Embedded Files
Ціла Рожнятівщина славиться поганою дорогою, довгий час дорога до Топільського була не винятком. Раніше тут ще був дерев'яний міст, проте після повені 1969 року побудували новий міст. Нещодавно у 2024 році її полагодили місцеві мешканці села Рівня більше ми писали тут.
В цих місцях розпочиналося село Топольсько, згодом ця назва трансформувалася в Топільське. Є кілька версій походження назви села. Село зароджується в період занепаду Києвської Русі біля річки Лімниця, вона мала трохи інше річище, й текла ближче до села Топіл тоьське, в певні часи річка йшла навіть через тодішній центр села. В період повеней село часто затоплювалось.
Інша версія назви те що тут жило багато поляків які володіли цією землею, люди казали то польське село, це фіксується в документах під час повстання Богдана Хмельницького. В Польщі й досі є таке прізвище і доволі відоме. Остання версія це від Тополь, які росли навколо села.
Якщо поглянути на карту можна помітити що село розпочиналося саме під монастирем там ще була дорога котра йшла на Рівню. Перша письмова згадка про село припадає на 1394 рік, вже тоді біля села монастир, належав він Івану Довгому-Можновичу Сваричевському, що одержав дві грамоти в 1418 році. Це пояснюється тим, що землі сучасних с. Топільське і с. Сваричів належали одному пану. Ще одним свідченням того, що два села в давнину були об’єднані, є згадка в польських місцевих літописах про те, що в ХVІ ст. ця територія належала пану Бачинському. Одне з урочищ на його землях і дотепер має назву Бачинське. Дане урочище належить с. Топільське. Щодо чоловічого монастиря, то за легендами, він «занурився» під землю, начеб то там було болото, кажуть що за часів Польщі там знаходили золоті дзвони. Тут все значно простіше, з приходом Австро-Угорщини такі монастирі руйнувалися, це була свідома політика експансії й асиміляції. У Жидачеві 27 грудня 1518 року Федір Ольгердович посвідчує, що Топільське і Чорний ліс на Лімниці належать до Сваричева і їх власникам Сваричевським більше можна прочитати тут.
Поступово доходимо до початку становлення Австро-Угорської імперії на Західних землях України. В той час селі Топольська в 1786 році було 24 хат, в яких мешкало 136 людей. За сто років чисельність населення виросла у двічі, на 1880 рік в селі були 81 будинок і 388 мешканців (353 греко-католики, 12 римо-католиків, 23 іудеї; всі решту українці). Приблизно в ті часи тут прокладали дорогу на Станіславів, по боках все засаджували тополями, декотрі дерева збереглися до того часу і є свідками тих подій.
Перші хати Топільського розпочинаються одразу за мостом, ця місцина за мірками історії села є новобудовою, оскільки далі в селі є старіші хати.
Ця вулиця коротка тут всього кілька хат які видно з пагорба, по селі є багато хрестів, проте австрійських залишилося мало, один з таких знаходиться в кінці села, на сьогодні це єдина згадка що тут був цвинтар.
На цьому цвинтарі хоронили вояк 1 світової війни, переважно це були дерев'яні хрести, вони простояли тут до 1960-х років. Поховані вояки Австро-Угорської імперії, які відступали обозом та були розбиті російськими військовими в с. Топільське. Додамо фото з експедицію, яку проводив "Меморіал" у 2019 році. Кажуть що поховань було багато, про ці події 1917 року розповімо трохи згодом.
Трохи далі у сторону Вербівки є так званий "Чортів тунель" інші кажуть "Мурований міст" в селі Топільське оживає по іншому коли додати трохи світла. Сам тунель побудований в часи Австро-Угорської імперії підсипану дорогу з відповідною інфраструктурою тут прокладали в 19 столітті, кажуть що місцевими майстрами.
Каміння на тунель добували з річки Лімниця та зі скелі в селі Камінь, на той час село називали "Кам'яний горб". На старих картах це місце ще називаю "Рукшин". Місцина оживає дещо по іншому, якщо додати трішки світла.
