На початковому етапі туризму ще не організованого у XV столітті в Рожнятові був збудований добре укріплений замок де вже започатковуються перші ідеї у сфери гостинності, та це радше були ділові відносини, де приймали гостей показували селище. Варто приділити увагу дендропарку та липової алеї (збережена до наших днів) закладені у ХІХ столітті 

В цей час будуються дороги за управителів Рожнятова, це надало змогу не тільки змогу не тільки пожвавити економіку поєднавши Станіславів з провінцією. Нові дороги мали важливе значення і для туризму, особлива виразним був внутрішній туризм, зокрема це дозволило об'єднати бойків Богородчанщини й східних бойків, а де Бойківщина там і сіль.

На східній Бойківщині було багато соляних криниць згодом на їх місцях виростали солеварні, головною умовою повинен був бути ліс поруч для заготівлі дров. По декуди на базі солеварень з'являлися соляні здравниці їх у Тростянці, Долині, Ясеновці, Верхньому Струтині, Болейові та Болехові. На Рожнятівщині Верхній Струтинь слався своїми копалинами, у свій час в селі було 2 солеварні. Пізніше біля лісу пан Струтинський створив лікувальний курорт, де гості приймали соляні ванни та могли насолоджуватись чудовою природою. Курорт був доволі відомий на імперію, адже тут були всі ресурси для розвитку туризму. Перлинами тих місць завжди були канони річок і гостинні люди.  Унікальне розташування та близькість до Рожнятова та долини прирекла це місце на успіх. Це був розквіт соляних курортів на Галиччині, та все хороше рано чи пізно занепадає.  На Бойківщині такі місця назвали "Баня" по іншому "Під банею". В теперішній час, така назва зберігається тільки у топонімах урочищ. Туризм поступово трансформується, обростає звичними нам рисами. 

Перші описи України відомі з X—XI століть, Українські Карпати залишалися землею незвіданою до кінця XVIII ст. — аж тоді вони стали об'єктом для описів, здійснених під час мандрівок рядом учених і письменників. Пізніше в період неорганізованого туризму пристрасним мандрівником був Іван Вагилевич (1811 - 1866), один з найбільших авторитетів нашого краю у галузі дослідження української історії, зокрема давніх її часів. Він щороку по кілька разів мандрував у Карпати. На основі зібраних матеріалів вивчав життя автохтонних корінних мешканців Українських Карпат - бойків, гуцулів і лемків.

Він здійснив багато мандрівок нашим краєм, вивчав побут, історію, культуру місцевого населення. Перші записи обрядових пісень зробив він у своєму рідному селі Ясені на Бойківщині. Саме в Станіславівській гімназії, де він навчався сім років, почав записувати народні пісні, колядки, щедрівки, казки й повір’я, особливо під час канікул. До речі, в одному з листів І. Вагилевич пізніше згадував, як він у 14 років пішки цілу ніч ішов зі Станіславова додому, щоб тільки встигнути на Різдво, це цілих 50 кілометрів.

Під час подорожей Прикарпаттям він проводив візуальні археологічні дослідження руїн історико-архітектурних пам’яток, а також збирав у селах маловідомі фольклорно-етнографічні матеріали, що викликало підозру в місцевих австрійських органів влади, які одного разу навіть заарештували його і на короткий термін ув’язнили в тюрму Станіславова.

Більшість наукових досліджень, які написав І. Вагилевич, подає ґрунтовний історико-етнографічний опис галицького Прикарпаття. 1841 р. він опублікував у чеському журналі велику статтю «Бойки — русько-слов’янський люд у Галичині», де всебічно висвітлює історію, побут, територію розселення й етнографічні особливості українців-бойків на землях Стрийського округу між річками Сяном і Лімницею.

На сьогодні спомини Івана Вагилевича є цінним джерелом краєзнавства, також письменник надихав майбутні покоління здійснювати подорожі по його маршрутах, декотрі мають популярність вже як 200 років. Рідне село Івана Вагилевича досі пам'ятає ті розповіді, неначе вчора. 

Варто кількома словами згадати Івана Франка він також був бойком. Письменник заснував два туристичні гуртки:

1.Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу;. 

Кружок для влаштування мандрівок по нашім краю.

Національно-культурне відродження 60-х pp. XIX ст. в Галичині характеризувалося консолідацією молоді навколо українсько-руської національної ідеї, що насамперед викликало в неї бажання організовувати мандрівки Галичиною з метою вивчення історії, мови, побуту народу. Подальший розвиток активного молодіжного туризму на Галичині опирався на створення великої кількості спортивних організацій, таких як «Луг», «Сокіл», «Плай» тощо. В них молодь мала змогу не тільки отримати фізичний чи військовий вишкіл, але й значною мірою підвищити рівень національної свідомості. У 1910 році в Івано-Франківську було організоване товариство «Чорногора», головними задачами якого були пізнання гірських масивів Галичини, Буковини,  Татр, збір інформації про ці регіони, агітація та пропаганда, співпраця з іншими організаціями, а також надання першої медичної допомоги під час подорожей.

