Колись у Ріпному вирувало життя… Не те, що тепер… І пекарня була, і баня, і газетний кіоск. А слюсарний цех міг виготовити навіть вертоліт. Ріпне називали панським селом. І все завдяки нафті, – пригадує місцевий житель Володимир Маринчук, який все життя пропрацював у нафтопромислі. – Люди добре заробляли. Студенти приїжджали сюди на практику. У кожній хаті кожна комірчина здавалася в оренду, бо ж було дуже багато приїжджих працівників: ще раз так само як місцевих. А раніше, за Польщі, село взагалі мало настільки розвинуту інфраструктуру, що фактично перетворилося на містечко: стадіон, басейн, лікарня, магазини».  У свій час його називали промисловим центром на рівні з Брошневом.

Ще століття тому «чорне золото» тут видобували вручну: копали яму  глибиною до 30 метрів і черпали нафту коновками, тобто дерев’яними відрами. Взагалі село Ріпне з’явилося завдяки нафті. Спершу розпочнемо з історії села

В селі Рівня є така легенда. На сиглах є  хрест, в народі називають Балабанів Хрест, а історія хреста походить з села Ріпне. Оскільки на наше село нападали татари, і з Ріпного взяли дівчину, щоб вела на село, а вона їх через сигли вела, а там колись були болота і всі там загинули, то в честь там поставили хрест. Якраз тут колись йшла пряма дрогоа на село Дубу

Перша історична згадка села датується 1411 роком, грамотою Жидачівського князя Федора Лінартовича. Там, згадується Ропний потік, як межа між територіальними одиницями Рожнятів і Нижній Струтин.  

Згідно з "Джерелами до історії Русі-України", село Ріпне вже існувало на 1648 р. У джерелах описано козацьке повстання під проводом Хмельницького та його похід на Галичину у 1648 році, зазначено, що місцеве населення підтримувало козаків. Коли Хмельницький зі своїм військом та кримськими союзниками повернувся на Наддніпрянщину, жителі Галичини були жорстоко покарані за свою допомогу. Власне серед перерахованих у документі населених пунктів бачимо і село Ріпне (Rupno) та сусідні села (Рожнятів, Цінева, Рошняте, Дуба, Ясеновець, Лецівка й інші).  В цей час в Ріпному активно виварювали сіль з місцевого джерела під номером 97.

Причиною виникнення села було те, що тут були виявлені поклади нафти, які появились на поверхні струмка. Це спонукало людей шукати витоки незвичайної рідини, копати колодязі для її збору. Місцеві мешканці використовували цю рідину здавна для господарських потреб. 

Окрім того, сприяли промисловому видобутку нафти й відкриття способів дистиляції нафти та використання нафтопродуктів для освітлення в 1850-х р. 

У процесі видобутку нафти відбувалася еволюція бурової справи. Першими гірничими спорудами  з нафтовидобування бути “ями”, “копанки” або “колодязі”, згодом - шахти.

Перший  колодязь  для  видобування нафти  був викопаний в 1786 році. Згодом, глибина  тих «криниць» сягала 30 і більше метрів. З них нафту черпали дерев'яними коновками (відрами). Від середини XIX ст колодязі копають все глибше, що дозволило підвищити видобуток корисних копалин. 

До нафтових джерел хлинули іноземні комерсанти, насамперед французькі, англійські та німецькі. Одна з перших нафтових належала французькій фірмі «Альфа».                      

Наприкінці XIX ст. колодязний спосіб видобутку  нафти  по­чало  витісняти  буріння глибших свердловин механічним ударним методом. Перші бурові роботи в Ріпному розпочалися в 1887 році, а вже в 1892 році тут діяло 11 свердловин. Ще через чотири роки з 28 свердловин за рік було видобуто 2360 тонн нафти.

У 1890-х роках Галичину охопила “нафтова лихоманка”. 

У спогадах Богуслава Лонгшам де Бер’є (Longchamps de Berier), вихідця з родини французького походження, яка з XVIII ст пов’язала життя з Галичиною, знаходимо свідчення про його батька - Францішека (1840-1914), що займався нафтовим промислом у с. Ріпне Коломийського повіту. 

Францішек - старша дитина Богуслава та Леокадії (уроджена Депутович). Він народився 7 вересня 1840 р. у Львові. Закінчив середню школу у Львові та вступив на юридичний факультет. Проте навчання перервалось, а сам Францішек брав участь у битвах із загоном “дублінців”. Після повстання працював начальником залізничої станції в Лужанах на Буковині, а потім у Коломиї. У 1878 р розпочав піонерське буріння нафти у Ріпному. Та інвестиції не принесли доходу, а стан здоров’я Францішека погіршився. Тому він повернувся до Львова та орендував будинок на Собещині. Його син Мечислав згодом став відомим польським “нафтовиком”.  Другий син Францішека - Іван (1872-1931) також був нафтовиком. 1892 року працював на свердловинах у Ріпному, Перегінську та біля Коломиї. 