На поч. ХХ ст. Топільське входило до великої гміни Льдзяне (сучасне село Вербівка) з громадами сіл Камінь, Красне, Небилів, Петранка, Рівня, Слобода-Рівнянська, Сливки. Гміна була головною виконавчою владою в селі, яка зосереджувалася в руках війта. Це село знаходиться трохи вище, де відкриваються види на Топільське. Ця висота називається "На Рукшином" по сучасному "Рукшинка". Трохи далі проходить урочище "Верхи" про нього ми вже писали тут.
Тут з 10 по 20 липня 1917 року відбувались кровопролитні бої. Зокрема сильний опір цісарські війська чинили в околицях Вербівки. Тут базувалась 42 HID - хорватська дивізія, яка входила до складу угорських королівських військ. Вона шість разів відбивала атаки росіян, та вони все наступали й наступали. Зокрема 14 липня росіяни витіснили хорватів з Вербівки й затиснули біля Лімниці.
Бо тоді була сильна повінь, то далі наступати не було можливо. В тому часі з Рожнятова надійшла допомога і росіян відкинули назад, та вони закріпились в східній частині Вербівки. Як свідчать імперські донесення, то тільки під час бою 15 липня вони захопили в полон 16 австрійських офіцерів, близько 900 солдатів та кілька кулеметів. Та все ж втрати росіян були більшими. Тут можна завдячувати австрійській артилерії. А зокрема офіцерові Людвігу Вітгенштайну, який під час цих боїв особливо відзначився. Він, справно виконуючи обов'язки навідника подавав відомості вогневим батареям, які у “проблемні моменти” могли цільно бити по ворожих позиціях. .
Повертаємось назад в село й будемо рухатися головною вулицею села з сучасною назвою Степана Бандери, бачимо таку каплицю вона є дуже схожою на ту що в Рівні. Вздовж вулиці Бандери розміщені три каплиці, які нагадують жителям про моральні цінності. Тут кожного року відзначають традиційні свята, проводять урочистості з нагоди державних свят.
Поруч з каплицею є моноліт зі списками загиблих партизанів, що нагадує за ті події. Трохи передісторії про наші краї, де липні 1944 року Калуш зайнятий радянськими військами й встановлений радянський режим. Адміністрація УПА перейшла в Чорний ліс, що неподалік Калуша, стає партизанським краєм. Героїчний спротив підпілля проти окупантів тривав тут аж до середини 50-х рр. не дарма НКВС казали, що це центр "Бандерівщини" Спершу в лютому 1948 році енкаведисти тримали село в облозі два тижні. Трьох партизан в одному кінці села застрелили, ще чотирьох – в іншому. Навколишні села також вели активну боротьбу Рівня, Вербівка, Берлоги, Сваричів з найактивнішими членами ОУН.
Пізніша подія 3 по 10 грудня 1948 р. в с.Топільське проходила велика облава, в результаті якої загинуло 15 підпільників. В ніч на 3 грудня до Топільського з всіх довколишніх міст прибула велика кількість ворожого війська. Всього понад 1 000 військових МГБ і оперпрацівників прибули на 30 вантажних автівках і пішки. Одна частина обступила довкола село, зробивши застави на близькій відстані одна від одної, де кожної ночі палились ватри, так що ніхто не міг повз них проскочити. Все ж частина підпільників на самому початку акції змогла прослизнути повз ворога і втекти з села. Інша частина ворожих військ тут же розпочала робити обшуки, які спочатку не дали жодних результатів. Біля 12-ї години один 70-ти літній чоловік в якого знайшли заготовлене м’ясо, масло та білизну під тиском показав місце де була криївка на території його господарства. На тому місці 60 більшовиків, роздягнені до сорочок, хоч був сніг і мороз шукали 4 години й все ж не знайшли її. Не добившись успіху більшовики пішли геть, залишивши тільки одного старшину і кількох бійців. Все ж за деякий час старшина вивідав у господаря точне місце знаходження бункера, в якому на той час переховувались і загинули 5 підпільників – керівник районної боївки СБ Куцій Антон “Козачок” (родом із Завадки), та його охоронці “Сокіл”, ”Грицько”, ”Цікавий” і Лукач Василь “Лоза” (родом з Петранки).
