Сваричів від витоків до сьогодення

У Сваричів заїжджаємо зі сторони Рожнятова, проїхавши міст над річкою Дуба. Одразу бачимо стелу з написом 600 років Сваричеву, на фото варіації 2010 й 2014 року. 

Розповімо трохи історії за походження назви села. Одна сільська легенда розповідає, що татарська орда, нападаючи на край, ніде не мала спочинку. Люди ховались в лісах і мстили ординцям. Вони нищили обози, вбивали людей і коней.

Одного разу, повертаючись із грабіжницького набігу, татарська орда зупинились на відпочинку у тому місці, де згодом було засновано село Сваричів. Раптом на орду, що відпочивала, напали невідомі сміливці. Вони накинулись на ординців. Заціпенілий від страху татари кинулись тікати.

Згідно з легендою, рештки орди зупинились аж за 20-30 км від того місця. На смерть загнавши коней і прийшовши часом до тями, татари між собою сварились. Пізніше, як повідомляє легенда, на тій поляні, де свого часу сварились недобиті татари, було засновано село й у пам'ять про цю подію, його ніби-то було названо Сваричів. Звичайно, що ця легенда про походження назви села Сваричів не має під собою ніяких достовірних наукових обґрунтувань.

За словами краєзнавців походження назви с. Сваричів слід пов'язати зі старовинним ім'ям Сварич, яке є усіченою і похідною формою таких складних імен як Сваромир, Сварослав. Існували також імена Свар, Сварко, Сварило — всі вони похідні від складних імен, за іншими даними пов'язують з іменами богів дохристиянських часів, періоду формування прото-письма. Роздуми на цю тему можна глянути тут.

За свідченням літописців, 1254 року князь Данило Галицький разом із братом своїм князем Васильком та синами своїми Левом, Романом і Сваромиром (Шварном) розгромили багатотисячну орду татарського намісника хана Куремси. Отже, маємо незаперечливі докази про існування особової назви Сваромир, від якого походить ім'я Сварич та назва населеного пункту Сваричів.

Поняття дати заснування села недоречне, бо в Галичині зручні місця були зайняті осілими землеробами кілька тисяч років тому, коли ще не було писемності, а тому така дата не могла зберегтися. Тому користуються першою згадкою 1387 року. Відносно документу, то в дослідників є сумніви в його справжності, але, як бачимо, король підтвердив, тоді Сваричів описувався як давнє місто.

У податковому реєстрі 1515 року в селі документується піп (отже, уже тоді була церква), млин і 5 ланів (близько 125 га) оброблюваної землі в оренді Раська та ще 5 ланів — у Стецька.

На наші землі ринула польська шляхта. Наділена королівськими привілеями, вона заволоділа всіма селами. На початку XV ст. князь Федір Ольгердович видав акт відносно проведення межі між селами Сваричів і Тужилів. В документах 1518 р. зберігся такий запис: «В Жидачеві 27 грудня 1518 року, це скарга мешканців Тужилова на незаконність утримання земель Іваном Сваричівським. На що останній зазначив що ці землі утримує законно на підставі привілею від короля. Федір Ольгердович затвердив, що Тополецький монастир і Чорний ліс за річкою Лімницею вже належить до Сваричева.». Пізніше Сигізмунд Август, король Польщі в 1549 році підтверджує попередній документ князя Федора Ольгердовича (Любартовича) щодо Сваричева, оригінал документа знаходиться тут.

В час панування польської шляхти селяни Сваричеві жили у великих злиднях і бідноті. Якщо в XIV ст. селяни відробляли панщину 14 днів на рік, то з середини XV ст. — 56 днів на рік. Крім того, селяни сплачували чинне (податок) грошима (від 8 грошів до 1 гривня від кожного селянського двору) і виконували натуральний податок (від кожного двору по 2 мірки жита або вівса, 12 курей, 12 яєць).

