На Малий Горган

Кінець весни виявився доволі дощовим — на деякий час польові дороги потонули в болоті, треба було чекати на кращу погоду.

Потроху прийшло літо, а разом із ним — справжня спека. Лижні траси Буковелю завмерли без діла, мовби заснули до наступної зими, так само як і техніка, що залишилася після холодного сезону. Це було певним знаком, що говорив слід збирати рюкзаки й рушати у нові подорожі.

Погода на вихідні видалася доволі приємною: хмарною, але без жодної краплини дощу. Наш маршрут ми традиційно починаємо від автостанції Буковель, рухаючись знайомою стежкою у напрямку гори Синяк, про яку вже згадували раніше.

За кілька хвилин ми підіймаємося на схили гори Стубір, а позаду нас у далині вже проглядаються будівництва в селі Поляниця.

Далі прямуємо знайомим маршрутом у бік полонини Томнатик, неквапливо піднімаючись все вище крізь тихий гірський ліс.

Трішки далі зустрічаємо дубовик крапчастий — це їстівний гриб із родини болетових, відомий своїм масивним виглядом і характерним темно-оливковим капелюшком. Їх тут росте особливо багато, що правда туристи їх часто збивають.

У кулінарії дубовик цінують за насичений аромат і смак, але його обов’язково треба добре проварювати, оскільки сирим він може викликати розлади травлення.

Спокій мандрівки порушує хіба що свіжа вирубка, яка знаходиться вже біля підніжжя гори Бульчиньоха, ми вже проходили повз неї ще весною, проте тоді не було такого контрасту.

Ось ми й піднялися на вершину, звідки відкривається широкий краєвид на весь курорт. Особливо добре все проглядається, якщо наблизити зумом — хоча цього разу трохи заважав легкий туман, що завис над схилами.

Одразу за Бульчиньохою починається полонина Томнатик, про яку ми вже не раз згадували, особливо в цій статті. Та цього разу полонина була огорнута туманами — через густу пелену майже не проглядалися навколишні гори, і навіть Синяк повністю зник із виду.

Тут ми звертаємо ліворуч і продовжуємо шлях у напрямку Бабиної Ями. Стежка повільно виводить нас з туманної полонини в темний ліс. Тим самим входячи на тереторію Карпатського національного парку.

Тут особливо відчувається магія цих гірських стежок: ми рухаємося паралельно до маленького потічка, який стрімко збігає вниз і згодом дальше  впадає в річку Вільшанець. Довкола — тиша, порушена лише шумом води та легким шелестом вітру. 

Поруч ми натрапили на момент, який по-справжньому приємно вразив: цілу ділянку молодих дерев, висаджених рівними рядами, немов у спеціальній лісовій резервації. Ця доглянута зелена оаза виглядала дуже гармонійно серед дикої гірської природи.

Інколи нам траплялися зовсім маленькі лісові галявини, де крізь густі дерева проглядала лише вузька ґрунтова дорога. По обидва боки її обрамляли високі зарості лопуха, які надавали цим місцям особливої дикої й затишної атмосфери.

За деякий час ми вже минаємо теторію урочища Бабина Яма й виходимо просто на простору полонину Блажів. Тут варто зупинитися й розповісти про неї кілька слів, адже це місце має свою особливу атмосферу та історію.

Полонина Блажів — тиха й простора гірська галявина, що розташована під хребтом Синяк на висоті близько 1400 метрів. Улітку тут колись працювали   пастухи, проте зараз тут все позаростало бурянами.

 На полонині є джерело води та колиба, куди можуть зайти туристи, що правдва стан її не дуже. Звідси відкриваються краєвиди на сусідні вершини, а сама атмосфера полонини дарує відчуття спокою й віддаленості від усього світу.

У центрі полонини стоїть невелика каплиця, що додає цьому місцю особливого затишку.,особливо в цю туманну погоду.  Неприємним виявом було те, що в її дверях було розбите скло. Важко сказати, що саме стало причиною: чи хтось забув щільно зачинити двері й скло тріснуло від вітру, чи це результат чийогось недбалого або навмисного втручання.

Рухаємося далі, і вже за кілька сотень метрів натрапляємо на ще одну полонину Чар на висоті—1441 метр   цього разу значно меншу та затишнішу. Ця полона була досить малою за розмірами проте досить красивою зі стежиною по центру.

Далі, ми тримаємо курс на Малий Горган — вершину, що поступово виринає попереду крізь хмари, ніби запрошуючи піднятися ще вище. Дивним чином природа вистелила стежину до вершии у вигляді камяного килима.

