Стартуємо зранку таким прохолодним осіннім ранком, подекуди ще залишився туман. Сонце вже потрохи сходило й ми рушаємо. Звісно готові до того, що дороги тут традиційно погані.

Першу зупинку зробили трохи скоріше запланованого, і зробили кілька фото цього чарівного світанку над місцевим озером.

Проте зимою цей корабель виглядав значно гірше, і був практично зруйнований. Він руйнувався кілька останніх років, його почали відновлювати тільки літом 2024 року.

Звісно не втрачали моменту і зробили таку сферичну панораму, вона має повною мірою показати ті кольори.

 Перед Рожнятовом, тумам був найгустіший, подекуди він навіть затуляв сонце, реальна видимість була десь на відстані 300 метрів.

В Рожнятові теж був присутній туман особливо гарно це помітно там вдалині над Чечвинським водосховищем. Це нагадало одну інтернет-легенду. Є вірогідної відомості, що бойківський Грааль захований посередині уявного трикутника поміж сакральними галицькими містами Брошнів, Битків і Болехів, а саме..." Далі в папері проїла дзюру миш і не мож ніц прочитати. В ліпших традиціях Дена Брауна, я здогадався, що центром трикутника є центр вписаного в нього кола. А центром вписаного в трикутник кола є точка перетину. Провівши нехитрі розрахунки, можна виявити, що то має бути або в Рожнятові, або на дні Рожнятівського водосховища. Мусимо врахувати трохи похибку, бо не знаємо, чи той чоловік, що ховав бойківський грааль добре вчився в школі...

З Рожнятова рухаємось у напрямку села Нижній Струтинь, що розташувалось на правому березі річки Чечви. Найкраще їхати з автостанції прямо, коли побачите АЗС, звертайте ліворуч. Відстані між населеними пунктами тут невеликі, але традиційно погані дороги.  Більше про наші мандри Нижнім Струтиньом можете почитати тут.

В центрі села натрапляємо на ось таку церкву. Церква святого Миколи, та що на першому фото збудована в 1838 році. Згоріла в першу світову війну. Теперішня церква побудована в 1926 році.

Вже ближче до кінця села праворуч можна побачити ось таку затишну місцину. Нещодавно тут викопали маленький ставок, що додало свого шарму.

  Традиційно між Струтинами погано дорого, прикріпимо сюди фото зроблену у 2021 році, від того часу все стало тільки гірше. Тоді для фото вибрали ще доволі гарну ділянку дороги, чи як тепер кажуть "Напрямку"

  Заїжджаємо село і звернемо ліворуч до одного гарного унікального місця. Раніше тут була солеварня невелика та ефективна, на піку вона виготовляла до 3 діжок солі на добу. Місце було доволі вигідним поруч ліс де брали дрова та дорога на місто Долину. Верхній Струтинь слався своїми копалинами, у свій час в селі було 2 солеварні. Пізніше на базі солеварні біля лісу пан Струтинський створив лікувальний курорт, де гості приймали соляні ванни та могли насолоджуватись чудовою природою. Курорт був доволі відомий на імперію, адже тут були всі ресурси для розвитку туризму. 

На Бойківщині такі місця назвали "Баня" по іншому "Під банею". В теперішній час, така назва зберігається тільки у топонімах урочищ. Проте у таких місцях траплялися різні історії в тому числі й трагічну. Мовляли тут топилися коні й корови.

Солеварень в цих краях було досить багато Вони тягнулися від Рівні і до села Спас, це ми беремо у межах сьогоднішнього маршруту.

В нас є така мапа де кожен кружечок позначає село де знаходились солеварні, бачимо що найбільше було саме навколо міста Долина

Тут знімали одне відео де видно ці місця з іншого ракурсу, видно також і старі будинки у традиційному бойківському стилю.

Тут колись ще в період першої світової війну тут пробували будувати вузькоколійку. ЇЇ будували полонені італійці у важких умовах, вони страждали від голоду і просили у місцевих жаб.  Ця лінія мала з'єднувати Верхній Струтинь та місто Долина. Проте зараз вже за сотню років тут нічого не залишилося, на цих землях був совок, який теж занепав.

Трохи короткої історії села. Село Верхній Струтинь — одне з найдавніших поселень Прикарпаття. Його виникнення, як і сусідньої Долини, пов'язано з розробкою родовищ кухонної солі. За часів Галицько-Волинської держави укріплення на горі Сокіл було складовою частиною оборонної системи короля Данила. Ще й досі збережені залишки цих оборонних споруд: вали, рови, перегати.

У 1340 році був отруєний останній галицький князь Юрій ІІ (з походження князь мазовецький Болеслав Тройденович). Через деякий час після цього Галичина потрапила під владу чужих володарів. У другій половині XIV століття землі Верхнього Струтина та всього Прикарпаття були загарбані поляками. З їх приходом все значно змінилось. Бажаючи обперти свою владу в регіоні на певному елементі для того, щоб полегшити державний тягар по обороні прилучених земель, польський король Казимир ІІІ і його наступники підтверджували чи надавали земельні володіння руським боярам і особам інших національностей. До дуже ранніх належать надання лицарським родам гербу Сас. Перші з них отримують від короля Казимира ІІІ у 1359 році привілей на Риботичі в Перемишльській землі, а вже у 1378 році силезьким князем Владиславом Опольським, де-факто намісником польської корони в Руському королівстві, був наданий привілей на землі Струтина. Цей документ підтверджував земельні володіння з відповідним наданням шляхетства. По суті даний привілей є першою письмовою згадкою про село. Привілей Струтинським вказує на те, що у XIII—XV століттях село було значним серед наявних тоді поселень. Для порівняння на теренах теперішнього Рожнятівського району відповідні привілеї, крім Струтина, отримали ще у Креховичах (1386), Сваричеві (1387), Брошневі (1414) та Рожнятові.

Рід Струтинських складався з багатьох родин. До них відносять такі прізвища: Берлич, Боркович, Дашкович, Ілітич, Калинович, Ковалевич, Павлович, Проташевич, Завадцік.

З XV століття Долина стає центром староства. Землі Струтина стали його складовою. Підтвердження цього знаходимо у рукописі Оссолінських, де є згадка, що за часів Речі Посполитої Струтин належав до коронних (державних) дібр (земель) Долинського староства Жидачівського повіту. У XVI—XVII століттях на Долину неодноразово нападали татарські орди. Найбільш спустошливими були походи 1520, 1524, 1584 років та особливо 1594 року. Не обминали татари та навколишні села.