Тяжке соціально економічне становище посилювалося і національно-релігійним гнобленням. За таких умов селянство не могло жити, не протестуючи. Форми протесту були різними: скарги на феодалів, втеча від гнобителів, відмова працювати на пана. Були активніші форми — це захоплення у шляхти земель, лісів, вбивства феодалів, підпал маєтків.

В 1648 році під впливом подій національно-визвольної війни, на Калущині утворився досить великий повстанський загін, куди входили й жителі нашого Сваричева. Повстання тривало протягом 3 місяців: жовтня, листопада і грудня. Легко розправившись із місцевою шляхтою в Калуші, загони Івана Грабовецького і Дунця розбили двір Войцеха Сваричовського у Сваричеві та вирушили на штурм Рожнятівського замку. Дорогою повстанці зруйнували маєток Андрія Сваричевського в Топільську і Самуїла Понятовського в Креховичах. Далі взяли замок Яблоновських у Перегінську. Очистивши від шляхти Рожнятівщину, повстанці пішли на Долину.

Після відступу Б.Хмельницького, над учасниками повстання почалися жорстокі розправи (у Центральному державному архіві у місті Львові зберігалися скарги з тих часів від шляхтичів, які були подані у відповідні суди для винесення покарання повстанцям). В Галицький міській суд поступила була скарга від Анни Яблонської про напад селян Сваричева на замок у Перегінську. У цей час же суду скаржились і Войцех Сваричевський та Христофор Вишневський про бунт селян, які знищили майно і будинки в селах Сваричева і Липовиці. Суди виносили суворі вироки й учасників повстання карали цілими родинами, сім'ями. Як писали згодом історики, селянські виступи на Прикарпатті були потоплені в кров.

Трохи далі знаходяться ще два цвинтарі, новий й старий. На старому ще досі збереглися старі нагробки, як польські, так і українські.

До кінця 20 століття тут проходила лінія вузькоколійки Брошнів-Осмолода, пізніше його розібрали, те що є сьогодні це залишки у вигляді моста. Даний міст був зруйнований під час повені, більше можна глянути тут. Для порівняння додамо фото цього моста разом з паротягом.

За спогадами старожилів, зокрема Василя Кириловича Прокопіва в 1890 р. був перепис населення. В селі було тоді 433 номери хат і 2126 жителів. В селі було 3 корчми, 4 млини. У поміщика Дідича було 4 будинки, 250 моргів лісу. Погано жилося у селі людям, бо не було де працювати. Село не було так розширене, як тепер. Під монастирем була корчма, млин разом з хатою мельника. Біля дороги, що веде в Брошнів, було 4 невеликі будиночки. В Польськім гаю було 6 хат. Ломенка була віддалена і виглядала, як чуже село. Дорога від Рожнятова до Сваричева була досить гарна, обабіч росли високі тополі. Наше село було видно досить далеко. в 1890 р. був перепис населення. В селі було тоді 433 номери хат і 2126 жителів. В селі було 3 корчми, 4 млини. У поміщика Дідича було 4 будинки, 250 моргів лісу. Погано жилося у селі людям, бо не було де працювати. Село не було так розширене, як тепер. Під монастирем була корчма, млин разом з хатою мельника. Біля дороги, що веде в Брошнів, було 4 невеликі будиночки. В Польськім гаю було 6 хат. Ломенка була віддалена і виглядала, як чуже село. Дорога від Рожнятова до Сваричева була досить гарна, обабіч росли високі тополі. 

Є кілька фото життя Сваричева у 20 столітті, на першому фото на задньому фоні можна розгледіти млин (можливо Ломенка)

На рахунок євреїв теж є історія. У містечку Сваричів, розташованому за три кілометри від міста Рожнятів, проживало приблизно 3000 жителів. Це були переважно українці, з великою кількістю поляків і лише кілька євреїв, усього п’ять родин. Єврейські діти містечка навчалися в Рожнятівській школі, їх вчителем був Фасберг. Школа була в будинку Авраама Ґролла блаженної пам’яті.

