Embedded Files
На кінець осені погода була ще досить теплою, тож треба йти у нову мандрівку, яка розпочинається у Буковелі, а попереду на нас чекає шлях у бік Рожнятівщини. Місця, де ми зможемо досліджувати нові, ще незвідані дороги та відкривати для себе зовсім інші місця, не схожі на ті, до яких ми вже звикли бачити тут на околицях Поляниці.
Свій маршрут традиційно розпочинаємо від автостанції Буковель. Рухаємося у напрямку центру, проте, не доходячи до нього, звертаємо трохи ліворуч. Звідси стежка поступово веде нас угору — до урочища «Верхня резиденція». Саме тут відкривається чудова панорама на Поляницю та знайому багатьом мандрівникам гору Хом’як.
Трохи вище вже проходить траса R2, прокладена на схилах гори Буковель висотою 1129 метрів. Тут розташовані дво крісельні витяги: на 2 особи (808 осіб за годину). У цю пору здається, що час тут на мить завмер: усе довкола ніби готується до майбутнього зимового лижного сезону, тільки холодний вітерець нагадує про майбутню зиму.
Траси на цій горі легкі (сині) та середнього рівня складності (червоні). Східна та центральна частини гори розраховані на любителів зимового катання, складнішим спуском є західний. Піднявшись витягом №1R, можна також спуститися трасою для могулу (спеціальним горбистим спуском).
Далі швидко спускаємося до основної дороги в Буковелі й прямуємо в обхід озера Молодості. Позаду, вже десь на другому плані, поступово залишається комплекс Gleіcher Hill і сам Буковель, який поволі зникає з поля зору, поки ми продовжуємо нашу мандрівку
Поступово перед нами з’являється велике оглядове колесо, яке добре помітне здалеку. Раніше ми ще не згадували про цю локацію, тож саме час зупинитися на мить і трохи розповісти про нього та про те, чим воно приваблює відвідувачів.
Оглядове колесо в Буковелі — одна з найпомітніших сучасних атракцій курорту, розташована біля Озеро Молодості. Його встановили як частину розвитку літньої туристичної інфраструктури, щоб відвідувачі могли побачити курорт і навколишні Карпати з висоти. Колесо має висоту близько 45 метрів, тому з кабінок відкривається широка панорама
Кабінки зроблені закритими та комфортними, тому кататися можна у будь-яку пору року — і влітку, коли навколо зелені схили та озеро, і взимку, коли весь Буковель вкривається снігом та вогнями лижного курорту.
З часом колесо стало одним із символів сучасного Буковелю. Багато туристів піднімаються на нього не лише заради атракціону, а й щоб зробити панорамні фотографії курорту та Карпатських гір.Вечором тут відкривається геть інша атмосфера фото якої додамо трішки нижче
За кілька метрів позаду оглядового колеса ми майже опинилися на околиці курорту — туристів тут практично немає. Лише кілька робітників на будівництві п’яти нових готелів нагадують, що життя тут не зупиняється. Дорога далі прямує прямо до другого озера, ведучи нас у тихіші, ще не розкручені куточки Буковелю.
Пройшовши ще кілька сотень метрів, ми минаємо друге озеро. Саме тут асфальтована дорога раптово закінчується і далі переходить у ґрунтову. У цьому місці встановлено шлагбаум з охороною. Втім для пішоходів чи велосипедистів це майже не створює перешкод — обмеження фактично стосується лише автомобілів, тож шлях далі залишається відкритим.
Згодом з’ясувалося, що заборона тут встановлена не просто так. Попереду розташована ділянка, де ведуться лісозаготівельні і будівельні роботи. Саме тут працює місцева пилорама, тож час від часу дорогою рухається техніка, яка вивозить деревину і не тільки.
