Embedded Files
На початку серпня 2026 року в околицях Буковелю стався паводок, про який писали чи не всі місцеві новинні ресурси. Велика кількість води наробила чимало клопоту, залишивши після себе й певні наслідки для доріг та туристичної інфраструктури.
Втім, надовго вони не затрималися. Основні пошкодження вдалося усунути буквально за одну ніч. Тож вийшла майже карпатська аномалія: за один день вода так само стрімко виросла, як згодом і впала.
Коли після паводку за тиждень все трохи підсохло, ми вирушили в нову мандрівку. Цього разу на нас чекало понад 30 кілометрів гірських стежок, тож довго роздумувати не стали — вирушили ще вночі, близько третьої години.
Буковель у цей час ще спав, а попереду на нас чекала довга дорога крізь нічні ліси. І вже близько п’ятої ранку, коли перші промені світанку почали пробиватися крізь темряву, ми стояли на вершині гори Синяк.
Десь там в низу була тише навіть на будовах ще не працювали, а втой же час на вершині був сильний вітер котрий леть не зносив з ніг і чутно було тільки свист вітру поміж каменюк.
Сонце вже піднялося над горизонтом. Тут варто було завмерти хоча б на мить, відкласти всі думки й просто помилуватися цією красою.
Символічно, що наша подорож припала саме на переддень Дня Державного Прапора України. Тож тут просто не могли не зробити фото з нашим стягом — прапором «Мандрів Невідомою», він є для нас символічними особливо з цими підписами як тут.
А паралельно з цим на довгій витримці, ще при світанковому світлі, вдалося зафіксувати й прапор, що майорить на вершині гори Синяк. На тлі ранкового неба він виглядав особливо велично, коли сильний вітер роздував у всій величі.
Вже п’ятий рік Україна живе в умовах повномасштабної війни. П’ять років — це ціла епоха, за яку змінилося, здається, усе: наші міста, звички, погляди та саме відчуття часу. Та попри обстріли, втрати й постійну небезпеку країна продовжує жити.
Живе й українська культура. Працюють театри, проходять концерти та виставки, виходять нові книжки й фільми. Культура стала не просто способом відпочинку, а ще одним способом зберегти себе, свою історію та власну ідентичність. Навіть під час війни українці продовжують відвідувати культурні події, а митці створюють нові роботи, осмислюючи досвід війни.
І саме тому прапор на вершині Синяка сприймався вже не просто як туристичний атрибут. Десь далеко від нас тривають важкі бої, хтось у цей момент захищає Україну, а тут, на вершині Карпат, над нами майорить синьо-жовтий стяг.
Україна тримається. І поки ми можемо підніматися в гори, слухати музику, читати українські книжки, створювати мистецтво та просто милуватися світанком над Карпатами — життя триває.
Вже було ближче до шостої години ранку, тож настав час вирушати де на горизонті майорить Явірник. Спускалися північною стороною гори ось таким жерепом. Стежка звивалася поміж зеленого килиму альпійської сосни, а подекуди й зовсім губилася серед заростей.
Місцями спуск був непростим — доводилося рухатися майже як сходами, де сходинками слугували товсті гілки жерепу. Крок за кроком пробиралися вниз, залишаючи вершину Синяка позаду.
Спустившись із гори, ми рушили далі лісом, поступово набираючи висоту вниз до низин. Тут усе було зовсім інакше — тихо й спокійно. Лише подекуди сонячні промені пробивалися крізь крони дерев, освітлюючи ледь помітну стежину, якою ми продовжували свій шлях.
Поступово стежка ставала ширшою, і ми вже рухалися поміж густих заростей, які місцями перемішувалися з лісом. Рослинність ставала дедалі щільнішою, а стежка то знову ховалася серед зелені, то ненадовго виходила на відкритіші ділянки.
Виходимо на полонину Верхня Зелениця. Свою назву вона, очевидно, отримала від річки Зелениці, яка протікає неподалік. Полонина невелика, але має важливе значення як своєрідне перехрестя гірських доріг. Звідси можна прямувати як у бік Яремча, так і в напрямку Микуличина. Очевидно, що цими місцями люди ходять уже дуже давно. Колись цей маршрут міг бути одним із найзручніших шляхів від Поляниці до Яремча, проходячи через гори та полонини.