Після першої світової війни в нашій місцевості виникли різні націоналістичні організації. Серед них була Гордонія в Рожнятові. Проводилися різноманітні культурні заходи, рекламна робота, екскурсії в гори з музикою, спортивні змагання. Єврейська делегація з YK”A, колонізаційної організації барона Гірша, прибула до Сваричева, щоб організувати хашару для єврейської молоді, щоб вони могли навчатися сільському господарству. 

Кожного року родичі євреїв Відня, Дрогобича, Коломиї та інших міст приїжджали до Сваричева, щоб провести відпустку на лоні природи. Серед гостей, які прийшли, була молодь. Маленькі гості створили у Сваричеві спортивний клуб і брали участь у різноманітних спортивних заходах. Тренування проходили щодня. Відбулися матчі зі спортсменами з Рожнятова, Брошнева та Перегінська. Були також екскурсії невеличким потягом фірми Glezinger з Брошнева в карпатські ліси та Осмолоду. На той час у власності євреїв були млини й корчми.

Першою Святинею в селі буде церква Святого воскресіння в горішньому кінці. Одна з легенд розповідає, що у Сваричеві колись жив багатий дідич, який володів 4 маєтками й понад 250 моргами лісу. Він був взірцевим господарем на всю Галичину. Разом зі слугами вставав о 4-й годині ранку і порався по господарству. Саме для слуг дідич і збудував церкву зі свого дубового лісу, розташованого неподалік.

У 1760 р. місцевим майстром Онуфрієм Сеничаком була споруджена нова дерев’яна святиня замість попередньої, там ще був цвинтар. На карті 1783 р. вона позначена на місці сучасної. Храм реставрований і реконструйований у 1840 і 1874 рр. Наступна ґрунтовна реставрація датується 1928 роком. Останній ремонт та реставрація відбувались у 2005–2009 рр.

Це дерев’яна, тризрубна, одноверха будівля. Зараз дахи храму покриті бляхою, а стіни суцільно оббиті пластиковою вагонкою. Святиня має оригінальний різьблений з позолотою чотириярусний іконостас та настінні розписи.

Далі йде інша церква, спершу трохи історії. Католики латинського обряду села належали до парафії Матері Божої Скорботної у Рожнятові. У 1870 році, коли їх чисельність становила дві з половиною сотні вірних, у Сваричеві завдяки зусиллям і, ймовірно, коштам рожнятівського настоятеля о. Вікентія Савіцького було збудовано філіальний мурований костел. 

Можливо, що до фінансування храму у Сваричеві долучились і місцеві віряни, у тому числі сваричівський землевласник і консервативний політичний діяч Аполінарій Хоппен, який 1860 року отримав тут маєтність як посаг дружини Марії Слонецької, родині якої Сваричів належав раніше. Освятили костел наступного, 1871 року. Рожнятівські душпастирі здійснювали у ньому богослужіння щотижня. 1900 року при цьому храмі постав монастир згромадження Сестер Служниць Пресвятої Діви Марії. У другій половині 30-х років XX століття чисельність римо-католиків у Сваричеві зросла до 340 осіб. 

У 1939 році святиню у Сваричеві радянська влада зачинила та використовувала її як зерносховище, проте під час II світової війни вона працювала як культова споруда. У 1944 році, коли наступали радянські війська, то в костелі, біля хрестів німці розмістили гармати й вели оборонні бої.  Після війни костел знову став зерносховищем.   

У першій половині 90-х років колишній римсько-католицький храм отримали греко-католики, які його відремонтували та частково перебудували, щоб 1995 року розпочати у ньому богослужіння як в церкві Введення в храм Пресвятої Богородиці. Окрім того, пізніше до фасаду святині ними було добудовано вежу. 

Тут поруч з головною дорогою знаходиться стара хата в якій мешкає народний артист Андрій Мацевко, є відео де  гарно відображено життя 2010 року.

