Цього разу розпочинаємо мандрівку з міста Перегінське. Доїхати сюди доволі просто, а центру ми прямуємо у сторону річки Радова, якраз вулицею "Патрієва".  Зараз це прізвище не всі знають, та слід про цю родину залишився і досі, поруч знаходиться старий цвинтар де збереглася каплиця 1780 року і названа на їхню честь. За потреби можна навідати.

В усі роки свого життя Патрії були інтелігентними, високоосвіченими на той час, патріотичними людьми. Багато грошей вони витрачали для народного блага. За їх кошти збудовано дзвіницю, а також куплено три дорогі дзвони. Один було подаровано горішній церкві, другий – Гошівському монастиреві, а третій – церкві Святого Юра у Львові. Кожного року на свято Юрія відправлялася Служба Божа на честь жертводавця Юрія Патрія. Ховали членів родини Патріїв у великій каплиці, яка ще й дотепер стоїть на горішньому цвинтарі в Перегінську. В ній всередині знаходився позолочений іконостас та плита, на якій  вибито прізвища похованих.  Більше читайте тут.

Вдалося знайти фото цієї таблички. Це не мала табличка, там був щит розміром приблизно 80 на 100 сантиметрів, де описувалося на староцерковній хто, коли й для чого будував цю каплицю. Колись цю каплицю починали ремонтувати, але через втручання певних людей справа зупинилась.

На цьому цвинтарі є така плита. У давнину цвинтарі розбивали поруч із храмами. Згодом, особливо через епідемії та небезпечні хвороби, кладовища почали виносити поза межі населених пунктів. Після першого поділу Польщі (1772 р.) Галичина увійшла до складу Австрійської імперії. 11 грудня 1783 р. у віденській Надвірній канцелярії вийшов імператорський декрет, в якому наказувалося ліквідувати всі цвинтарі при храмах, натомість маґістратам усіх австрійських провінцій упродовж чотирьох тижнів повелівалося виділити за містом спеціальні ділянки. Галицьке намісництво опублікувало цей декрет 21 січня 1784 р.  Тут є й інші памятки місцевого значення, як хрест польським легіонерам.

Колись в цьому місці знаходився цілий вузькоколійний вокзал, який на даний час вже не існує, в нас є фото з цього місця, більше читайте тут

Неподалік від цвинтаря, є річка Радова,  дуже гарна місцина, ми тут бували у 2021 році десь в кінці жовтня,  що додало свою осінню атмосферу. Є думка, що брати Патрії відомі як одні з засновників нашого селища в першій половині ХІІІ століття. В той час татаро- монгольські завойовники вторглися на Галицько-Волинські землі. Люди змушені були втікати в гори. Ідучи лісами, вони з гори побачили широку долину, по якій протікала річка. Самі були змучені та й харчів було мало. Один із братів Патріїв запропонував залишитися тут перепочити та на деякий час осісти в цій долині. Так і зробили. Тому на знак своєї радості з приводу цього назвали річку Радова від слова радіти. 

Згадується одна легенда про цю річку. Ще у сиву давнину, за часів татарських набігів у підніжжі Карпатських гір жив вельможний господар. Хоч і був багатий, та це не радувало його – вороги вбили дружину та двох соколів-синів. І відтоді світ для них померк. Але розрадою була йому  донечка-красуня Радова, якій, якби мав таку силу, то й неба прихилив би.

     …Раз осінньої пори задрижали гори – знову на наш край напали татари. Попереду їхав молодий татарин Діл, а поруч військом правив його батько Скит. А Радова в той час по лісі гуляла і сама незчулась, як опинилася між татарами.

      Як побачив красуню Діл, її сині глибокі очі, які і вночі сяяли, мов зорі, то, хоч і бул Радова чужого роду, закохався у дівчину до нестями. Закохалась у молодого татарина і Радова, забувши про все на світі. Тривожився батько, чи не трапилось щось лихе з дочкою, чи не заблудилась або ж чи не натрапила на звірину, бо дівчина того дня  не повернулась додому. А вранці до батька дійшла чутка, що його дочка проміняла свій рід на вражого сина. Зрада дочки вогнем пекла в серці. Розлючений батько кинувся доганяти , щоб на власні очі переконатися, чип раду кажуть люди. Від того, що побачив, заплакали очі, і прокляв батько дочку і татарина.

      Діл став високою горою, а Радова –рікою. Став коло Діла й Скит, а військо перетворилося на ліс.