Варто простежити також історію становлення спортивного туризму на Прикарпатті. Туризм як вид спорту виник у 1862 р. в Австрії. У 1896 р. з ініціативи віденської "Робітничої газети" було створено туристське товариство "Друзі природи". Воно стало вагомим чинником виникнення туристських гуртків по всій території Австро-Угорщини, під владою якої було й Прикарпаття.

На Станіславщині перше спортивно-пожежне товариство "Січ" було засноване в 1910 р. Воно організовувало екскурсії, походи, під час яких молодь навчалася орієнтуватись на місцевості, складати картосхеми, ставити намети, розпалювати вогнища тощо.

У 1911 р. виникло молодіжне товариство "Пласт", члени якого під час туристських походів виробляли навички участі в таборуванні, рятівництва тощо. Історія заснування Пласту є досить змістовна, проте варто зупинитися на знаковому таборі в урочищі “Сокіл”. Пластовий табір – музей “Сокіл” є найдавнішою і найславнішою оселею Пласту. Перші табори відбувалися ще до початку І світової війни, а після завершення Визвольних змагань 1918-20 роках і віднови Пласту, вони отримали своє продовження. Вже в 1921 році в гірських місцевостях Карпат — Підлютому, Осмолоді, Ворохті, Корчині, на г. Маківці проводяться одно — двотижневі табори. Великою потребою був сталий інструкторський осередок — це питання було вирішено за допомогою скавтмайстра Івана Чмоли та 3-го куреня УСП «Лісові Чорти». Для цього придбано в митрополичих лісах коло Підлютого велику стаю в долині річки Кам'янець, на відлюдді. Завдяки добре організованій пропаганді зібралося близько 100 пластунів на табір. Впродовж короткого часу запущену стаю власними руками пластуни замінили на романтичний чистенький закуток серед природи. Присутні на святі піднесення прапора активні члени української громади (серед них о. Войнаровський) з великим зачудуванням милувалися справою рук пластунів. Будова табору на Соколі розпочалася навесні 1926 року.  До участи в таборі допускалися пластуни учасники від повних 14 років життя, які відбували курс на розвідувачів, а розвідувачі й скоби брали участь в інструкторському курсі. Табір розпочато 16 липня 1926 року і завершено 7 серпня. Пластовий табір на Соколі було посвячено в липні 1926 році.З цієї нагоди тут проведено третю (і останню до заборони Пласту) обласну зустріч. Роком пізніше — в 1927 р. на Соколі відбулася міжтаборова зустріч, в часі якої відвідав табір його фундатор митрополит А.Шептицький 

В Осмолоді в цей період був цікавий “Лісовий музей” Після війни Микола Саєвич мав в Осмолоді вигідний будинок, біля нього була пстругарня і велика пасіка. Але найкращою “дитиною” науковця був “Лісовий музей”, очевидно, присвячений господареві тих просторів - Митрополитові Андреєві. Думаю, не було в світі музею, так цікаво й дбайливо вшанованого. Тут було представлене все живе наших Картат, що ходить, бігає і повзає по землі, що плаває у воді, і літає в повітрі. Були в музеї і трофеї першої світової війни: габльота з людськими черепами і кістками, поржавіла зброя та нагороди. Між експонатами було багато найрізноманітніших оленячих рогів, навіть ріг тура.

Був експонований в музеї буковий ковбан дерева, якому десь 250 років, а діаметром не більше 10 см. Стільки річних колець нараховувалось в ньому під мікроскопом! Воно виросло на камені й саме було тверде, мов камінь. Пізніше цей музей був ліквідований в період світової війни .

На превеликий жаль перша світова війна перервала епоху спокійного розвитку туризму. Під час наступу військ генералова Брусилова було пошкоджено значна частка туристичної інфраструктури та пам'яток, декотрі з них відновили декотрі ні, мається на увазі доменну піч в урочищі «Ангелів», що на території Рожнятівського району Івано-Франківської області, – єдина в Україні пам’ятка старовинної культури виробництва ХІХ ст., що збережена у придатному для реставрації стані. Після Першої світової війни суттєвих змін зазнала політична карта Європи: на теренах  Австро-Угорської імперій виникли нові держави з різним політичним і соціально-економічним ладом.  На західних українських землях, що входили до складу Польщі, краєзнавство і туризм залишалися справою передової громадськості. Характерним стало створення регіональних краєзнавчих осередків, діяльність яких значно пожвавили туристично-екскурсійний рух.

Після війни село Ріпне  стало доволі цікавим для туриста, було збудовано безліч биків, готелі, басейнів та садиб більш детально тут.