Богуслав Лоншам де Бер’є (1884-1947) - відомий львівський юрист, професор адміністративного права Вроцлавського університету, автор спогадів “Ochrzczony na szablach powstańczych…”. Богуслав реконструює свою родинну історію на зламі XIX-XX століть. Крім того, подає цікаві відомості щодо політичної ситуації, етнічних відносин, соціально-економічних та промислових питань у Галичині. Він приділяв особливе місце селу Ріпне, зазначав - «шахта і дім моїх батьків знаходилися на перших північних вершинах Карпат». 

У Ріпному, де його батько мав гасову шахту, Богуслав провів своє дитинство. Як маленького хлопчика його захоплював процес видобутку, тому він проводив багато часу біля шахт. У описах села помітно лірично-романтичне сприйняття гір, автор наводить ботанічні та топографічні відомості, етнографічні та соціологічні спостереження. 

Богуслав полюбляв здійснювати самотні походи в Горгани. Як він зазначає, туризм ще не набув популярності, а Карпати були такими що захоплює, але і диким місцем. Крім того, ця територія ще не була “приборкана” у промисловому сенсі. 

Ріпне - “невелике карпатське село”, поміж диких яблунь, черешень, горобин, вкритих різними видами птахів. Також, це місце його дитячих розваг. Але справа батька не була прибутковою, тому вони переїхали до Кракова, де Богуслав пішов до школи. Згодом, сім’я знову повернулася до Ріпного, де збудували нафтову шахту. Богуслав зазначає, що для нього “настали золоті часи”, адже він не був змушений відвідувати школу, натомість пізнавав місцевість та справу батька. 

Богуслав був вражений промисловізацією Карпат, зокрема будівництвом залізничної лінії Львів-Станіславів-Коломия-Чернівці у 1865 р. та відкриття нафтових родовищ у 1885 р. Станіславом Щепановським у Слободі Рунгурській та дослідженням карпатських родовищ професором Львівського університету Рудольфом Цубером. 

Спосіб видобування нафти на батьківській шахті спочатку був досить примітивним: часто бурили вручну, перевозили нафту в бочках на візах. Для Богуслава, нафтові свердловини були невід’ємним елементом Ріпного, вдихнули динамізм в недоступне раніше село. Хлопець на власні очі бачив зміни в технології видобування, нові насоси, які качали нафту, машини, бури та котельні.

Богуслав описує Кічер (Кичер) - гору, порослу соснами, через яку він йшов до міста (Перегінськ) на пошту. Там він бачив всю метушню місцевого базару, повного ремісничих та кондитерських виробів, випічки. 

Побував Богуслав і в Баранчі, куди ходив зі старим Ілеком косити, приходив втомленим, але з непереборним бажанням повернутися та тугою за горами. Автор передає атмосферу цих гір та місцевості, описуючи темно-сині чорниці, червоні ґоґо́ци (брусниця), шипшину. На лугах росли дрібні квіти маргарит та арніки. Помітив він і рябчика, глухаря, зайця чи руду лисицю. Згодом він залишив карпатську місцину та подався до Львова на навчання до Бернардинської гімназії.  Цікаво про ці події описано тут

За Першої світової війни видобували значно менше нафти, внаслідок активних бойових дій та несприятливої економічної ситуації. 

До 1939 року Ріпненський нафтопромисел був найбільшим підприємством у районі. Тут діяло французьке підприємство Дунки де Сайо. 

Владислав Дунка де Сайо (Władysław Dunka de Sajo)  народився 1875 року у Львові. Вступив до польського легіону під час Першої світової війни 1914 р. Згодом захворів та повернувся до Львова, де розпочав навчання на механічному факультеті Львівського технічного університету. Почав працювати в Сяноку на машинно-вагонному заводі, а в 1900 році - у Стрию. У 1903 році розпочав практику на нафтовій копальні в Бориславі. У 1909 р почав самостійно бурити в цьому районі, але його спіткала невдача. Тому він повернувся до Борислава і зайняв посаду технічного директора компанії “Піонер”. У травні 1915 р повернувся на колишню посаду на підприємстві “Піонер” у Ріпному. Заснував власний бізнес і став партнером в кількох нафтових компаніях. Згодом збанкрутував. Він був багаторічним членом Національного товариства імені Нафтови, засновник Асоціації польських нафтопромисловців та віцепрезидент Синдикату Виробники нафти. Він виявив велику прихильність до змін у нафтовому законодавстві. У січні 1933 р. покінчив життя самогубством. Поховано Владислава на Личаківському кладовищі.

Промисли обслуговували електростанція, дві механічні майстерні, водокачка в селі Слобода Дубенська (сьогодні Підлясся), працював газоліновий завод. Дільниця промислу була в селі Небилів. У Перегінську в урочищі Башти мав кілька свердловин поляк Ліндерський. Звідси нафту возили в бочках у Креховичі. Туди ж по трубопроводу поступала нафта із Ріпного. Всі ці нафтопромислові об'єкти були націоналізовані в 1939 році. 

Свою промислову діяльність флагман ріпненського нафтопромислу припинив у 60-х роках минулого століття. Причина була у відсутності сировини, тобто газу, поклади якого вичерпалися. Певний час діяла водонасосна станція, яка подавала, попереднього хлорувавши, питну воду до потреб мешканців села. Згодом польські труби, устаткування з роками втратили свою якість, що привело до великих проривів на лініях.