Музей “Бойківщина” в селі Сваричів. Музей був відкритий в 2013 році в приміщенні колишньої контори. Піднімаємось сходами на 2 поверх, відкривається перша та найбільша кімната, тут кожна річ має свою історію, їх колись Василь Яцків та Наталія Дрогомирецька-Волощук збирали по цілому Сваричеві. В цій кімнаті зібрані верстати, знаряддя побуту, посуд, одяг, особисті речі та фотографії жителі Cваричева та Рожнятівщини. Інша кімната відтворює церковне життя та кімнату бойківської оселі. Слід звернути особливу увагу на старі світлини бойків з Рожнятівщини їх побут та навіть їх історії,  всі речі в музеї підписано та відомо хто їх приніс. Окремо слід звернути увагу на історію УПА яка була особливо активно у Сваричеві. 

Є у музеї мисник з давніми мальованими тарілками, які господині використовували тільки на свята.  Можна у музейній кімнаті оглянути і колекцію різноманітних глечиків, серед яких є й рідкісний – для набирання соляної ропи. Солі у селі бракувало, тож сваричани їздили у сусідні села Петранку чи Берлоги по ропу, де вона підступала аж до поверхні. Кожна ґаздиня знала, скільки ропи треба дати на бочку капусти чи огірків, на баняк зупи чи борщу тощо. Є у музеї також глечик, який у роки голоду втікачі зі східних областей обміняли у сваричан на окраєць хліба. 

У кімнаті «Історія Сваричева» зібрано різноманітні знаряддя праці сваричан, предмети давніх промислів і традиційних ремесел тощо. Значне місце в експозиції відведене ткацтву. У центрі її – ткацький верстат та інші інструменти для підготовки куделі й ниток. Тут ви знайдете унікальний і найбільший у своєму роді педальний токарний деревообробний верстат, якому вже понад сто п`ятдесят років. Можна побачити решета, сита, веретена, куделі, мотовила, самотічка, свердла, вила, граблі, пили, ступи, шевське обладнання, документальні світлини й навіть деякі книжки бойківською говіркою, які свого часу друкували сестри-монахині тощо. 

Сакральна експозиція найбільше наповнена предметами церковного начиння з православного храму, – знайомить нас Василь Яцків. – Саме звідти й кивот, кутові та настінні ікони та різноманітні хрести з хоругвів, дзвіничні й дахові, кропила, кадила, фелони, молитовники тощо. Багато начиння ми взяли з благословення священника з каплички в урочищі «На Мочари», куди люди зносять непотрібні сакральні предмети зі своїх домів, є в експозиції й дарунки окремих сваричан …».

Експозиція «Бойківська хата» ще не завершена, але вже належно наповнена. Тут є ліжко, колиска, шафа для одягу, куфер, стіл, давні гнуті стільці, традиційний креденц, каганці й гасові лямпи, маглівниця, різьблена велика скриня, розбірний дерев`яний бомбетель тощо.

Більш детально про музей можна почати в цьому відео, котре знімали у 2023 році. З того часу музей практично не змінився.

Трохи далі знаходиться Стелла воїнам як загинули у війні 2014 року по сьогодні, нещодавно тут встановили освітлення і зараз виглядає так.

Якщо звернути вуличками праворуч від центральної дороги  можна натрапити на таку місцину під назвою Зарінок. Тут простягається польова дорога паралельно селу, вздовж річки Чечва. 

