Цього разу будемо їхати до селища Войнилів, ще перед селом нас зустрічає така автобусна зупинка з місцевими мотивами.

Доїхати до Войнилова немає жодних проблем чи то на власному автомобілі, чи автобусом.  Виходимо на першій зупинці, прямуємо ліворуч в сторону річки "Сівка". По дорозі зустрічаємо кілька цікавих будиночків чи то вже Опілля, чи ще перехідної зони.

Проходимо ще кілька сотень метрів, ліворуч бачимо захований поміж дубів старий цвинтар. Цей є найстарішим в селищі та доволі гарно збережений, чого тільки вартують скульптури.

Додамо ще кілька світлин загального вигляду, до речі, ту присутні стилі майстрів, як із покуття, так і майстрів околиць Калуша.

До прикладу у 1939 році у Войнилові проживало 2850 мешканців (1450 українців-грекокатоликів, 250 українців-римокатоликів, 150 поляків. Поруч був і костел, проте його зруйнували комуністи, можемо додати тільки фото. Зараз про минуле свідчать тільки поховання та надгробки.

Храм освячений 1836р. У 1892 році було збудовано муровану дзвіницю, на яку завісили три освячені дзвони.

Від початку ХХ століття костел у Войнилові вже перебував у поганому технічному стані, а 1904 року ще й постраждав від пожежі. 1907 року було розпочато ремонт, проте це не покращило його стан, який 1911 року став наближеним до руїни. Розпочату 1913 року реставрацію святині перервала І світова війна, після якої відновлення храму відбулось лише у другій половині 20-х років.

За часів радянської влади був перетворений на тюрму МДБ, куди доправлялись в'язні з усієї області — їх рештки зі слідами катувань розкопував у 1990 році Меморіал.  Та ми повертаємось у теперішнє, рухаємось до печер. Спершу нас зустрічають пагорби й сама річка"Сівка" посередині.

Спускаємось трохи нижче на кілька метрів, звідси відкривається вид войнилівських скель. Окрім печери, поряд можна натрапити на кілька пісковикових скель і грот.

  За кілька метрів йде доволі небезпечне місце урвище глибиною понад 5 метрів, яке зверху позаростало шипшиною та різною травою. Наступного разу сюди доведеться ще взяти екшен камеру  з мотузкою, доведеться її спускати у важкодоступні місця.  Місцево говорять й за інші підводні печери, проте реальних доказів цьому немає.

Далі натрапляємо на стежину, яка веде під гротом прямо до нашої печери, вхід в печеру є доволі небезпечним, він знаходиться над обривом та ще й на висоті 2-х метрів.

Вхід у печеру доволі вузький десь 40 сантиметрів, так треба пролізти 2 метри, а далі печера вже вища висотою 2 метри. Тут можна ходити вже у повний ріст.

Сама печера має довжину близько 16 метрів, сюди довелося взяти кілька ліхтариків, звідси йде вхід в ще одну прямо, інша печера знаходиться під низом. Останнім час тут почали утворюватись сталактити, оскільки поступово згори просочується вода. 

Тут однозначно в останній льодовиковий період жили люди, вона ідеально підходила для полювання, адже звідси видно всі околиці більше ніж на 10 кілометрів. Взимку при мінусовій температурі тут стабільно температура вище 5 °C.  Сама печера була однозначно більше, сліди людей вже стерті, нижче можна побачити фото сучасних написів.

В цих краях було багато давніх поселень. У селищі Войнилів в урочищах “Біла Церква”, “Центр села”, “За липами” археологи виявили городища і поселення періоду давньої Русі (IX-XI ст.). Ці археологічні пам’ятки переконують, що як на території самого Калуша, так і в його близьких околицях проживало населення княжого часу, можливо і давніших періодів.

Збираємо речі та виходимо з печери, повертаємось на мороз, все ж таки відчувається контраст, ми відчули це по фотоапарату, коли запотів об'єктив.

Склали ось таку схему розташування печер та гротів. Для зручності печери позначимо червоним, синім. Супутникові знімки від Maxar 2020 року. До слова раніше біля Войнилова було 2 малі печери "Темна" та "Колінвал". Схил берега над Сивкою. Перша простора, прямий хід, перекритий висипкою, з вторинними утвореннями біля висипки. Над джерелом (біля самої річки). Друга справа від неї (дивтись від річки) у кілька сотнів метрах на тому ж рівні. Вузька (не туристична), можна сказати двоповерхова, теж близько 20 м. На даний час ці печери стали трішки менші, декотрі з них позаростали травою.Також додамо такий текст.

Тут ми побували вже кілька разів тож додамо фото з попередніх поїздок 2021 року, ще тоді помітили кілька малих гротів.