Далі дорога ще залишалася більш-менш придатною для руху й відносно сухою. Зовсім недавно ці місця були глухими заповідними хащами, де чути було лише гуркіт лісовозів та шепіт гірських потоків. Але сьогодні панорама змінюється на очах. Коли виїжджаєш за межі звтчного Буковелю в бік перевалу «Столи», тиша Карпат усе частіше переривається гуркотом важкої техніки.
Дорога, що веде вгору, ще залишається подекуди дикою, але вже відчутно «приборканою». Місцями вона цілком придатна для руху й залишається сухою навіть після дощів — це результат перших етапів великого будівництва.
За планом, цей шлях довжиною майже 29 кілометрів має стати справжньою артерією регіону. Уявіть собі: замість розмитого гравію — ідеальне сучасне покриття, замість небезпечних урвищ — продумані безпечні повороти. Проєкт вартістю 6,6 мільярда гривень обіцяє не просто асфальт, а повноцінну європейську інфраструктуру з велодоріжками. Це відкриє шлях не лише автомобілістам, які втомилися від заторів у пік сезону, а й прихильникам екологічного відпочинку на двоколісному транспорті.
Головна мета цієї дороги — не просто комфортний проїзд, а ключ до серця нового рекреаційного велетня. Поляницька сільська рада вже активно готує ґрунт для створення нового курортного комплексу в районі села Бистриця. Це амбіційне розширення самого духу Буковеля, яке з’єднає Надвірнянський район із вже наявними трасами в єдину мережу.
На схилах біля Бистриці планують прокласти близько 180 кілометрів лижних трас. Під забудову сучасними готелями та котеджними містечками виділено колосальну площу у 600 гектарів.
Поки що тут триває підготовча робота йдуть певні дискусії громадськості за суми бюджету. Але вже зараз зрозуміло: коли дорога через перевал «Столи» буде завершена, мапа Карпат зміниться назавжди. Бистриця перестане бути віддаленим гірським селом, перетворившись на епіцентр зимового драйву та літнього релаксу, зробивши відпочинок у горах доступнішим, масштабнішим і набагато комфортнішим.
Деякі джерела повідомляли про значну суму фінансування та тендер, що викликав суспільний резонанс. Проте Державне агентство відновлення та розвитку інфраструктури спростувало частину повідомлень про плани будівництва саме цієї дороги за вказану суму, заявивши, що деякі деталі розповсюджувалися некоректно. У держбюджеті на 2026 рік кошти на цю дорогу наразі не закладені, проте проєктування та юридична підготовка територій під курорт тривають.
Ми ж рухалися цією дорогою, що простягнулася вздовж річки Гнилички, у напрямку Бистриці, а десь ще далі — до Осмолоди. Чим далі ми просувалися вперед, тим менше ставало слідів людської діяльності: лише подекуди траплялися невеликі дерев’яні містки через потічки чи свіже місце вирубки лісу.
На середині до перевалу «Столи» дорога стала зовсім розбитою й майже непридатною для подальшого руху, в очевидно тут ще техніка толком не працювала. Тож ми вирішили звернути ліворуч і вузькою стежкою почати підйом угору — до полонини Довга, що лежить на висоті приблизно 1350 метрів над рівнем моря. Звідси наша мандрівка поступово переходила з дороги у справжню гірську стежку.
Гірська стежка була добре помітною лише на початку підйому. Далі вона поступово губилася серед молодого заросляку, а подекуди переходила й у справжній ліс. У таку похмуру погоду там ставало доволі темно й тихо, ніби дерева навколо ще більше згущували атмосферу.
Та вже ближче до кінця підйому стежина знову почала чітко вимальовуватися і зрештою вивела нас із тіні лісу на світло — просто на простори полонини.
На сідлі між полонин перед нами відкрився доволі гарний краєвид. Позаду добре проглядалася полонина Багатська, а трохи нижче, під самісіньким лісом, можна було помітити невелику сироварню, що сховалася серед гірських схилів.