Свою промислову діяльність флагман ріпненського нафтопромислу припинив у 60-х роках минулого століття. Причина була у відсутності сировини, тобто газу, поклади якого вичерпалися. У ті роки в Ріпному базувались регіональна контора буріння, величезна база, механічна майстерня, газоліновий завод, працювало 1500 чоловік, обслуговували нафтоносний шельф від села Луги по діагоналі до села Майдан. У 1972 році ріпненська контора буріння встановила рекорд Європи, пробуривши свердловину на 6220 метрів. Загалом за весь час у селі розбурили понад три сотні свердловин. 

Певний час діяла водонасосна станція, яка подавала, попереднього хлорувавши, питну воду до потреб мешканців села. Згодом польські труби, устаткування з роками втратили свою якість, що привело до великих проривів на лініях.

Нафтовими помпами досі всіяне все село, вони є навіть на людських обійстях. Загалом десь сорок качалок. Усі законсервовані. Згори сказали, начебто свердловини уже не перспективні. Тож гудок тут давно вже не гудить о восьмій ранку. До речі, одна з тих качалок – унікальна, ще німецька, з 40-х років. Таких в Україні більше ніде нема. Колись у Ріпному їх було дві, але потім одну забрали до Надвірної в музей. Хотіли й іншу, але люди в селі стали рогом – не дали того зробити.

Останні качалки у селі позакривали не так давно. У Києві не дали ліцензії. У селі кажуть, хтось поклав око на ріпненську нафту: «Стратегія очевидна: спершу занедбати і знецінити, а потім викупити за копійки. Тим паче ця нафта дуже чиста, тобто затрати потрібні лише на електроенергію і оплату праці».  Певний час деякі місцеві селяни самотужки різною технікою видобували собі нафту, робили перегонку через самогонний апарат, потім збували. Менше, як сотню доларів за день, не мали. Потім і цей кустарний видобуток згорнувся. 

Як і в будь-якому селі тут є свої урочища: Вергай — невеликий гай, Голубчукове — урочище, Лисиня — урочище, Ведмеже — урочище, Погар верхній та нижній, Долинки — поля і пасовисько, Гора Гомотівка, Сорочини - урочище, Притеччини — урочище, Зворини — урочище.

Кути: Зарінок, Зруб — ділянка, на якій рубають ліс, Луг, Мочір, Ріпненьки, Хрести, Водоспад Підгуркало, Ріпненський Камінь, Підлісся, Сергів.

Зі школою села Ріпне пов’язаний цікавий факт. Тут за 2 роки до свого арешту в 1965 році працював дисидент Михайло Озерний. Михайло Дмитрович Озерний народився 1929 року в селі Верхньому Синевидному Сколівського району Львівської області. Закінчив педагогічний університет. Працював у Тернопільському будинку піонерів, потім у різних школах. Але не зміг влаштуватися на роботу в Тернополі, де проживала його сім’я (дружина та двоє малих дітей). В 1963 році розпочав працювати вчителем німецької мови, а також української мови та літератури у школі в селі Ріпне. 

Заарештований в серпні 1965 року при поверненні з відпустки з Карпат. У Озерного конфіскували"Історію України" Аркаса, журнал "Жіноча доля" та аполітичну книгу модерніста Пачковського "Українська богема".

На суді в Івано-Франківську Озерний зізнається, що його допитували 11 годин, а згодом ще 10, давали перерву тільки на обід. Він був викликаний на допит 46 разів.  Викликані як свідки учні не гудили, а хвалили вчителя. Усю решту судів робили або закритими, або уникали запросити небажаних гостей. Натомість адвокат Озерного жодним чином не намагався заперечити чи протестувати проти наклепів. 

На суді було згадано невідвідування політнавчання, «зловживання» Шевченком, «ватру», «крилаті вислови» які він “пропагував” серед учнів, тобто факти, що не мають жодної підстави для засудження. Також йдеться про статті, що читав чи згадував друзям Озерний: «З приводу процесу над Погружальським», «Українська освіта в шовіністичному зашморзі», промова Папи Римського, виступ Ейзенхауера при відкритті пам'ятника Шевченкові у Вашингтоні, відповідь діячів культури Канади й США діячам культури України. На суді не довели, що Озерний активно розмножував та поширював ці матеріали. Згадувався тільки випадок, коли він попросив товариша передрукувати статтю. 

Так, до 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка свідок, який звернувся в КДБ, стверджує, що М. Озерний “запропонував повісити рушники. Я відчув, що тут щось є. У лекції, яку підготував Озерний, були підібрані цитати Шевченка, де показувався гніт москалів. Після доповіді школярі виступили з концертом. Свій виступ учні почали російською піснею про Леніна. Озерний вискочив демонстративно: «Ех, Шевченківські дні починають російською піснею!» - і вийшов із залу. Потім школярі поїхали з концертом на інші села. У селі Лицівка читали «Розриту могилу». Люди викликали учнів тричі на біс. Після цього я звернувся до органів. Дітей перевірили. Вони були пропитані духом націоналізму”. 

