Похід до Зарваниці

Перша піша проща в яку ми збираємося йти, має розпочинатися в селі Коршів, її тривалість близько 90 кілометрів. Користуючись гуглом складаємо приблизний маршрут, проте ми будемо йти з людьми котрі йдуть вже не вперше, знають де скороти.

На годиннику 6:00, 25 серпня 2015 року, допаковуємо в рюкзак всі речі, спальники. Розпочинаємо свій маршрут з села Ліски на Коломийщині це поруч з Коршевом.

Паралельно цьому знімаємо відеоблог про похід, таким чином доходимо до села Коршів. Було домовлено збиратися біля школи на 7:30.

Приблизно в 9-тій годині ми стартували з Коршева, до села Жукотин ми дійшли доволі швидко по дорозі бачимо церкву Святого Воскресіння. Сучасну церкву збудовано та освячено у 1845 році. Була парафіяльною. У 1939 році церква була добудована і відтоді вона має незмінний зовнішній вигляд. 

Наступним село буде Жуків, йдемо полями, складається враження, що вони безкраї, чергування колишніх колгоспів чи полів.

Біля уїздного знаку села Жуків, робимо невеличкий привал, оскільки обігнали значну частину людей. Інтернет в цих краях відсутній, ну і батарею потрібно економити.

Це гарне село зі своїми пам'ятками, колись в цьому селі був замок та маєток пана. Іншою пам'яткою є церква святого апостола Івана Богослова.

В 1944 році тут проходили великі битви, на честь цього в селі побудували меморіальний комплекс. Після революції у 2014 році такі пам'ятники починають зносити. Леніна вже декомунізували, тепер починають зносити пам'ятники радянському солдату.

Проходимо село Жуків, тут людей доволі мало оскільки більшість обігнали, погода була доволі спекотна по де-не-де полях зустрічали людей.

На полях росло багато такої аличі, можна було по дорозі поїсти. Перші селфі на імпровізованому штативі переробленому із телескопічної ручки.

Тут нас трішки догнали люди, в той час були одні розмови про війну на сході, тоді якраз тривала битва за Марінку. Вчитель із села Коршів розповідав що таке вантаж 200, 300 і як це перегукувалося із зоною ато.  Дивним чином по дорозі ми зустрічали схожі пейзажі з Донбасом за вийнятком териконів. Вигоріла земля, дим десь там в далечині.

Перед самим Обертином, тут поєднувалися потоки людей котрі йшли з Косова, Коломиї та нашого потоку з Коршева. Багато хто з людей писали на асфальті такі речі, ідентично і малювали на дорожніх знаках. Зустрічали знаки в яких були дірки від куль.

В Обертині трохи відпочиваємо в парку, близько 1.5 годин. Сам парк знаходиться неподалік від центру, на початку містечка зі сторони Коршева.

З Обертина є куди йти до Герасимова, по дорозі вже бачимо залежні вапняку, що свідчить про наближення до річки Дністер. Праворуч в далині видніється село Гаврилів.

Пощастило сфотографувати дорогу перед селом Герасимів, праворуч височіли горби, де відкривався вид на село.

В самому селі було доволі людно, по декуди в селі ми могли набрати води, небайдужі мешканці часто пригощали яблуками. В той час дорогою священники правили служби.

Село Герасимів є дуже цікавим перше що ми зустрічаємо це так мальована зупинка в українському стилі, правда присутні звичайних проблем сміття. Хороший приклад модернізації старих радянський автобусних зупинок.

Далі йде не менш цікава хатина, її видно здалеку. Ця хатина має традиційний покутський стиль, на додачу розмальована орнаментами. На подвір'ї є безліч елементів зроблених з пластикових пляшок.

В центрі села є такі пам'ятники, перший з них це символом України представлені козаком, Ісусом та бійцем української повстанської армії. Інший котрий менший зведений на честь радянських солдатів.

По трохи сонце заходило, ми трохи зупинилися в селі Герасимів біля Церкви, тут доволі гарне місце. Церква Перенесення Мощей св. Миколая у селі Гарасимів, згідно з історичними даних, була зведена ще у 1831 році. Храм існував тут і давніше, як свідчать старі мапи, проте попередня святиня була дерев'яною. У 1909 році церква була перебудована і набула теперішнього вигляду. Тут бачимо доволі нетипову архітектуру з елементами, не схожими на храми у сусідніх селах.  