У теплу пору року тут літує пан Василь — поважний чоловік із вусами та капелюхом, який по-своєму творить справжню магію карпатського «білого золота». Саме влітку він господарює на полонині, тримає корови та займається виготовленням смачних домашніх сирів. У мандрівників тут є нагода не лише придбати свіжу продукцію, а й скуштувати справжнього гірського молока, яке в таких місцях смакує по-особливому.
Та це було ще не все. Головною родзинкою цього місця став краєвид, що відкривався десь там, у далечині. На горизонті чітко вимальовувався Братківський хребет, який додавав цій панорамі справжнього гірського масштабу та особливої атмосфери.
Братківський хребет — один із віддаленіших і менш відвідуваних гірських масивів Українських Карпат. Він розташований у центральній частині масиву Горгани, між долинами річок Бистриця Надвірнянська та Чорна Тиса.
Найвищою вершиною хребта є гора Братківська Велика. Це одна з найвищих точок у Горганах. Сам хребет простягається на кілька десятків кілометрів і відомий своїми кам’янистими розсипами — так званими ґорґанами, великими полями каміння, які є характерною рисою цього гірського району.
Саме тому, коли десь із полонин чи гірських хребтів на горизонті з’являється силует Братківського хребта, він одразу привертає увагу — його довгі хвилясті гребені виглядають дуже велично серед карпатських просторів.
На цих полонинах дув доволі сильний вітер, що налітав із боку Закарпаття.Попривсе ми ще деякий час милувалися відкритими гірськими просторами, а потім рушили далі поганою ґрунтовою дорогою. Її сильно розбили джипи та квадроцикли — на жаль, це вже стало помітною проблемою для багатьох карпатських полонин.
Попереду краєвид набував майже нереальної атмосфери: усе навколо нагадувало кадри з якогось постапокаліптичного фільму. Земля була розбита колесами, а замість піщаних дюн здіймалися осінні гори з поодинокими слідами людської присутності.
Далі вже починається полонина Довга. На самому її початку, десь серед кущів, був прихований старий межовий камінь 19/1. Він ніби створював символічну межу між полонинами, нагадуючи про давні поділи цих гірських земель між державами.
Такимчином нас зустрічає Полонина Довга назва якої походить від її витягнутої форми — вона простягається довгою смугою вздовж гірського хребта, звідки й виникла назва «Довга». Історично ці місця використовувалися місцевими жителями як літні пасовища для худоби.
Варто також зазначити, що з цієї полонини краєвиди відкриваються вже у бік міста Яремче. Звідси добре проглядаються знайомі нам вершини — Синяк та Малий Горган, які чітко вирізняються на горизонті серед карпатських хребтів.
Гора Довбушанка
Гора Малий Горган
Сьогодні полонина залишається доволі дикою та малолюдною, адже основні туристичні маршрути проходять трохи осторонь. Саме це й додає їй особливої атмосфери — тут легко відчути справжню тишу Карпат, де вітер, трави й далекі гірські панорами створюють відчуття повної віддаленості від цивілізації.
На хребті варто враховувати і ще одну важливу особливість — з водою тут можуть виникати труднощі. Частина джерел на полонинах і схилах є сезонними, тож у суху пору або наприкінці осені деякі з них можуть пересихати. Саме тому, вирушаючи сюди, запас води краще продумати заздалегідь.
До кінця полонини Довгої ми дісталися доволі швидко. На годиннику вже була 16-та, а наприкінці листопада дні стають особливо короткими, тож потрібно було поступово завершувати маршрут.
Так ми вийшли до кемпінгу Шале «Сіан» — місця, яке серед гір виглядає по-особливому атмосферно. Тут, за попереднім замовленням, можна скуштувати авторські страви, відчути справжню магію карпатського затишку, а за бажання — залишитися з наметом, прийняти гарячий душ, підзарядити гаджети й навіть познайомитися з місцевим чотирилапим другом — челобакою Коржиком. У тепліші пори гостинно приймає пані Ірина Бодня і там ще є котик.
