Embedded Files
Кінець весни виявився доволі дощовим — на деякий час польові дороги потонули в болоті, треба було чекати на кращу погоду.
Потроху прийшло літо, а разом із ним — справжня спека. Лижні траси Буковелю завмерли без діла, мовби заснули до наступної зими, так само як і техніка, що залишилася після холодного сезону. Це було певним знаком, що говорив слід збирати рюкзаки й рушати у нові подорожі.
Погода на вихідні видалася доволі приємною: хмарною, але без жодної краплини дощу. Наш маршрут ми традиційно починаємо від автостанції Буковель, рухаючись знайомою стежкою у напрямку гори Синяк, про яку вже згадували раніше.
За кілька хвилин ми підіймаємося на схили гори Стубір, а позаду нас у далині вже проглядаються будівництва в селі Поляниця.
Далі прямуємо знайомим маршрутом у бік полонини Томнатик, неквапливо піднімаючись все вище крізь тихий гірський ліс.
Трішки далі зустрічаємо дубовик крапчастий — це їстівний гриб із родини болетових, відомий своїм масивним виглядом і характерним темно-оливковим капелюшком. Їх тут росте особливо багато, що правда туристи їх часто збивають.
У кулінарії дубовик цінують за насичений аромат і смак, але його обов’язково треба добре проварювати, оскільки сирим він може викликати розлади травлення.
Спокій мандрівки порушує хіба що свіжа вирубка, яка знаходиться вже біля підніжжя гори Бульчиньоха, ми вже проходили повз неї ще весною, проте тоді не було такого контрасту.
Ось ми й піднялися на вершину, звідки відкривається широкий краєвид на весь курорт. Особливо добре все проглядається, якщо наблизити зумом — хоча цього разу трохи заважав легкий туман, що завис над схилами.
Одразу за Бульчиньохою починається полонина Томнатик, про яку ми вже не раз згадували, особливо в цій статті. Та цього разу полонина була огорнута туманами — через густу пелену майже не проглядалися навколишні гори, і навіть Синяк повністю зник із виду.
Тут ми звертаємо ліворуч і продовжуємо шлях у напрямку Бабиної Ями. Стежка повільно виводить нас з туманної полонини в темний ліс. Тим самим входячи на тереторію Карпатського національного парку.
Тут особливо відчувається магія цих гірських стежок: ми рухаємося паралельно до маленького потічка, який стрімко збігає вниз і згодом дальше впадає в річку Вільшанець. Довкола — тиша, порушена лише шумом води та легким шелестом вітру.
Поруч ми натрапили на момент, який по-справжньому приємно вразив: цілу ділянку молодих дерев, висаджених рівними рядами, немов у спеціальній лісовій резервації. Ця доглянута зелена оаза виглядала дуже гармонійно серед дикої гірської природи.
Інколи нам траплялися зовсім маленькі лісові галявини, де крізь густі дерева проглядала лише вузька ґрунтова дорога. По обидва боки її обрамляли високі зарості лопуха, які надавали цим місцям особливої дикої й затишної атмосфери.
За деякий час ми вже минаємо теторію урочища Бабина Яма й виходимо просто на простору полонину Блажів. Тут варто зупинитися й розповісти про неї кілька слів, адже це місце має свою особливу атмосферу та історію.
Полонина Блажів — тиха й простора гірська галявина, що розташована під хребтом Синяк на висоті близько 1400 метрів. Улітку тут колись працювали пастухи, проте зараз тут все позаростало бурянами.
На полонині є джерело води та колиба, куди можуть зайти туристи, що правдва стан її не дуже. Звідси відкриваються краєвиди на сусідні вершини, а сама атмосфера полонини дарує відчуття спокою й віддаленості від усього світу.
У центрі полонини стоїть невелика каплиця, що додає цьому місцю особливого затишку.,особливо в цю туманну погоду. Неприємним виявом було те, що в її дверях було розбите скло. Важко сказати, що саме стало причиною: чи хтось забув щільно зачинити двері й скло тріснуло від вітру, чи це результат чийогось недбалого або навмисного втручання.
Рухаємося далі, і вже за кілька сотень метрів натрапляємо на ще одну полонину Чар на висоті—1441 метр цього разу значно меншу та затишнішу. Ця полона була досить малою за розмірами проте досить красивою зі стежиною по центру.
Далі, ми тримаємо курс на Малий Горган — вершину, що поступово виринає попереду крізь хмари, ніби запрошуючи піднятися ще вище. Дивним чином природа вистелила стежину до вершии у вигляді камяного килима.