     Кожного року навесні, як світ оживає,  розмовляє вголос Радова з Ділом, їх мова нагадує шум ріки, а ліс відповідає шелестом дубів. І нікому не під силу роз»єднати двох закоханих. Ми прямували далі через урочище "Млачки" ось декілька фото тих місць

Інша легенда.  Шовкові трави, чисті води та медові квіти моєї України завжди будили заздрість у споконвічних її ворогів татарів та монголів.

     Чорними хмарами налітали дикі орди на благословенну нашу землю. Витоптували золоті пшениці, випалювали села, вирізали міста. Та найбільшим горем було те, що нелюди (жовто шкірі недоростки) забирали в полон українських дівчат-красунь та вродливих та могутніх юнаків.

     Як хлопці, так і дівчата для татарів було найціннішою здобиччю. Бо пригнавши їх у Туреччину, продавали українців (на невольницькому ринку) за дуже великі гроші.

     Хлопців - на тяжку працю, дівчат - в гарем до султана.

     Один з таких походів 13 століття почався для татар досить вдало. Здобули в жорстоких боях майже мертві міста і села одне за одним.

      Посувались все далі й далі на Захід. А за собою вели тисячі невільників. В думках вже рахували гроші за продаж ясиру (невольників).

       Та жадоба засліпила їм очі. Зайшли надто далеко на захід. Міст на дорозі вже не було. Тільки ліси, переліски та полянки. Кочівники почали голодувати. А тут їжа потрібна, ще й невольникам. Бо за них кожен монгол буде мати гроші.

     І знову ідуть та йдуть. Навкруги  ліси. Дійшли до цього місця, де тепер наше село. Дивляться - широка долина. Під горою річка. А далі - високі гори.

     Вирішили на цій долині переночувати. Голодних невільних зв'язали і залишили. А самі неподалік розпалили вогонь. Тільки з чого готувати вечерю?

      А голод вже кілька днів пече. Вирішили татари зарізати коня. Жаль коня. Бо кінь для татарина - дорожчий за батька і матір. Тоді ж чим годувати полонених? Не кіньми ж! І вирішили завойовники рятуватися самі.

      Ніч. Погасли багаття. Безшумно знімають татари і вертаються додому. А натомлені полонені сплять. Сплять довго, бо змучені. Вже й сонце піднялося. Освітило долину, заспівали птахи. Збудились перегнані невільники. Де ж татари?

      Тишина! Лише ріка шумить. Довго ждали. А вороги так і не повернулися. Зраділи невільники. І назвали ріку Радовою  від великої радості. А ту місцевість, де оселились перегнані з багатьох міст і сіл полонені назвали Перегінськом.

      І понині красується у підніжжі Карпат велике й багате красиве моє селище з 15-ма тисячами   населення.     

В цих місцях є така історія. 25 лютого 1690р. Станіслав Ян Яблонський, воєвода і генерал земель руських, іменем своїм і сина свого малолітнього Станіслава, затверджує угоду з Юзефом Шумлянським, єпископом львівським, за допомогою якої Перегінськ переходить на користь церкви в Галичі (архів, бернандинь, Львів). 28 травня 1690 р. запрошений Ян ІІІ на просьбу єпископа Шумлянського на річні ярмарки в Перегінську (Літературний збірник, 1874, с.667) єпископ львівський будує в Перегінську церкву і монастир св. Онуфрія. Про це можемо прочитати в « Літературнім збірнику»: «Тоді до вічної пам»яті хвали Божої збудував я через декілька років церкву і монастир святого Онуфрія, які колись через ворогів Батия і Мамая були зруйновані»  

В цьому місці колись була нафтова вежа родина Шептицьких у цих краях володіла не тільки мисливськими угіддями, але і нафтовими полями .

Трішки далі знаходиться каскад водоспадів на  річці Радова.  Більший з них має висоту близько метрі той що вище висота 50 сантиметрів.

Традиційна панорама, тоді вже смеркало і місцями вийшло дещо розмитою, проте всерівно атмосфера передається.

Розповімо історію яка ходить в цих місцях. Давним-давно Федір Ольгердович заснував на горі Сергій монастир ченців-василіан. Жителька селища Перегінськ Анна Леонівна Копан з розповідей бабусі запам'ятала, що вороги тричі пробували зруйнувати споруду, але через густий туман вони тричі повертатись назад. 1 коли врешті їм вдалось підійти до монастиря зустріли опір монахів. Найсильніші й найвідважніші Сергій і Предтеча знищили багато ворогів, але самі загинули. В пам'ять про двох відважних монахів люди назвали два пагорби Сергіїв і Предтечею. 