Першого ж дня в селі було арештовано кілька цивільних людей. Їх спочатку безрезультатно допитали, після чого відвезли в Перегінськ, а звідти в Станиславів. Тут більшовики розіграли хитру карту під назвою “бочка”. Дорогою між Красним і Росільною на авто з арештантами нападає нібито повстанських загонів (легендована боївка МДБ, яка складалась з колишніх членів підпілля, що перейшли на ворожу сторону), який нібито вбиває більшовиків і визволяє полонених. Тут же над селянами відбувається допит, і “повстанці” їх звинувачують у тому, що вони пішли на співпрацю з більшовиками. Селяни своєю чергою починають виправдовуватись, думаючи що перед ними справжні повстанці й того не розуміючи розповідають про те, де і хто з підпільників переховується в селі. І тут знову нападають більшовики, які нібито відбивають селян у “повстанців” і забирають до району. Тут вже маючи певні хитрості здобуті відомості, продовжують криваві допити й отримують точну інформацію про цілий ряд криївок, розміщених по всьому селі. Після цього в Топільському одна за одною відкривають більш як 40 криївок.
5 грудня на одну з крайніх хат, яка належала Креховецькій Анні налетіло біля сотні більшовиків. За короткий час під ямою для картоплі вони віднайшли вхід до криївки, з якої витягнули три мертві тіла, а саме: Володимира Лівого “Митаря”, його дружини Цимбалістої Дарії “Марти” і дружини провідника “Дениса” Самарик Ольги “Тетяни”. В середині бункера були знайдені один автомат ППС, 4 пістолети, радіоприймач, друкарська машинка, десять гранат і багато документів, частину з яких підпільники перед смертю намагались спалити. 6 грудня в господарстві Лешко Настуні було викрито бункер, в якому переховувались брати Іван і Петро Феняки й Варварук Дмитро з Василем. Того ж дня в домі Юкіш Ганни, який згорів ще першого дня облави знайшли кілька тіл підпільників, які задихнулись під час пожежі. Зі слів старожилів, загиблими ймовірно були Мор Петро “Волиняк” із Топільського, “Ромко” зі Сваричева і “Михась” із Слободи-Рівнянської. Додатково про ці події с перших уст пише тут.
Минуло вже понад 75 років та сліди тієї боротьби залишилось до нашого часу. Мережа криївок була настільки густою, що тільки в селі Топільському Івано-Франківської області їх знайшли в 44-ох будинках зі 105-ти. так говорить вікіпедія, насправді все було трохи по іншому в Топільському на той час було 120 хат і десь у 70-80 – бункери. По два, по три, за межами села куди більше, останню знайшли минулого року в долішньому кінці села. Про ці бункери досі говорять на росії.
Трохи дальше бачимо кілька старих хат, дуже схоже на те що тут жили поляки, що і не дивно через велику кількість.
Особливу увагу звертає такий придорожній хрест витесаний із каменя, можна припустити, що його встановили на початку 20 століття, таким чином його вже можна віднести до пам'ятки культури. Переважно їх робили на місці, в такому випадку це міг бути майстер з Калуша чи Ціневи, таку роботу робили не один тиждень. Простіше було з литими, слово які до недавно виготовляли в селі Липа. Кажуть по селі було близько 5-ти таких хрестів, проте комуністи руками місцевих проросійськи жителів й знищили.
Декотрі вцілілі хрести вивезли на старий цвинтар, в 90-х роках їх повернули на територію церкви. В цьому випадку спонсором був Василь Поташник, житель Топільського.
Далі йде дерев'яна церква греко-католицької конфесії яка має ім'я Непорочного зачаття Діви Марії. Перша дерев’яна церква в селі була збудована в середині другої половини 18 століття десь в період руйнування монастиря, вона позначена на карті 1783 року на місці старого цвинтаря. На той час це був високий беріг над річкою Лімниця, яка протікає на відстані кількох сотень метрів звідси. Десь в кінці 50-х років 19 століття церкву перенесли в село, це якраз сходитися з епідемією холери на Прикарпатті. На карті навіть видно місце де була церква, це збігатися зі знімками Maxar. Причина перенесу могла й бути інша оскільки село збільшувалося й центр змістися в сторону горішнього кінця, ближче до дороги й Вербівки.
