Embedded Files
Під кінець квітня погода на короткий період виявилася досить гарною. Зранку ще трималися морози, але вдень уже ставало майже по-літньому тепло.
Саме в один із таких ранків, коли перші промені торкалися верхівок смерек, ми вирушили в нові мандри — у напрямку гори Хом’як.
Попри складність маршрутів, Ґорґани мають чимало вершин, придатних навіть для родинного сходження. Однією з таких є гора Хом’як — вона лежить у південно-східній частині Ґорґан, над селом Татарів. Завдяки популярності серед мандрівників і легкій доступності, Хом’як часто називають «вершиною вихідного дня».
Цього разу частина нашого маршруту пролягала через центр село Поляниця — про нього ми вже згадували раніше. Знайомі стежки, дерев’яні садиби та аромат диму з коминів зустріли нас. Ми не затримувалися надовго — лише короткий привал біля магазину, щоб перевести подих і насолодитися ранковою тишею. Поляницю ми пройшли доволі швидко, і попереду вже виднілися схили, що вели до Хом’яка.
Далі наш шлях пролягав уздовж русла річки Богдан. Стежка звивалася поміж каміння і молодих смерічок, а дзюрчання води супроводжувало кожен наш крок. Можна додати що з Буковелю цене дуже популрний маршрут, переважно на Хомяк мандрують зі сторони Батьківського порогу.
Здавалося, ми поступово переходили в інший світ — тихіший, холодніший, первісний. Якщо в селі мороз уже відступив, то тут він усе ще тримався — про це нагадував легкий іній на траві, що сріблився під ранковим сонцем.
За кілька метрів ми натрапили на вже знайомий водоспад Богдан. У таку ранкову, сонячну й водночас морозну погоду він виглядав по-особливому — кришталево чиста вода грала на сонці, а на камінні блищали тонкі крижані візерунки.
На цьому місці ми, за доброю традицією, фіксуємо спогади — з усіма звичними атрибутами мандрів: фотоапаратом та ттермосом гарячого чаю.
Після невеличкої зупинки ми рушаємо вгору, проти течії річки. Дорога стає крутішою, але кожен крок винагороджується чудовими краєвидами південних Горган.
Подекуди доводиться долати природні перешкоди: перестрибувати через потічки, обходити повалені дерева, долати слизьке каміння.
Трохи далі, ліворуч від нашого шляху, височіє гора Томнатик — з характерним для Горган розсипаним камінням, що виблискує під сонцем
Далі, на якусь мить, стежка ніби ховається в ліс — і ми поринаємо у прохолоду. Повітря стає вологішим, пахне хвоєю та свіжою землею, а крізь густе гілля пробиваються поодинокі сонячні промені.
У місці, де ліс поступово закінчувався, за кілька метрів від полонини Хом’яків, ми натрапили на невелике джерело, вкрите тонким шаром льоду. Тут, за традицією, ми набрали у флягу чистої джерельної води — прохолодної, прозорої й неймовірно смачної після підйому.
Згодом ми виходимо на полонину Хом’яків. Перше, що вражає — це безмежні простори, що розкинулися на сотні метрів уперед. Після тіні лісу все здається яскравішим: сонце заливає схили теплом, а вітер легенько колише суху траву, створюючи відчуття справжньої свободи.
Перше, що нас зустрічає на вершині, — немов інстаграмна картина: оглядовий майданчик і акуратні, охайні вказівники, що вказують напрямки та додають відчуття порядку серед величі гір.
Проте, походивши трохи далі, ми почали помічати й негативні сторони цього місця: гори сміття, зламані гойдалки та інші сліди людської байдужості, що псували загальне враження від величної природи.
Притулки також залишали бажати кращого: по всій оселі розкидані старі меблі, а всередині дах протікав, створюючи відчуття занедбаності.
Попри це все попереду, над полониною, вирізняється знайомий силует Хом’яка — стрімкий, гордий, укритий камінням. Його вершина, освітлена сонцем, ніби манить до себе, обіцяючи нові враження та спокій, який можна знайти лише там, угорі.