За часів Івана Мазаракі в Струтині розпочалось будівництво церкви. Цілком ймовірно, що це було зроблено за його сприяння, адже для цього були потрібні значні кошти, які міг мати лише багатий шляхтич. Як і в які терміни проводилось її будівництво, нам не відомо. Проте відомо, що 26 квітня 1678 року сюди був направлений священник Теодор. До цієї дати церква вже точно була збудована. Перед усім, що її будівництво завершилось ще скоріше. Ділянку неподалік від церкви почали використовувати як цвинтар, але до цього часу він не зберігся. Церква простояла понад дві сотні років. За цей час населення Струтина значно зросло і постала необхідність побудови нової церкви. Коли це було зроблено, потреба в старій церкві відпала і близько 1906 року її розібрали. З цим пов'язаний один цікавий факт. Очевидці стверджують, що коли церкву розібрали то під підлогою була труна. Цілком можливо, що в ній лежав Іван Мазаракі. В той час в церквах ховали людей, які були її меценатами і завдяки кому вона була збудована. Це лише припущення, хоча безперечно, труна простояла тут від того часу, коли церква була збудована. За дві сотні років дерево так струхлявіло, що при дотику розпадалось.

У 1865 році село охопила епідемія холери. Про елементарну лікарську допомогу не було й мови. Люди масово вмирали. Про число жертв судити важко. Як стверджували очевидці цих подій, мертві тіла збирали по селу і щодня підводами відвозили до урочища «Коцірка», де їх ховали в спільній могилі. За деякими даними в селі залишилось лише 17 родин, які дивом врятувалися (їхньому виживанню сприяло те, що вони пили прокип'ячену воду, у якій не було хвороби). Більше буде у відео нижче.

Вартує перейти на іншу сторону Чечви, до речі тут тросова лавка що веде на ту сторону, в неї є свій близнюк у селі Сваричів. Ліворуч на фото Верхній Струтинь праворуч Сваричів.

Звідси йде найкородже дорога на гору. Гора Сокіл. Сокіл – це найвища точка села Верхній Струтинь (544 м). У минулому цей природний рубіж мав важливу оборону функцію. Ймовірно, що з цією горою пов’язане походження назви села (перше поселення отримало назву Струтин від дієслова «трутити» – зіштовхувати). На гору ведуть стежки з Верхнього Струтина і Лоп’янки, звідси відкривається чудовий краєвид на довколишні села у долині Чечви, а за ними видніються Брошнів-Осада і Калуш. 

В панорамі особливо гарно видно долину річки Чечва яка тягнеться десь туди в далечінь, з іншої сторони вже видно околиці Спаса

Знизу видно сліди супервулкану на околицях села Верхній Струтинь. Колись тут була табличка яка надавала всю інформацію, станом на сьогодні її вже немає. Це скелясте урвище на лівобережжі річки Чечва завдовжки близько 250 м і заввишки до 60 м. Вік цього геоморфологічного утворення складає 20 млн років. У рамках реалізації ґрантового проєкту «Створення польсько-українського туристичного шляху Гео-Карпати» Чечвинський туфовий горизонт потрапив до переліку об’єктів транскордонного туристичного маршруту геотуризму. Ось така табличка колись тут була ще в 2020 році

  Мальовнича Чечва та гора Сокіл. У лівому урвистому березі р. Чечва, на протягом 250 м (висота до 60 м) відслонюється пачка світло-сірих ліпаритових туфів з невеликою домішкою глинистого матеріалу. Вище по розрізу спостерігаються чорні та темно-сірі листуваті аргіліти з тонкими прошарками алевролітів та пісковиків. Залягання вертикальне. Описані породи складають північно-східне крило крупної антикліналі в межах Берегової скиби Скибового покриву. 

Крутіть панораму, тут можна буде оцінити реальні розміри та взагалі річку Чечву зблизька.  Після повені 2020 року тут нанесло трішки деревини.

В доповнення можна подивитися ось таке відео про Верній Струтинь, там багато чого цікавого особливо кабани.

Проїжджаємо через річку Чечву та потрапляємо в село Спас. праворуч можна бачити вихід породи на околицях села Спас, річка Чечва теж додає унікальності. Також це місце ще називають "Вулкан" яка пов'язана з горою Сокіл. 

Нас зустрічають безліч бойківських осель та найбільш цікавою буде церква Святого Миколая Чудотворця. Це тридільна, одноверха, дерев’яна споруда. Зруб поставлений на фундаменті, укладеному з каменю без розчину. 

Тепер трішки історії.  З другої половини XVII ст. у письмових джерелах у селі Спас згадуються дві дерев’яні церкви – Преображення Господнього і Святого Миколи, у XVIII ст. ці святині були замінені у різний час на новіші.

На карті 1783 р., де згадані обидва храми, на горі над селом позначене ще й урочище «Монастир» зі збереженими валами. За переказами, там існував монастир.  Рік Миколаївської церкви ніхто не знає, саму церкву привезли з гори де був монастир і це теж повінчано легендами. Церквадіє і досі.

Це тридільна, одноверха, дерев’яна споруда. Зруб поставлений на фундаменті, кладеному з каміння без розчину. У храмі збереглися оригінальні вікна. На початку 1990-х рр. стіни були шальовані вертикально дошками, дахи, баня та піддашшя покриті бляхою. Додамо кілька фото зроблених нами у 2023 році.  Більше можа знайти тут, але доведеться скористатися vpn

Далі йде кімната народознавства селі Спас. Це маленький затишний мінімузей, що репрезентує культурну спадщину бойків. Тут можна ознайомитися з історією села

За легендами, які передаються з покоління в покоління, назва села походить від того, що жителі, які в той час проживали на території горба, втікаючи від монголо-татарських поневолювачів, які все палили на своєму шляху під час нападів, знайшли прихисток, тобто «спаслися», у долині під горою в тамтешніх жителів і поклали цим початок назви — Спас. Окрім цього, за народними переказами, поблизу села відбулася велика битва з татарами, яка проходила на релігійне свято Спаса, звідки походить і назва поселення. 

Мешканці села були активними учасниками українського національного визвольного руху.  Повстанська діяльність представників крила ОУН (б) у Спасі розпочалася з 1943 р. 11 вересня 1943 р. німецькі військові здійснили хвилю арештів місцевих жителів. Всіх арештованих відправляли до м. Долини, а звідти – у в'язницю міста Дрогобича.