Навколишні вершини також добре відомі серед мандрівників Горган. Особливо виділяється Довбушанка — одна з найвідоміших і найвищих вершин цього гірського масиву. Тут особливо відчувається, наскільки густою була мережа давніх гірських шляхів, які задовго до появи сучасного туризму з'єднували між собою долини та поселення.
Вехня Зелениця
Гора Довбушанка
З полонини вирушаємо на північ і поступово піднімаємося схилами гори Явірник-Горган. Довкола вже починають траплятися сліди подій, які відбувалися тут понад століття тому.
Саме цими місцями під час Першої світової війни проходила лінія оборони. Вона складалася з цілої мережі укріплень, окопів та оборонних позицій, які мали стримувати наступ противника через Карпати. Сьогодні від колишніх укріплень залишилися лише нерівності рельєфу, заглиблення та фрагменти споруд, які поступово поглинає ліс. Про ці події з історичної точки зору ми вже писали тут.
У 1914–1917 роках Карпати стали одним із важливих театрів бойових дій між російською армією та військами Австро-Угорщини. Російські війська неодноразово намагалися прорватися через карпатські перевали на захід, а австро-угорські частини облаштовували на хребтах оборонні позиції, ми вже писали тут. Навесні 1915 року після масштабних боїв російські війська були витіснені з Карпат, в 1916 знову повернулися таким чином ця вершина переходила із рук в руки до 1917 року. Є кілька світин того часу, варто зазначити, що рослинності тоді було поменше.
На цю вершину підійматися не складно, оскільк гора не є дуже високою, якась мить і ми вже на вершині з відки відкриваються широкі панорами на навколишні хребти, лісисті долини та полонини. У ясну погоду можна побачити вершини Синяка, Хом’яка, Довбушанки, а також інші гірські масиви Ґорґан.
Для того щоб передати всю красу цих місць, ми зробили панорамне фото на сідловині між горами Явірник і Женець. Хотілося зберегти не лише окремі краєвиди, а й відчуття простору та масштабу цих гір.
Панорама вже доступна на Google Maps, тож кожен охочий може віртуально опинитися в цьому місці й побачити його краєвиди власними очима.
Йдучи цими кам’яними розсипищами, мимоволі зупиняєшся, щоб озирнутися довкола й помилуватися цією красою. Здавалося б, звичайні каменюки, але саме вони створюють той неповторний вигляд Ґорґан, за який ці гори так люблять мандрівники.
Явірник-Ґорґан однозначно можна назвати однією з найкрасивіших вершин цього краю. Вона дивувала своїми краєвидами не одне покоління мандрівників і тутешніх, які склали легенди про ці місця.
Є одна легенда, яка розповідає, що назва гори походить від яворів, які колись густо росли на її схилах. За іншою версією, самотній явір був помітним орієнтиром для мандрівників і пастухів, тому згодом його ім’я закріпилося за всією горою.
Згадуються ще легенди котрі повязані з цією вершиною. Як і багато місцин у Ґорґанах, Явірник має легенди про опришків. Люди вірили, що в лісах і кам’яних розсипах могли переховуватися загони Олекси Довбуша, а в печерах та ущелинах вони залишали зброю, скарби або припаси. Достовірних доказів таких схованок немає, але ці історії й досі передаються з покоління в покоління та додають горі особливої таємничості.
Наступною нашою вершиною має стати Горган Явірницький. На сідловині між двома вершинами знову зустрічаємо незвичні кам’яні розсипища, переплетені зі слідами окопів часів Першої світової війни. Місцями тут і досі можна натрапити на залишки колючого дроту, а в ущелинах поміж камінням трапляються фрагменти металу та залишки шрапнелі. Тут вартує трохи перепочити і рухатися далі.
