Embedded Files
Щороку 27 вересня в Україні відзначається Всесвітній день туризму — свято мандрівників, гідів, краєзнавців, екскурсоводів і всіх, хто закоханий у відкриття світу. Це не просто дата у календарі, а символ руху, пізнання та єднання культур. Для України, з її природними ландшафтами, історичною спадщиною і гостинністю, туризм є не лише галуззю економіки, а й частиною філософії життя. Цього дня пройдемось територією Поляницької територіальної громади благо тут є що побачити. Детальніше про цю місцевість ми вже писали тут.
Прибуваємо на автостанцію Буковель тут нас зустрічає така картина розкиданих самокатів що є певною ознакою міського ритму життя ми ж рухаємося далі в гори.
Йдучи польовими дорогами де позаду в туманах захований Буковель задумуєшся про розвиток внутрішнього сільського туризму, адже саме подорожуючи рідним краєм, ми відкриваємо для себе справжню сутність нашої батьківщини.
Першою нашою зупинкою на сьогоднішньому маршруті стане такий лісовий будинок. Далеко від шумних міст, серед вікових смерек і п’янкого аромату хвої, розташовуються лісові будиночки — маленькі острівці тиші, що дозволяють відчути справжню магію гір. Тут час сповільнюється, а душа відпочиває, слухаючи, як дихає природа.
Будиночок збудований з натуральних матеріалів — дерева, каменю, глини. Вони не порушують гармонію ландшафту, а навпаки — ніби виростають із самої землі.
Дерев’яні стіни зберігають тепло навіть узимку, а широкі панорамні вікна відкривають краєвиди, від яких перехоплює подих: засніжені вершини, густі ліси, світанки у тумані.
У горах кожен день сприймається інакше. Тут немає метушні, немає поспіху — лише ти, небо і ліс. Цей досвід вчить цінувати тишу, прості радощі, прислухатися до себе. Лісовий будиночок — це не просто житло. Це філософія життя, де гармонія з природою стає головною розкішшю.
На вершині дерева прямо над хатиною є оглядовий майданчик. Коли піднімаєшся драбиною до вершини, серце починає битися швидше — не від страху, а від передчуття. І ось — ти над кронами дерев.
Сучасні майданчики зводять на потужних деревах — буках, соснах, ялицях. Конструкції виготовляють із дерева, сталі або мотузкових систем, щоб не пошкоджувати стовбур. Вони гармонійно вплітаються у ландшафт, ніби частина самої природи.
З висоти відкривається неймовірна палітра кольорів: зелені долини, срібні потоки річок, далеке село, що виглядає іграшковими. У сонячну днину горизонт переливається золотом й зеленню.
Коли сонце повільно спускається за обрій, вершини гір спалахують останнім золотим сяйвом. Тіні стають довшими, фарби — глибшими. Схили набувають відтінків рожевого, помаранчевого й фіолетового, а ліс здається оксамитовим.
Це момент, коли навіть звичний пейзаж перетворюється на живу картину — спокійну, але величну. Скачавши додаток Peak Visor можна побачити назву вершин що видніються з цєї точки.
Наступна локація по маршруті знаходиться за один кілометр в сторону гори Синяк. Йдемо такою затишною дорогою посеред Каратського національного парку до наступної хатинки.
В українських реаліях туризм має глибоку місію — єднати людей і підтримувати регіони. Відвідування малих міст, етнографічних сіл, національних парків чи історичних місць сприяє розвитку громад, збереженню традицій і культурної спадщини.
Тут ми зробили невелику зупинку, проте до хатини потрапити так і не вдалося — двері були зачинені, очевидно, їх замкнули лісники. Ми вже бували тут раніше — це доволі гарна садиба з буржуйкою та сонячними панелями. Тоді колодка на дверях була збита, а в самому притулку панував певний безлад.
Хорошим бонусом стала збережена гойдалка про яку вже писали тут.
За кілька метрів від хатини, де дорога вже виводить просто до полонини Томнатик, розташований оглядовий майданчик. Звідси відкривається чудовий краєвид на долину річки Гниличка. Тепер цю долину поступово забудував гірський комплекс «Буковель», який щороку розростається все більше й більше. За кілька метрів від хатини де дорога вже веде прямо до полонини Томнатик є оглядорий щороку розростається все більше.
Під кінець вересня, коли ми дійшли до полонини Томнатик, худоби там уже не було. Натомість колиба ще вела активне життя — що й не дивно, адже у вихідні безліч джипів привозили сюди туристів й відпочиваючих.
Ми доволі швидко проходимо полонину , проте намагаємось не поспішати, щоб встигнути насолодитися краєвидами. Навколо — простір і тиша, лише вітер гойдає трави, а десь унизу блищить потік. Озираючись довкола, бачимо величні силуети гір: ліворуч здіймається Довбушанка, горда й масивна, а трохи далі видніється знайомий конусоподібний Хом’як
Прямо перед нами височіє велична гора Синяк. У таку ясну погоду здається, що до її вершини можна дотягнутися рукою, а відстань — всього кілька сотень метрів. Її масивний силует ніби велично домінує над довколишніми полонинами, створюючи відчуття близькості і водночас поваги до гірської величі.