Трохи дальше виходимо на підвісний міст, тут вже йде початок іншого маршруту під назвою "Брошнів Індустріальний"

Повертаємось дорогою в село, в сторону центру, по селі взагалі багато хрестів. Місцеві старожили розповідають про них дуже повчальні перекази. Ось один із них. За парканом подвір'я Сваричівської ЗОШ (старого приміщення) або як називають, у центрі Гирки, стоїть біля дороги нічим не примітний хрест. Але дбайливо огороджений, причепурений, він зупиняє невпізнаною силою майже кожного перехожого. Мовляв, стань подивись на мене зблизька. На хресті — табличка з написом «Цей пам'ятник встановлено на охорону села від всякого нещастя в 1863 році, відновлений в 1944 році, зруйнований в 1961 році, відновлений у 2000 році» 1944 року довелося поставити новий хрест, оскільки попередній зогнив. Батько Розалії Шаранської привіз із лісу дуба, а Федір Мацевко обтесав його, зробивши новий хрест. А 1961 року комуністи-атеїсти нищили церкви й знесли згаданий хрест. Привезли хрест в село і кинули на подвір'ї Шаранського. Районне начальство зобов'язало його спалити хрест. Але Розалія Шаранська сховала його до стодоли й там берегла до 2000 року. А 2000-го поставила пам'ятку біля школи. Розповідають, що хрест має чудодійну силу: скіпочка деревини з нього береже людину від лихого ока та лиха. 

В центрі є ще один хрест повстанцям. Вони загинули, бажаючи встановлення незалежної України. Пам'ятний хрест у селі встановлено на честь одного з них — Ярослава Косарчина, який трагічно загинув тут 13 грудня 1951 р. Родом він із Бучача Тернопільської області. Народився 1919 р., закінчив гімназію. Потім було навчання у Львівському університеті. Від весни 1944 р. він у лавах УПА. Там закінчив старшинську школу «Олені — 1» (квітень- червень 1944), понад сім років боровся з ворогами України. В 1944—1945 рр. він, «Байрак», командував калуським тактичним відтинком — 23 «Магура». П'ятеро повстанців, серед них «Байрак» прибули до Сваричеві темної ночі з 12 на 13 грудня 1951 р. Їх зустріли на околиці села референт районного проводу Рожнятівщини «Нестор» з охоронцем і станичний села Василь Гулянич «Горбок». «Нестор» мав у Сваричеві окрему криївку, в ній переховувалися протягом кількох місяців. Про криївку під хатою кривої Ковальки, крім станичного Гулянича не знав ніхто. Туди «Горбок» і привів повстанців з «Байраком». Вхід до криївки від подвір'я був старанно замаскований. Василь Гулянич пообіцяв прийти наступної ночі з грішми й харчами для подальшого походу повстанців до Чорного лісу. Але це була пастка. Василь Гулянич «Горбок», як пізніше вияснилося, був зрадником. Через 3 години криївка з повстанцями була оточена енкаведистами, що прибули на автомобілях з Брошнева. Енкаведисти обступили подвійним кінцем центр Сваричева і запропонували повстанцям здатися. Повстанці спалили всі підпільні документи й з вигуками: «Слава Україні!» підірвалися гранатами. 

Крім Ярослава Косарчина, відомо прізвище ще одного загиблого повстанця Володимира Фрайта («Жар», «Карб», «Роман»), референта пропаганди Калуського окружного проводу ОУН. Народився Володимир в 1911 р. на Дрогобиччині. Закінчив агрономічну школу (1935), був активістом товариства «Сільський господар». Прізвища ще трьох повстанців невідомі. 

Центр Сваричева тут зараз виглядає так, в певних місцями навіть дещо футуристично, проте довгий час історії тут навіть не було асфальту. На фото наочно видно зміну епох.

8 грудня 1868 р. у Львові відбувся Перший Загальний Збір Товариства «Просвіта», на якому започатковано діяльність цієї громадської організації. Перші збори «Просвіти» в Рожнятові відбулися 22 лютого 1926 року. До Рожнятівської філії належало 15 читалень, в тому числі дві — у Сваричеві. Читальні «Просвіти» організовували курси для неписьменних, проводили вечорниці, ставили вистави й, крім того, створювали свої крамниці й позичкові каси.