Малий Горган здавна був орієнтиром для місцевих мешканців — його кам’яні схили добре видно з багатьох долин. Через Горгани проходили старі пастуші стежки, якими переганяли овець і коней між полонинами. У XX столітті ці райони були мало заселені, а туризм почав активно розвиватися лише ближче до сучасності.
Малий Горган здавна був орієнтиром для місцевих мешканців — його кам’яні схили добре видно з багатьох долин. Через Горгани проходили старі пастуші стежки, якими переганяли овець і коней між полонинами. У XX столітті ці райони були мало заселені, а туризм почав активно розвиватися лише ближче до сучасності.
Чим вище ми підіймалися, тим густішими ставали тумани. Подекуди видимість не перевищувала кількох десятків метрів, що додавало мандрівці особливої, майже містичної атмосфери. Попри це, перед нами чітко проступала добре протоптана стежина, яка впевнено вела просто до вершини гори.
Ближче до вершини гора вкривається кам’яними осипами — типова «ґреготна» структура Горганів, тоді як нижче облаштовані лісові масиви.
Таким чином ми піднялсяна вершину гори млий горган тут варто би трішки розказати про Малий Горган вершина, якого висотою приблизно 1592 м.
Старі гуцули розповідали, що колись на місці Малого Горгану стояв високий, але дуже м’який пагорб. На нього часто сходили пастухи — там було тихе пасовище й струмок. Одного разу, кажуть, над горами пронісся страшний буревій. Грім так розбушувався, що розірвав камінь у надрах землі, і вся м’яка гора ніби «вивернулася» назовні. Кам’яні брили, які століттями ховались під землею, опинилися на поверхні — так і народилися кам’яні осипи, характерні для Горганів.
Кажуть, якщо в тумані стати на самій вершині, можна почути відлуння тієї давньої бурі — глухий рокіт, ніби каміння знову рухається десь глибоко під ногами.
На коротку мить коли туман розвіявся з вершини, у гарну погоду, відкриваються мальовничі краєвиди на сусідні гори, зокрема на Синяк та інші вершини Горганського хребта.
Вид на Синяк
Ця гора досить популярна серед туристів: на неї ведуть маршрути з Поляниці, Татарова та інших точок, а також можна зробити кільцевий похід.
Ми почали спускатися назад у бік полонини та продовжили шлях у напрямку гори Бабин Погар. Туман не полишав нас і тут — він стелився низько, огортаючи весь хребет. Уже за полониною ми натрапили на групу сухих дерев, що ледь видніли крізь молочну пелену. У цю мить краєвид нагадував кадр із якогось містичного фільму — тихий, загадковий і трохи нереальний.
Далі, вглиб лісу, туман нарешті трохи розвіявся, і перед нами відкрилася спокійна стежина, що вела просто до вершини гори. Ми піднімалися лісом, де панувала тиша, а навколо стояли високі дерева, що робило підйом особливо затишним і тихим.
Так стежка довела нас довела на вершину Бабиного погару висотою 1449 метрів- це невелика лісиста вершина в масиві Горганів, менш відома туристам, але дуже затишна. Її схили переважно вкриті густим смерековим лісом, а сама гора вирізняється спокійною атмосферою й відчуттям віддаленості від людських маршрутів. Символічно що ця стежина є межею природного заповідника "Горгани"
Лише ближче до самої вершини ми натрапили на похилену стелу, що стояла просто посеред роздоріжжя. Вона вказувала напрямки — один шлях вів у бік Буковелю, інший тягнувся далі в глиб Горганів.
Після цього ми розпочали спуск у бік Буковелю. Спершу дорога була звичайною — широкою, утрамбованою, видно, що тут часто їздять квадроцикли. Але далі вона поступово звужувалася й переходила у невеличку стежину, що правда вона вся позаростала молодняком.
Таким чином ми вийшли до будівництва нової дороги з боку Буковелю, а звідти вже рушили до знайомих нам місць у курорті. Першим було друге озеро, розташоване із західної сторони Буковелю. На низу тут вже була хороша сонячна погода, повна протилежність того що було до цього.
Іншою локацією стало знамените оглядове колесо та озеро Молодості в Буковелі. Після короткої зупинки ми рушили в бік автостанції — у точку, звідки й розпочинали цю мандрівку.
Попереду — нові мандрівки, на які ми з нетерпінням чекаємо. Уже зараз відчувається той приємний передсмак дороги, очікування незвіданих стежок і нових відкриттів.
Кінець квітня 2026 року видався напрочуд теплим і спокійним. Після рясного снігопаду, який накрив гори ще кілька днів тому, природа почала стрімко повертатися до весняного ритму. У низинах час від часу відчувався легкий прохолодний вітерець, що повільно осушував землю та залишки талого снігу.
