Поляниця-Женецький Гук

Кінець літа подарував курорту Буковель доволі теплу й приємну погоду. У такі тихі, лагідні вечори повітря ще зберігало денне тепло, а м’яке світло заходу сонця огортало околиці. Саме в такі миті хотілося без поспіху пройтися набережною Озера Молодості, насолоджуючись спокоєм, віддзеркаленням гір у воді та особливою атмосферою курорту наприкінці літного сезону.

Паралельно з цим, трохи вище, просто на очах виростали сучасні готельно-ресторанні комплекси від Глейшер Хілл, що поступово змінювали вигляд місцевості. Трохи далі простягалася зручна велосипедно-пішохідна доріжка, яка вела до оглядового колеса й відкривала ще більше можливостей для неспішних прогулянок та відпочинку.

Потрохи в голову закрадалися думки, що поки тримається така гарна погода, варто ще кудись вирушити, допоки не почалися осінні дощі. Планів було немало, і небагато — ціла мандрівка на околиці Татарова, а саме до урочища Женецький Гук.

Мандрівку, як завжди, розпочинаємо в районі автостанції Буковелю. Доволі швидко доходимо до полонини омнатик, де перед нами відкривається велична гора Синяк — краєвид, яким ніколи не набридає милуватися.

На полонині перед нами відкрилася колоритна картина: поруч із невеличкою колибою та фермою спокійно паслися молочні корови. Водночас це місце було досить жвавим — довкола перебувало чимало туристів, що додавало поєднання традиційного побуту й активного відпочинку. Тут ми теж зробимо невеличкий відпочинок,щоб насолодитися цією автентичною атмосферу де чути тільки звуки дзвіночків й далеко поодинокі розмови туристів.

Далі рушаємо кам’янистою доріжкою, обабіч якої дзюркотить джерело, що живить річку Студений. Вода місцями трохи затопила шлях, тож іти подекуди було нелегко. Саме тут ми набрали прохолодної, кришталево чистої води й, освіжившись, вирушили далі.

За темним лісом завжди чекає світло, і таким місцем для нас стала полонина Товста на висоті 1377 метрів. Звідси відкрився чудовий краєвид на гору Хом’як, який став приємною нагородою після пройденого шляху.

Це популярна точка відпочинку для туристів: тут зручно перепочити, перекусити й просто помилуватися краєвидами. Полонина 

Тут ми знову звертаємо в ліс і продовжуємо рух у бік полонини Хом’яків, обходячи гору Синяк. Звісно, на цьому відрізку трапляються перепади висоти, проте вони не надто значні й не виснажують. 

Варто додати, що ця стежка надзвичайно мальовнича: дорогою нам траплялися кілька молодих грибів, а також цікаві лісові потічки, які тихо супроводжували нашу мандрівку.

Потроху ми вже підходимо до полонини Хом’яків, проте надовго тут не затримуємося. Швидко минаємо каплицю, що стоїть на полонині, й через зарості крутим схилом спускаємося до лісу. А там уже виходимо на лісову дорогу, яка веде нас далі.

 Нам варто звернути ліворуч і рухатися трохи в бік села Зелена. Саме в цьому місці природа підкинула нам приємний сюрприз — великий білий гриб, який певним чином одразу підняв настрій і став ще одним яскравим моментом мандрівки.

Таким чином ми наблизилися до річки Женецьчик — притоки річки Женець. Це надзвичайно мальовнича місцевість: видно, що річка тече тут уже не одну тисячу років, прорізавши між горами невеликі каньйони. Звісно, цього часу вона була невеликою, але в променях літнього сонця виглядала особливо красиво й спокійно.

Рухаючись в низ течією ми натрапляємо на Женецький Гук — один із найвідоміших і наймальовничіших водоспадів Карпат, він утворився на потоці Женець, що прорізає гірський масив між хребтами. Висота водоспаду близько 15   метрів, а свою назву він отримав від характерного гулу води, який добре чути ще здалеку. Висота стін куди каньйону буде куди вище, що може бути небезпечно знаходитися на йог краю, але ми здобули фото цього водоспаду з дещо іншого ракурсу.

Ми ж будемо спускатися невеличкою стежиною до Урочища Женець, зараз воно стало певним чином комерційним. Через зручне розташування неподалік села Татарів і доступну маршрутну стежку сюди приїжджають як досвідчені мандрівники, так і сім’ї з дітьми чи просто любителі прогулянок на природі.

У вихідні та святкові дні туристів буває помітно більше: люди фотографуються біля водоспаду, відпочивають уздовж берегів Женецького потоку, насолоджуються пікніками чи короткими фотопрогулянками вздовж каньйонів. Влітку й у сезон відпусток потік відвідувачів зростає ще більше, і на доріжках інколи можна бачити численні групи, що рухаються як у напрямку водоспаду, так і у дальші гірські маршрути.

Проте тут не завжди було так жваво. У ХІХ — на початку ХХ століття ця місцевість була маловідомою й відвідувалася переважно місцевими жителями, лісорубами та пастухами. За австрійських часів тут активно велися лісозаготівлі, а потік Женець використовували для сплаву деревини.

Женецький Гук — водоспад порівняно «молодий» за геологічними мірками, але з багатою природною й людською історією. Він сформувався в середині ХХ століття унаслідок потужних паводків і зсувів, які змінили русло потоку Женець.