Особливу увагу потрібно звернути на краєвиди що тут відкриваються, за хорошої погоди можна побачити майже весь старий Калуський район.

За річку Сівку теж не варто забувати, в час коли розтає сніг можна у всій красі насолодитися цими скельними масивами, якщо пощастить можна помітити бобрів.

Окупація Третім Рейхом заходу України значною мірою вплинула на й Калущину у всіх сенсах цього слова. Побої, арешти, розстріли, вивезення на примусові роботи — усі ці жахіття наповнювали населені пункти Калуського району. Напевне не було людини, яка не зазнала німецького впливу. Торкнемося сторінки із життя Войнилова часів Другої світової війни. У 1941 році Войнилів був містечком, яке значною мірою складалося із євреїв. Крамниці, книгарні, корчми керувалися представниками єврейської етнічної спільноти. Проте, коли на Прикарпаття прийшов німецький “новий порядок”, євреї стали у зовсім не вигідній для себе позиції, адже згідно політики німців вони були неарійської раси. Неподалік від цього місця колись знаходилось заховання євреїв під назвою кіркут . Тут було досить багато мацев, проте зараз тут пасуть корови.

З XVII століття відомі печатки з гербом Войнилова: на блакитному тлі — червоний фортечний мур, з-за якого виходить золотий лев з кільцем у передніх лапах  

Ми покидаємо ці місця та повертаємось в центр колишнього міста Войнилів, а зараз вже і просто селища та центра ОТГ. Традиційно цент там, де адміністрація, колись на цьому місці була Синагога. У містечку були 2 синагоги – стара дерев'яна, а згодом нова кам'яна. Синагоги були зруйновані під час Другої світової. В 1939 тут жило 1000 євреїв, на околицях селища було своє кладовище (кіркут). Загалом Войнилів було типовим Західноукраїнським містом.

В центрі нас зустрічають два постаменти один сучасний із Тарасом Шевченком інший вже зруйнований з солдатом ВОВ, тут додамо фото до і після.

   Вдалося віднайти інформацію про пам'ятник Шевченку. Автором першого погруддя був не Яків Чайка , а наш калушанин Сергій Онищенко. Пізніше це погруддя перевезли у Войнилів. 

Є ще декілька старих світлин із центру колишнього міста періоду 1 світової війни, ЗУНР та Польської республіки. На той час Войнилів був невеликим торговим і ремісничим поселенням. Тут щороку влаштовували 5 ярмарків. Були тут гончарна, ткацька майстерні, гуральня, цегельня. Працювало чимало ремісників.

В мережі є таке відео, в якому освячено життя сільського лікаря датованою 1966 роком. Тут можна побачити і околиці села.

З тих часів залишилися такі значки, зроблені в ініціативі створення значків міси є дві такі варіації 1980-х років.

Варто згадати що в селищі ще є жіночий монастир, він знаходиться трішки у вуличці праворуч від центральної дороги.  Войнилові Сестри Чину Святого Василія Великого стали проживати з 1933 р.При монастирі було утворено сиротинець, в якому за часів німецької влади було 65 дітей, а також Сестри провадили садочок для місцевих дітей. При парафії вели 2 хори та Марійську дружину, прибирали в церкві і прали церковний одяг. Також готували дітей до Святої Сповіді та Святого Причастя.

В центрі знаходиться типова інфраструктура для селищ такого типу, та вразило графіто що збереглось на стінах та актовий зал.

Замітили різноманітні малюнки на внутрішніх стінах народного дому, що символізують гуцулів чи то бойків, які плавно переходять в опіллян. Додамо мапу поширення етнографічних груп для наочності.

Біля школи натрапили на ще одну цікаву будівлю, явно історична будівля школи, зараз її перетворили на вчительський дім.

Прямуємо вниз вулицею, натрапляємо на найстарішу церкву в околицях церква Св. Миколи 1731 рок. Тут теж виникають плутанина. 

Є кілька старих фото та малюнків, як ця церква виглядала у 20 столітті. Особливо цікавими є ці фото ще старого вигляду.

Одразу біля церкви знаходиться ще один старий цвинтар, це десь середина 20 століття по сьогоднішні дні. Знаходиться на ось такому схилі.

Звідси видно ще одну церкву  святого Кузьми й Дем'яна, виглядає дуже гарно особливо у таку погоду, є певний контраст. 

Окрім того, у Войнилові вдалось натрапити на найстаріший дзвін в районі — 1885 року з майстерні Зигмунта Мозера. Це відоме львівське підприємство — фабрика металевих виробів — другої половини ХІХ ст.