Наш маршрут традиційно пролягав дорогою у напрямку полонини Томнатик. Завдяки сухій погоді шлях був значно легшим, ніж зазвичай у цей період, тож ми без особливих труднощів проходили повз кількох весняних озер, що наповнилися після нещодавнього танення снігів. Ці невеликі водойми вже стали своєрідною окрасою маршруту навесні, а детальніше про них ми розповідали в одному з наших попередніх походів.
Від цієї місцини продовжуємо рух прямо, поступово виходячи на пішохідний маршрут №5, який веде у напрямку гори Бульчиньоха. Стежка тут стає більш виразною та пролягає через відкриті ділянки й невеликі лісові відтинки, відкриваючи дедалі ширші краєвиди навколишніх хребтів. Сам підйом не є надто складним, однак постійний набір висоти добре відчувається, особливо після кілометрів позаду.
Із самої вершини Бульчиньохи відкривається широкий краєвид на полонину Довгу — одну з наймальовничіших місцин цього району. Детальніше про полонину Довгу та маршрут через неї ми вже розповідали в одній із наших попередніх статей.
У горах ще можна було помітити клапті снігу, що ховалися у затінених місцях та між смереками, проте долини вже наповнювалися запахом вологої землі та свіжої трави. Погода створювала ідеальні умови для таких мандрівок.
За якусь мить ми вже виходимо на полонину Томнатик, де панує особлива весняна атмосфера. Природа тут лише поступово прокидається після зими: трава ще не встигла набути насиченого літнього зеленого кольору, проте всюди вже відчувалося наближення справжнього тепла. Подекуди серед пожухлої трави ще можна було помітити крокуси, які додавали полонині яскравих барв і нагадували, що весна в горах приходить повільно, але надзвичайно красиво.
І, звісно ж, неможливо було втомитися милуватися цими величними краєвидами, що відкривалися вдалині на вершини Петроса та Говерли. Навіть попри легку весняну серпанковість, обриси найвідоміших карпатських вершин добре проглядалися на горизонті.
Кілька хвилин помилувавшись красою Чорногірського хребта, розпочинаємо підйом на гору Синяк. Доволі швидко проходимо ліс, що простягається біля її підніжжя, після чого виходимо на стежину, яка поступово набирає висоту та веде нас угору. Чим ближче до вершини, тим більше навколо з’являється кам’янистих ділянок і великих каменюк.
Із набором висоти з-поміж дерев поступово починає виринати полонина Томнатик. Цього разу вона вже здається значно меншою, так само як і гора Бульчиньоха, що ще зовсім недавно височіла поруч із нами.
Останні метри до вершини виявилися доволі легкими. Саме тут хотілося на мить зупинитися, перевести подих і просто помилуватися навколишніми краєвидами.
Підйом на вершину — це завжди особлива подія, і зовсім не важливо, вкотре ти сюди підіймаєшся. Кожен такий вихід дарує нові емоції та власну атмосферу. За традицією, на вершині Синяка неодмінно варто зробити кілька світлин біля дзеркала, яке вже стало улюбленим місцем для фотографій серед мандрівників.
На вершині завжди хочеться бодай на кілька хвилин зупинитися, сісти серед каміння й просто помовчати, роздумуючи про щось своє. Дивлячись звідси на все, що залишилося далеко внизу, буденні речі починають здаватися такими дрібними й незначними. У горах думки стають спокійнішими та глибшими, а сам погляд на багато речей мимоволі змінюється.
Із вершини Синяка далі вирушаємо у напрямку сусідньої гори Малий Горган. Дорога сюди доволі коротка, проте водночас цікава та мальовнича.
Для порівняння додамо стару світлину зроблену приблизно сто років тому на цій же локації з видом на гору Довбушанка.
Маршрут пролягає через кам’янисті ділянки й відкриті відтинки хребта, де майже весь час нас супроводжують панорами навколишніх гір. Особливо на цій ділянці вразили витоптані стежини поміж молодняка та сніг котрий є в тінистих місцях.
Із «сідла» поміж вершинами відкривається краєвид у сторону Буковелю. Звідси добре проглядаються Третє озеро та Озеро Молодості, які помітно вирізняються серед навколишніх лісів і схилів. Серед усіх споруд найбільше впадає в око комплекс Glacier, який добре видно навіть із такої відстані. На контрасті з дикими гірськими пейзажами ці елементи цивілізації здаються зовсім невеликими серед безкраїх карпатських просторів.