Втім, пізня осінь внесла свої корективи: цього разу все було зачинено, тож повною мірою відчути атмосферу цього місця нам, на жаль, не вдалося.
Звісно, попереду, поміж лісів, нас уже манила наступна полонина — «Плоска». Хотілося йти далі, відкривати нові краєвиди та продовжити цю мандрівку ще хоча б на кілька кілометрів, хоч і гіршими дорогами. Та цього разу час був не на нашому боці: у найгіршому випадку повертатися довелося б уже в повній темряві серед гір, а така перспектива наприкінці осені — не з найкращих. Тож довелося вчасно зупинитися й залишити цю полонину як привід повернутися сюди знову.
Вже на зворотному шляху нас чекав ще один несподіваний епізод — ми зустріли вужа, який у цю пору був уже зовсім малорухливим і не надто активним. Наприкінці осені прохолода в горах дається взнаки навіть таким мешканцям лісу, тож він спокійно лежав на нашому шляху, ніби теж проводжав цей день до завершення.
Ось ми й повернулися до того місця, де раніше звертали на полонину Довгу. Звідси знову довелося рухатися лісом, але цього разу все навколо вже виглядало зовсім інакше. Сонце поволі хилилося до заходу, і атмосфера ставала якоюсь незвичною, майже містичною — ніби ми на мить перенеслися у давні часи, коли цими дорогами ходили гуцули та опришки.
Особливо запам’яталася сама дорога — моментами розбита, важка для проходження, вкрита слідами квадроциклів, коней і людських ніг. Усе це лише підсилювало відчуття дикої, справжньої Карпатської мандрівки, де природа й люди залишають свої сліди на одній і тій самій стежці.
Далі наш шлях пролягав уже поміж лижними трасами. Спершу ми вийшли до 11-го підйомника, а звідти почали поступовий спуск униз — у напрямку другого озера, куди й мали повернутися вже майже до самого низу.
Від лісу далі стежина виходить на прокошену траву поміж снігових гармат, і йти тут уже значно приємніше. Легкий із сторони Синяка вітерець обдуває схили, а десь далеко внизу лише ледь долинає шум Буковелю, який на мить може відволікти від гірської тиші.
Униз ми спустилися саме в ту мить, коли на гори вже остаточно опустилася ніч. І зовсім скоро, минувши третє озеро, опинилися вже на березі Озера Молодості.
Увечері тут панує зовсім інша атмосфера — тиха, спокійна й навіть трохи футуристична. У період міжсезоння людей майже немає, і здається, ніби весь простір навколо завмирає. Єдине, що порушує цю тишу, — це легкі хвилі на воді та плавна зміна кольорів підсвітки на оглядовому колесі, яке мерехтить у темряві над озером.
Варто також додати світлини, які були зроблені тижнем раніше на Google Pixel. На них оглядове колесо показане вже з трохи іншого ракурсу — зі сторони Гуцул Ленду, що дозволяє побачити цю локацію ще по-іншому та краще відчути її атмосферу.
Особливо ефектно все це виглядає в ті моменти, коли оглядове колесо підсвічується кольорами українського стяга — синім і жовтим. У вечірній тиші така підсвітка додає цьому місцю ще більше краси, символізму та особливої атмосфери.
Повертаючись назад у сторону центру, ми минаємо аквапарк «Мавка», який навіть у вечірній тиші нагадує про жваве життя курорту та його сучасну туристичну атмосферу.
Аквапарк «Мавка» — це одна з новіших сучасних локацій Буковелю, яку відкрили на початку 2025 року. Оформлений у стилі карпатської магії та лісової тематики, натхненної образом мавки. Усередині є водні гірки, хвильовий басейн, SPA-зона та інфініті-басейн із краєвидами на гори. У міжсезоння ця локація особливо контрастує з тихою атмосферою вечірнього Буковелю, додаючи маршруту ще трохи сучасного футуристичного настрою.