Засуджений 7 лютого 1966 року за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР (Агітація або пропаганда, проваджена з метою підриву чи ослаблення радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів, поширення з тією ж метою наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само розповсюдження або виготовлення чи зберігання з тією ж метою літератури такого ж змісту...) на 6 років суворого режиму (згодом, строк зменшили до 3-х років). Відбував покарання у таборі 11 Явас у Мордовії. Після звільнення він припинив будь-яку політичну діяльність. Похований Озерний у Львові.

У селі Ріпне, що на, є стадіон. І нічого б дивного у цьому не було, якби для його будівництва колись не зрізали великий шмат гори. Потім його вважали однією із кращих футбольних арен Польщі, де грала команда польського елітного дивізіону.
Жодного великого рівного майданчика в гірському селі не було. Проблему вирішили просто: відрубали та розчистили шмат гори. Траву для зеленого газону звозили з сусідніх ділянок. Кожен працівник компанії, крім керівництва, мав відбути толоку – понаднормові роботи, за які, до речі, непогано платили. Задіяли й інших селян, які хотіли (трохи) заробити. Щодня працівники отримували до 1,5 польського злотого залежно від виробітку та соціального статусу (корова тоді коштувала 80 злотих).
Слово «ропа» має два значення – або соляний розчин, або нафта. Звідси й пішла назва села Ріпне. Старожили кажуть, що нафта тут була завжди. І нині «качалки» від управління «Долинанафтогаз» стоять навіть на городах деяких селян. А в тридцяті роки ХХ століття тут працювала потужна французько-польська видобувна компанія. І коли голова нафтопромислу пан Солтинський вирішив створити власний футбольний клуб, головною проб-лемою виявилося будівництво стадіону, який би відповідав усім вимогам.

Керував будівництвом такий собі пан Адамек, теж із керівництва нафтопромислу, який пізніше і став президентом ріпненського футбольного клубу. За рік після початку робіт (приблизно у 1935 році) звичайне прикарпатське село отримало стадіон, який за станом газону та обладнанням нічим не поступався спортком-плексам великих польських і західноукраїнських міст.

Спорткомплекс обладнали за всіма правилами: огорожа, крита трибуна, роздягальні для команд господарів і гостей, душові, освітлення, бігова доріжка та сектори для стрибків, баскетбольний і волейбольний майданчики. Неподалік були басейн і тенісний корт.

Футбольні матчі відбувалися кожної неділі. Вхід для глядачів був платним. Для публіки працював буфет. Від підніжжя гори до стадіону вела вимощена бруківкою дорога. Ворота арени прикрашали колони, увінчані футбольними м’ячами. Місцеві дітлахи, аби потрапити на матч, часто робили підкопи під огорожею. Якщо ж ті ходи блокувала охорона, то юні вболівальники лізли на сусідні дерева. Футбольна команда «Чарні», Ріпне,1930-ті-роки

Команду набирали по всій Польщі. Гравців заманювали немалими за тодішніми мірками грошима. Футболістів записували майстрами на нафтопромисел, але фактично основним їхнім заняттям був футбол. Ріпненські старожили кажуть, що місцева команда «Чарні» («Нафтовик») грала непогано, була міцним середняком польської ліги «А», конкурувала із клубами Кракова та Львова, регулярно виборювала медалі першості Станиславівського округу.

Українську команду в селі також організували – від пожежної частини нафтопромислу. Вона грала у другому дивізіоні та з польськими напівпрофесіоналами зустрічалась тільки у товариських матчах. Потрапити сюди можна дорогою від школи.

Особливу увагу слід звернути на різномасні оселі які збереглися до наших часів. Тут йде поєднання Бойківщини та польської забудови. Вплив польської архітектури можна побачити в організації деяких промислових зон, будівлях для адміністративного персоналу та житлових будинках, зведених для інженерів і власників нафтопромислів. 

Один зі стареньких будиночків, зберігся до нашого часу, звісно супутникова антена повинна бути присутня, і тім як пластикові вікна.

Тут в центрі знаходиться будинок культури, який теж був побудований за часів Польщі. З часом тут виникали декотрі проблеми з технічним станом будівлі, які згодом виправили

Кілька старих світлин що стосуються культури, церковного та повсякденного життя. Ці фото зроблені десь в 30-х роках 20 століття. Старі фото взяті на цьому ресурсі

За Польщі існувало своя пожежна частина, воно і не дивно оскільки цього вимагала нафтова промисловість що була добре розвинута.

Для порівняння додамо кілька світлин сучасних для порівняння зі старим виглядом, тут все більш менш збереглося.

Тут в центрі неповторним чином поєднується нова зупинка, на якій є багато інформації про село та колишня бібліотека, згодом молочний магазин.Поштове відділення до цього приміщення, що зараз на фотографії, було перенесено після, роздерибанення та знесення, дійсно архітектурно прекрасної будівлі, в якій знаходилась пошта, аптека та побут комбінат. 

В селі для послуг населення працює дитячий садок -  ясла «Струмочок» він трохи вище. Дитячий садок був відкритий ще до Другої Світової війни. Відновив свою роботу після війни.

1945 рік -  фінансування нафтопромислу № 6 «Бориславнафта». В ньому виховувалося в середньому 15 дітей. Персонал — 4 людини. В дитячому садку жили одночасно діти-сироти, які ходили до школи.

В 1958 році дитячий садок розширився на 25 дітей, а в 1958 році відкрито ще одну групу. Персонал 8 людей: 4 педагоги й 4 техпрацівники.