Наближення Червоної армії до кордонів Станіславщини, а потім, власне, і встановлення радянської влади на території краю, викликало занепокоєння серед місцевого населення, яке вже мало можливість відчути і побачити наслідки першої «радянізації». У с. Спас протягом січня-червня 1945 р. відбулося 16 антирадянських мітингів, у яких взяли участь до 70 осіб. Пізніше повстанці також здійснювали багато диверсій.

У червні 1945 р. члени упівської сотні «Журавлів» пошкодили полотно залізничного моста на річці Чечва між селами Спас і Луги, після чого, було пущено на знищений міст паровоз з деревом. Цим затримано цілковитий рух залізничною колією, якою росіяни вивозили з Карпат у великій кількості ліс.

Незважаючи на опір українських повстанських загонів, радянській владі вдалося у кожному селі краю встановити свої військові опорні пункти та навіть гарнізони. Зокрема, у с. Спас розташовувався радянський гарнізон. Головним його завданням було стеження за порядком на місцевості. Проте у переважній більшості на практиці діяльність гарнізонів на території краю проявлялася веденням насильницьких дій, крадіжками майна, насильством, катуванням людей задля отримання необхідної інформації стосовно дислокування повстанців, у селян. Активна боротьба з радянськими окупантами продовжувалась до 50-х років ХХ ст.

Повстанці у лісах будували криївки. Зі спогадів спасівчан дізнаємося, що криївки розміщувались подалі від населеного пункту. Таке розташування зберігало українських патріотів від переслідувань; їх було важко знайти, оскільки місцеві повстанці добре орієнтувалися у лісистій місцевості рідного краю, на відміну від приїжджих зі сходу України та російських офіцерів.

З історією закінчуємо та повертаємось у теперішнє

Проїжджаємо село Спас та ліворуч від себе бачимо початок Чечвинського каньйону. В давнину у цих краях сплавляли ліс та навіть робили кляузи, але сьогодні від цього нічого не залишилось. За це місце навіть ходить така легенда. Про село Спас старожили розказують багато легенд.... Ранок, збовтаний зливою, дотлівав очевидячки й сонячна ясінь все густіше закрапувала вимитий Спас. Широкий розлив каламутного гірського потоку облизував круті береги, заповнював заплави, вгинаючи густі зарослі малиннику і кропиви. Я, збиваючи по траві переливи чистих рос, йду слідами давньої Карпатської легенди, шанованої в цій мальовничій місцині. Шукаю уявне місце розплати горян з татарськими зайдами.... Де Погиблиця? - питаю зустрічних спасівчан. Зараз покажемо точне місце! Цей зарінок вище Спаса, у видолинку Чечви. Там, під крутим берегом, і потопили наші предки татарських людоловів. З того часу те місце і зветься Погиблицею.... Стою на хисткій кладці, що з'єднує спаський берег з Підсухами. Піді мною бурлиться шумлива гірська ріка. Лівий берег крутий, скелястий. Правий пологий, заплавний. Це широке розмите русло Чечви й с легендарним місцем татарської погиблиці. Води, звиваючись поміж кам'яні запори, несуть буйну каламуть у низину, обгинаючи коліном місце давно- руського поселения горян, названого пізніше Спасом. А вгорі, за потоком, бовваніє темна стіна Великого лісу. Ця назва теж збережена з правіків. До Великого лісу від сільської церкви вів підземний лаз. Ходить легенда у Спасі, що і в наших краях побували опришки Довбуша, де стоїть великий камінь і називається це місце «Під Кам'яний». Сюди наважувались ходити тільки сміливі люди. Тут ростуть величезні багатолітні буки і смереки, виступають скали і каміння. Один з цих найбільших каменів і дав назву «Під Кам'яний». Старожили розповідають,  що тут проходили опришки Довбуша, а може і сам ватажок. Ця легенда передавалася у Спасі з давніх часів від роду і до роду. Хотілось би, щоб і спасівчани були якось причетні до повстанського руху. Але, якщо це і легенда, до цього урочища у всіх якесь особливо шанобливе ставлення. 

Додаємо останню зроблену тут панораму, а назбиралось в нас тут вже 3 штуки різної пори року. Найкрасивіше все-таки  тут осінню, але літом теж гарно. 

Пройшовшись трішки каньйоном, бачимо штучний водоспад, який місцеві називають «труби». Тут доволі гарне місце для відпочинку, є навіть столики, щоправда, трохи понищені та засмічені. Фото що нижче були зроблені у червні 2024 року.

Найбільше відкриттів ми зробили у 2021 році, тоді осінь була посушлива, що відкрило багато чого цікавого, як нового, так і старого. 

Вийшовши на дорогу та звернувши вліво, ми натрапляємо на ще один мініканьйон, з гротом. А поруч видно залишки вузькоколійки та австрійського моста.

Колись тут проходила вузькоколійка Креховичі-Липовиця побудоване ще за Австрійської імперії. Це була одна з перших вузькоколійних залізниць України. Першою у 1896-1897 рр. була побудована лінія довжиною 42 км  на Рожнятів - Луги - Суходіл - Липовицю (Мечищів)  Зараз від неї залишились уламки у вигляді світлин. 

Отож, повертаємось назад на дорогу та їдемо в сторону Лугів. Рухаючись через Спаське лісництво, ліворуч можна натрапити на вольєр диких кабанів .

Більше можна переглянути у цьому відео, особливо гарно буде видно всю велич цього каньйону над річкою Чечва

Проїхавши кілометр, ми виїжджаємо на міст, з якого відкривається чудовий вигляд на Червинський каньйон та його пороги.  Тут є водоспад-поріг під назвою "Гуркало Лугівське"

Тут колись проходила вузькоколійка і був досить великий міст-віадук. В першу світову війну коли Галичину окупувала Російська імперія, а пізніше в 1915 була змушена відродити з наших земель, то вони підривали за собою інфраструктуру цей міст не став винятком єдине що від нього залишилося це ця колона.

   На старіших фото зроблених в 1983 можна побачити ті самі водоспад. Правда річка більш чиста, немає сміття не берегах.

Є ще кілька світлин вузькоколійки в цьому селі яка проіснувала 1990 років. В цьому селі навіть було залізничне депо.

Зараз село живе звичайним життям, як інші галицькі села. В цьому селі навіть є асфальт, що правда ділянками. Село Луги існує вже понад 175 років. Воно виникло після 1848 року, коли Австро-Угорський уряд змушений був скасувати на землях тодішньої Галичини панщину. Тоді на лугах, на березі річки Чечви, трохи вище того місця, де в неї впадає річка Ілемка, жили в кількох колибах панські лісоруби, які заготовляли гонту для поміщицьких дворів. Після скасування панщини ці сім'ї не повернулись у свої села. Так і залишились вони на лугах над Чечвою і дали початок селу Луги. Перша письмова згадка про село датується 1857 роком. 