Дальше йдемо до низу в сторону села Томашівці додамо кілька фото архітектури що попадалися нам по дорозі.

В кінці Войнилова переходимо річку Сівку натрапляємо на таку от зупинку, мозаїка якраз відображає стиль життя за USSR.

За мостом бачимо ось такі будинки польського періоду, більшість з них збережені у гарному стані, як осі ці.

Це вже село Томашівці де наш зустрічає поки що не декомунізований пам'ятних солдату ВОВ,  хоча на Калущині це доволі поширена проблема.

Ще декілька будиночків та цього разу вони вже нагадують покутський стиль, або щось ближче до Івано-Франківська.

Переходимо ще такий от міст над річкою "Болохівка". Звісно, по дорозі любуємось місцевими красотами природи.

Рухаємось далі та натрапляємо на ось такий закинутий дитячий садок, а звідти видно і церкву Церква Покрови Пр. Богородиці 1884 року побудови.

В селі теж доволі цікава історія, тут свій слід залишили поляки, ось декілька світлин з того періоду, є фото й 1 світової. Більще про ці події описано тут.

1823 року у Галичині народився славетний польський поет Корнель Уєйський. Мав кілька маєтків. На світлині село Мельна, де у маєтку поета зростав син Кордіан. Він одружився з власницею Томашівського маєтку Софією Салацькою. У 1881-1882 рр. році Корнель Уєйський проживав в маєтку  сина Кордіана Уєйського у Томашівцях. Маєток томашівських дідичів Уєйських , що на світлині, знесли за перших совітів, які окупували Галичину у 1939 році. 

Офіцер державної поліції Новак (пропав безвісти під час Другої світової війни), на фото з дружиною та сином Броніславом (імовірно депортований до Архангельська, також зник безвісти). 

Рухаємось далі та натрапляємо на ось такий будиночок, чи то вже хлів, побудований якраз з пісковику, що добували в шахті поруч. 

За кілька сотень метрів натрапляємо на перший грот, на жаль, місцеві сюди скидують сміття. Звичайно, ця проблема вирішуються і тут приїжджає трактор за мішками, проте... 

За 50 метрів знаходиться найбільша печера в околицях довжиною до 30 метрів, колись вона мала довжину до 1.5 кілометра аж до річки "Болохівка". Вхід виглядає доволі мальовничо. На теренах села знайдено крем'яні сокири та бронзовий меч доби бронзи, наявні 14 курганів, що свідчить що життя тут вирувало здавна. Вочевидь печери язичники тут колупали в скелях так звані "ритуальні чаші". Згодом ці каміння почали використовувати для будівництва, ту навіть фундамент старого садка зроблений з пісковику. Є інші фантастичні версії походження печер від Теодозія Короля, проте ми його оминемо.  Ці місця називають "Камінною" 

Жителі Томашівців говорять за ці печери різне, проте є цікаві варіанти. Найбільша цінність цієї дивної печери — майстерно видовбані в скелях другого її «відділення» сидіння, схожі на кам’яні трони. «На мою думку, тут спершу мешкали первісні люди — отам під стінами видно їхні лежаки, — пан Теодозій звертає увагу на невеликі саморобні уступи. — Після переселення галлів на Прикарпаття їхні жреці, мабуть, сидячи в цих кам’яних кріслах, творили якісь магічні дії або передавали свої знання наступникам. Під час монголо–татарських набігів у підземеллі ховалися мешканці села». 

Ця шахта, а тепер вже печера декілька раз обвалювалась та зараз має ось такий вигляд, традиційно прикріпимо панораму.

А тут вже додамо кілька фото з фотоапарата та трішки нижче і з телефону, сподіваюсь вони передадуть цю атмосферу.

У 20 столітті ці печери використовували, як бомбосховища в період світових воєн, в основному тут ховались поляки та українці.  Не оминули ці місця і члени української повстанської армії, під час підпільної боротьби.

Тут вже пішов в дію застосунок "Google camera" поки, що він найкраще справляється з такими умовами для фото.

Місцевий краєзнавець зі своїми близько історичними дослідженнями, написав таке дослідження про ці печери.

Прикріплю сюди ще одну схему розташування печер, червоним позначимо печери, жовтим місце підземних пустот (Зі слів місцевих), та синім кольором грот.

Неподалік звідси знаходяться ще кілька таких скель, але от печер та вже немає. Ці села знаходяться відносно недалеко до річки "Дністер" і приховують ще багато таємниць, до прикладу як села Бабин Зарічний чи Мединя. 

Ми повертаємось назад до Рожнятова, щоб готуватись та планувати майбутні мандрівки.

Previous post

Похід на Грофу

Next post

Маршрут до Росохану