У селі теж діяли філії товариства. Перша, організована в 1926 році в горішньому кінці, а друга створена в 1930-х рр. на Ломенці. Організаторами «Просвіти» в селі були три Василі Рибчаки: Василь Рибчак (Рідник) — голова «Просвіти», Василь Рибчак (Коструба) — секретар-бібліотекар, Василь Рибчак (дяк) — організатор драматичного гуртка, засновник чоловічого хору з 40 учасників під керівництвом Гната Ліщинського.

У читальні працював хор, керував ним Гнат Ліщинський з Хотіня Калуського повіту, а дяк переписував ноти, партитури. В 1940 році Сваричівський просвітницький хор брав участь у районній олімпіаді в Долині й посів перше місце. Паралельно з хором працював і драматичний гурток. Перші драматичні вистави, які ставили односельчани — «Сватання на Гончарівці», «Дай серцю волю заведе в неволю», «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці». Вистави відбувались у стодолах, а в зимовий час — у читальні. В 1942 році під керівництвом отця Остапа Стернюка була поставлена вистава «Віфлеємська ніч». Великою заслугою о. Стернюка є те, що за його ініціативою і наполегливістю була створена електростанція в нашому селі, яка давала світло в церкву і хати.

У другій половині 1940-х рр. почалися масові арешти й багато активних просвітян опинилися в тюрмах, на засланні. 10 років відбував заслання в Караганді А. Ю. Шищак. В суворих умовах заслання йому вдалося організувати український хор, який у 1955 р. в Алма-Аті взяв участь у конкурсі.

Про розвиток шкільництва в ті часи розповідає «Шематизм народних шкіл і учителів в єпархії Львівській» за 1866 р. Перша школа у Сваричеві згадується в 1832 році. Це була парафіяльна однокласна школа. Її відвідували переважно діти заможних селян. Навчання проводилося українською мовою. В школі вчили читати, писати, рахувати й Закону Божого. Діти не мали ні зошитів, ні книжок. Ходили до школи з табличками, на яких писали рисіками. Написане витирали шматкою і потім записували новий текст. Таблички вішались на шнурочок через плече. Навчання у школі тривало з 8 до 11 години (за старим часом). За непослух дітей били різками, ставили в куток на горох або кукурудзу навколішки. Спеціального приміщення не було, школа була розміщена у двох будинках.

З 1844 по 1858 рр. в селі була тривіальна школа. З 1862 по 1892 рр. в нашому селі діяла народна однокласна школа (в одному класному приміщенні навчались діти різних років навчання), вчителями працювали Анджей Сметанський і Орест Хомчинський. У 1899 р. шкільна рада реорганізувала однокласну школу на двокласну (навчання проводилось у двох класних приміщеннях і необхідно було мінімум два вчителі), а в 1913 — на чотирикласну школу. З 1901 по 1939 р., майже 40 років, директором школи працював Іван Михайлович Мендюк.

З 1914 р. на території села проходили воєнні дії. Внаслідок воєнних дій згоріло старе приміщення школи, навчання було перенесено у приміщення гміни. Старожили згадують: «Навчання починалося з 7 років. Сиділи всі в одному класі, рядами. Спочатку 2-3 класи, потім 4, 5 далі 6, 7 класи. Вивчали такі предмети: руська (тобто українська), польська мови, географія, природа, історія, арифметика, музика і співи. На перерві проводили гімнастику». Вчителем був Мендюк Іван. В школі навчалось 315 дітей (Зі споминів Деркач Ольги).

Трохи далі в сторону Рівні, якщо звернути у вуличку в сторону мочарів є такий ставок у 2011 році  він виглядав геть непомітно. З часом тут висадили дерева на берегах, провели освітлення. Зараз тут часто можна побачити перелітних птахів, такі, як лебеді.

Неподалік від цієї місцини залишились дві старі бойківські оселі, одна з них вкрита дранкою. Раніше цей хутір називали "Шумеївка" в часи розквіту, тут було до 8 осель. Зараз вони покинуті, потрохи занепадають посеред безмежних просторів сигли.