Ця місцевість вражає поєднанням дикої природи й доступності. Потік століттями вимивав камінь, формуючи вузькі каньйони, кам’янисті русла та пороги. Навколо — густі смерекові та букові ліси, прохолода яких особливо приємна влітку. Стежки тут зручні для прогулянок, але водночас зберігають відчуття справжньої гірської мандрівки.

Також сильно вразила річка Женець котра бере початок ще на схилах карпатських хребтів і є притокою річки Прут. Женець має типовий для гірських річок характер: швидка течія, холодна й чиста вода, кам’янисте русло та численні пороги. Чим далі ми спускалися вниз за течією, тим більше з’являлося ознак комерції. 

Тож ми вирішили повертатися назад у бік Хом’яка, але вже іншою дорогою — обравши спокійніший і більш природний маршрут. Рухаємося на північ, паралельно річці Розкільці, поступово набираючи висоту. Невдовзі виходимо на невелику галявину, звідки відкривається краєвид на гору Круглий Явірник.

Згодом ми знову занурюємося в лісисту місцевість. Дороги у звичному розумінні тут уже не було — старі колії давно вимиті дощами. Поступово сам підйом ставав все тяжчим, це нагадало підйом на гору Кінь Грофецький. Далі починається густий ліс: подекуди крізь щільні крони все ж пробивалися літні сонячні промені, що створювало особливу фентезійну атмосферу.

Ближче до вершини перед нами постала дивна й трохи містична картина: викривлені дерева, немов застиглі в химерному танці, тягнулися в одну сторону.

Зазвичай у горах чи лісах трапляються лише поодинокі випадки дивної деформації стовбурів, коли дерево росте не рівно вгору, а набуває химерних форм. Тут, на цій полонині Хом’яків, таких дерев – десятки, які нагадують природні скульптури, викликаючи подив і захоплення.

Явище може мати кілька пояснень, серед яких і сильні вітри, які у молодому віці деревини могли спричинити нахили і викривлення, особливості ґрунтів та кам’янистої основи, що змушують коріння шукати собі шлях і тим самим “крутити” стовбур, кліматичні умови Карпат, зокрема різкі перепади температур та велика кількість снігу взимку.

Такі місця заслуговують на увагу як цікавий природний феномен. В наших продовжити дослідження та зібрати більше матеріалів про подібні випадки на Прикарпатті, адже саме масовість явища на Хом’яках робить його особливо унікальним

Поступово ми виходимо з цього таємничого лісу й уже вдруге за день опиняємося на полонині Хом’яків. Тут погода з сонячної швидко змінилася на похмуру — небо затягнулося, й збиралося на дощ. Траву поволі хитав легкий вітерець, додаючи полонині відчуття тривожного спокою. Праворуч, у далині, велично вимальовується славнозвісна гора Хом’як, а праворуч здіймається масив Синяка. 

На цій полонині також випасали корову, і ця проста сільська сцена дивно гармоніювала з навколишніми горами. Ми зупинилися тут трохи довше, дозволивши собі бодай на мить відчути спокій і розчинитися в тиші простору. Втім, десь позаду постійно лунали кроки й голоси туристів — потік людей не вщухав, що й не дивно для такого популярного маршруту, де дикість природи тісно переплітається з людською присутністю.

У далині чітко виднівся Хом’як. Навіть із цього місця, при двадцятикратному зумі, можна було розгледіти людей на його вершині. З такого ракурсу гора нагадувала величезний мурашник: крихітні постаті безперервно рухалися, мов маленькі мурахи, а витоптані стежки виглядали як тонкі доріжки, прокладені працьовитими істотами.

Наприкінці,тут, ми ще раз озирнулися довкола. Особливо вразила картина корів, що спокійно паслися просто на тлі гори. Карпати злилися в єдину гармонійну сцену.

Ми знову поринули в ліс. Десь у далині розгортався глухий гуркіт грому, а хмари ставали дедалі густішими. У повітрі відчувалася напруга. Хоч ми й поспішали, все ж встигали зупинятися, щоб зняти ці прекрасні стежки, які ведуть у бік села Поляниця. Так ми дісталися підніжжя гори Томнатик — а з гори, як відомо, завжди легше спускатися, тож далі йшли швидко.

Ми дійшли до невеликої річки Богдан. Наприкінці літа вона була невеликою, проте все одно нагадувала про свій гірський характер — холодною водою, кам’янистим дном і швидкою течією.

Останньою родзинкою цієї подорожі став водоспад Богдан. Саме тут нас наздогнав дощ, тож атмосфера склалася особлива й дещо незвична: під краплями дощу та в напівтемряві ми робили знімки на довгій витримці, ловлячи рух води щоб все це зафіксувати у фото.

Чим ближче ми підходили до села, тим сильнішим ставав дощ, тож ми були змушені сховатися під мостом. На диво, саме це дало змогу побачити чарівний куточок річки, а вже за мить ми опинилися в самому селі.

Таким чином наша мандрівка підійшла до кінця. Надворі вже сутеніло: сонце поволі заходило, одне за одним загорялися ліхтарі. Саме в такій атмосфері ми рушили в бік автостанції в Поляниці. Символічним завершенням стало побачити ЗАЗ-965, або, як його ще називають, «Запорожець» — колишній символ подорожей, ніби мовчазне нагадування про те що рух це життя, висновки робіть самі.

Previous post

На Малий Горган