Embedded Files
На даний момент гірсько-лижний курорт Буковель євідомим на цілу Країну та навіть більше. Та так було не завжди, в інтернеті можна почитати беліч статтей про створяння саме ГК "Буковель" але як жили на цій тереторії раніше є доволі мало інформації. Варто додати що Горгани завжди були чимось особливим і манили до себе.
Зараз, коли йдеться про Горгани, уявляєш передусім дикі кам'янисті хребти, безкрайні ліси, полонини та довгі маршрути, де часом можна годинами не зустріти жодної людини. Здається, що ці гори завжди були такими — дикими й майже недоступними. Але, гортаючи старі путівники та туристичні видання, ми поступово відкрили для себе зовсім інші Горгани.
До Першої світової війни ця територія входила до складу Польщі, а самі Східні Карпати вже були добре відомим туристичним регіоном. Тут існувала мережа маршрутів, працювали туристичні товариства, будувалися притулки, а ентузіасти намагалися зробити ці гори доступнішими для мандрівників. Горгани свого часу були одним із найпопулярніших напрямків відпочинку в Польщі. Після Татр і Закопаного саме Східні Карпати приваблювали значну кількість туристів.
Перші описи мандрівок цими горами, які вдалося знайти, датуються ще ХІХ століттям. Один із найдавніших — стаття 1876 року про гуцулів, опублікована в першому томі «Pamiętniki Towarzystwa Tatrzańskiego». Серед іншого, там описувалася подорож до Хом'яка. Очевидно, що Хом'як та навколишні гори вже тоді не були якоюсь невідомою територією. Адже перш ніж з'явитися на сторінках туристичних видань, ці маршрути вже мали пройти шлях від місцевих стежок до туристичних доріг.
У 1885 році Леопольд Вайгель видав «Путівник по Чорногорі та Покутським горам», де була описана й частина Горган. Сьогодні цей путівник можна назвати радше невеликою брошурою — Вайгель надрукував її власним коштом лише у дванадцяти примірниках. Проте вже там згадувалися маршрути на Хом'як і Синяк. Справжній туристичний путівник з'явився пізніше — у 1897 році. Його автором був Генрик Гоффбауер, а називався він «Путівник по Чорногорі та Східним Бескидам». У другій частині видання вже описувалося кілька туристичних стежок Горганами.
А потім настав 1914 рік, коли побачив світ один із найвідоміших путівників того часу — «Ілюстрований путівник по Східних Карпатах Галичини, Буковини та Угорщини» Мечислава Орловича. Саме завдяки йому можна досить добре уявити, якими були Горгани понад сто років тому. Орлович називав їх однією з найдикіших і найважкодоступніших частин Галицьких Карпат. На величезній території між Вишковом, Ясінями, Перегінськом та Німецькою Мокрою майже не було поселень. Лише Осмолода та Рафайлова мали лісопильні заводи. Навіть туристична інфраструктура була мінімальною. На весь цей величезний гірський простір існував лише один туристичний притулок — на Хом'яку. Водночас у лісах траплялися мисливські будиночки, лісничівки та інші невеликі споруди.
І все ж Горгани вже мали свою туристичну мережу.
У путівнику Орловича згадуються маршрути на Хом'як, Синяк, Малий Горган, Добошанку, Братківську, Попадю, Грофу, Паренки, Сивулю та Високу. Тобто фактично всі головні вершини, які ми сьогодні вважаємо класикою Горган, уже понад сто років тому були відомими туристичними цілями.
Цікаво подумати: люди приходили сюди задовго до появи сучасних навігаторів, GPS, маркованих маршрутів та туристичних застосунків. Вони мали лише карту, опис стежки, власні ноги — і, мабуть, значно більше часу на такі мандрівки.