Біля цього хутора протікає штучна річка, цей канал проклали ще за часів Австрії. Річка розпочинається на околицях Вільхівки в урочищі "Помірки", живиться вона з болотної місцевості знаної, як мочар.

Далі йде так капличка за це місце ходить кілька легенд. Жив собі чоловік, звали його Василь-Валентин, за походженням він був поляком і жив собі сам по собі. Однієї ночі йому приснилось, що на урочищі "Мочари" під каменем закопана ікона Матері Божої. Прокинувся зранку і пішов на те місце на його подив, він справді знайшов ікону, поляк був що вірить людина та за допомоги односелець тут спорудили хрест. В 1929 р. цей хрест було освячено, пізніше на цьому місці побудували капличку, а хрест помістили всередині.

Інша легенда дещо менша вона сягає часів монгольської навали, в далекі часи тут йшла дорога на Перегінське. Одного разу під час нападу українці котрі втікала від нападників ховалися тут в кущах,  їх шукали монголи, раптом з'явилася хмара котра дощем заховали жителів. 

Для порівняння є фото 2012 року й 2025.  За останні роки тут дещо замінили огорожу й посадили кілька нових дерев. Це урочище на околиці села, поросле вересом, наче встелене килимом, розлоге і болотисте, а навколо територія оточена горбами. А серед відкритого простору – одиноко видніється невеличка капличка. Всередині можна побачити чисельні пошкоджені часом ікони та інше начиння духовного призначення, які люди позносили зі своїх обійсть як непотрібне – через руйнування часом. У центрі каплички – давній кам`яний хрест, до якого притулився тетрапод. 

В середині з 2012 тут побільшала кількість ікон, люди з села почали їх зносити десь після 2014 року. На даний час ікони вже не зносять. 

Більше можна побачити на панорамі 360, Особливо гарно можна бачити, як збільшилась кількість літератури на полиці.

 В період першої світової східніше території села Рівня та північніше Сваричева в урочищі "Мочари" проходили бої з активним успіхом війська "Антанти" і "Центральних держав". По тепер вже старій дорозі атакували австрійські війська в сторони села Вербівка зі сторони Рожнятова і Сваричева 1915, в результаті чого відкинули РІА. Вже в 1917 тут знову проходили бої під час "Наступу Керінського" та закінчилися вони не вдачею, в результаті чого РІА відійшла за Збруч. Залишки тієї історії досі є під ногами, у вигляді монет, набоїв й інколи підкови, можливо вони залишилися з тих часів середньовіччя...

З того часи збереглися фото німецьких фотографів,  датовані 1916 роком.  Які склали в панорамне зображення, для кращої прив'язки до території.

В урочищі "Горби" колись був цвинтар, його називали по різному, холерний, тифовий. Він позиціонується на старих мапах, з'являється в другій половині 19 століття, в той час лютували епідемії холери загиблих звозили до старої школи, далі сюди, більше можна почитати де описують життя Сваричева того часу. Тоді цвинтарі виносили за межі села, хоронили тут жителів Сваричева і села Рівня. Є така вирізка з газети, більше тут. На цьому місці є і поховання солдат РІА,  зараз тут вже нього немає. В 70-х роках 20 століття, тут проводили якусь діяльність комуністи з ексгумації тіл солдат РІА. До недавнього часу тут ще були 3 надгробки, зараз зберігся 1 єдиний. Для порівняння додамо фото 2013 й 2025 років.

Далі вже йдуть межі села Рівня. Існує навіть одна легенда про дану місцину. В той далекий час монголи-татари окупували Підмонастир, вони влаштували свій бойовий табір, декілька тижнів готувалися до майбутніх битв лікували рани гострили зброю. Завданням загарбників було захоплення замку "Скарбника" приблизно 12 ст. бій був нерівний, що змусило захисників за річку "Дуба"на рівнину. Знову брязкіт металу, іржання коней, стогін людей.