В 1968 році проведена реконструкція приміщення: добудовано 4 кімнати, обладнано літні майданчики. Садок підпорядкований НГВУ «Долинанафтогаз».

В січні 1970 року дитячий садок передано в розпорядження райвиконкому і відкрито ясла-садок на 70 місць. Персонал — 20 людей.

В 1999 році дитячий садок-ясла закрито, через недостатню кількість дітей.

Кілька старих фотографій з 20 століття, як бачимо, тут вирувало життя. Зараз на цьому місці залишилися тільки руїни

З вікна садка відкриваються вид на село, по факту це вже готовий оглядовий майданчик, збоку поставити кілька світлин, як вони виглядало колись.

Там вдалині колись все виглядало так. На Газоліновому великий цех то завод газоліновий з ліва будинок адміністрації трохи менший будинок то житловий де жили працівники, за будинком заводу хлораторна.

Є і ще безліч різних фото того напрямку, там все було заставлено нафтовими качалками та резервуарами для зберігання нафти в стороно Гомотівки

Додамо ще кілька фото зроблених після 60-х років де, значно краща якість.

В порівняння додамо більш сучасні фото тих місць, правда зараз там практично нічого не залишилось, тільки поодинокі качалки.

Далій йде церква парафіяльна церква Успіння Пресвятої Богородиці — дерев’яна, наново покрита вагонкою. Чи не кожного року громада села збирає гроші для переобладнання церкви. Тож всі верхи і дахи перекриті новою бляхою.  У вівтарі вікна замінили новими.Церква є повністю огороджена парканом і є досить зручною для зібрання людей. Церква належить до пам'яток архітектури місцевого значення та зберігається відповідно до сучасного законодавства України.

Про стару церкву, наразі, знаємо мало. Відомо, що була дерев'яною та маленькою. Стояла на місці тепер уже старої дзвіниці. Церква  вперше згадується 1684 року про сплату 5 злотих катедратика (столового податку). Також згадується у реєстрі духовенства, церков і монастирів Львівської єпархії 1708 року. Ця церква стояла на місці сучасної. У 1932 році замість давнішої збудували нову велику дерев’яну церкву. Проект церкви можна побачити тут. Проектуючи храми, е. Нагірний багато уваги приділяв вибору місця будівництва та навколишнього ландшафту. Будь то гірський пейзаж, рівнинна місцевість, берег річки, околиця або забудова села, що склалася, його архітектура органічно виростала з землі разом з ялинами, соснами, липами, стогами сіна, селянськими хатами, організовувала їх, ушляхетнювала, вражала великою кількістю ракурсів і перспектив. Високими зразками організації простору можуть бути церкви в селах Брилиньці (Польща), Орявчик, Подучив, Ріпне. У першому випадку постановка церкви є прикладом формування монументального простору у горбкуватому чи рівнинному агроландшафті на околиці села. Приклад постановки церкви у с. Ріпне характерний, що історично склався для передгір'їв та гірської території українських Карпат.  

Громадську землю в селі Ріпне винаймав француз Дунка де Сайо. За це він платив до громадської каси 10 злотих прибутку. Коли в касі вже була певна сума, тодішній директор нафтового промислу п. Садкович звернувся до сільського війта (Литус Василь) запропонувавши скликати громадську раду і вирішити питання про подальше використання грошей, щоб ті гроші не забрала держава. Зібрали Раду. Радником був сам Садкович, який вніс пропозицію збудувати нову церкву, тому що на території села стояла старенька і маленька. Того ж року декан із Перегінська висвятив церкву Пресвятої Богородиці на Обрізання Господнього. Хресними батьками церкви було обрано — Дяків Ганну Юрківну та Михайлів Михайла Дмитровича. На той час з 1932 року парохом церкви був о. Проскурницький, а з 1936 року переслуговував о. Слободян. В 1935 році в Болехові замовили Іконостас, робив майстер Кнольо. Хрести на бані робили в Рожнятові «на старому селі», відповідав за роботу Косів Федір Дмитрович та Левицький Степан.  Начальник бурових відділень Ділецький подарував 2 образи, корогви.

Резиденцію будували в 1940-1941 роках під керівництвом майстрів — Дмитришин Федір (Богочків) та Михайлів Михайло (Кривульків).

В радянський період церква була зачинена. Після відновлення на початку 1990-х років переосвячена греко-католицькою громадою на Успіння Пр. Богородиці.

Відомо, що з цією церкою пов’язаний і Маркіян Шашкевич, якийсь просився призначити його до парафії у Ріпному. В 1837 році Маркіян Шашкевич закінчив семінарію, а 1838 року йому дали звання священника, але не дали парафії. Вільнодумство та протест стали причиною такого важкого становища письменника. Спочатку він служив у с. Нестаничі (радехівський район), згодом у с. Гумнисько (Буський район). Коли звільнилась посада в с. Ріпне. М. Шашкевич просився туди, але поміщики села, без згоди яких не можна було призначати попа, заперечилию Поміщик Герман писав у митрополію, що в разі призначення М. Шашкевича в с. Ріпне виникнуть непорозуміння, бо він, Герман, непевний, чи буде Шашкевич виховувати селян «в дусі богобоязненості, звичайності і порядного життя». Він також прохав щодо посади в с. Новосілки та зазначав у листі, що “позбавлений всяких, навіть найконечніших засобів до життя та гноблений крайнім убожеством і нуждою”. Це все спричинило постійно бідування письменника.  