Ці краї були завжди на переферії але все змінила залізниця. До Микуличина потягнулися курортники-літники. Гуцули називали їх «жентичниками» – бо ті дуже любили пити жентицю, сироватку з овечого молока. Для прибулих із пласких регіонів гори тут були вже екзотичними та високими. 800 метрів над рівнем моря – це не 460 метрів десь у Делятині. До метрополій звідси далі, до неба – ближче. Потяг зупинявся в центрі Микуличина і біля урочища Женець. Про мандри в ці місця ми вже писали тут. Звідси почали створювати туристичні маршрути, згодоми наносити на мапи і запускати рекламу в тогочасних ЗМІ. Згодом і пішли масові туристи в місцеві карпати на той час Особливо популярними були гори Хомяк і Довбуанка, Синяк був трішки менш популярний.
Ми ж зосередмося на селі Поляниця-Поповичиська, в той час маршрути йшли колом навколи села і голвні маркування розпочиналися на Хомяку в районі сучасног Батьківського порогра і села Татарів. Далі маршрут проходив через Синяк і Малий Горган. Поступово маршрут переходив до Гори Довбушанка, це було особливо популярна вершина, безліч туристів туди мріяли потрапити. Зараз на цій горі картина дещо інша і вона є забороненою для туризму. З Ведмежика і Довбушанки спускалися донизу і виходити до полонини Довга, а там і старий кордон і Татарський перевал.
Село теж було цікавим хоч і було маленьким, проте зі своїм колоритом. В селі "Поляниця" в урочищі "центр" збереглися кілька цікавинок, одна з них церква "Введення в храм Пресвятої Богородиці УГКЦ". Село відоме з XIX століття як Поляниця-Поповичівська - полонина у власності якогось Поповича. На початку XX століття тут були мисливські угіддя князя Ліхтенштейну. Дерев'яна Введенська церква заснована в 1912 році, під час війни згоріла, відбудована лише в 1990 році. Більше про це село ми писали тут.
В часи другої світової війни тут проходили активні бої за участі Колпака, з тих часів у землі залишилось безліч боєприпасів. В 2026 році в квітні місяці було знайдено 649 комулятивних гранат і близько 10 50-міліметрових мін.
А ще у горах Буковелю лежать уламки німецького військово-транспортного літака «Юнкерс-52» (Junkers Ju-52) часів Другої світової війни, який розбився 13 січня 1944 року через обледеніння та погану видимість. На місці збереглися великі деталі: двигун, колінвал та фрагменти корпусу.
Під час Другої світової війни знищили церкву, школу і більшість хат зруйнували німецькі окупанти. Населення скоротилась з приблизно 300 до лише 40 осіб.
У повоєнні роки село пережило сталінські репресії: мешканців висилали до Одеської області, а хати розбирали — і навіть тимчасово приєднувалося до Яблуниці.
Повернемося да часів Польші в той час можна було взяти провідників-гуцулів чи йти самостійно – на свій страх і ризик помандрувати горами. Маршрути були промарковані вказівниками різного кольору: на Хом’як треба було йти за зеленими стрілочками, на Синяк – за червоними, на Явірник – за жовтими. Мандрівку радили розпочинати саме з Хомяка, адже це був найбільш облаштований пунк зі своєю службою порятунку.
Неподалік Хом'яка, на Полонині Барані, колись стояв один із найвідоміших туристичних притулків Горган — притулок Польського Татранського товариства на висоті приблизно 1150 мнтрів над рівнем моря.
Його історія почалася задовго до того, як перший турист переступив його поріг. Ідея побудувати тут притулок виникла ще у 1924 році, а вже наступного року на будівництво вдалося отримати першу субсидію. Але від задуму до реалізації минуло ціле десятиліття. Будівельні роботи розпочалися лише у 1932 році, а 6 липня 1934 року притулок нарешті урочисто відкрили для туристів тоді було присутньо приблизно 300 осіб. По кошторису це обійшлося в круглу суму, будівництво коштувало 14372 злотих, а облаштування 3944 злотих.
