я прямо із почуттям сорому втікав, знаючи, що я їм у нічім не в силі помогти.

Ніколи не забуду із тисяч стрілецьких трагедій, яких я був тоді свідком, одного молодого поручника, який лежав ранений двома скорострільними стрілами в живіт, і до якого майже безнадійно раненого, мене спрямував керуючий військовий лікар. Цей поручник боявся дуже попасти у польський полон і тому сильно мене просив, щоб я постарався про якнайскоріше вивезення його санітарним поїздом в запілля. Мені був уже відомий тоді наказ Начальної Команди УГА, що по причині цілковитого браку локомотивів і залізничних вагонів, – всі військові лічниці в Бережанах і весь санітарний персонал залишаються на місці. Того я не міг цьому поручникові сказати. Я старався заспокоїти його обіцянками, що зроблю для нього все, що буде в моїй спромозі. Я не знаю, чи він зрозумів це з непевності моїх слів, чи може вичитав із мого обличчя мою цілковиту безпомічність, що він став нараз у крайній розпуці кричати: Отче Духовнику! Я вмираю, я віддаю все, що маю, моє молоде життя! Де ж та Україна, за яку я оце гину?! А я, що прийшов був, щоб потішити, відвернувся до вікна, щоб скрити перед ним моє зворушення і мої сльози.

Вулицею переходили довгі мовчазні колони військ УГА. Це був відворот за Збруч. Після одної години я знову зайшов у кімнату, в якій той поручник лежав, та не застав вже його. Мені сказали, що, на його прохання, взяли його на плечі два стрільці з його сотні, що довідавшись, де він лежить, прийшли його відвідати і понесли свого улюбленого команданта шляхом відступаючої УГА. Не можу забути останньої вечері в старшинській столовій. Всі зібрані старшини були вже в повному польовому виряді, бо відступ наших військових частин з Бережан мав наступити тієї самої ночі. В часі вечері ніхто не промовив ні слова. То була дійсно гробова мовчанка, немов на похороні. А коли я після вечері приступив до заступника Окр. Команданта, сотника Осипа Левицького, гімназійного учителя і пізнішого директора української гімназії в Станиславові (тепер живе в Чікаґо) і спитав його, чи маю що переказати його дружині, що залишилася на Рогатинщині, він тільки заплакав і відвернувся до вікна, біля якого ми стояли. А що ж діялося тоді в моєму серці, коли я був свідомий того, що ось я вже в останнє бачу так добре знайомі обличчя моїх товаришів старшин! Як дуже бажав я в ту хвилину і надалі бути в їхньому товарстві, разом із ними ділити дальшу долю. Та приказ був твердий: Залишитись на місці! Залишився я із моїми сумними думками і важкою журбою в серці на місці в Бережанах, як духівник військових лічниць і одинокий старшина українець. Серед таких то обставин зродилась-повстала після: "Ой та зажурились стрільці Січовії, як Збруч річку проходили".

На цьому місці мушу ствердити, що при евакуації Бережан, Окружна Команда поступила незвичайно гідно: не тільки забезпечила військові лічниці на довший час харчами і залишила непошкоджену міську електростанцію головно тому, щоб лічниці не були без світла, але теж залишила в Бережанах військову стежу з одного старшини і 4-ох стрільців, завданням якої було дбати про порядок в евакуйованому місті та про охорону мешканців Бережан, без різниці на їх національність перед евентуальними грабежами. В таких хвилинах міське шумовиння дає себе звичайно дошкульно відчути. Командантом тієї стежі, як собі пригадую, був поручник Оберлєндер, з походження жид. Тут хочу підкреслити, що всі військові лікарі, які згідно з наказом Начальної Команди, осталися в Бережанах, були виключно жиди. Це тому, що по одержанні згаданого наказу всі військові лікарі українці старалися якось викрутитися від того, з чого скористали лікарі боєвих частин жиди. Вони, за згодою військового командування, дуже радо, зі зрозумілих причин "вскакували" на місця лікарів-українців. Головним лікарем усіх військових лічниць в Бережанах був, по смерти полковника д-ра Ковшевича, активний військовий лікар д-р Бардах, жид, добрий лікар і дуже порядна людина. Від хвилини уступлення наших військових частин з Бережан аж до приходу польських минуло два, для мене дуже неприємні, дні. Місто виглядало як вимерле. Ніхто з українців ані поляків, а тим менше з жидів, не важився вийти на вулицю. Тільки я ходив по місті, обслуговуючи вісім лічниць. Раз-у-раз стрічав я згадану стежу, яка з крісами на плечах і з ручними ґранатами за поясом проходила вулицями немов зачумленого міста, унагляднюючи ось так виїмковий стан і непевність положення.

Третього дня коло 3-ої години по полудні почув я стрілянину десь від гори Лисоні, що домінує над всією околицею Потутор і Бережан. Я в той час, як звичайно, в ту пору, приготовлявся до похорону стрільців. Того дня було більше померлих, тому санітарі поклали домовини на великий віз і ми вирушили з просекторії лічниці в напрямі кладовища, яке в Бережанах лежить майже на початку чудової липової алєї, що веде з Бережан до поблизької місцевости Рай, посілости з прегарною палатою ґрафів Потоцьких. І ось зовсім несподівано побачили ми у віддалі яких 300 кроків перший польський відділ, з двох кавалеристів і яких 15-20 піхотинців. Вони скривалися в тіні старезних лип, зараз таки на початку згаданої алеї. Побачивши нас, вони вислали двох піхотинців, що обережно з крісами в руках на "готов" наблизилися До нас. Мабуть боялися чи хрест, який ніс переді мною санітар і домовини на возі не є якоюсь воєнною хитрістю з українського боку. Та ми якраз у ту хвилину увійшли через браму на кладовище, а згадані польські піхотинці остались біля брами з готовими до стрілу крісами в руках. Негайно по скінченні похорону взяли вони нас усіх в полон і привели до їхньої частини.