Поступово гора Синяк із кожним кроком уперед починає здаватися все меншою. Вершина, на якій ще зовсім недавно стояли, поволі віддаляється.
Так ми й дісталися вершини Малого Горгана. У цей момент вітер помітно посилився, додаючи горам ще більш суворої атмосфери. Пориви були настільки сильними, що зробити нормальне селфі вдалося далеко не з першої спроби.
Вітер лише посилювався і вже не давав можливості довго затримуватися на вершині. Пориви ставали дедалі різкішими, змушуючи швидко шукати більш захищене місце.
Спокійне місце ми знайшли з північної частини гори, де відкривалися чудові краєвиди на навколишні вершини. Тут вітер відчувався значно слабше, тож ми змогли трохи перепочити. Зробивши невеличку перерву, ми насолоджувалися тишею, гірським повітрям і панорамами, які відкривалися просто перед нами.
Веснарковий Горган
Веснарка
Довбушанка
Найкраще цю красу, особливо коли вже ставало ближче до вечора, можна передати саме за допомогою панорами. У такі моменти світло стає м’якшим, тіні довшають, а гірські хребти набувають глибини й об’єму.
Настав час повертатися назад у бік Буковелю. Рухаємося в напрямку гори Бабин Погар. Дорога пролягає через полонину Блажів, яка зараз виглядає зовсім безлюдною. У цій тиші залишилися лише сліди життя — поодинокі сліди, старі стежки та відчуття того, що тут ще нещодавно вирувала інша, більш жива атмосфера.
Позаду залишається гору Синяк, яку ми бачимо з іншого, досі не знайомого нам ракурсу. Цього разу вона відкрилася повністю, без звичних туманів, які раніше приховували її обриси.
Далі, крізь лісові масиви, нас веде звивиста лісова дорога, що поступово виводить у напрямку гори Бабин Погар.
Далі ми починаємо поступове спускання вниз, тримаючи напрямок у бік Буковелю. Попереду — вихід до дороги Бистриця–Буковель, про яку ми вже згадували раніше. Спуск проходить через лісові ділянки, де маршрут стає спокійнішим і менш стрімким.
Час від часу нам траплялися цікаві знахідки — сліди старої техніки, що колись використовувалася в цих місцях. Вони нагадують, що ці гірські схили мають не лише природну, а й людську історію, яка поступово зникає під шаром часу та лісу.
Таким чином ми виходимо на фінішну пряму — дорогу, що веде просто до Буковелю. Після тривалого маршруту цей відрізок здається вже більш спокійним і знайомим, ніби повернення до цивілізації після насиченого гірського дня. Сонце тим часом уже майже сховалося за хмарами, і світло стало м’якшим та прохолоднішим, додаючи вечору особливої гірської атмосфери завершення мандрівки.
По приходу на зупинку на годиннику нажимаємо фініш, після чого одраразу завантажуємо геотреки до хмарного сховачи. Читачі теж нажавши на картинку можуть переглянути всі деталі подорожі в особливості наші паузи і перепади висот, тож гайда, досліджувати щось нове.
На початку осені, поки погода ще тішить залишками літнього тепла, вирішуємо дослідити ці місця дещо ґрунтовніше. Хочеться зазирнути туди, де ще не бували, відкрити нові стежки й побачити знайомі гори з іншого боку. І ось однієї вже по-осінньому прохолодної ночі ми вирушаємо в мандри невідомими маршрутами — назустріч пригодам, несподіваним відкриттям і краєвидам, заради яких варто залишити затишок дому.
Десь в урочищі «Бабина яма» натрапляємо на незвичну й дещо моторошну споруду, огороджену навколо химерним частоколом із дерев, вирваних разом із корінням. Територія була обнесена огорожею, а посередині облаштовано своєрідний вхід, що нагадував браму до якогось таємничого святилища.
У центрі цієї незвичайної композиції стояли стіл і стільці, складені з каменів, покладених один на одного. Усе навколо створювало особливу атмосферу містичності й загадковості. Здавалося, ніби ще зовсім недавно тут збиралися мольфари, проводили свої обряди або ж це було місце зустрічей древніх друїдів, які якимось дивом заблукали сюди з туманних лісів Великої Британії.
У напівтемряві осіннього лісу така знахідка виглядала особливо загадково, тож фантазія мимоволі починала малювати різноманітні версії її походження. Проте розгадка виявилася значно прозаїчнішою: уся ця декорація, найімовірніше, була облаштована для зйомок фільму чи якогось короткого відео. Та навіть усвідомлення цього не зіпсувало враження — посеред лісу ми все ж знайшли куточок, який на мить переніс нас у зовсім інший світ.