Наступною й уже останньою локацією цього дня, де ми вирішили затриматися трохи довше, став вечірній ринок «Променад». Саме тут, серед вогнів курорту та вечірньої атмосфери, наша мандрівка поступово наближалася до свого завершення.
Вечірній ринок «Променад» — це місце, де навіть після заходу сонця Буковель продовжує жити своїм особливим ритмом. Тут панує тепла й затишна атмосфера: вогні, запахи їжі, музика та неспішний рух людей створюють відчуття маленького гірського вечірнього містечка. Саме ця локація стала гарним фінальним акордом нашої мандрівки, де після довгого дня серед гір можна було ще трохи відчути контраст між дикою природою та сучасним життям курорту.
Після такого насиченого дня ми вже без зайвих зупинок швидко минаємо ресторан «Тбілісо», спортивний майданчик і прямуємо далі у бік першого паркінгу. Саме звідси наша мандрівка поступово виходить на фінішну пряму, залишаючи позаду і гірські стежки, і вечірні вогні Буковелю.
Так завершилася ще одна наша мандрівка — насичена новими дорогами, незвичними краєвидами та зовсім іншою стороною Буковелю, яку бачать далеко не всі. Попереду ще багато нових стежок, полонин і гірських історій, до яких ми обов’язково повернемося.
Через певний збіг обставин наша наступна мандрівка на гору Поска відбулася лише через два тижні після завершення гірського сезону вже в 2026 році. Здавалося б, весна вже остаточно вступила у свої права, однак природа вирішила нагадати про зиму.
Напередодні Великденя погода виявилася напрочуд мінливою. Кілька днів перед святом принесли сніг, і гірські схили знову вкрилися білою ковдрою. Саме тому наша подорож отримала особливий настрій: замість очікуваної весняної зелені нас зустріли засніжені стежки, холодне повітря та майже зимові краєвиди.
Традиційно у міжсезоння тут небагато відвідувачів, особливо навесні, коли туристичний потік який згасає після зими. Проте цього разу особливо незвично було бачити майже порожній Променад та тихі околиці озера Молодості.
Дороги, які ще зовсім недавно були переповнені автомобілями, тепер виглядали майже безлюдними. На узбіччях не було звичних черг, а на парковках залишалися лише поодинокі машини. Подекуди складалося враження, ніби весь курорт на короткий час завмер і відпочиває після насиченої зими.
Зменшення руху транспорту також винуватим є збільшення вартості пального, повязаного в результатів війни на блиському сході.
Ми рухалися вже звичною дорогою між Буковель та Бистриця. За зимовий період будівництво дороги тут майже не просунулося, і помітних змін уздовж маршруту практично не було.
Єдиним винятком залишалася лісозаготівля. Час від часу на узбіччях можна було побачити складені колоди, техніку та роботу місцевих пилорам. Саме вони створювали відчуття, що навіть у міжсезоння життя в цих місцях не зупиняється повністюс.
Чим ближче ми підходили до урочища Столи, тим гіршою ставала дорога. Місцями вона була розбитою, а подекуди доводилося обходити багнюку та каміння. До цього додавався сильний вітер, який особливо відчувався на відкритих ділянках.
Приємною несподіванкою на цій ділянці стало маленьке озерце, заховане обабіч дороги. Воно виглядало дуже тихим і спокійним, ніби спеціально залишеним тут для короткого перепочинку серед суворих гірських краєвидів.
Поступово ми дійшли до межі територіальних громад сіл Поляниця та Бистриця. Саме тут уздовж дороги почало з’являтися дедалі більше попереджувальних знаків, які нагадували про складність цієї ділянки маршруту.
Дорога була буквально вибита серед гори. З обох боків добре проглядалася оголена скельна порода, а сам шлях виглядав вузьким і доволі суворим. У таких місцях особливо відчувається, наскільки непросто прокладати дороги в гірській місцевості, де природа постійно нагадує про свою силу.