   З Лугів збереглося досить мало старих світлин одна з них це каньйон річки Чечва, а інша це церква святого Стефана 1865 року побудови.

Далі якщо їхати та звернути ліворуч можна натрапити на садибу "Високий берег" на жаль цього разу була зачинена. В нас є фотографії з 2023 року. Тут є кілька тварин: ведмеді, лисиця і єнот. 

В нас є цікаве фото цього місця зробленого у 2021 році, саме ця скеля над якою стоїть міст види звідси ну дуже гарні особливо на довгій витримці.

Звідси можна піти в гору де знаходиться багато цікавих місць, там є водоспади, скелі й різноманітні яри. Для перегляду додамо фрагмент туристичної мапи

З Лугами закінчуємо, їдемо далі по дорозі буде досить гарне місце праворуч яке веде до Бездежів. Тут є ось така місцевість додамо фото цього року і 2021.

За Бездежі ходить кілька легенд. Чоловіки які поверталися з полювання, що біля хреста при вʼїзді раптово зупинилися всі машини, без причини, вони пробували заводити, але не заводилася жодна з них, чоловіки бачили силует, стріляли по ньому, але нічого не змінилося, був туман і силует пропав, це тривало біля години часу. Після того все було добре, так само раптово машини завелися і вони поїхали.

Є ще історія про монаха. Ще монах приїздив туди, але в село так і не поїхав, казав що стільки нечисті в одному місці він ще не бачив. За самі Бездежі найкраще переглянути відео,  цей хутір вже давно покинутий.

Інші історії можна почитати тут

Доїжджаємо до села Суходіл, там нас зустрічає ось такий майданчик під назвою "Синій вир. На часі грибний сезон, багато людей відвідують ліс, тому задля безпечного відпочинку, ми облаштували цю зону рекреації. Відомо, що значна кількість лісових пожеж стається саме через необережне поводження з вогнем, щоб запобігти цьому, працівники нашого підприємства облаштовують спеціалізовані місця відпочинку, – додає Андрій Станкевич, директор Брошнівського лісгоспу. – З початку війни ліс для багатьох став ще й місцем психологічної реабілітації, відновлення. Тому створення таких місць відпочинку на лоні природи не є зайвим.

Тут знизу знаходиться скельний комплекс, який я досить унікальним, фото поділився Sergiy You. Тут найкрасивіше якраз у хмарну погоду.

Далі вже йдуть вже перші будинки в селі Суходіл на горі можна побачити ось таку садибу з вівцями, зараз там все працює.

Знизу є ось така місцина до якої веде облаштована стежина, додамо фото 2 фото цього періоду і 2021 року місцини, яка знаходиться у кількох сотнях метрів.

Якщо піти ліворуч в сторону гір, то можна натрапити на скелі гострий верх по іншому їх ще називають селі Довбуша за символічне зображення.  Про Довбуша на Калущині можете почитати тут