Церква складається з трьох частин: вівтаря, нави й бабинця. Кожна частина прикрита окремим дахом високої конструкції з багатьма заломами. Дах головної, тобто центральної нави, здіймається найвище, а інші, що прикривають вівтар і бабинець, будуються дещо нижче і на одному рівні. 

Бабинець — частина храму, у якому переважно є вхід у храм, місце де перебували переважно жінки старшого віку. Нава є найбільшою частиною храму, переважно схожий за формою з іншими частинами храму. Вівтар за розміром переважно такий самий як і бабинець, там перебуває священик під час літургії, царські ворота та церковний іконостас. Кожну частину храму окремо називають зрубом.

Іконостас церкви складається з двох основних частин: нижньої  й верхньої. По середині знаходилися — царські ворота. Праворуч від царських воріт знаходився образ Спаса, а по ліву — Богоматері. По обидві сторони від цих образів знаходилися празнички — образи, які відносилися до святих чи празників, на честь яких була посвячена церква. Іконостас є унікальним в церкві, його намалював львівський художник Антін Монастирський. Мистецтвознавці стверджують, що на сьогодні іконостас Антіна Монастирського в повному обсязі зберігся тільки в церкві в Ріпному.

Як вже зазначено, вівтар церкви орієнтований від дороги, на захід. В кутах між п´ятибічними раменами нави й вівтарем примостилися невеличкі різниці. До бабинця (одна з частин традиційного тридільного храму, в наших церквах там традиційно стоять жінки)  прилягає рівноширокий присінок з надбудовою. Дерев'яна двоярусна дзвіниця простих форм (можливо, залишилась від попередньої церкви) стоїть з півдня від чинної святині. Як в гуцульських, так і в бойківських церквах дзвіниці стоять окремо, на певній віддалі від самої церкви. 

На цвинтарі в селі Ріпне збереглась братська могила польських вояків з 13-го піхотного полку, які загинули в ході бойових дій в липні 1917 року. Імена більшості загиблих відомі, про те поміж них є і двоє невідомих солдат. У 1928 році на пожертви місцевих нафтовиків могила була приведена до належного стану. В центрі могили встановлено великий камінь з меморіальною дошкою, а довкола поставили металеву Сьогодні в рамках міжнародного проекту “Велика війна: поховання та історична пам’ять”, основою якого є ідентифікація і впорядкування поховань вояків загиблих в ході  1-ої світової війни, працівниками КП ''Пам'ять'' було досліджено 4 такі  могили на території Рожнятівщини - в Ріпному, Перегінську і Гринькові а також 2 великі кладовища в Долині... На фото - с.Ріпне, братська могила вояків з 13-го піхотного полку, які загинули в ході бойових дій в липні 1917 року. Імена більшості загиблих відомі, про те поміж них є і двоє невідомих солдат. У 1928 році на пожертви місцевих нафтовиків могила була приведена до належного стану. В центрі могили встановлено великий камінь з меморіальною дошкою, а довкола поставили металеву огорожу. Про ці події можна почитати тут.

З селом пов'язують іншу церкву в Осмолоді. Святоандріївський скит монахів Студійського уставу Лужки-Осмолода.Ґорґани.

В 1936-37 роках в ур. Лужки була перевезена невелика церква з с.Ріпне, нині Калуського району. Освячення відбулось 1938 року митрополитом А. Шептицьким. Поруч були побудовані келії розраховані на 14 осіб. Постійно в різний час тут служили 3-8 монахів. Монастир діяв до 1944 р.В ті часи обстріляли куполи, які збереглися до сьогодні.

Оселя побудована на гарній поляні, праворуч лісової вузькоколійки, що біжить в сторону Чорної Ріки на 5 кільометрів від Осмолоди, серед гущі чарівного смерекового ліса, у стіп гірського пасма Аршиці (1516 м.), карпатського ланцюга Горґанів. Біля церкви гарний монастир і господарські будинки оселі, в якій живе 8 монахів. Це з черги сема оселя оо. Студитів (Львів дві; Унів, Зарваниця, Дора на Гуцульщині і Фльоринка на Лемківщині). Чину посвячення довершив Високопреосв. Митрополит Кир Андрей у сослуженні нашого єпископа з Югославії о. д-ра Нярадія, прото ігумена о. д-ра Климентія Шептицького, о. пра лата Ковальського, о. дек. Патрила, о. д-ра Кладочного, о. проф. Рудя, о. Стернюка з Перегінська, настоятеля скиту в Лужках еромонаха Тимотея Процюка й ін. в прияві гостей з живця Підлюте й Осмолоди. Цю церкву побудовано ще у XVIII ст. в Ріпному коло Рожнітова і перенесено в 1936 р. на Лужки з огляду на її помітний бойківський стиль. Завданням монахів нової станиці є душпастирство серед великого числа лісових робітників, що тижнями перебувають у лісах на роботах. В неділі й свята ідуть монахи до колиб на верхи гір, щоб тут вести душпастирську працю. 