Йому дали ім'я Мечислава Орловича — відомого польського туристичного діяча та автора путівників по Карпатах. Сам Орлович був присутній на відкритті й безпосередньо долучався до справи створення притулку. Для свого часу це була досить добре облаштована туристична база. Спочатку тут передбачили 25 постійних місць для ночівлі, а за необхідності можна було розмістити ще стільки ж туристів.
Проте на цьому розвиток не завершився. Притулок постійно вдосконалювали. У 1935 році тут встановили громовідвід, що для гірської будівлі було далеко не зайвим рішенням. Поруч облаштували дренажний рів, а спеціальна стіна мала захищати будинок від вологи та можливих зсувів.
Ще через рік туристи отримали можливість користуватися поштовим зв'язком. А в 1937 році до притулку провели телефонну лінію з Подлеснева це сучасний Микуличин. Сьогодні такі речі здаються цілком звичайними, але варто пам'ятати, де саме все це знаходилося — високо в горах, далеко від великих населених пунктів, серед лісів і кам'янистих хребтів Горган. Вартість розміщення тут вартувала від 50 грош до 1,5 злотого.
Притулок належав Станіславівському відділенню ПTT, але мав власного керівника. Першим ним став Фердинанд Драбік. Влітку 1936 року його змінив Тадеуш Фогельман, а з 1 вересня керівником став Роман Маєвський — людина, яка згодом також опікувалася притулком на Добошанці.
Розташування притулку було надзвичайно вдалим. Він стояв безпосередньо біля популярного туристичного маршруту, позначеного червоним кольором, яким мандрівники прямували через район Хом'яка та далі в Горгани.
Якщо піднятися вище на Хомяк то з вершини гори відкривався вид на гору Синяк, а ліворуч від неї виднілася полонина Томнатик і Товста. Про свою подорож ми вже писали тут, саме на цю вершину.
Вид із вершини Хомяка на гору Синяк
Тому не дивно, що притулок швидко став популярним. Але його значення не обмежувалося лише ночівлею туристів. Тут також працювала рятувальна станція Товариства сприяння лижному спорту — фактично ще один крок до створення організованої системи допомоги туристам у горах.
Якщо подивитися на все це разом, стає зрозуміло, що перед самою війною Горгани вже мали зовсім не примітивну туристичну інфраструктуру. Притулки, пошта, телефон, рятувальні станції, марковані маршрути — усе це існувало тут задовго до появи сучасних туристичних комплексів.
І саме тому сьогодні особливо цікаво уявити Полонину Барані майже століття тому: туристи приходять червоним маршрутом до дерев'яного притулку, на ґанку сушиться спорядження, всередині готують місця для ночівлі, а десь поруч працює рятувальна станція. Зараз від цього світу залишилися переважно архівні світлини та старі карти. Але варто лише відкрити один із довоєнних путівників — і Горгани раптом оживають зовсім по-іншому.
Джерело між полониною Баранія і Хомяків
Додамо ще кілька світлин з видом на гору Хомяк з різних ракурсів особливо буб популярний вид зі сторни Татарова та Микуличина на відіміну від сьогодення зі сторони "Батьківського порогу" тепер це вже межі села Поляниця.
Вид на полонину Хомяків і саму гру Хомяк
Далі більш досвідчені туристи йшли через полонину Хомяків на гору Синяк прямо по вершині гори, нажаль на сьогодні тут дещо все позаростало, тепер простіше піднятися із села Поляниця. За століття маршрути трохи змінилися, і сюди ми йшли так.
Вид із Довбушанки
Польські туристи 1920-роки
Вид із гори Хомяк, попереду Синяк
Історія Горган — це не лише туризм. У лісах і на хребтах досі можна натрапити на сліди подій Першої світової війни. Старі окопи, залишки укріплень, насипи та інші сліди військових позицій поступово заростають лісом, але подекуди вони й сьогодні добре помітні.
