Embedded Files
Весна 2025 року видалася доволі холодною — практично весь березень і більша частина квітня минули під знаком снігу й дощів. Але й у цьому є свій вайб, особливо в ті туманні ранки, коли природа ще ніби дрімає, а крізь вологе повітря пробиваються перші ознаки тепла.
Здається, що саме в такі миті природа готується до справжнього пробудження — до тієї миті, коли сонце нарешті прорве туман і залиє теплом поля а до поки нас оточує така гамма кольорів.
Ближче до кінця квітня тумани вже розсіялися, і земля почала прокидатися від довгого зимового сну. Сонце дедалі частіше пробивалося крізь хмари, зігріваючи схили, на яких пробивалася перша зелень. Це був знак — пора вирушати в мандри. Тож настав час обрати маршрут і гайда досліджувати Горгани — у напрямку хребтів Хом’як та Синяк, де весна завжди особлива.
Стартуємо цього весняного дня з точки трохи нижче урочища Вишні й поступово набираємо висоту. Дорога тут хороша — рівна, вкрита дрібним гравієм, місцями підсушена сонцем після недавніх дощів. Вона звивається між розкиданими будиночками на околиці села Поляниця.
Минаємо село й попереду — лише шлях угору, до лісу, де починається справжня мандрівка.
Цей маршрут є доволі легким, без складних ділянок, тож підійде навіть тим, хто вирушає в гори нечасто. Проте дорогою трапляються свої цікаві місця, які додають мандрівці особливого настрою.
На узбіччях — молоді ялинки, а поруч із ними ще збереглися залишки старих дерев, мов спогади про давні часи. Далі стежка веде до густішого лісу, починається справжня гірська тиша, яку важко знайти будь-де ще. Поволі доходимо вказівника що веде прямо до полонини Томнатик.
На підніжжі Бульчиньохи зустрічаємо затишний притулок — невеликий дерев’яний будиночок серед лісу. Навколо доволі чисто, видно, що за місцем доглядають: біля входу складені дрова, а поруч облаштоване місце для вогнища. Хоч двері й зачинені на кодовий замок, будівля справляє враження доглянутої.
Тут ми вирішуємо зробити короткий відпочинок — сісти на лавку, зняти наплічники, попити теплого чаю з термоса. Це гарна зупинка перед тим, як рушити далі вгору — туди, де починається справжній підйом до хребта. Позаду нас вже видніється Буковель з його лижніми трасами.
Від притулку стежка починає впевнено тягнутися вгору — підйом стає помітнішим. Далі дорога поступово змінюється — замість рівної стежки під ногами з’являються кам’яні сходи, складені ніби самою природою. Великі камені та камінці хаотично розкидані, але водночас утворюють своєрідний природний підйом. Тут уже треба уважніше дивитися під ноги — кожен крок потребує рівноваги й зосередженості.
Чим вище піднімаємося, тим ширший краєвид відкривається крізь просвіти між деревами , а далі видніються схили Синяка та Хом’яка, ще подекуди припорошені снігом як і сама полонина Томнатик. Крок за кроком, і стежка виводить на невелику відкриту галявину — чудове місце, щоб зупинитися, перевести подих на кілька хвилин щоб рухатися далі.
Попереду здіймається Синяк — знайома з попередніх статтей. Підйом до неї наповнений не лише фізичними зусиллями, а й відчуттям присутності чогось величного.
На шляху до вершини гори трапляються свої цікаві дрібниці: залишки старих табличок, можливо ще радянських часів, обвітрені й порослі мохом; невеликі стовпчики орієнтирів; а місцями — викладені з каміння фігурки, які, мабуть, залишили туристи як пам’ять про свою мандрівку.
І коли з-за дерев нарешті показується гряда кам’яних вершин Синяка, розумієш, що всі ці кроки, усі зусилля — варті того моменту.
Позаду вже видніється полонина Томнатик — широка, тиха, залита весняним сонцем. Звідси вона здається зовсім близькою, мов острів серед хвойного моря. Це гарне місце, щоб зупинитися на кілька хвилин.
Саме час зробити фото — таке ж, як на початку подорожі, тільки тепер у кадрі більше висоти, більше втоми й радості водночас. Магнітик, який ми взяли ще з Поляниці, знаходить своє ідеальне тло — гори, небо й легкий серпанок над вершинами.
Так, ми піднялися на вершину Синяка. Навколо розкидане каміння, обвиті мохом брили, і серед них — кілька груп людей, кожен зайнятий своїм: хтось фотографується, інші просто сидять на каменях, гріються на сонці чи п’ють чай із термоса. Атмосфера спокійна й доброзичлива — навіть незнайомі люди вітаються, обмінюються короткими фразами, усмішками.
Звідси видно все — вершини Хом’яка, Довбушанки, далі ледь помітні контури Чорногори. Десь унизу, за хмарами, ховається Поляниця, звідки почалася ця подорож.