В радянський період тут діяв склад лісорубів, тримали коней. Звісно про якесь відновлення ніхто і не думав. Так церква руйнувалась, вже тоді її стіни обписували. Простояла до початку 90-х. 1994 р. було отримано дозвіл на будівництво нової церкви, а 1996 освячено фундамент, та почалось будівництво каплиці і келій. Нову церкву розпочали будувати 2007 року. Сьогодні в монастирі регулярно проводять богослужіння, а сама місцина неймовірно мальовнича.

В селі був і костел. Римо-католицький костел св.Барбари. Село Ріпне територіально належало до римо-католицької парафії в Рожнятові. У 1926 році зусиллями робітників нафтової компанії "Альфа" споруджено костел в Ріпному, який було освячено в 1931 році єпископом Френсісом Лісовським, львівської архиєпархії.

Костел мав дерев'яний паркет на підлозі й, ймовірно, один з небагатьох до Другої світової війни, взимку обігрівався газом. У церкві було три вівтарі: Санкт-Барбара Санкт-Гільберта і Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії.

Доїжджаємо  джерела під назвою "Зарваниця" тут люди набирають води навіть з інших сіл, тут додамо відео з тік ток

Дальше йде кілька цікавих локації, вони були невідомі й ми позначаємо їх на Open street maps, інтерактивну карту додамо нижче.

Перше таке цікаве місце це є урочище "Каннібаль" його так ще назвали за поляків, зараз тут є такий ставок, . Нам тоді пощастило побачити такий туман. На цьому місці ще встановлений вказівник.

Біля цього місця є мурована стіна з матір'ю Божою побудована ще в період Польщі. Нещодавно тут встановили фігуру та капличку. У свій час тут йшла дорога з села.

Тут є місце для природних особливостей. Перше фото показує камінь який обріз деревом, інше нора в стіні, інколи там можна побачити змій.

Краще побачити можна на цій сферичній панорамі,  гарно простежується дорога під цією стіною, що поступове переходить в стежину

Кілька світлин зроблених в кінці листопаду цього року, зимою тут теж доволі красиво, особливо коли запалити свічку.

На світлині з 2023 року можна побачити цю стіну з іншого ракурсу, зараз вже так не видно, оскільки все позаростало деревами.

За сотню метрів звідси є такий підвал, це залишок від колишнього польського маєтку. Ця споруда згоріла ще у 20 столітті.

Тут є ще одна місцина, басейн, правда від вже позаростав. Його побудували в 1955 році, казали що він був найбільшим в області. Є світлина цього басейна фото 1958 року.

Спускаємось до низу, розпочинаємо маркувати зелений маршрут до Ріпенського/Лецівського каменю у відео нижче.

Наступною локацією буде Лавандове поле, до речі єдине на Рожнятівщині, ми тут робимо зупинку для встановлення міток. Тут навіть є маркування коричневого кольору.

Звісно додаємо панораму,  тут нас починає окутувати сильний туман який поступово спускався з вершини гори Гомотівка.

Місцевий житель організував тут чудовий інтер'єр, який містить багато меблів,  помальовані в білий колір. Звісно лавандове поле, в інтернеті його можна знайти тут, також назва міститься на вказівнику.

Продовжуємо маршрут, маркуємо де потрібно там прорубуємо хащі, за кілька сотень метрів зустрічаємо дерево з великим дуплом, це умовний орієнтир, висота якого 2 метри.

Закінчення маршруту буде видно, по поступовому збільшенню каменю спочатку малих, згодом і самого скельного утвореня.

Ми добралися до вершини гори заодно до вершини Ріпенського каменю, це місце має особливу енергетику, яка викликає спокій. В цей час був туман, і далі 200 метрів нічого не видно.

Додамо фото які були зроблені тиждень перед цим.  В листопаді 2017 року на скелі, що на вершині гори Гомотівка, поміж селами Ріпне і Лецівка освятили фігури Діви Марії.

Краще можна буде побачити в цій панорамі, там в низу видно село Ріпне, а десь за горою і місто Перегінське з Небиловом

Є ще фото 2021 року, на одній світлині дивним чином впав сонячний промінь, що нагадує фігуру людини поміж дерев.

Окрім того, тут є безліч різноманітних гротів та сліди людської діяльності людей можливо тисячі років тому, воно і не дивно це місце знаходилось доволі високо і гарно було видно долину.

На камені знайшли ось такі надписи,  «Berdel Rudolf Pilot» і «21–VII-40». Перший напис «Berdel Rudolf Pilot» нанесений на камені що стоїть вище.

Трішки нижче знаходиться ідентичний надпис, він більше збережений оскільки схований від дощу, вітру. Цей напис був зроблений більш акуратно.

За цей надпис існує кілька версій, одна з них говорить що в 1944 році тут катапультувався німецький пілот, кілька днів жив на горі, ну і залишив ці надписи. Інша версія каже що тут ніякий пілот не розбився і надписи були залишені іншою людиною. На підтвердження другої версії говорить те що тут було велике підпілля та могли вбити пілота. Більше можна почитати тут.