У 1914 році через ці гори проходили підрозділи польських легіонів. Перед ними стояло непросте завдання — забезпечити можливість пересування людей, техніки та важкого спорядження через практично бездоріжжя. Зі швидкістю блискавки легіонери з 3-го піхотного полку легіонів проклали дорогу до Рафайлової для перевезення важкого спорядження для подальших боїв. Дорогу було збудовано з нуля через ліс, який перетинало кілька струмків. Легіонери побудували кілька мостів та пішохідних містків, щоб дозволити своїм машинам перетинати численні рови та невеликі кам'янисті западини. Вся дорога (якою пізніше перевозили бойове спорядження, необхідне для подальших боїв) має приблизно 15 км завдовжки. Її будівництво зайняло лише 53 години. Існують різні дані щодо кількості солдатів, які працювали на ній, від 500 до 1000. Незважаючи на це, титанічна робота була виконана з блискавичною швидкістю.В той час солдати за кілька днів прокладали польові дороги через неприступні ліси. Так і закінчувався 1914 рік. Але все ж таки наприкінці 2014 початку 2015 року сюди зайшла росія.
Наступний 1915 рік в цих краях теж був не дуже спокійний проте коли на початку року центральні держави вибили РІА з тутешніх Карпат. Січень-травень 1915 року - "Карпатська операція" (інші назви: "Зимова битва в Карпатах", "Гумова війна") - одна з перших спроб російської та австро-угорської армій прорвати лінію фронту. В результаті у важких зимових умовах у Карпатах пройшла серія боїв зі змінним успіхом. Обидві сторони зазнали тяжких втрат (по деяких підрахунках втрати з обох сторін вбитими, раненими, та безвісти зниклими склала близько 1 мільйона солдат) без будь-яких військових вигод. все стало трохи спокійніше на кінці року, оскільки Поляниця попівська і Яблуиниця стали тиловими районами.
У 1916 році лінія фронту знову наблизилась до Поляниці. Для зупинки наступу російської армії генерала Брусилова солдати будівельної команди австрійського війська звели на підвищеннях уздовж лінії оборони довготривалі вогневі укріплення. Проте у червні 1916 року розпочався Брусиловський прорив. Російські війська Південно-Західного фронту знову пішли в потужний наступ і влітку-восени 1916 року повторно вибили австро-угорців з Яблуниці. Російська окупація тривала до літа 1917 року, коли після провалу Тимчасового уряду та наступу німецько-австрійських військ росіяни остаточно залишили Карпати. Детальніші про ці події ми описували тут.
Окопи на горі Синяк з видом на Малий Горган
Сьогодні важко навіть уявити масштаб цієї роботи. Густий гірський ліс, каміння, вода, відсутність нормальної дороги — і все це потрібно було подолати практично вручну, та ще й у воєнний час. Саме такі історії й змінюють сприйняття Горган.
Йдеш сьогодні тихою лісовою стежкою, навколо лише каміння, смерековий ліс і шум вітру — і складно повірити, що понад сто років тому тут проходили туристи з путівниками в руках, будувалися дороги, діяли туристичні товариства, а в горах вирувало життя. По де не де зустрічаються ще залишки окопів у напрямку села Поляниця.