Ще одна зупинка, вона має свою особливість оскільки там знизу тече вода, вона доволі смачна, але через вміст вапняку в землі має білувате забарвлення.

Під вечір дійшли до Незвиська це вже Городенківський район. Село розташоване на правому березі річки Дністер вразила доволі хороша дорога.

Кінцевою точкою нашого дня стала річка Дністер, а точніше межа між Івано-Франківською й Тернопільською. Увечері тут доволі людно. В наших планах було ще трохи поплавати на річці.

Ближче до моста було менш людно, саме тут ми зупинилися.Навколо відчувався запах річки й ця атмосфера літнього вечора. Як пише вікіпедія тут тепло настає трохи скоріше десь на 2 тижні.

На передодні це місце показували в новинах, він позиціювався як аварійний, проїхати машиною тут було ще те випробування.

Цю місцину можна побачити на сервісі котрий дозволяє прокручувати панорами,  сервіс також дозволяє змінювати якість зображення.

Після вечері, температура трохи зменшилася, проте всерівно сильного холоду не відчувалося, так і закінчився наш день. Подолали ми вже 27 кілометрів.

Наступного дня прокидаємося трішки пізніше сходу сонця, цього дня погода була більш хмарною, очікувався дощ. Зранку була можливість краще оглянути цей міст, його жахливий стан.

Одразу за мостом біля села Лука, знаходився волонтерський осередок. Зранку волонтери пригощали гарячою кавою чи чаю, на додачу давали печення.

Тепер переважно ми рухалися в гору, покидаючи каньйон. Піднімаючись вище було доволі холодно, поки не зійшло сонце.

До Возилова ми швидко підійшли, тут розпочався дощ з невеликим вітром, ця дорога знаходилась на півострові, якраз омивалася Дністром. За кущами річки не було видно відчувався тільки запах та вологість у повітрі. Рухаємось далі.

В селі Золотий Потік натрапляємо на замок, в нього цікава історія. Замок зведено коштом брацлавського воєводи Стефана Потоцького та його дружини Марії Амалії Могилянки-Потоцької на рубежі XVI-XVII століть (приблизно у 1568–1631 роках) за наказом короля Речі Посполитої Сиґізмунда III Вази за так званою «форталіційною системою». До кінця 18 століття був житловим; постійно в ньому проживала родина власника Потоку Золотого Яна Потоцького, сина фундатора. Був головною резиденцією С. Потоцького який полюбляв тут перебувати, його сина Яна до турецько-татарської навали та зруйнування у вересні 1676 р. 1672 року замок захопили турецько-татарські війська під проводом султана Мехмеда IV; оборона тривала два дні, захисники здали твердиню.

Близько 4—5 вересня 1676 року замок захопили й зруйнували турецько-татарське військо під проводом бейлербея Дамаску Ібраґіма-паші «Шейтана». Залога замку під командуванням поручника Фридерика чинила спротив, за що вся, разом з людьми, які перебували в замку, була страчена (покарана на горло[7]). Замок був спалений, найбільш зруйновані були наріжні та в'їзна вежі. Частково був відбудований після відходу турків опікунами неповнолітнього тоді власника Потоку Золотого Стефана Александра Потоцького] Відбудований на початку XVIII століття.

В кінці села ми робили велику зупинку, тут на околицях села ми знайшли закинуту хатинку, прямо тут і поїли.

У селі Соколів ми трохи затрималися, спершу повернули до церкви Святої Параскеви Терновської 1848 року побудови де пригощали гарячим чаєм

Неподалік від церкви придбали український прапор, по дорозі його розмалювали його тризубом й назвою села Ліски.

На Тернопільщині доволі розвинути сільське господарство, якраз в серпні коли збирали солому нам пощастило натрапити на такі стоги соломи.