За головну дорогу в селі є цікава легенда. Село Суходіл розташоване серед мальовничих гір, на березі швидкоплинної річки Чечви. По обидва боки села природа чарівниця розкинула печери та полонини. 1 жили в цьому селі дивовижні люди, які з покоління в покоління передавали свою бувальщину. Колись дуже давно на горі, яку ми тепер називаємо Панська, височів невидимої краси й величі замок. А жив у тому замку пан Шепирович з дружиною та сином-паничем і численними слугами. Пан був дуже жорстокий. У своїй власності мав багато лісу. Нікому з селян не дозволяв на своїй території випасати худобу, збирати ягоди й гриби. Але панич був добрий серцем. Понад усе на світі той панич любив природу, полювання та музику, навіть сам чудово грав на флейті. Та якось на полюванні сталася з ним нещаслива пригода він осліп... Яких тільки докторів та знахарів наших та заморських до нього не привозили, але нічого не допомагало. Тоді його смуток і горе батько старався розвіювати пишними банкетами, забавами, на які з'їжджались усякі пани. Кращі панночки одна поперед одної залицялися до нього, надіючись через шлюб заволодіти його скарбами. Але панич відчував усі ці фіглі та фальш з кожним роком все більше.... Він все більше замикався в собі. Чудодійний слух панича ще більше загострився і він брав свою флейту та палицю - незмінну супутницю, спускався в долину, сідав собі серед трав і косиць або під кущ калини чи ліщини і грав, виливаючи свій біль, самоту, сподівання і юнацькі мрії, зненацька заскочені темрявою сліпоти. А з сільської крайньої хати в ту долину ходила дівчина по воду з потічка, убога, кругла сирота. Одного разу вона почула музику, яка краяла серце і захотіла бачити того чарівника, що так красно грає. Дівчина підкралася до корча і побачила молодого панича, багацько вбраного. Він виглядав дуже нещасним і сумним, а великі сині очі були нерухомі та пусті, ніби неживі. <<Хто тут є?» - несподівано відірвав від уст флейту панич. Дівчина, як сполохана птаха, кинулася навтьоки та його голос спинив її: «Не тікай, якщо ти добра душа, я каліка і не годен тобі причинити зла». Вона повернулася. З того часу дівчина та панич стали зустрічатися крадькома. Вона розказувала йому про небо, форму і колір хмар, ласкаве сонце, змальовувала словом навіть найменшу чічку чи листочок, а він усе те втілював у мелодії, що з кожним днем ставала життєрадіснішою. Ні з того ні з сього дівчина стала уникати його, приходила все рідше і рідше. І тоді панич зрозумів, як йому її бракує, зрозумів і те, що він її палко покохав. Він таки її запитав у чому річ, чого вона так змінилась. Панич дізнався, що вона - кругла сирота, що живеться їй у далеких родичів гірше, як собаці, а тепер вони її тлумлять ще й зате, що бариться довго з водою. Коли панич почув про її нелегку долю, то почав їй приносити гостинці: цукерки, тістечка. А вона не перечила. Вони довгий час, ховавшись від злих очей, зустрічалися на плаї, коло великого каменя, який і до сьогодні в народі звуть Марічкою. Довго вони зустрічалися, поки про їх любов не дізналися пан та пані. Мати благала сина, ламаючи свої білі руки, щоб опам'ятався, не каламутив панської крові. Та все було марно. Панич таки оженився з тією, яку кохав до нестями і ніхто не смів насміхатися чи принизити її, бо сяяла вродою як діамант, що був загублений в полові, а тепер знайдений і вбраний в таку ж дорогу оправу. Паничева мати люто ненавиділа свою невістку, вичікувала нагоди, щоб помститися і позбутися її. І коли її син покинув замок у якійсь терміновій справі на декілька днів, стара пані наказала своїм вірним слугам схопити невістку, одягнути на голову мішок, віднесли до того чарівного каменя, де вона звабила її сина, забили палицями до смерті, а тіло закопали у землю, щоб сліду не лишилося. Слуги так і зробили. Коли нещасна жінка повалилася на землю від ударів і нерухомо впала, вбивці взялись поспіхом копати яму. Та незабаром почувся сильний тріск і з гущі лісу посунув просто на остовпілих від переляку слугів-душогубців величезний ведмідь. У від'їзді панич відчув велику тривогу і поспіхом повернувся додому. Він запитав у матері де його жінка, а пані відказала, що пішла гуляти до лісу. Та панич не поїхав до лісу, бо серце кликало його на галявину до улюбленого каменя, де зустрів свою кохану. Слуги панича зойкнули від жаху, коли вздріли на пагорбі розтерзаних чоловіків та залите кров'ю лице молодої панночки, біля якої спокійно лежав величезний бурий ведмідь. Про побачене жахіття вони розказали все сліпому паничеві. Хотіли вже стріляти у звіра, але пан їх спинив. Ведмідь, почувши людський гомін, помалу встав і пішов собі мирно в гущу лісу. Коли паничеві слуги кинулися до бідолашної жінки, то відразу побачили, що вона ще жива, лише дуже слаба від побоїв. Коли ж побачили свіжовикопану яму, то зрозуміли, що біди наробив не ведмідь, а звірі в людській подобі. Защеміло серце у панича... Поки слуги виносили непритомну дружину, він приступив до ями й намацав палицею її дно. Панич хотів упевнитись, що то не сон, бо не міг вкласти у своїй голові страшної жорстокості рідної матері. Та тільки він діткнув палицею дна, як з-під неї, забила тоненькою цівкою холодна джерельна вода і забила так високо, що дістала паничевого нахиленого обличчя, забризкуючи очі, що почали кліпати. Від несподіванки панич упав горілиць і закричав від радості і болю до нього повертався зір. 1 сонце, як бритвою, розтинало темінь, що сповивала його багато літ. Він упав на коліна перед ямою і щиро заплакав, дякуючи Богу за його великі дива. 1 вчинив панич у маєтку велику розправу: золото, гроші, роздав бідним селянам, а мамі своїй сказав: «Ідіть, мамо, поміж людей і заробіть собі власними руками на кусок хліба. Покуштуйте бідності, за яку ви наказали відібрати життя у своєї невістки, а моєї радості, якої ваш скалічений син дочекався від Бога». По недовгім часі панич розпустив усю живність, що була при маєтку і підпалив усе власноручно. Вогонь знищив решту розкошів: дорогі килими, фоліанти, одяг. Зосталися тільки задимлені цегляно-камінні стіни. А сам разом з жінкою зник із села. Люди говорили, що панич частину багатства роздав бідним людям, а частину закопав у горах, але і до сьогодні ніхто це багатство не знайшов. Маєток, що залишився, люди розібрали й використали у своїх цілях. Але спомин про панича залишився, у селі Суходіл названу вулицю Панська, яка проходить від Лугів до Липовиці. А на тому місці, де височів замок, довго квітували білі нарциси. На галявині кругом чарівного джерела та диво каменя кохання «Марічка» з ранньої весни до пізньої осені цвітуть різні гірські квіти. І до сьогоднішнього дня закохані серця шукають на Панській горі біля каменя та живучого струмочка цвіт папороті. Бо вважають цю гору символом щастя.  

Про це село в ретроспективі можна побачити в цьому старенькому відео, де розповідають про історію та побут села Суходіл

В кінці села Суходіл та  між Липовицею є ще залишки моста від вузькоколійки, це колись був найбільший такий міст-віадук. Нам вдалося знайти його креслення, як він виглядав. Вважається, що його зруйнували в 1915 році РІА після "Великого відступу". 

Зараз тут руїни, але дуже чудова природа. По обидві сторони річки Чечви видніються уровища. Багато чого лишилося за кадром, люди часто за це наголошують в коментаря. Коли наближаєтеся до Липовиці, годі не зауважити стрімко-урвисті гори та глибочезне річище річки Чечви*, що стали природною фортецею для давніх утікачів від непроханих зайд. Річка Чечва, що за тихої погоди наспівує в унісон із птаством дзвінкотливих, тихомрійних пісеньок лісовим пущам і видолинкам, стрімко змінює норов, щойно розкроять небо блискавиці та громи й завихриться у пошесному танці карпатська злива. Із замріяно-ліричного та легітливого ледь не струмка річка перетворюється у жорстоку масу каламуті, що із ревом і погрозливим чваркотом несе у безвість збовтані упереміш гігантські валуни, деревину, кущовиння, злизуючи та проковтуючи все на своєму шляху. Тож за тисячоліття річище не надто водоймистого потічка перетворилося у велетенську непрохідну урвисту упадину. 

Ну ось ми доїхали до Села Липовиця. Умовно це село розділено на дві великі дороги, ми будемо їхати на гору Брустурувату. Коротенько про маршрут можна побачити в цьому відео, на заставці якого можна бачити виїзну стелу села.

Від початку села якщо звернути ліворуч можна потрапити на Ялинівський камінь, котрий  розташований на вершині гори Ялина біля села Липовиця. З вершини каменя відкривається панорама на село Липовицю та частково Суходіл. Ця гора є частиною гірського хребта Стінка де безліч схожих каменюк. 