Маємо трохи часу, тож вирішуємо походити вершиною. Стежка веде трохи далі вздовж хребта, і за кілька хвилин ми підходимо до обеліска — невеликого кам’яного знаку, який позначає вершину гори Синяк. На ньому викарбувано напис із висотою — 1665 метрів.
З лівого боку стежки помітно залишки старих окопів — зарослі травою заглибини, кам’яні бруствери та обриси вогневих точок, що ледь проглядаються серед моху й хвої. Важко повірити, але саме тут, серед теперішньої тиші гір, понад сто років тому точилися запеклі бої. Під час Першої світової війни Карпати стали ареною жорстоких зіткнень між арміями, і ця земля досі зберігає сліди тієї доби. Камені, що зараз служать нам стежкою, колись могли бути частиною укріплень, а під лісовою підстилкою, кажуть місцеві, ще й досі можна знайти уламки зброї чи гільзи.
Війна нагадує про себе тихо — не криками чи гарматними вибухами, а цими мовчазними окопами, що стали частиною гірського пейзажу. Вони ніби застигли в часі, нагадуючи мандрівникам, що навіть серед краси Карпат історія залишила свої глибокі сліди.
Час уже підходив до вечора — сонце почало спускатися над Чорногірським хребтом. Настав момент повертатися назад до Поляниці тими самими стежками, якими ми піднімалися сюди вранці. Так завершився цей день — сповнений вражень, спокою та гірської сили. Синяк залишив у пам’яті не лише краєвиди, а й відчуття гармонії, яку дарують лише гори.
Минуло близько трьох тижнів — настала середина травня. Здавалося б, весна вже впевнено вступила у свої права: земля зеленіла, дерева вкривалися молодим листям, а в повітрі відчувався запах тепла. Та природа вирішила нагадати, хто тут господар. Знову випав сніг — тихий, густий, білий. Картина була незвична: на зеленій траві лежав свіжий сніг.
У горах теж сніжило — вершини сховалися в хмари, а далі, крізь ранковий туман, чітко виднівся Синяк, знову вкритий білизною. З вікна він виглядав особливо спокійно й водночас манливо, ніби кликав повернутися. І вибір був очевидним — знову шлях пролягав туди, до знайомої гори, яка кожного разу відкривається по-новому.
Наступного дня ми вирішили вирушити в похід, попри примхи погоди. Температура піднялася трохи вище нуля, і сніг, що випав напередодні, швидко почав танути. На висоті нижче тисячі метрів він уже зник, залишивши по собі вогке болото та розкислі стежки. Кожен крок тепер вимагав більше зусиль — черевики грузли в землі, а під ногами хлюпала тала вода.
Звичний маршрут, який кілька тижнів тому здавався легким і знайомим, тепер відкривався з іншого боку. Дорога була важчою, але й цікавішою з дивовижним поєднанням весни й зими. Уздовж дороги стояли дерева, на гілках яких ще трималися клапті снігу, тоді як унизу вже пробивалася зелена трава.
Підйом на вершину цього разу виявився значно складнішим. Звичної стежки, утоптаної сотнями туристів, зовсім не було видно — її повністю приховав сніг, що випав кількома днями раніше. Місцями він утворював слизьку кірку, під якою ховалося мокре каміння або глибокі провали, тож кожен крок вимагав обережності.
Крок за кроком, орієнтуючись на чергову мітку на стовбурі чи лінію маршруту на екрані, ми продовжували рух угору, туди, де хмари вже торкалися схилів, а з-під снігу час від часу виглядали кам’яні уламки — мов сліди самої вершини, що чекала попереду.
Для порівняння ми зробили фото з тим самим магнітиком, що й під час попереднього підйому. Цього разу магнітик виглядав зовсім інакше: замість весняного сонця навколо була тиша й залишки снігу на камінні.
На вершині панувала тиша — ні подиху вітру, лише подекуди пролітав легкий сніг, повільно осідаючи на каменях і рюкзаках. Повітря було чисте й прохолодне, а навколо — м’яка пелена хмар, що розчиняла контури гір. Цей момент мав особливу атмосферу — ніби час завмер, і Синяк відкрився зовсім в іншому образі: спокійному, задумливому, навіть трохи містичному.
Ми вирішили зробити кілька фото у чорно-білій обробці — вони найкраще передають той настрій. Без кольору кадри стали ще глибшими: лише сніг, каміння, хмари що зливаються з пейзажем.
Незмінними залишилися два атрибути це - український стяг на вершині. Вітер ледь колихав тканину, а кольори прапора вирі нялися серед сірості хмар і білого снігу.
Інша річ це невелике дзеркало для селфі, встановлене спільнотою Liberta. Воно стало справжнім магнітом для мандрівників: у відображенні — не лише вершина, але й сам мандрівник, який дістався сюди.
Ми стояли біля обеліска з стягом, дивлячись униз, де вдалині виднілася Поляниця. Саме в такі моменти приходить розуміння, що гори — це не лише висота й краєвид. Це стан душі, випробування і нагорода водночас. Кожен підйом, навіть знайомим маршрутом, відкриває щось нове — у природі, у світі, у собі.
Page updated
Google Sites
Report abuse