Серед місцевих жителів і досі ходять легенди про заховані скарби, що залишилися тут із часів опришків — народних повстанців, які колись боролися у карпатських лісах
Вибрали найцікавіший маршрт, який є найстрімкішим ну що, рушаємо далі. Пройшовши ще трохи лісом, поступово дістаємося підніжжя гори Хом’як.
Стежка стає вужчою, і ми повільно продираємося крізь густі зарості явірника, що щільно обступають з обох боків.
З кожним метром набору висоти краєвиди ставали дедалі фантастичнішими. Особливо чарівно виглядала полонина Хом’яків — з цього ракурсу вона розкривалася повністю, ніби широка зелена хвиля, що спускається вниз до лісу. Сонце повільно ковзало по її схилах, надаючи їм золотавого відтінку.
Останні метри шляху до вершини виявилися найважчими. Тут ми відчули себе справжніми альпіністами — підйом місцями сягав кута у 50, а подекуди й 60 градусів. Кожен крок вимагав зусиль, руки допомагали ногам, а серце билося в такт диханню. Та попри втому, бажання підкорити вершину додавало сил.
Щоб краще передати крутизну підйому, ми додамо тут фотографію, зроблену вже майже на вершині. На ній, на задньому плані, чітко видно гору Синяк, що велично здіймається над навколишніми хребтами.
Таким чином ми дісталися вершини гори Хом’як, висота якої становить 1542 метри над рівнем моря. Звідси варто розповісти кілька слів про саму гору та неймовірні краєвиди, що відкриваються з її вершини.
Гора Хом’як — одна з найвідоміших вершин Горган, що вабить мандрівників своєю формою, схожою на купол, та мальовничими схилами.
З її вершини відкривається панорама на довколишні гори: Синяк, Малий Горган, Довбушанку, а вдалині — навіть хребет Чорногори. Коли погода ясна, здається, що стоїш на даху світу, де небо торкається землі.
Вид на Чрногірських хребет
Вид на Буковель
Тут варто зробити невеликий привал — випити чаю з нашими вже незмінними атрибутами мандрів: термосом, кружками та чимось солодким до напою. Хочеться побути хоча б кілька хвилин на самоті, відчути тишу й спокій вершини, насолодитися цим моментом.
Багато мандрівників стверджують, що гора Хом’як має особливу енергетику. Тут відчувається спокій і гармонія, а перебування на вершині, кажуть, наповнює позитивною енергією та внутрішнім світлом.
У гарну погоду, а тим більше у вихідні, тиша на Хом’яку не може тривати довго. Особливо якщо день видався по-справжньому сонячним — за мить безлюдна вершина перетворюється на своєрідне культове місце для фотографування. Люди з’являються звідусіль: хтось знімає панорами, хтось робить селфі на фоні хмар, а хтось просто сидить на камені, намагаючись упіймати мить гармонії.
Час невпинно йшов, і вже минув полудень — пора було спускатися вниз. Цього разу ми обрали вже знайомий маршрут. Тепер вершина залишилася позаду, а ми повільно крокували вниз, озираючись час від часу, ніби прощаючись із Хом’яком, що велично здіймався над горами.
Таким чином ми вийшли на полонину Бараня. Варто зазначити, що тут значно більше вказівників, ніж з боку полонини Хом’яків. Сама ж Бараня помітно менша за розміром, але має свій особливий шарм — тиша, кілька дерев’яних столиків і відчуття спокою.
Повертаючись назад до полонини Хом’яків і далі дорогою в напрямку села Поляниця, ми помітили охайну каплицю. Було видно, що її спорудили зовсім нещодавно — свіжий дерев’яний зруб, блискучий хрест і доглянута територія навколо гармонійно вписувалися в гірський пейзаж.
На зворотній дорозі, правим берегом річки Богдан, ми помітили два невеличкі, але ефектні водоспади — кожен висотою близько п’яти метрів. Вода стрімко падала вниз, створюючи дзюрчаня.
Таким чином наша подорож дійшла кінця. Враження від гори Хом’як, полонин, лісів і водоспадів залишаться з нами надовго. Кожен крок, кожен підйом і кожен привал подарували відчуття свободи, гармонії з природою та тихої радості від мандрівки, яка, хоч і завершилася, надовго залишиться в пам’яті.
Page updated
Google Sites
Report abuse