Вже близько десятої години ми виходимо на полонину Явірник. Перше, що привертає увагу, — невеликі дерев’яні будиночки, які сьогодні стали своєрідною візитівкою цього місця.
Вони ніби сховалися на краю полонини, поміж лісом і відкритими гірськими просторами. На перший погляд — звичайні дерев’яні хатинки, але саме завдяки їм Явірник так часто можна побачити на фотографіях мандрівників. Тут можна зупинитися на ніч, переночувати далеко від цивілізації та прокинутися серед гір. Будиночки мають доволі простий формат — без звичного міського комфорту, зате з тією атмосферою, за якою люди й приходять у гори. Варто додати, що ключі можна взяти в Яремчі і вартість орендибудиночку 1400 грн. на добу.
Цікаво, що сучасні хатинки продовжують давню традицію використання полонин як місця тимчасового проживання людей у горах. Щоправда, це вже не традиційні будівлі для полонинського господарства, а туристичні гостьові будиночки.
На один із будиночків також можна піднятися нагору й звідти оглянути навколишні краєвиди на всі 360 градусів. Звідси відкривається чудова панорама на полонину, лісисті схили та навколишні вершини.
Вже традиційно для цієї мандрівки продовжуємо нашу маленьку фотосесію з прапором «Мандрів Невідомою». Цього разу — на тлі дерев’яних будиночків полонини Явірник.
Поруч є місця для відпочинку, тому полонина стала зручною точкою для тих, хто прямує далі хребтом Явірник. Саме звідси можна продовжити шлях до Горгану Явірницького або спуститися в бік Яремча чи Микуличина.
Поступово залишаємо ці будиночки позаду й продовжуємо мандрівку вже самою полониною. Попереду знову відкривається простір, тиша та гірські краєвиди, а стежка веде нас далі через зелені схили Явірника.
Далі просто йдемо полониною, не поспішаючи, та насолоджуємося краєвидами. Після тривалого переходу лісами особливо приємно опинитися на відкритому просторі, де ніщо не заважає погляду ковзати по навколишніх горах.
Сама полонина не надто велика, зате дуже мальовнича. Багато хто називає цю полонину найкрасивішою в Україні, з цим можна погодитися, але тільки частково, оскільки кожна полонина унікальна по свому.
Вже час повертатися назад до Поляниці, проте цього разу обираємо дещо інший шлях. Замість того щоб повертатися тим самим маршрутом, обходимо хребет Явірник і прямуємо в бік річки Женець.
Далі стежка виведе нас на північні схили гори Синяк. Попереду ще чималий відрізок дороги, тож наша мандрівка на цьому далеко не закінчується.
Час бувблизько 13 години, тож вирішили відвідати ще одну локаію під горою Хомяк.
На полонину Хом’яків ми дісталися ближче до третьої години дня. Тут було доволі вітряно, але, попри те що літо вже добігало кінця, на полонині все ще було людно. Про ці місця ми вжеписали тут.
Після тривалого переходу приємно було трохи зупинитися, відпочити й подивитися, як вітер гуляє відкритими схилами, а навколо продовжують збиратися мандрівники. Саме час доставати наш стяг для кількох фото.
Час уже поступово наближався до вечора, тож ми вирушили далі — у напрямку полонини Томнатик практично до точки закінченя цієї мандрівки. Попереду чекали знайомі лісові стежки, що пролягають схилами Синяк.
Сонце вже починало хилитися до обрію, крізь дерева пробивалося м’яке вечірнє світло, а після багатогодинної мандрівки лісом ці стежки здавалися особливо тихими й затишними. На останок зробили вже завершальне фото на цей день в символічній точці початку і кінця маршруту зробивши певне коло.
На завершення цього дня хочемо поділитися з вами нашим маршрутом у Strava. За цей день ми подолали понад 50 кілометрів карпатськими стежками, побували на вершинах і полонинах та побачили чимало цікавих місць.
Усі деталі маршруту, кілометри й набір висоти — вже у нашій активності в Strava. А ми тим часом вирушаємо відпочивати після цієї насиченої мандрівки.
Page updated
Google Sites
Report abuse