Тоді набувала популярності практика хоронити жителів за межами села, це могла бути причина перенесення. В документах і картах є дві дати де згадується дерев’яна церква, у 1854 році зафіксована дата побудови сучасної церкви, але тоді вона ще була на горі й 1861 рік коли вона вже була внизу. Тоді вона була філіяльною парафіяльної церкви в Лдзянах (Вербівка). У 1894 році стіни церкви вкрив розписами маляр зі Стрия. У «Шематизмі» за 1908 рік зазначено де Дочірня церква Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Богородиці. Відомо, що в 1916 році австрійська влада конфіскувала дзвони, опис не зберігся. За парохів відомо небагато, тільки те що тут були священники ті самі що у Вербівці. Коли прийшли другі комуністи то церкву закрили 1960-х роках, відкрили її тільки 1989 році. На жаль старих фото церкви немає, можемо тільки додати світлини 2013 та 2016 на противагу сучасним, тоді ще церква була оббита блакитною вагонкою.
Ця церква є невеликою, проте цілком достатньо для тієї кількості села, в середині стіни переважно розмальовані блакитним кольором.
Одразу за церквою в сторону долішнього кінця є ще кілька старих осель, одна з них ще навіть покрита ґонтою, в середині можна побачити старі фото й робочу віялку.
У 1910 році в селі була однокласна школа. Її збудували місцеві люди власними коштами, продаючи продукти та предмети вжитку. В 1935 році — 537 українців, 13 поляків, 6 євреїв. У 1939 році в селі проживало 590 осіб (555 українців, 10 поляків, 20 латинників і 5 євреїв). Фото зроблено десь в цей період Польщі умовно це 30-ті роки.
Зараз школа виглядає так, зовнішній вигляд практично не змінився, за винятком губельварів та вікон. Все інше без змін, навіть таблиця на тому ж місці.
Минаючи подвір'я школи, підіймаючись в гору на "Паньків горб" можна натрапити в музей старожитностей села Топільське, власником якого є Дмитро Ганчук. Раніше на горі там була багато хат, проте за часів діяльності УПа їх спалили, решту хатів розібрали нещодавно.
Основна колекція музею старожитностей знаходиться на другому поверсі. Експозиційно музей складається з двох кімнат та коридору. В музеї зібрані речі з Бойківщини, Поділля та полісся. Охоплюють період історії від 5 століття до нашої ери до совітського періоду. В першій кімнаті розташовані речі побуту: взуття, одяг, ліжко колиска і т.д.. В іншій її частині знаряддя праці. В коридорі знаходяться інструменти, більше про це все ми писали на сайті.
Трохи далі в сторону долішнього кінця йде пам'ятний хрест й старий цвинтар він має доволі давню історію, складається 3 частин, найстаріші надгробки мають вік близько 170 років. Особливу увагу звертаємо на різноманітність надгробків, де переплітається стиль різних епох.
Від цвинтаря до низу йде стежина до найстарішої частини села, саме тут воно зароджувалося, збереглося навіть кілька старих хат, ця місцевість часто затоплювалась, що впливало на життя людей й географію села.
Придивившись можна побачити старе річище річки Лімниця, тодішній центр села, по ту сторону річки було кілька осель "Студзянки".
Є таке фото що було зроблене за рікою в селі Топільське, на задньому плані видніється тополецький горб й урочище "Лани"
Далі вже кінець села, закінчується перехрестям дорогою на село Камінь й Берлоги з лісом Березина (Чорний ліс) про, яке ми писали тут. Орієнтиром є автобусна зупинка, де час від часу буває автобус, що довези вас у ці села.
В кінці села, як їхати на Берлоги нещодавно встановили пам'ятний знак на честь того що тут знаходився чоловічий монастир. Крім того тут ще був австрійський цвинтар.
Previous post
Next post
Page updated
Google Sites
Report abuse