Це село Сороки вже останнє за цей день, приблизно в центрі села волонтери пригощали борщем, соком це і була наша вечеря. Трохи набрали білої води, знову ж таки вапняк. Ночували ми цього разу у старій не жилій хаті, добре що там була електрика, зарядили гаджети. Вже десь о 23 годині ми дістали кип'яток у місцевих людей, завдяки чому приготували маккохфе. Цього дня ми подолали близько 30 кілометрів.

Світанок 3 день, прокинулися трохи швидше сходу сонця, одразу й вирушили. Фотографували на фотоапарат Nicon L28 й вийшло трохи розмито, проте суть воно передає.

До поки ще не розвиднілось доволі швидко проходимо село Жизномир, ось вже на горизонті видніється Стелла міста Бучач. шкода що ця стела трохи пошарпана,  сподіваємося до неї дійде тренд українізації.

Передмістя Бучача під назвою "Південний"зустрічає нас такими церквами.  Цей район відносно новий, з будинків тільки приватні хати. Ми були наскільки, рано кили місто ще спало.

Доходимо до історичного центру Бучача. Це місто є доволі цікавим, сюди треба буде ще раз повернутися.  У Бучачі є історико-архітектурні пам'ятки: церкви святого Миколая, Святої Покрови, Воздвиження Чесного Хреста Господнього, костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, ратуша, скульптури галицького Мікелянджело — Йоана Георга Пінзеля тощо. 

Трішки місцевої архітектури,  вдалині видніється Монастир Чину св. Василія Великого, на жаль місто накрив туман,  що зменшило видимість. Інше це придорожній пам'ятник авторства Пінзеля. На нашу думку, якщо складати топ міст України, воно точно потрапить у десятку найкрасивіших.

За Бучачом є таке село Рукомиш, там є скельний монастир, він трішки в стороні від нашого маршруту, проте його теж варто відвідати. До сьогодні у скелі зберігся висічений печерний храм, що займає площу до 25кв. м. У минулому тут знаходився іконостас з каменю і кам'яні царські ворота. Нині на його стелі і стінах проглядаються сліди від вирубування каменю. Вхід до храму розташований з південної сторони, неподалік від якого збереглися залишки старовинного муру. У північному напрямку від печерного храму знаходяться значно менші гроти, висічені у скелі, які використовувалися монахами як келії. У обителі функціонували дві церкви: св. Онуфрія та печерна церква св. Бориса і Гліба (як парафіяльна). Упродовж століть у печерному храмі багато людей збиралося на свята св. Онуфрія, св. Бориса і Гліба, Воздвиження Чесного Хреста, а також – Успіння Пресвятої Богородиці, напередодні якого молилися цілу ніч. У Великодну П'ятницю тут завжди виносили плащаницю для поклоніння. Нещодавно, у 2011 р. тут було відкрито пам'ятник Юрію Михайлецькому, який служив в армії УПА й упродовж 20 років свого життя під час радянської влади переховувався у криївці, яку він облаштував у печерах поблизу скельного монастиря. Відчайдушного героя було викрито лише у 1967 р., пізніше він трагічно загинув. На сьогодні печерна церква має засклене вікно, тут проведено освітлення, настелено підлогу і знаходяться ікони. Недалеко від обителі монахів зберігся невеликий костел, який був збудований ще у 1903 р., і нині перебуває у розпорядженні УГКЦ. 

Останні 12 кілометрів просто пролетіли, йшли за людьми, які знали коротку дорогу полями, під лінією електропередачі. Лінія знаходилась біля села Киданів.

Близько 17 години ми вже були у Зарваниці, наш друг приніс сюди каміння з села Лісок. В цей час було досить людно, хотіли трохи набрати води, але черги великі черги нам вийшло ближче до вечора. Село Зарваниця має цікаву історію, яку ще варто досліджувати, та ми проходимо його, тільки зупинилися в кінці села на базарчику, щоб прикупити лампадки.

Прибуваємо в духовний центр. Варто трохи розповісти історію цього місця. Новозбудований храмовий комплекс, який помітно завдяки високій дзвіниці вже за кілька км до самого села. Тернопільському архітектору Михайлові Нетриб‘яку у співавторстві з Анатолієм Водоп‘яном та Ігорем Гебурою вдалося поєднати можливості архітектурних символів із  місцевим мальовничим ландшафтом — так стверджує буклет, хоча я не зовсім з ним погоджуюся. Новітній храм (один з найбільших в області) хрестово-купольний, п‘ятибанний, однонавний, без стовпів. Всередині багато світла, все більш-менш зі смаком .