Липовиця село сповнене легенд і всякою містикою, декілька ми вам розповімо. Легенду про відважну Комарівну старожили переповідають і передають з покоління в покоління. Якщо перша згадка про Липовицю в документах відноситься до ХVІІ ст. (1639 р.), то напади татарської орди на наш край датуються в історичних джерелах 1672, 1676, 1695 роками. У селі й до сьогодні живе декілька сімей з родинними прізвиськами Комар, Комарівський. Чи є до них прямий корінь родоводу від сміливої Олени Комарівни? Стверджувати важко... За селом несподівано спалахнув смолоскип. Цього теплого весняного дня, не підозрюючи небезпеки, селяни господарювали в обійстях і на пасіках. Малюки випалювали чагарники на зарінку та розчищали пасовища... Вторуючи сигнальному вогню, на невеличкій сільській церковці тривожно вдарив дзвін. Вартовий, що прискакав на змиленому коні, луснув, мов батогом, по схвильованих серцях односельців: «Татари!.. Я з вишки бачив чорну масу, що сунеться по чистих лугах і нижніх сухих долах». Люди поспіхом кидали роботу, випрягали воли, виводили худобу зі стаєнь, навантажували на вози або просто на плечі небагатий домашній ужиток і сім'ями тікали в гори. 1 саме в цю страшну годину в молодої господині Олени з Комарівського обійстя почалися роди. Вона вже не в силі була разом з іншими покинути село і молила всіх, щоб її залишили саму. Навіть чоловіка, який приготувався сокирою захищати її життя від поганців, умовила відійти в ліс. Розлючені татари шастали спустілими подвір'ями, гуртами герцували по перелісках та всюди було порожньо. Олена почала заспокоюватися. Та у двері раптом хтось загупав. Вони з тріском відскочили. До кімнати зайшов щуплий татарин. Своїми очима-щілинами обмацав усі кути, позазирав під ліжком та під столом. Не знайшовши нічого цінного, люто розкидав по підлозі кілька поношених одежин і заглянув на піч. О-о-о! - вишкірив жовті зуби, побачивши перелякану жінку. Вигнувся змією, вхопив, мов обценьками, Оленину ногу і потягнув її на підлогу. Вона з остраху й несподіванки ледь не випустила дитину. О, я тебе непогано продам! смикнув за коси татарин Олену до вікна, - молода, здорова.... А твого виродка я зараз.... Він зиркнув по кімнаті й зупинив погляд на високій станві (бочці), наповненій до половини розсолом. Олена притиснула обома руками до себе дитину й мовчазно чекала страшного кінця. Зараз утоплю. Ха-ха-ха! реготав на всю хату людолов, тільки спочатку сам нап'юся. Він узяв з припічка горщик і перехилився в посудину за рідиною. В Олени майнула блискавична думка про порятунок. Вона поставила дитину на ліжко, спритно вхопивши татарина за криві ноги, сторчма перекинула в станву. Тієї ж миті на подвір'ї з'явився другий татарин. Почувши кроки вже в сінях, Олена вихопила з-під лавки сокиру й застигла біля стіни. Зі всього маху рубонула ворога, що наставився до кімнати. Залишатися в хаті небезпечно... Втікати також небезпечно, бо відразу ж помітять і доженуть..... І тут відважна Комарівна зробила дуже сміливий вчинок, щоб врятувати себе і маленьку дитинку. Ніхто з татар не звернув уваги на одинокого вершника, який зовсім невміло сидів на коні й тряс татарською мантією у напрямку лісу. Спохватились тоді, коли Олена вже минула присілкові переліски та поля. Вона вже сиділа серед рідні та своїх односельців і годувала дитину у лісових зарослях на стрімкому схилі Сиглоса. Ця легенда посилає нас до місць де ми були у 2021 та 2023 років. Додамо кілька світлин того напряму, щоб потрапити сюди потрібно звернути праворуч. На фото є шкільний автобус, нещодавно він засвітився в новинах, більше можна глянути тут

Саме тут одить така легенда. Одного разу у селі Липовиця пастушив Андрій Лютак із родини Дудаїв. Того вечора розшукував він у теменях поблизу села черідку худоби, що не поспішала до ясел. Ніч вступила у свої права. У сріблястому мареві місячного сяйва все здавалося казковим. На узвишші Котівець Лютаку причувся дзвін коров'ячих дзвіночків. Туди він і попростував. Густий півморок в колонаді лісових велетнів тільки подекуди пронизували срібні місячні стріли. Нарешті пастух зупинився.... Серед повалених бурею дерев у легкому танку кружляли лісові мавки. Вони співали: Мене мати породила Нехрещеною повила... Тільки це і встиг запам'ятати незваний оглядач казкового дійства, бо на його здивований вигук все зникло.....  

Трохи далі в урочищі Мечищів колись була вакаційна оселя, трохи її історії. Католицька жіноча гімназія м. Бидгощ проробила власними зусиллями роботу, гідному наслідуванню з боку інших університетів – збудувала в красивій гірській місцевості, в Східних Карпатах, в Долинському повіті, на висоті 750 метрів над рівнем моря, великий гостьовий будинок для своїх учнів, в якому можуть комфортно розміститися 70-80 осіб.

Ідея про створення цього будинку був спланований в 1928 році під час поїздки, на чолі з проф. Лехом  Ланцицким.

Під час мандрівки він зупинився біля підніжжя Карпатських гір, в чудових лісах Долинського повіту, в селі Мечище, що над рікою Чечва. Чарівне розташування цього поселення, його м'яке повітря, велика  рівна площа над дзвінкою, гірською річкою і, нарешті, теплий приймання місцевих жителів пробудило бажання  встановити постійний контакт між гімназією м.Бидгощ і Мечищем, і навіть створити тут оселю для молодих гімназистів.

Власники лісів довкола Мечища заявили про готовність підготувати тимчасову оселю для щорічного приймання молоді для відпочинку та навчання, а в майбутньому розчищення і  передачі великої поляни над Чечвою  для будівництва відпочинкових будівель.

І дійсно протягом трьох років поспіль гімназистки проводили літо там, насолоджуючись гірськими пейзажами, свіжим повітрям і гріючись на сонці. Водночас гімназія за допомогою Товариства Колоній Вакаційних зібрали кошти, щоб побудувати свій власний будинок для відпочинку в Мечищі, і в наступному році почалося будівництво. Проект, народжений під впливом вражень від чарівності цієї місцевості чотири роки тому швидко почав реалізовуватись. Будівництво було закінчено влітку 1932 року і група дівчат в цьому році під опікою кількох наглядачів з професорсько-викладацького складу,  уже відправились на відпочинок  до нової оселі.

Освячення відбулося 2 серпня 1932 року. В знак шани через зусилля докладені для будівництва цієї будівлі, вона отримала назву  "Будинок ім..Ванди Рол бейської “

Зараз цього будинку вже немає, оскільки його спалили ще в часи підпілля.