На рахунок реальних історичних даних то гора в околицях села Перегінська де у 1400 р.князь Федір Ольгердович заснував монастир ченців- василіян. Володар заповів селище Перегінсько разом з грунтами монастиреві. Пізніше ця гора стала називатися Сергій за ім’ям якогось угорсько – руського єпископа чи монаха, який тут помер І.Крип’якевич та Г.Лужницький пишуть, що якийсь ротмістер на суді у 1656 р. стверджував таке: у його батька були документи про те, що село Перегінсько разом з навколишніми землями та лісами надав катедральному соборові в Галичі князь Федір Ольгердович, брат короля Ягайла. Ці документи нібито були завірені в 1470 р.королем Казимиром Ягайловичем.

Отже, можна вважати, що лісові маєтки поблизу монастиря у ті часи  вже були власністю церкви. Далі як вказує Г. Лужницький, існувала грамота польського короля Казимира від 15 вересня 1475 р.,згідно з якою Перегінський монастир разом з навколишніми селами, землями та лісами був переданий Андрієві Свистельницькому, названому в актах «крилоським митрополитом» і «адміністратором у Крилосі». Та згодом, після Свистельницьких, церковний маєток був заставлений. Котрийсь із ченців передав право на володіння монастирем жидачівському старості Збожному, а той своєю чергою, за 100 гривень передав монастир Матвієві Гембицькому з Куропатник. Пізніше, у 1548 р., король Польщі Зигмунд I дозволив владиці Львівському, Галицькому і Кам'янецькому Макарію викупити з рук Матвія Гембицького заставлений маєток монастиря у Перегінську.

У 1690 р.польський сейм вирішив повернути лісові маєтности околиць Перегінська галицькій крилоській церкві. Того самого року польський король Ян ІІІ надав селищу Перегінську «привілей»,що передбачував право на проведення двох щорічних ярмарків. Традиційні ярмарки відтоді стали постійним явищем. На честь повернення маєтку 1691 р. єпископ Львівський Йосиф Шумлянський збудував церкву і монастир Святого Онуфрія на горі Сергіїв. 

Та головна мета нашої мандрівки дещо в іншому місці,  нам треба буде перейти річку через один з мостів та рухатися в сторону гори Котилева, ми тут бували вже кілька разів і будемо додавати фото різного періоду. 

З цього місця було зроблене таке фото під час першої світової війни в 1916 році. Оригінальна назва така Feldmesse beim 8.K.K.in Perehinsko anl.d.Geburtstages S.Maj. August 16

 Додамо таке відео де їхали цим маршрутом до іншого місця в село Ріпне,  стаття про яке буде наступною на черзі

З Котилевої відкривається гарний вигляд на місто Перегінське, додамо інші фото зроблені у 2020 році, осінь та зима. Спершу буде тепло вересня.

Колись тут була така хатина, на жаль її спалили в 2023 році, про це писали місцеві новини, детальніше можна переглянути тут

Далі для порівняння додамо повно протилежність холодний та туманний грудень з переохолодженим туманом.

Є ще так світлина цих місць, це було зроблено в період Польщі, гарно видно фабрику одразу у підніжжя гори

Тут треба звернути ліворуч, буде видно, по добере протоптаній та проїждженій дорозі. Проблемою може стати дощова погода, адже тук по всюди жовта глина. Рекомендується йти сюди в кінці весни, коли вже сухо

Якщо трішки відхилитися від маршруту праворуч можна натрапити на таку законсервовану свердловину, з якої виходить газ

З початком лісу розпочинається вже сама хреста дорога, словом тут все доволі добре облаштовано. На шляху є джерела прісної води, лавки, та навіть гойдалка, за маркування теж не забули. Довжина шляху близько кілометра.

Вдалося знайти таке фото зроблене у 2021 році, так воно виглядало ще до прокладання хресної дороги у 2023 році

Тепер тут відкривається гарний вигляд на долину річки Лімниця, особливо гарно видно місто перегінське та село Небилів.

Це все можна поглянути в цій панорамі 360 ,  особливо гарно видно ці два прапори. В майбутньому ще має бути відео з дрона

Увечері тут все виглядає по іншому, ми беремо свої пристрої ставимо на довгу витримку десь 30 секунд , на якусь підставку.

Тут вже світлини зроблені на дзеркальний фотоапарат, особливо гарно видно як підсвічується хрест, як і вся вершина оглядового майданчика.

Повертаємось назад до низу по дорозі знайшли гарну місцину, ставимо телефон на землю на фон підсвітка ліхтариком у двох режимах. Після чого повертаємось додому.

Previous post

Мандрівка до Липовиці

Next post

Ріпне - бойківська Каліфорнія