На цьому місці бої тривали декілька тижнів, проте наші земляки були змушені відступити за горби та поселитися на берегах річки "Ломниця" а пізніше "Лімниця" На той час це була лісиста місцевість яке дало назву селу Рівний ліс.

На іншій стороні горба в місці яке називають "Ядка", трохи далі на початку села було облаштоване джерело, свідченням є фото 1 світової війни.

Осінню 2020 року тут встановили, вежу сотового зв'язку від оператора Vodaphone, я кілька фото з її будівництва.

Зараз ця місцина виглядає так, увечері тут виходять гарні астрофотографії,  можна зробити знімки з різних позицій.

З вершини цієї вежі фото не менш красиві, для порівняння додамо фото різних пір року у напрямку Сваричева.

Тут є чудова панорама осіннього морозного ранку, зроблена ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Далі видніється звичайна польова дорога, це вже з іншої сторони, проте ще 70 років тому це була головна дорога котра поєднувала Рівню й Сваричів, біля дороги росли тополі. Неподалік видніється річка, кожного разу під час повеней, вона наближається все ближче.

Це друга річка, котра омиває село під назвою Лімниця, про це ми писали тут. У Сваричеві є місце із схожою назвою Ломенка, про це трохи далі.

Тут же був прокладений канал з річки Лімниця, він розпочинався на території Рівні, далі заходив в село, поступово він переходив в річку Млинівку, на ній за часів Австрії вже були 3 водяних млини, зараз це вулиця Мазепи (колишня назва Терешкової).

Трохи дальше йде Гайок колись тут була така подія.  9 березня 1949 року у Сваричеві загинули семеро підпільників  – 3 в хаті Ганни Рибчак  – Денис, Карась, і Ігор – 4 в господарстві Сагайдаків – Забіяка з охороною. Вранці 6 березня 1949 року в селі Сваричів Рожнятівського району проводилася чекістсько-військова операція під керівництвом начальника Рожнятівського райвідділу МДБ капітана Єрьоміна та військового командира майора Макарова. В результаті проведених заходів було виявлено в будинку місцевого жителя Волощука Василя Юрійовича бункер, в якому знаходилися чотири повстанці, та у сараї біля будинку Рибача Василя Михайловича (мешканця цього ж села) – другий бункер із трьома повстанцями. На пропозицію здатися, повстанці чинили збройний опір і в перестрілці, що зав'язалася, всі 7 повстанців убиті військовою групою.

Трохи далі в урочищі Ломенка є ще одна церква-каплиця Введення в храм Пр. Богородиці. Для греко-католицької громади (за іншими даними для римо-католицької) була збудована дерев’яна каплиця, яка належала до парафії в Рожнятові.  Кажуть, що її перевезли із села Іванівка в 1933 році за іншими даними в 1925.  На її освячення приїжджав митрополит Андрій Шептицький разом парохом Євгеном Чубатим. 

При капличці жили сестри-монахині Старовірські, вони вчили людей грамоти. Будинок не зберігся, на місці колишнього притулку за часів комуністичної епохи було побудовано будинки. Сестри-служебниці Старовірські прибув до Сваричева 22 вересня 1900. У селі відкрили притулок для 50 дітей, а також допомагали місцевій філіальній адміністрації церкви. Після початку Другої світової війни в притулку відкрився дитячий садок. Сестри займали частину будинку. Після виселення польського населення у 1945-1946 роках стояла зачиненою. Остання тут служба була в 1947 році, ще коли Млинівка була повноводною, там далі був і млин Локатирів.  На початку 1990-х років передана православній громаді й переосвячена на церкву Введення в храм Пр. Богородиці. Сьогодні маківки святині покриті булатом, стіни оббиті пластиком

Інший заїзд зі сторони старого Калуського району. Одразу за селом Тужилів видніється старий уїздний знак вже мертвого Рожнятівського району, трішки далі йде міст на село Берлоги, про нього ми вже писали тут.

Previous post

Слобода-Рівнянська

Next post

Слобода-Рівнянська