Далі додамо світлини кількох цікавих місць, тут є і кілька водоспадів під назвою "Казарка" і "Казарка нова" ними поділився Sergiy You 

Піднімаючись на полонину Скородну є ще Чечвенські водоспади з правої сторони. На ліву сторону підйом на гору  Скородна з однойменною полониною. Далі маршрут іде на полонину Слобушниця а далі на північний рай шток Аршиці. Яким можна пройти зробивши радіальний похід до водоспадів Нова Казарка і Казарка. Або перейти хребет Аршиця і потрапити на озеро Росохан. З полонини відкривається фантастичними краєвидами на хребет Аршиця

В цих місцях ми натрапили на ще одну легенду. Було це наприкінці ХVІІІ століття. Житель села Липовиця Семкулич, із родини Матків, пізно ввечері повертався з полонини на хребті Аршиця. Праліс оповила темна пелена ночі й скотар тільки інтуїтивно вгадував дорогу. Йти ставало чимраз трудніше. Нараз в урочищі Нередова він побачив слабкий проблиск світла. Став жвавіше прямувати на ясність і скоро опинився на краю галявини. В протилежному кінці горіла ватра. Коли ж Семкулич підійшов ближче, то побачив велетня, який, звившись у кільце лежав довкола вогню. Великий палець ноги лісовик-велетень закусив у зубах. З несподіванки селянин скрикнув і дивний чоловік блискавично звівся на ноги. Він повільно рушив, ніби поплив, в лісову гущавину. Звіявся сильний вихор, який розкидав в різні боки головешки вогнища. Стало темно, а вітер набрав такої сили, що став трощити й валити дерева. Аж вдосвіта, ледь живий, добрався подорожній додому.  Та з легенд ми повертаємося назад в село, на жаль погода починала псуватися і пішов дощ, який чимось асоціювався з цими легендами. 

Нами вдалось знайти світлину цієї хати з різницею у 10 років, додамо від себе де видно, як всохли вишні та дранка покрилася мохом.

    Розповімо про традиції які закладалися в будівництво бойківських осель розповімо. У давнину ґазди поселялися у самім лісі й клали хатчину на пнях. Ґазда спилював кругом смереки, корчував пні, розколював їх і на них клав підвалини й зводив хату у зруб. У зрубі кругляк клав у «кут», кожне дерево просвердлював і бив тиблі. Зверху на зруб клав платви, від так зарубував сволоки, на котрі зверху стелив софіт. Кізли зарубував на краях платви, їх прибивав тиблями, а зверху забивав чопами з ясеня латки на кізли, а витак накривав луб’єм хатчину і притискав зверху латками і їх прив'язував гужвами у краях до нижньої латки.

  Драниці на дах складали у кліточки й зверху навалювали камінням, аби її не крутило, і вони лишилися рівні й добре сохли з осені до літа. Підвалини тесали на чотири сторони, а бруси тесали на дві сторони, сторону котра йшла в середину добре гемблювали, і від того у хаті стіни були гладкі й рівні. Вони собі чекали своєї пори — коли прийдуть майстри будувати хату.       Кликали на будову хати найкращих  майстрів, котрі збудували ни одну хату за своє життя. Майстри приходили до ґазди й питались у нього, що б він хотів мати у ній і тоді ставали на чотири кути хати й кричали: «На діти, на здоров'я, на маржинку». Від так бралиси до роботи. Спершу робили фундамент з каменю, клали підвалини, у їхніх кутах у середині залишали сіль, ладан, гроші, хліб — це мало приносити добро ґаздам, а з надвір клали вугілля і тиньк — з печі де вигоріли недобрі сили.

  Стіни зводили з ковбісів і не клали ковбок серцевиною на двір, бо тоді могли слабувати ґазди в хаті, і добре дивилися, щоб в зруб не трафило дерево з двома серцевинами — це був знак «невмиваного» і вин миг вижити з хати цих газдів. Виводили зруб, пристелювали софіт, платви клали верх софіта, відтак кізлували, кізли прибивали тиблями, відтак на них прибивали латки чопами з ясеня. Дах побивали коленов дранков. Перед хати робили ґанок — вин був укритий головним дахом хати. У зимі, коли сонечко було сьогодні над горизонтом, ґанок допомагав сонечкові гріти у середину хати, а літом сонечко вище стояло, і ґанок не давав перегріватисі хаті. Вікна у хаті були не дуже великі, але їхнього світла ґаздам ставало. Передні двері всюди були масивні й мали дерев'яний замок і до них замикач, котрим відкрили двері з двору. Їх робили невисокими, аби той, хто заходив, клонив голову ґаздам. Ці двері відкривались завжди у середину, а в самій хаті двері були тонші, ширші й вищі  відкривалися лиш на себе. Посередині хати були хороми й з обох боків по хаті в одній з них не клали піч. У такій хаті були столи, лавиці, постіль, скриня, коновки, дійниці, пасківник, путні. Коло дверей стояв «мисник» — шафка з полицями на котрі складали миски, глеки, збанки, кухлі, кружки. Над одвірком хати стояв мисник з мисками, і у хаті миг бути ткацький верстат.

    Одна із таких є хата з села Липовиця Рожнятівського району Івано-Франківської області Київ Пирогів, належала вона Ганні Михайлишин, а побудована в кінці 19 століття. Варто додати що в Селі Липовиця теж є свій музей з інтер'єром старої хати.

   Багато знарядь побуту й одягу знаходяться в музею старожитностей села Топільське, детальніше можна глянути тут

Додамо кілька ілюстрацій зроблених польським дослідником Roman Reinfuss в 1930 роках. Тут зображене звичайне життя бойків того періоду. Окрім того, в село їздило кілька експедицій на початку 20 століття тут був Федір Вовк, він залишив свої досягнення в Сант Петербурзі 

Потрохи ми наблизились до церкви Церква Чуда Архистратига Михаїла, старих фото ми знайшли мало тільки цю світлину 2013 року і фото на фоні церкви.

Тепер трохи більше про цю церкву. Найдавніша місцева дерев’яна церква у селі Липовиця згадується в документі XVII ст. Замість неї у другій половині XVIII ст. збудували новий храм. І саме з його матеріалів у 1871 р. спорудили сучасну святиню.

Будівля зведена у класичному гуцульському стилі – одноверха, хрестоподібна, з п'ятибічними бічними раменами нави. Вінчає головний об’єм церкви восьмигранний барабан, перекритий наметовим дахом. Решта об’ємів перекриті простими ламаними дахами. Дах над бабинцем і вівтарем завершують невеликі маківки.