Далі, на схилах Добошанки, дорога, вимощена дошками багато років тому, звивається, як змія, крізь ялиновий ліс, крізь зарості молодняку та непрохідні хащі. Це «залізна» бригада легіону тягнула туди свої гармати та обоз, позначаючи кожен крок кров’ю та куючи перемогу, бо саме до цієї мети прагнули сиві ряди молодих, натхненних солдатів, пробираючись крізь замети по гірських хребтах та скелях. Всю безодню людських страждань, всю глибину відчайдушних зусиль польської молоді. Тепер висока трава та зарості кущів дедалі більше приховують ці місця жертвоприношень та кривавої боротьби. Ніхто ніколи не знайде тих місць, де земля прийняла у своє лоно кістки солдатів. Дроти іржавіють, а вільні птахи співають на них свої гімни, прості, але сповнені радості життя, захоплення перед обличчям сонця та безкінечної свободи — далеко — від вершини до вершини простягалася синьо-золота дорога, і та, що вабить своїм ніжним фіолетовим відтінком, веде в зелені низини, а інша — сапфірова — веде в таємну темряву лісу. Смерть давно пішла, але її слід залишився — борозни окопів, вирізані лезом кривавого плуга. Гниючі стовпи та стелі гниють у них, схили кришаться, а пишні бур'яни та трава, витісняючи удобрюваний кров'ю ґрунт, вже заростають зміїною лінією окопів. З кожним роком ці ділянки великих битв зникають у забутті, і залишається лише пам'ять про ці гори, стократно прославлені героїзмом. Але ні! Там і там скорботні матері та горді батьки полеглих, хоч смуток стискав їхні серця, бігають думками до Сивулів та Добошанки, до перевалів Горганів та сонячної долини Бистриці.
Місце було досить популярним про що свідчить велика кількість світлин цієї вершини, словом сюди легше було дістатися з Поляниці адже безліч місцевих доріг вели сюди.
Вид із Синяка на Довбушанку
Вид на Довбушанку з гори Плоска
Вид на гору Ведмежик
Вид із полонини Томнатик
На той час ці місця були досить небезпечними через велику кількість ведмедів і вовків в цих околицях, що не заважало туристам сюди підйматись.
Далі варто згадати притулок на Полонині Нижній. Ще один довоєнний притулок ПTT знаходився на Полонині Нижній, неподалік Добушанки. Цікаво, що спочатку це взагалі не була туристична хатина. Будівля колись служила лісничим будинком, а згодом її вирішили пристосувати для потреб мандрівників. У 1929 році Станіславівське відділення Польського Татранського товариства взялося за реконструкцію, і вже наступного року притулок відкрили для туристів. Остаточно роботи завершили у 1931-му, тоді ж поруч з'явився невеликий сарай для доглядача.
Споруда була досить простою, але водночас місткою. Дерев'яний будинок мав ґанок, який фактично оперізував його з усіх боків. Усередині облаштували дві великі кімнати з десятьма нарами, а на горищі можна було розмістити ще близько тридцяти людей — щоправда, вже на солом'яних матрацах.
Для сучасного туриста такий притулок, мабуть, виглядав би досить спартанським. Але для тогочасних Горган це було важливе місце. Воно давало мандрівникам можливість переночувати посеред дикої гірської місцевості, де іншої туристичної інфраструктури майже не існувало. Вартість проживання становило від 50 грош до 1 злотого, тут було близько 10 нар і додатково 30 місць в сінниках на горищі.
Постійного господаря притулок не мав. За будівлею наглядав державний лісник-єгер, який жив тут і взимку, і влітку. Формально хатина належала станіславівському відділенню ПTT, а у 1935 році перейшла під опіку його Яремчанського місцевого відділення.
Схоже, що в середині 1930-х років притулок уже не працював постійно в тому форматі, для якого його створювали. Є згадки про те, що до 1936 року ним могли опікуватися приватні особи, зокрема Єжи Клушта, а влітку 1936-го — Роман Маєвський. Його сезонна робота тривала, ймовірно, до 1 вересня. Надалі притулок, схоже, взагалі перестав виконувати туристичну функцію. Однією з причин могло стати створення у 1937 році мисливського заповідника на південних схилах Довбушанки. Та була й інша проблема — сам будинок уже просто не відповідав потребам цього району.
Для Горган, які у міжвоєнний період поступово ставали популярнішими серед туристів, десять нар було явно недостатньо. Саме тому стару хатину планували замінити новим, значно більшим притулком безпосередньо на Довбушанці, неподалік кляузи на річці Зубра. Таким чином, невеликий лісничий будинок на Полонині Нижній став своєрідним перехідним етапом у розвитку туристичної інфраструктури Довбушанки. Він уже був притулком для туристів, але ще залишався звичайною лісовою хатою, пристосованою під мандрівників. Наступний притулок мав бути зовсім іншим — спеціально спроєктованим для туристичних потреб.