Тепер сталося щось, що мене дуже засоромило. На приказ польського старшини взяли польські вояки моїх санітарів поміж себе, а мене поставили на чолі цілої їхньої частини по моїх обох боках, по одному піхотинцеві з ручними ґранатами в руках, і приказали мені йти вперед, у місто. Так я був змушений ходити в повному однострою старшини УГА, на чолі першої польської військової частини в Бережани, Оваціям польської частини населення Бережан на честь перемоги їхньої армії не було кінця, а теж і такого мого пониження. Причиною такого зарядження польського старшини був мабуть страх перед можливістю засідки. В цьому випадку я в першу чергу був би виставлений на кулі. Мушу однак сказати, що той самий старшина дозволив був мені, на всякий випадк, під супроводом його вояка, відійти в одну найближчу мою лічницю, для уділення стрільцям Св. Тайн. Я сповідав моїх стрільців, а польський вояк стояв у брамі лічниці з крісомна "остро", щоб перешкодити моїй можливій втечі з полону. Та це не тривало довго. Польський завідатель парохії, який був моїм товаришом з богословських студій, довідавшись про моє положення, постарався в польській команді про посвідку для мене, на підставі якої я міг вдень і вночі виконувати мої священичі обов’язки, але тільки на терені Бережан. Цю посвідку приніс мені сам полк. д-р Бардах. Після того знято також і військову стійку з брами лічниці. Я міг доволі свобідно порушуватися на терені міста.

Гірка однак була, ця «свобода». Я носив старшинський однострій УГА і так ненависну для кожного поляка шапку-мазепинку з тризубом, а змінити їх, як це зробили всі жиди лікарі, не дозволяло мені почуття національної чести. Я стояв на становищі, що і полоненому прислуговує право носити однострій і емблеми своєї армії. З тієї причини мусів я вислухати багато зауваг з польського боку, бо ж я і надалі мусів цілими днями ходити по тепер вже густо залюднених вулицях міста, обслуговуючи хворих стрільців. Та що було робити?! Я був тоді ще молодий і думка переодягнутися в «цивіля» тільки тому, щоб мати спокій, була для мене дуже противна. Та ось під вечір, сьомого дня після заняття Бережан, і таких моїх «хождєніях по мукам», трапилося щось, чого я ніяким чином не сподівався. Один польський ротмістер дідич, поляк з Галичини, забіг з-заду, як я виходив у браму головної лічниці і чинно мене зневажив, скидаючи мені з голови мазепинку, яку копнув своїм чоботом далеко немов мяч. На щастя, безпосередньо за брамою знаходилися двері до канцелярії лічниці, куди я міг зайти. Мої санітарі принесли, обчистили з пороху і віддали мені мазепинку. Щойно по тій такій прикрій пригоді, я зрозумів, що все-таки краще було б заздалегідь постаратися про цивільний одяг. Та на тому моя халепа ще не закінчилась.

Ось у тому моменті заїхала перед браму лічниці підвода, з кількома польськими вояками. На возі лежав якийсь вояк, лице і груди його були закриті військовим коцом. Свідомий того, що це може бути тяжко ранений із все ще недалекої бойової лінії, що йому треба негайно уділити Св. Тайн, я вийшов перед браму лічниці і спитав в українській мові, про що йдеться ? Ті польські вояки були знані з ненависти до українців, ославлені погромщики «абрагамчики» – польські військові відділи львівського шовініста Абрагама. Вони зреагували на моє питання так агресивно, що я знову мерщій подався у канцелярію лічниці, тим-більше, що той важко ранений вояк, що лежав на підводі, вже був якраз помер. Розлючені смертю їхнього товариша, що згинув від української кулі, «абрагамчики» скликали ще багато інших вояків, облягли кругом лічницю і зажадали видачі мене. Не було сумніву, що вони готові були мене злінчувати. Тоді полк. д-р Бардах, який, на щастя, на той час був у лічниці, удався до поблизької польської військової команди і прохав про інтервенцію. Польська команда вислала щойно по довшому часі свою військову стежу, яка вкінці спонукала «абрагамчиків» до занехання облоги лічниці.

Польський стаційний командант заявив д-рові Бардахові, що він не бере жадної відповідальности за мою особисту безпеку і радить, щоби я негайно, користаючи з ночі, покинув Бережани, якщо не хочу дістатися в полон. Ця, така виразна і недвозначна, але, мушу признати, і чесна мова, не залишила мені жадної можливости вибору. Я мусів негайно залишити Бережани. Тут став мені в пригоді один мій щирий друг, бережанець-українець, бувший учень бережанської гімназії. Всі бережанці, без огляду на національність дуже з собою дружили. Він видобув у польській військовій команді, де був зайнятий польський старшина, теж бережанець, для мене, як мнимого бережанського катехита, перепустку на відбуття дороги з Бережан до Лучинець пов. Рогатин, де парохом був мій тесть, о. Йосиф Яворський, в домі якого перебувала тоді моя дружина. Той мій друг приніс мені теж випозичений цивільний одяг Полк. Бардах дав мені військову підводу з нашої лічниці і я раннім ранком наступного дня прибув щасливо до Лучинець. Було це в травні 1919 року. Так закінчилася моя військова служба в рядах УГА.