Тим часом ніч поволі відступає, поступаючись місцем світанку. Східний горизонт поступово світлішає, а перші сонячні промені з'являються десь над горою Синяк.
Потрохи дістаємося до полонини Блажів, де на нас чекає доволі сумна знахідка — покинута «Таврія». Це місце ми вже відвідували у 2025 році, і тоді автомобіль ще був цілим та виглядав значно краще. Проте під час чергових мандрів помічаємо, що від нього залишилося набагато менше: десь у липні 2026 року машину почали розбирати й нищити вандали.
Тут вирішуємо зробити невеличкий перепочинок і підкріпитися перед продовженням маршруту. Дістаємо термос із гарячим чаєм, трохи шоколаду — і ось уже маємо все необхідне для простого, але такого приємного гірського перекусу. А імпровізованим столом нам слугує капот тієї самої покинутої «Таврії».
Після перекусу маємо час дещо краще роздивитися, що ж сталося з автомобілем. При детальнішому огляді стає помітно, наскільки сильно він постраждав від рук непроханих гостей. У машини розбиті вікна, зняті передні колеса, а з салону витягнули магнітолу. Схоже, хтось вирішив забрати собі все, що становило бодай якусь цінність.
На цьому руйнування, очевидно, могли б не закінчитися. Складається враження, що хтось навіть намагався дістатися до двигуна, проте зробити цього не вдалося — капот залишився зачиненим. Можливо, саме він і врятував мотор від чергової спроби розбирання.
Час рухатися далі — попереду на нас чекає вершина гори Бабин Погар. Ранок уже повністю вступає у свої права, і дорогу крізь гірські стежки нам освітлюють сонячні промені. Після прохолодної осінньої ночі це світло додає не лише тепла, а й особливого настрою нашій мандрівці.
Позаду поступово залишається гора Малий Горган, схили якої купаються в золотавому ранковому промінні.
Далі наш маршрут пролягає західними схилами гори, де природа зберегла свою первозданну красу. Тут немає натовпів туристів чи протоптаних стежок — лише дикі гірські схили, порослі мохом камені та ліс, який ніби приховує від сторонніх очей свої таємниці.
Далі ми зникнемо з радарів майже на пів дня, адже попереду — одна з найзагадковіших частин нашої мандрівки. Плануємо відвідати одну заборонену гору в Горганах — місце, оповите певною таємничістю, куди не так просто потрапити й про яке не надто багато розповідають у звичних туристичних маршрутах.
Після пригод на забороненій горі поступово спускаємося назад униз, до річки Зубринки. Саме тут на нас чекає ще одна цікава знахідка — невеликі мальовничі водоспади, утворені двома послідовними каскадами. Вода стрімко переливається через кам'яні уступи, утворюючи невеликі потоки й розбиваючись на бризки серед лісової тиші.
Звідси поступово повертаємося ближче до Буковелю, прямуючи на полонину Томнатик. День добігає кінця, і сонце вже хилиться до обрію, огортаючи навколишні гори теплим золотавим світлом. Позаду нас височіє гора Бабин Погар, схили якої купаються у променях вечірнього сонця.
Не менш чарівно виглядає й гора Синяк разом із лісовими схилами, що розкинулися під її вершиною. Вечірнє сонце м'яко освітлює гірські обриси, забарвлюючи верхівки дерев у теплі золотаві відтінки, тоді як унизу ліс уже поступово занурюється в сутінки.
Та найефектніше цього вечора виглядає гора Хом'як, вершина якої ще купається в останніх променях сонця. На тлі вечірнього неба вона постає особливо виразною, ніби затримуючи на собі залишки денного тепла. Тим часом ліс на передньому плані поступово занурюється в сутінки
Далі заходимо в ліс і починаємо спускатися в напрямку Буковелю. Сонце вже низько над обрієм, тому його промені лише подекуди пробиваються крізь густі крони дерев, золотавими смугами освітлюючи лісову стежку. Навколо поступово густішають сутінки, а знайомий ліс набуває особливої осінньої атмосфери.
Час від часу між деревами відкриваються невеликі просвіти, крізь які ще можна побачити тепле вечірнє світло. Воно на мить вихоплює з напівтемряви мох на каменях, опале листя та стовбури дерев, перш ніж ми знову поринаємо в прохолоду лісових тіней.
Так, крок за кроком, залишаємо позаду гірські вершини й повертаємося до Буковелю. Наш насичений день досліджень добігає кінця, але навіть на зворотному шляху природа знаходить чим здивувати — варто лише уважно дивитися навколо.
Next post
Page updated
Google Sites
Report abuse