Сьогодні від цієї історії знову залишилися переважно записи, старі карти та згадки в путівниках. А сама будівля давно зникла, залишивши після себе ще одну майже забуту сторінку туристичної історії Горган.
Розповімо продовження ціїї історії. Новий притулок біля кляузи Зубринка, що під Довбушанкою. Ідея нового притулку біля Довбушанки виникла не випадково. Стара хатина на Нижній Полонині вже давно була замалою для туристів, які дедалі активніше освоювали цю частину Горган. Тож її вирішили замінити новою, значно просторішою будівлею.
Будівництво розпочалося у 1936 році й продовжилося наступного року. Планували, що невдовзі тут з'явиться повноцінний туристичний притулок, здатний приймати значно більше мандрівників. Спершу на його будівництво виділили 11000 злотих а згодом додаткових 2000. Але довести задум до кінця так і не вдалося. У 1938 році будівля ще залишалася незавершеною тут було виділено ще 35000 злотих це вже було перевищенням бюджету у 6 разів. Водночас туристи вже могли за потреби переночувати у сусідній господарській споруді. Сам майбутній притулок на той момент уже мав встановлені вікна та двері, була облаштована туристична кухня і настелені підлоги.
Здавалося, залишилося зовсім небагато. Та головною проблемою стали гроші. Будівництво від самого початку супроводжувалося фінансовими труднощами, а коштів на завершення робіт постійно бракувало. Не були облаштовані санітарні приміщення, залишалися й інші роботи, без яких притулок не міг повноцінно розпочати роботу. У результаті він так і не дочекався урочистого відкриття.
А потім прийшла війна в 1939 році. Недобудована будівля була зруйнована, так і не встигнувши стати повноцінним туристичним притулком. В очевидь його знищили під час бойових дій 2 світовії війни. Виходить досить символічна історія: Горгани напередодні війни активно розвивалися як туристичний регіон, будувалися нові дороги, притулки, облаштовувалися маршрути, але частина цих планів так і залишилася незавершеною.
Далі на полонині Плоскій також простягаються із півночі на південь, позначаючи колишній польський кордон чеським сусідом, окопаним після довгих, на жаль, і небезпечних суперечок. На світлині знизу можна побачити прикодонні стовбці котрі збереглися до наших часів. Про мандрівку цією вершиною ми вже писали тут.
Вид на Довбушанку з колишнього кордону
Далі, дорогою, що піднімається до прикордонного перевалу Татарського і лежить село Яблуниця, розкидане по пагорбах, майже безлісне, де зеленіють луки, а подекуди – орні поля, де проростає ячмінь, золотиться жито та дозріває картопля. У давнину тут оселилися гуцули з Микуличина, які осіли тут.
Вони отримували стабільний і добрий дохід як перевізники вантажів до Угорщини. Кліматичні умови цього зимового курорту залежать від гір Довбушанка, Синяк, Хомяк і Гребли, які захищають його з півночі; тут також чудові умови для катання на лижах. Тут збереглося кілька характерних старих гражд, де панує майже повна самозабезпеченість, заснована на вівчарстві, яке виробляє всі необхідні молочні продукти, такі як бринза та масло, а також на вовні, з якої виготовляють одяг. У клетах і амбарах цих фермерів можна побачити майже все гуцульське домашнє виробництво. За Яблоницею, на Татарському перевалі, Польським Татранським товариством було збудовано просторий, зручний притулок для туристів і лижників, а з нього, одразу за прикордонними постами, спускається добра серпантинна дорога в долину Тиси з чеського боку, звідки видно важкі масиви Петроса та Говерли.
Page updated
Google Sites
Report abuse