Повертаємось назад до початку маршруту. Тут стартує ще один маршрут до водоспаду "Підгуркало", до речі назва "Гуркало" доволі поширена на Бойківщині. Така назва водоспаду походить від гуркотіння води.

  Додамо фото з прокладання цього маршруту, а точніше його результати. Разом з двома помічниками з села Ріпне.

За кілька сотень метрів бачимо і самий водоспад, але при підході до нього слід бути обережним, тут дуже слизько .

Додамо ще кілька фото, цього дня. Сам водоспад має висоту близько 5 метрів і не пересихає, складається з одного каскаду.

Це одне з найкрасивіших місць Рожнятівщини, особливо осінню коли падає листя, додаємо фото зроблені у 2021 році.  Це місце сильно уподобали вогняні саламандри. 

Додамо ще віртуальний тур, який був зроблений в кінці весни 2023 року. Тур інтерактивний тож нажмайте на стрілочки

Ось і кілька фото створення тогочасних панорам від Google, довелося ставити штатив у воду і працювати в таких умовах. Тут наочно можна побачити висоту водоспаду.

Повертаємося назад цією ж дорогою,  вже на центральну, будемо прямувати в горішню частину села. Ліворуч привернула увагу одна будівля, яку називають "Гарнізон". За польських часів тут розміщувалися військові,  на теперішній час тут квартири. По цьому містку ходив озброєний солдат і вітався з ним, що дивився з вікна будинку навпроти. 

Звідси, якщо рухатися прямо вгору можна дійти до гори Сергів. По дорозі сюди можна побачити ось тут природню та рукотворну красу.

Підіймаємося трохи вище звідки видно два населені пункти. Ріпне відкривається, як на долоні з іншої сторони місто Перегінське

Далі вже йде пряма дорога до гори Сергів, детальніше про цей маршрут ми описали тут, переходьте за посиланням

З цієї полонини відкривається така панорама. Звідси близько 1 кілометра до Перегінського, думаємо на цьому можна закінчувати подорож.

На закінчення додамо бачення  перспектив розвитку с. Ріпне насамперед є зелений туризм. Ріпне — гірське село з лісами, горами, річкою, переважно чисте повітря та безпечне довкілля; своєю автентичною історією, історико-культурними пам'ятками. Тут збережені сільські традиції, звичаї; свої легенди, гостинність населення. Ці переваги роблять його ідеальним місцем для розвитку екотуризму. Туристичні маршрути, екскурсії до місцевих пам’яток, таких як Ріпненський камінь чи водоспад Підгуркало, а також організація місць для відпочинку, агротуристичних садиб і кемпінгів можуть привабити туристів, які шукають спокійного відпочинку на природі.​

Багата історія села, пов'язана з видобутком нафти, дає можливість створити туристичні об’єкти, присвячені нафтовій "лихоманці" ХІХ століття. Відновлення або створення музею нафтовидобування, організація екскурсій старими нафтопромислами, може привабити туристів, зацікавлених історією індустрії​.

В українських селах є те, що більше не знайдеш ніде. Місцеві традиції, архітектура та культурна спадщина можуть стати основою для культурного туризму. Церква Успіння Пресвятої Богородиці, яка є прикладом традиційної дерев'яної архітектури, та місцеві звичаї, як-от різдвяні обряди та коляди, можуть зацікавити туристів. Відродження традиційних ремесел і кулінарії теж може стати привабливим елементом для відвідувачів​

При цьому важливо, щоб сільські краєвиди мали привабливий вигляд, адже гість, який приїжджає відпочити у сільську хатину, хоче побачити красиву природу. Відповідні умови проживання, що повинні гарантувати можливість зручного нічлігу, дотримання особистої гігієни, наявність повноцінного харчування (харчування, може базуватися на продуктах, вироблених у власному господарстві), інформаційні позначки на дорогах і біля оселі, а також інформація розміщена на туристичних сайтах, мапах.

Для забезпечення зростання туристичного потенціалу необхідно покращувати інфраструктуру: будувати або оновлювати дороги, розвивати місця для проживання туристів, відкривати заклади харчування з місцевою кухнею. 

Ріпне може стати базою для проведення етнографічних та культурних фестивалів, семінарів або навчальних програм, присвячених збереженню та популяризації карпатської культури, традицій та природи. Це також підвищить інтерес до села серед молоді та фахівців у сфері культури.

Розвиток сільського зеленого туризму несе позитивні наслідки, спонукає до покращення доброустрію сільських садиб, вулиць, в цілому сіл. Суттєву роль відіграє розвиток сільського зеленого туризму у підвищенні культурно-освітнього рівня сільського населення. Готуючись приймати й обслуговувати гостей, члени селянських родин змушені поповнювати свої знання з ведення домашнього господарства, гігієни та санітарії, приготування їжі тощо, а спілкування з гостями розширює їх кругозір, дає змогу зав’язати нові знайомства, завести друзів в інших населених пунктах. Сільський зелений туризм сприятиме збереженню селянства, як носія української ідентичності, культури й духовності, це додаткові можливості для популяризації української куьтури, поширення знань та інформації про історичні, природні, етнографічні особливості. Дякуємо Яні Шикеринець за допомогу в зборі інформації.

Previous post

Гора Сергів

Next post

Дубшара