На практиці дорога до вершини виявилася дещо складнішою, ніж здавалося знизу, проте не менш цікавою. Підіймаючись все вище, ми поступово залишали позаду полонину Томнатик і пробиралися крізь густі зарості явірника, пересуваючись вузькою гірською стежиною, що вела нас угору серед дикої природи. Кожен крок відкривав нові види, а відчуття близькості до вершини підсилювало захоплення від навколишнього пейзажу.
Ми дісталися вершини гори Синяк. Відчуття піднесення й задоволення від пройденого шляху було надзвичайним. На вершині видніється зеркало від громадської організації з українським стягом.
Тут довго стояли, споглядаючи цей величний краєвид, робили фото і просто насолоджувалися моментом. Кожна гора, кожна долина здавалася живою, сповненою сили й спокою водночас. Тут відчуваєш, що навіть найшвидший ритм життя залишився десь далеко внизу, а час на вершині гори немов зупиняється.
Малий Горган з Довбушанкою
Явірник
Петрос
Починаємо спускатися назад до полонини. Тут робимо невеликий перекус, відновлюючи сили після підйому, поповнюємо запаси води. Паралельно обговорюємо й плануємо подальший маршрут, роздивляючись довколишні стежки та намагаючись визначити, які вершини і полонини варто відвідати наступними.
Обрали трохи інший маршрут,коротший пробираючись невідомими стежками. Незважаючи на складність шляху, він виявився захопливим.
Подолавши густі зарості, перетнули кілька невеликих струмків і, нарешті, підкорили вершину гори Букель. Вершини як такої не видно через густий ліс.
З вершини ми виходимо на польову дорогу, що прямує прямо до села Поляниця. Дорога рівна й зручна для ходьби, а навколо простягаються зелені луки та невисокі пагорби, що поступово спускаються до села.
Перед нами відкривається село Поляниця, з хаотичною забудовою, де сучасні будинки та готелі перемішалися з залишками старої гуцульської архітектури
Відчуття автентики поступово зникає: традиційні дерев’яні хати й вузькі стежки майже розчинилися серед сучасного розвитку. Проте, попри це, село зберігає свій гірський шарм, а краєвиди навколишніх гір нагадують, що ми все ще в самому серці Карпат
Поступово виходимо за межі села Поляниця, залишаючи позаду шум і метушню туристичного осередку. Незабаром минаємо урочище Перелуки — місце, де знову відчувається справжня гірська тиша.
Далі наш шлях виводить нас на хребет Діл — це вже околиця села Яблуниця. Тут, серед пагорбів і лугів, ще можна побачити старі гуцульські хати, що зберегли свій автентичний вигляд.
Вздовж цієї дороги ростуть два старі буки — могутні дерева з розлогими кронами, що, здається, пам’ятають ще давні часи.
Очевидно, колись їх тут було значно більше: у минулому часто висаджували такі дерева вздовж важливих шляхів, щоб вони давали тінь подорожнім і слугували орієнтиром у негоду.
Так ми доходимо до ще однієї гойдалки — цього разу значно більшої. Тут уже помітно більше туристів, чути гул моторів і сміх компаній, що відпочивають після підйому. Особливо багато тих, хто приїхав сюди на квадроциклах: вони здіймають куряву на дорогах і заповнюють простір гучними звуками техніки.
Попри це, ця галявина не втратила своєї краси — навколо все ще зеленіють луки, а за ними здіймаються спокійні, величні гори.
Десь унизу, серед пагорбів і зелених луків, видніється прекрасне село Яблуниця. Його хатки розкидані схилами, немов іграшкові, а димки від коминів повільно здіймаються вгору, розчиняючись у гірському повітрі. Звідси село здається тихим і затишним, мов острів спокою серед безкрайніх карпатських вершин.
Далі дорога йде прямо до центру села Яблуниця. Вона рівна й простора, оточена луками обабіч. Символічним моментом подорожі стало те, що на узбіччі нам вдалося зазнімкувати старого «Жигуля» — він стояв саме на тлі гори Хом’як, ніби з’єднуючи минуле й сучасність. Цей кадр став своєрідним підсумком нашої мандрівки: спокійна гармонія природи поруч із відгомоном минулих десятиліть.
Наступного дня нам пощастило знову відвідати цю місцевість, цього разу — зі сторони села Яблуниця. Щоправда, погода видалася похмурою: небо затягнули сірі хмари, вітер був прохолодним, а навколишні гори виглядали зовсім інакше — суворішими, спокійними у своїй величі. Коли ж ми піднялися ближче до вершини хребта Діл, нас зустрів перший сніг. Білий іній покрив траву й гілки дерев, створюючи відчуття, ніби осінь непомітно поступилася місцем зимі.
Таким чином наша подорож дійшла до свого завершення. Попереду — дорога додому й повернення до буденних справ, але в пам’яті залишаються яскраві враження, запах гірського повітря й тиша полонин. Карпати знову подарували відчуття свободи, спокою та єдності з природою — те, заради чого завжди хочеться сюди повертатися.
Previous post
Page updated
Google Sites
Report abuse