На рожнятівщині в міжвоєнний період характеризувалась стагнацією туристичної діяльності. В цей кризовий період тільки польська еліта могла відчути всі рекреаційні багатства цієї тереторії так тривало до 1939 року. Можна було зайнятися рибальством та зорганізувати туристичні екскурсії на навколишні вершини гір. Такі подорожі були можливі завдяки побудові гірських шляхів — «райштоків» («рай шток» — з нім.: шлях для їзди верхи). До їхніх послуг були також балева зала, читальня, телефон. Для курортників адміністрація організувала мандрівки на карпатські вершини Грофу, Ігровець, Високу, Попадю, Сивулю, яка є найвищою вершиною в Горганах – частині Українських Карпат між річками Свіча та Бистриця. Висота її сягає 1836 метрів.

В цей період популярним стає інший напрямок спаський, сюди також можна було дістатися вузьколійкою з Креховичів Особливо ці місця полюбили польські чиновники, запам'яталась така історія. Часто у Галичині з метою полювання перебував президент Речі Посполитої, професор Ігнацій Мосціцький. Знаючи його любов до мисливства, адміністрація державних лісів організовувала для глави держави полювання на ведмедя у непролазних карпатських ревірах (мисливських угіддях) на території Львівської дирекції лісів. На полювання президент разом з помічниками прибував літаком на аеродром у Львові, звідки автомобілем виїхав у напрямку Долини, згодом до Ілемня .

В період 2 світової війни туризм тут не зазнав значних змін, от тільки замість поляків тепер тут були німці. Згадується історія  Рожнятова коли в 1941 році німці та угорці купляли багато сувенірної продукції місцевого виробництва. Проте війна дала про себе знати, курорти Західної України трохи постраждали, але більшість із них продовжувала функціонувати. Однак розвиток туристично-екскурсійної справи сповільнився.

Повоєнний період характеризувався відновлення та розбудовою вже туристичної галуззі. На початку 1950 років простежується і пожвавлення туристичної справи в Україні. Від цього часу можна говорити про туризм як масовий рух. Основна кількість українських туристів проводила своє дозвілля у межах України.  Іноземні туристи також не завжди могли скористатися своїм правом вільного пересування – багато міст України були закриті для іноземців.

В другій половині 20 століття на Рожнятівщині будується безліч нових санаторіїв, особливо популярними були курорти від підприємств. Що до Підлютого, його партійні керівники. Тут відпочивали Хрущов, Шелест, Щербицький та інші. Особливо популярним серед українських туристів був осмолодський напрям, його полюбляли жителі Львова. З розвалом Совітського союзу ці місця почали занепадати, вузькоколійку вже розікрали, автобусів також поменшало. Доля санаторіїв була печальна з усіх залишися тільки один в селі Ясень.

На початку 2000 років туризм став трансформуватися під сучасні реалії. Розвиток туристичної галузі тепер ґрунтується на новій редакції Закону України «Про туризм», який визначив стратегічні напрями та конкретні завдання цієї сфери економіки, загальні правові, організаційні, виховні, соціально-економічні засади державної політики України в галузі туризму. Тоді основу туристичної галуззі на Рожнятівщині стали складати приватні садиби та ресторани, туристів особливо цікавлять культура бойків та їх традицій. Друге дихання на Рожнятівщині туризм отримав у 2020 році в період covid-2019 коли особливо популярним став внутрішній туризм. у 2022-2023 роках з'являється безліч нових закладів розміщення, впроваджують  туризм 4.0.

Отже за весь час розвиток туризму на Рожнятівщині пройшов ті самі етапи розвитку що в Європі. Починаючи з епохи неорганізованого туризму в період середньовіччя коли першими мандрівниками чумаки із сіллю. Пізніше культуру гостинності стали популяризувати місцеві землевласники як от Скарбек та Балабан. З плином часу все це ст ало переростати в цілу сферу туризму та гостинності. На піку своєї популярності Рожнятівщину відвідували жителі цілої Європи, особливо житель Австро-Угорщини та євреї.

Сталий розвиток туризму сильно змінили світові війни, декого не зачепило, а є такі від яких і сліду не залишилося. Особливо великі зміни вніс совєтський союз зі своєю закритою політикою для іноземців.  Проте в 90-ті роки сюди хлинули туристи особливо полюбили Осмолоду і Луги.

Були такі моменти коли по Рожнятівщині курсував справжній паротяг, він традиційно працював на вугіллі, ось і туристи з Австрії. Правда з того часу вузькоколійка була зруйнована.

На сьогоднішній час ця країна вже не існує не може диктувати свої правила і т.д.. Тепер в умовах ринкової економіки й конкуренції ми можемо збудувати якісний туристичний продукт, що показали громади у 2023 році. Я вірю що закінченням війни східна Бойківщина стани туристичною перлиною Прикарпаття на рівні Буковелю чи Ворохти.

Previous post

Мандри на Яйко-Перегінське

Next post

Похід на Високу