Уже вдалині село Бистриця зустрічало нас краєвидами на гори Скалки та Магловець. Їхні схили добре контрастували з темним лісом і весняним небом.
Доволі швидко ми дійшли до річки Пікун Нижній, а це вже були околиці села Бистриця. Згодом на шляху з’явилася і річка Довжинець.
Вода тут виглядала настільки чистою та прозорою, що здавалося, ніби її можна пити просто з річки. Каміння на дні було добре видно навіть на глибині, а сама течія залишалася холодною після недавнього снігу в горах.
Саме тут потрібно було звернути ліворуч і перейти річку. Взимку зробити це вбрід майже неможливо через сильну течію та холодну воду, тому доводиться шукати місток. Якщо ж поблизу його немає, тоді залишається інший варіант — знайти повалене дерево і вже переходити по ньому.
Нам довелося скористатися саме таким способом. Дерево лежало приблизно на висоті трьох метрів над річкою, тому перехід вимагав обережності. Унизу шуміла вода, а слизька кора та залишки вологи лише додавали гострих відчуттів.
Звідси дорога вела через ліс, і саме ця ділянка виявилася найважчою за всю подорож. Ліс був завалений старими сухими деревами, через що доводилося постійно обходити стовбури та шукати зручніший шлях. До того ж підйом угору був доволі стрімким, тому рухатися ставало дедалі важче.
Саме тут ми натрапили ще на одну цікавинку — кілька молодих дерев були дивно зігнуті та переплетені навхрест. Виглядало це досить незвично, тому важко було зрозуміти, чи це природа так постаралася, чи, можливо, залишилися якісь сліди діяльності людей або тварин..
Таким чином наша мандрівка привела нас дорогу на сідло між горами Довга та Плоска. Це місце зустріло нас справжньою зимовою казкою: довкола панувала тиша, а схили були повністю вкриті снігом. Подекуди він сягав аж до колін, змушуючи рухатися повільніше, але водночас додаючи цій ділянці особливої атмосфери пригоди.
Далі наш маршрут пролягав у напрямку Осмолода, стежкою, що вела до гори Плоска. Попри зимову прохолоду, дорога дивувала контрастами: просто під ногами крізь сніг пробивалися тендітні крокуси, ніби нагадуючи про близькість весни. А десь у далині відкривалися широкі краєвиди на Закарпаття — з його хвилястими гірськими хребтами, що губилися за обрієм і додавали цій мандрівці відчуття простору та свободи.
Трохи далі, нижче схилом у напрямку Закарпаття, перед нами відкривається ще одна мальовнича локація — полонина Плоска.
Сніговий покрив тут часто буває глибоким — подекуди сягає колін і більше, особливо після заметілей. Через відкритість місцевості вітер вільно гуляє полониною, перемітаючи сніг і створюючи хвилясті замети. У ясну погоду це місце дарує панорамні краєвиди на Закарпаття, а взимку обрії здаються ще ширшими й чистішими.
Десь перед самим підйомом на гору Плоска ми натрапляємо на невелику колибу — традиційне пастуше житло, заховане серед гірського схилу. Вона виглядає просто і навіть трохи суворо: дерев’яні стіни, притрушений снігом дах і тиша довкола, яка лише підкреслює її самотність серед зимових просторів.
Окрему атмосферу додають сліди диких тварин — зайців, лисиць чи оленів, які іноді можна побачити на свіжому снігу. Людей тут узимку майже немає, тому відчуття дикої природи стає особливо сильним.
Ще кілька кроків — і ми вже на вершині гори Плоска. Тут нас зустрічає несподівано затишна картина: серед засніжених просторів стоїть дерев’яна гойдалка, а поруч — невеликі будиночки, що додають цьому місцю особливого шарму.На фоні цього всьог десь далеко позаду видніється гора Довбушанка.