У його центральній частині консолі несуть за допомогою підпружних арок систему склепінь і купол на восьмерику. В інтер‘єрі висота до центру купола сягає 28 м. Поки що в інтер‘єрі панує біло-золотий мінімалізм: лише лискуча дорога підлога, золочені світильники, лави та ікона. Хай так і залишиться. Над приміщеннями, що прилягають до внутрішніх куполів хреста, розташовано чотири малі верхи. На цоколі храму розміщено нижню церкву з двома каплицями. Верхня і нижня церкви мають вихід на тераси.
Неподалік – 60-метрова дзвіниця, вертикальний акцент комплексу. Перший ярус в плані прямокутний, інші – восьмигранні. П'ять дзвонів виготовлені в Україні та у відомій дзвонарні Фальчинських в Калуші. 

Увечері тут відбувалася хода зі свічками, тоді якраз було найбільш людно. Це словами не передати коли тисячі свічок рухаються в унісон,  єдиною колоною.

Так закінчився наш третій день, сумарно ми подолали 90 кілометрів. На ранок 28 серпня ми вже поверталися автобусом іншою дорогою через Монастириську. В планах є ще сюди повернутися.

2016 рік, цього разу ми значно краще підготували, врахували помилки минулого, особливо із взуттям. Вагомим фактором стала наявність намету.  З їжі теж взяли більше консервованої їжі, вона менш псується, з такими написами.

Маршрут буде практично без змін, проте цього разу ми йдемо окремо від церкви, стартувати будемо з села Лісок. Стартуємо приблизно в пів 7 годині, трохи дальше за Обертином повинні єднатися з іншою частиною нашої групи.  По трохи сходило, буквально за кілька хвилин Ліски вже були позаду.

Попереду в центрі лісу видно місце виробки, за неї одразу пряма дорога на село Жукотин, таким чином ми обходимо села Коршів й Жуків.

Вже о 7:30 ми були на околицях села Жукотин,  цього разу ми робили менше фотографій, а основну частину знімали на екшин-камеру, там була певна проблема з якістю звуку. З минулого разу в цих місцях поремонтували асфальтне покриття, довжиною в кілька кілометрів.

Це відео вийшло в 3 рази довшим за попереднє, адже воно більше присвячене рутинним речам в поході таким як розкладання намету, кип'ятінні води.

Досить швидко ми дійшли до Обертина, там зробили 2-х годинну зупинку на каву в місцевому магазині. Пізніше з нами з'єдналися більшість учасників. Цього разу ми не йшли через ціле Село Герасимів, а тільки горбом. На той час там все було засіяне соєю.

З пагорба гарно видно ціле село, там вдалині видніється вихід вапняку на поверхню ну і сама церква, там біля неї ми з'їдемо. 

В селі довго не затримуємось,  одразу прямуємо до села Незвисько. Тут зробили невелику зупинку в місцевому магазині. З минулого року дізналися, що село є доволі цікавим, тут безліч цікавинок. Місцеві кажуть що є печери, в котрих живуть кажани. За селом знаходиться кілька доменних печей, є кілька старих цвинтарів в покутському стилі.  Ми тим часом скидуємо амуніцію на купу, й купуємо холодний квас.

На Дністрі вже по традиції ми трохи поплавали, річка тут не дуже широка, проте тут є одна проблема, а саме підводні течії. Швидко обсохли й рушаємо далі, при ясній по годі з моста доволі гарно видно околиці. Здивувало те що цей міст відремонтували, замінивши дерево на металеві листи.

В селі Лука не зупиняємось, йдемо як змога вище, що вберегти себе від холоду. Зупинилися ми десь в лісі за селом Лука, приблизно на початку посадки. 

Місце для табору було не погане, в разі чого були близько де села. Пізніше вже коли смеркало, поруч ми знайшли закинуту хату, це виявилась хата від лісництва. По тихеньку розгорявся вогонь, чайника в нас не було, але пластикова пляшка стала альтернативою.  Як тоді жартували що в нас була кава не гірша, за магазинну.