Споруда реставрована у 1991 і 2013 рр. – стіни пофарбували, дерев’яні вікна замінили пластиковими, баню, восьмерик і дахи перекрили новою бляхою.

Від церкви розпочинається маркований маршрут на гору Брустурувату, позначений він білим та зеленими кольорами. Одразу за цвинтарем зустріли таку картину

Йдемо прямою дорогою в гору милуючись красою села, особливо вразило що тут ще збереглася Бойківщина. Люди досі тримають корови причому у великих кількостях, обробляють поля. Дійсно це село у всіх значеннях вважається мальовничим.

Виходимо вже на ґрунтову дорогу, ту потрібно звернути ліворуч. По дорозі нам трапляється доволі багато і грибів і ось така знахідка у вигляді підкови. Звісно був і дощ, проте це не було завадою.

Трішки підіймаємося в гору до полонини Яворинка, не забуваючи милуватися красою навколишнього. Звідси якраз дуже гарно видно село. Неподалік від урочища Яворинка знаходиться ботанічна пам’ятка природи місцевого значення «Котови», яка отримала свій статус з метою збереження місць зростання ялівцю звичайного.  

Після цього потрапляємо в такий темний ліс, ту дійсно витає якась магія у повітрю. Окремо хочеться згадати за вогняні саламандри, колись вони були занесені до червоної книги, благо зараз їхня популяція відновилася. Ці тварини люблять вологі місця, перед дощем вони доволі часто виповзають і навіть підходять до людських осель.

По дорозі зустрічаємо десятки малі скелі, які приховують ще багато таємниць, тут і залишки людської діяльності, таємничі гроти. Все це фіксували на фотоапарат.

22—24 січня 1915 (за новим стилем) австро-німецькі війська почали наступ у Карпатах, завдаючи два удари: один від Ужгорода на Самбір, інший від Мункачі (Мукачево) на Стрий. Одночасно почався наступ 8-ї армії Брусилова, це призвело до ряду важких зустрічних боїв на гірських перевалах у зимову холоднечу. В перших числах лютого праве крило 8-ї армії захопило ділянку Карпат на лінії Конечна — Свидник — Меджилабірці — Балигород. На південний схід росіянам, навпаки, доводилося тримати оборону,— їм протистояло 13—15 австро-німецьких дивізій. 26 лютого верховне командування російських військ відправили на Південно-Західний фронт 22-й армійський корпус як підкріплення. Наприкінці лютого на крайній лівий фланг Південно-Західного фронту було перекинуто кілька корпусів, які утворили 9-ту армію Лечицького, всього у складі — 8,5 піхотних та 5 кавалерійських дивізій. Завданням цієї армії було відбити австрійський наступ на Дністрі. З рештою росіян вибили з цієї території, і наблизитися сюди на відстань кількох десятків кілометрів змогли тільки в 1916 році.

Одну з таких таємниць вдалося розкрити, допоміг нам в цьому цей шрапнельник. В першу світову війну тут проходили жорстокі бої, за околиці Липовиці, а саме за хребет Аршицю, казали що кров йшла рікою. Найбільші бої тут були в 1915 році в історії вона отримала назву Зимова битва в Карпатах.   У лютому 1915 р. проходили кровопролитні бої між солдатами Російської імперської армії, які базувались на цьому хребті, і вояками Австро-Угорської імперії, головним осередком яких був сусідній хребет Сигліс. До сьогодні вся вершина Явірника пошрамована залишками військових окопів і бліндажів, а під ногами часто можна знайти гільзи від набоїв, залишки військової амуніції. Більше за першу світову в цих околицях описано тут,  це погляд офіцера РІА.

Одна з найважчих боїв відбулася на початку травня 1915 року на Явірнику на висоті понад 1100 метрів. Воював тут 93 піхотний полк австрійського війська, де зазнав втрат, але вистояв, згодом перейшов в наступ. Відомо понад 60 імен, хто загинув на схилах цієї гори. Ось приблизна карта тієї місцевості. Більше про це можна прочитати ту, це буде погляд з встрійської сторони.

Тут додамо світлини з самої вершини гори Брустурувата, і цих здорових каменюк. Одна з цих скель чимось нагадує голову змії, у давнину це могло бути капищем.

Панораму на вершині каменя доволі лячно робити, адже один необережний рух може призвести до поганих наслідків.

Від цього каменю можна спуститися до низу й натрапити на ось таку викладену капличку каменю, про неї мало хто знає

Ми повертаємося назад до низу, щоб відвідати ще одне місце "Липовецький водоспад" знаходиться він трохи далі магазинів в сторону Осмолоди. Висота цього водоспаду сягає майже 2 метри. Місцеві ще його називають гуркало.

Якщо поїхати цією дорогою далі в кінець села і звернути ліворуч можна натрапити на дорогу Липовиця-Ясень. На даний час нею курсують тільки лісовози.

В іншому кінці села в сторону села Ясень є така легенда. Для наших предків існування берегинь лісу, води і землі, лісовиків, мавок, русалок, веселого чугайстра не викликало сумнівів. А тепер це тільки легенди.... Вздовж дороги із Липовиці до Ясеня на узвишші, де починається гора Чута, с невеликий луг, який з давніх часів селяни називають Комедия. Звідки пішла ця назва? Старожили розповідають так. Дуже давно на  цьому місці почала з'являтися незвичайна змія з короною на голові. Дехто розказує, що зміїна королева мала 12 голів. В місячні літні ночі довкола дивного створіння 12 лісових вродливиць-мавок у сріблястому серпанку водили хоровод і співали ніжними і чарівними голосами. Причому мелодії давніх українських пісень виводитись на місцевому діалекті. Таємничі концерти міфічних мешканців приваблювали все більше глядачів. Сміливіші селяни запрошували боязких: «Ходім подивитись на  ту комедию». Скоро про липовецьку химеру дізнались люди з навколишніх сіл. Нарешті дивовижну змію підстерегли й застрелили приїжджі мисливці. Дехто каже, що її спіймали й забрали корону. Ще довгий час, в окремі роки, чулись жалібні мелодії невидимих дівчат. І лише після першої світової війни тут настало затишшя. Та луг і досі називають Комедия.  Зараз ця дорога вже не активна, через руйнування моста у 2008 році, що сполучав ці села. Ці місця дійсно мають якусь таку магію.

На закінчення додам таке відео з нашої експедиції "Бойківські Карпати" тут чудово видно цю дорогу, ми тоді їхали з села Закерничне.

Previous post

Берлоги перлина Рожнятівщини

Next  post

Гора Сергів