Малий Горган здавна був орієнтиром для місцевих мешканців — його кам’яні схили добре видно з багатьох долин. Через Горгани проходили старі пастуші стежки, якими переганяли овець і коней між полонинами. У XX столітті ці райони були мало заселені, а туризм почав активно розвиватися лише ближче до сучасності.

Малий Горган здавна був орієнтиром для місцевих мешканців — його кам’яні схили добре видно з багатьох долин. Через Горгани проходили старі пастуші стежки, якими переганяли овець і коней між полонинами. У XX столітті ці райони були мало заселені, а туризм почав активно розвиватися лише ближче до сучасності.

Чим вище ми підіймалися, тим густішими ставали тумани. Подекуди видимість не перевищувала кількох десятків метрів, що додавало мандрівці особливої, майже містичної атмосфери. Попри це, перед нами чітко проступала добре протоптана стежина, яка впевнено вела просто до вершини гори.

Ближче до вершини гора вкривається кам’яними осипами — типова «ґрего­тна» структура Горганів, тоді як нижче облаштовані лісові масиви. 

Таким чином ми піднялсяна вершину гори млий горган тут варто би трішки розказати про Малий Горган  вершина, якого висотою приблизно 1592 м. 

Старі гуцули розповідали, що колись на місці Малого Горгану стояв високий, але дуже м’який пагорб. На нього часто сходили пастухи — там було тихе пасовище й струмок. Одного разу, кажуть, над горами пронісся страшний буревій. Грім так розбушувався, що розірвав камінь у надрах землі, і вся м’яка гора ніби «вивернулася» назовні. Кам’яні брили, які століттями ховались під землею, опинилися на поверхні — так і народилися кам’яні осипи, характерні для Горганів.

Кажуть, якщо в тумані стати на самій вершині, можна почути відлуння тієї давньої бурі — глухий рокіт, ніби каміння знову рухається десь глибоко під ногами.

На коротку мить коли туман розвіявся з вершини, у гарну погоду, відкриваються мальовничі краєвиди на сусідні гори, зокрема на Синяк та інші вершини Горганського хребта. 

Ця гора досить популярна серед туристів: на неї ведуть маршрути з Поляниці, Татарова та інших точок, а також можна зробити кільцевий похід.  

Ми почали спускатися назад у бік полонини та продовжили шлях у напрямку гори Бабин Погар. Туман не полишав нас і тут — він стелився низько, огортаючи весь хребет. Уже за полониною ми натрапили на групу сухих дерев, що ледь видніли крізь молочну пелену. У цю мить краєвид нагадував кадр із якогось містичного фільму — тихий, загадковий і трохи нереальний.

Далі, вглиб лісу, туман нарешті трохи розвіявся, і перед нами відкрилася спокійна стежина, що вела просто до вершини гори. Ми піднімалися лісом, де панувала тиша, а навколо стояли високі дерева, що робило підйом особливо затишним і тихим.

Так стежка довела нас довела на вершину Бабиного погару висотою 1449 метрів- це невелика лісиста вершина в масиві Горганів, менш відома туристам, але дуже затишна. Її схили переважно вкриті густим смерековим лісом, а сама гора вирізняється спокійною атмосферою й відчуттям віддаленості від людських маршрутів. Символічно що ця стежина є межею природного заповідника "Горгани"

Лише ближче до самої вершини ми натрапили на похилену стелу, що стояла просто посеред роздоріжжя. Вона вказувала напрямки — один шлях вів у бік Буковелю, інший тягнувся далі в глиб Горганів. 

Після цього ми розпочали спуск у бік Буковелю. Спершу дорога була звичайною — широкою, утрамбованою, видно, що тут часто їздять квадроцикли. Але далі вона поступово звужувалася й переходила у невеличку стежину, що  правда  вона  вся позаростала молодняком.

Таким чином ми вийшли до будівництва нової дороги з боку Буковелю, а звідти вже рушили до знайомих нам місць у курорті. Першим було друге озеро, розташоване із західної сторони Буковелю. На низу тут вже була хороша сонячна погода, повна протилежність того що було до цього.

Іншою локацією стало знамените оглядове колесо та озеро Молодості в Буковелі. Після короткої зупинки ми рушили в бік автостанції — у точку, звідки й розпочинали цю мандрівку.

Попереду — нові мандрівки, на які ми з нетерпінням чекаємо. Уже зараз відчувається той приємний передсмак дороги, очікування незвіданих стежок і нових відкриттів.

Previous post

До Хомяка