Увечері було трохи вітряно,  що створювали шум від гілок. В ночі взагалі до нас в гості завітала або собака, або лисиця, ходила щось винюхувала. Залом цього дня ми подолали близько 35 кілометрів.

О 7 годині ранку виходимо з лісу,  в той час ще не було наскільки людно, була можливість трішки познімати відео.

Більшість дороги це були поля,  цього року урожай зібрали швидше, залишився тільки соняшник. Таким  чином ми пройшли Возилів й Золотий Потік. 

Одразу за Золотим Потоком, трохи скоротили дорогу полями, де натрапили на такий ставок. Водойма була зеленого кольору, що було трішки нетипово, живить його річка Золота. Інше деталь, це хвойні дерева на берегах десь там була коротка стежка, й можливість трішки пройтися в тіні. На жаль член нашої групи тут порізав ногу,  довелося йти трішки повільніше.

Минули Соколів, Сороків та Жизномир, десь тут шукали місце для ночівлі трохи походивши околицями знайшли поляну перед містом Бучач. Зупинилися в місці між посадкою й полем.

Увечері по трохи розкладали табір вже звичні речі. Незвично було обробляти нашому побратиму рани зеленкою, головне не відкрити її ротом, наклали подорожню бабку, бинт, й відправили його відпочивати. 

В селі соколів прикупили одноразові стаканчики з нескафе 3 в 1, гаряча вода теж була з пляшки.  На вогні готували ось такі тости, ресторан 100 зірок.

  Цього  дня ми пройшли 28 кілометрів, в планах наступного дня закінчити піший шлях. Ставимо будильник на 5:40.

Ранком швидко склали намети, кілька хвилин і були вже Бучачу. З минулого раз цю стелу помалювали у більш приємний колір, додали елементи замкового муру.

Зранку було досить мало людей подекуди тільки кілька автівок, рейсових автобусів. На початку міста нові хати десь там в далечині видніється промзона цукрового заводу.

Центр міста, цього разу ми сфотографували дещо краще  довелося зайти в приватне подвір'я. На вигляд дуже гарно, чимось нагадує Заліщики, замість Дністра тут Річка Стрипа.

В Рукомиші ми вже не повертали в скельний комплекс, обмежилися тільки видом згори. Тут була можливість випити гарячої кави від волонтерів.

В селі Переволка, а воно йде наступним трохи скоротили сільською дорогою, перейшовши річку Стрипу й безіменне водосховище.

Це вже фінішна пряма прямо перед Зарваницею, оскільки тут ми скорочували бачили кілька цікавих споруд, як от костели чи закинуті каплиці. Лінія електропередач свідчить про наближення.

Цього разу в 13 годині ми вже були у Зарваниці, була можливість краще оглянути всю цю територію, побувати на дзвіниці.

Трішки панорами, шкода що не було змоги завантажити в гугл карти, повністю сферичну, там є свої плюси і мінуси.

В центрі на базарі 44 артилерійська бригада, розповідала й показувала за війну на сході України, про найважливіші події. За пожертвування на армію можна було зробити фото на згадку. З однієї сторони це гарний маркетинговий хід для залучення коштів на АТО, інше це просвітницька діяльність. 

Увечері була та сама хода зі свічками на яку багато хто  приїжджає подивитися, цього року тут було особливо багато людей. Десь там вгорі літав квадрокоптер, знімав то все.

Ближче до 12 години, ми розклали намети недалеко від храму, там і заночували. Зранку було холодно зверху на наметі був іній й такий туман.

Зранку 28 серпня, в нас трохи було часу, ще раз пройшлися по території. Дещо будувалося, інше розширювалося, був рух.

Перший раз побували там на горі, думали побачити дзвони Фельчинських з Калуша, на жаль не вийшло. На горі в дзвіниці відкривається вид на все село та околиці.

Ближче до обіду вже сідали в автобус, поверталися дорогою через Тлумач, на фоні по автомобільному радіо лунали пісні про війну. Так закінчився наш похід, сподіваємось сюди ще раз повернутися.