Саме тут, на вершині гори Плоска, особливо доречною стала панорама, яку ми зробили на 360 градусів. Вона дозволяє повністю передати масштаб і красу цього місця — адже звідси відкривається безперервний краєвид у всі сторони.
Повернення відбувається тією ж стежкою, що тягнеться вздовж гірського хребта — природної межі між Івано-Франківська область та Закарпатська область. Цей відрізок маршруту має не лише мальовничу, а й історичну цінність. Ідучи ним, легко уявити, як змінювалися кордони та епохи, залишаючи по собі лише ледь помітні сліди.
Ще близько ста років тому цей хребет виконував роль державного кордону між Чехословаччина та Польща. Про це й сьогодні нагадують старі прикордонні стовпці, подекуди збережені вздовж маршруту. На них можна розгледіти символічні позначки — герби, цифри чи інші знаки, що колись визначали межі між державами.
Поступово ми занурюємося в ліс, який розкинувся між вершинами Плоска та Довга. Після відкритих просторів вершини цей відрізок здається зовсім іншим — тихішим, затишнішим і трохи загадковим.
Сніг тут лежить рівніше, приглушуючи кроки, а дерева створюють природний коридор, що веде нас далі вниз. І хоча ми вже серед лісу, час від часу між стовбурами відкриваються просвіти — крізь них можна побачити далекі обриси Закарпаття з його гірськими хребтами.
Поступово стежка виводить нас на вершину гора Довга. Після тривалого підйому відкритий простір сприймається особливо гостро — вітер стає відчутнішим, а краєвиди ширшими й глибшими.
Озирнувшись назад, у далечині можна побачити силует гора Плоска — вона вже здається трохи віддаленою, ніби нагадування про пройений шлях. Попереду ж, серед гірського пейзажу, поступово виринає Шале Сіан — затишна точка серед дикої природи, яка символізує наближення до відпочинку після насиченого маршруту.
Шале Сіан
Гора Плоска
Перед нами розгортаються широкі панорами: хвилі хребтів, що губляться на горизонті, м’які лінії полонин і безкрає небо над головою.
Братківський хребет
Гора Хомяк
Далі маршрут вирівнюється, і ми вже без поспіху рухаємося просторами полонина Довга. Після підйомів і складніших ділянок ця частина шляху дарує довгоочікуване відчуття легкості та спокою.
Тут не хочеться поспішати — кожен крок стає можливістю зупинитися, озирнутися довкола й по-справжньому відчути гори.
З гори Довга маршрут поступово занурюється в ліс і веде нас у напрямку буковельських трас. Після відкритих просторів полонини цей перехід відчувається особливо контрастно — стежка знову ховається серед дерев, а навколо панує тиша, порушувана лише хрускотом кроків.
У цю пору все довкола вкрите снігом і скуване морозом. Гілки дерев обтяжені білою ковдрою, а дрібні струмки, що трапляються на шляху, вже сховані під тонким шаром льоду.
З лісу виходимо на траси, які виглядали досить незвично. Схили, яких ще кілька тижнів тому були вкриті сотнями лижників та сноубордистів, тепер стояли порожні. Лише подекуди на окремих ділянках ще залишалися смуги снігу, що нагадували про нещодавній сезон. Підйомники мовчали, а широкі траси здавалися надто просторими без звичного руху та галасу.
Минає ще трохи часу — і ми поступово спускаємося до Буковель. Після тиші гір це місце здається зовсім іншим світом, але водночас саме тут маршрут знаходить своє логічне завершення.
Спершу стежка виводить нас до одного з озер курорту — тихого й спокійного, прихованого серед схилів. Звідси ми продовжуємо рух до озеро Молодості — одного з найвідоміших місць у цій місцевості. Його гладь, навіть у холодну пору, зберігає особливу атмосферу рівноваги та спокою.
Подорож завершується спокійно, але залишає після себе головне — бажання повернутися знову.
Previous post
Page updated
Google Sites
Report abuse