Філософія на Калущині

    На перший погляд, сучасний Калуський район здається далеким від світу філософії. Проте у ХХ столітті ці землі неодноразово ставали місцем перебування людей, чиї імена увійшли в історію європейської та світової думки. Тут побували як уродженці краю, так і філософи світового рівня.

    Не будемо глибоко занурюватися у складні філософські концепції та їхні праці. Натомість спробуємо познайомити читача з кількома непересічними постатями, яких об’єднує не лише філософія, а й одна з наймасштабніших подій ХХ століття — Перша світова війна.

Є міста чи села, історія яких несподівано перетинається з біографіями людей світового масштабу. Рожнятів на перший погляд важко пов'язати з одним із найвідоміших філософів ХХ століття — Людвігом Вітґенштайном. Проте саме тут, під час Першої світової війни, відбулася подія, що безпосередньо пов'язала це містечко з майбутнім філософом.

 Йозеф Йоганн Вітґенштайн народився 1889 року у Відні в одній із найбагатших родин Австро-Угорщини. Його батько Карл Вітґенштайн був промисловцем і одним із найвпливовіших підприємців монархії. Родина жила у світі великих промислових підприємств, мистецтва, музики та віденської інтелектуальної еліти.  Подейкують він був однокласником Адольфа Гітлера про якого останній згадував у свої працях. Сам Людвіг згодом став філософом, чиї праці справили величезний вплив на філософію мови та аналітичну філософію ХХ століття.

Коли в серпні 1914 року почалася Перша світова війна, Людвіг Вітґенштайн добровільно вступив до австро-угорської армії, хоча через стан здоров'я міг бути звільнений від військової служби. Спочатку він служив у артилерійській частині в Кракові, а згодом — на патрульному судні «Goplana» на Віслі. Під час служби він уже почав записувати свої філософські думки. 

У 1915 році Вітґенштайн служив у артилерійській майстерні неподалік Львова. Після вибуху, в якому отримав легкі поранення, його перевели до іншої артилерійської ремонтної частини. А навесні 1916 року, за власним проханням, він домігся переведення безпосередньо на фронт у Галичині у Карпати. Тут він служив у гаубичному полку і виконував особливо небезпечну роботу — чергував на артилерійському спостережному пункті. Вітґенштайн навіть добровільно погоджувався на нічні чергування, коли ризик загинути був особливо високим. Під час боїв Брусиловського наступу на Покутті він коригував артилерійський вогонь із передових позицій більше про цю битву тут. За хоробрість був нагороджений кількома військовими відзнаками. 

У записі від 16 липня 1916 року Вітґенштайн записав: «Жахлива погода. У горах нам було дуже погано, ми недостатньо захищені, крижаний холод, дощ і туман. Життя, сповнене мук. Страшенно важко не втратити самого себе. Адже я, звичайно, слабка людина. Але дух мені допомагає. Найкраще було б, якби я вже був хворий, тоді я мав би хоч трохи спокою».  Це саме 16 липня 1916 року, а не філософський запис із правої сторінки зошита. У військових зошитах Вітґенштайна особисті записи він робив закодованим письмом на лівих сторінках, тоді як філософські роздуми записував звичайним текстом на правих. В той час він вже передбачав програш Центральних держав говорячи, що Англійська держава у всьому краща за німців.

У його записниках 1916 року логічні міркування постійно перетинаються з питаннями смерті, Бога, добра і сенсу життя. Наприклад, у липні він записував думки про те, що сенс життя пов'язаний із поняттям Бога, а також розмірковував про те, як людина може стати незалежною від обставин, які не здатна контролювати. В цей час Вітґенштайн не просто намагався створити логічну систему. Він одночасно шукав відповідь на значно складніше питання: як має жити людина, якщо світ не підкоряється її волі? Ця проблема проходить через його воєнні записи. Він розмірковував про співвідношення волі та світу, про щастя, добро і зло. В одному із записів він доходить думки, що людина не може просто змусити світ відповідати її бажанням. Змінити можна передусім власне ставлення до світу.

Пізніше Людвіг вже став офіцером, в липні 1917 року для нього було серйозне випробування. Тоді 8-ма російська імперська армія розпочала наступ, маючи на меті захопити нафтові родовища Східної Галичини, зокрема біля Небилова, Перегінська та Ріпного. Росіяни зайняли Калуш і почали просуватися далі, однак австро-угорські війська закріпилися на лінії Новиця—Вербівка—Красне. Упродовж 10–20 липня тут точилися кровопролитні бої.

Особливо сильний опір цісарські війська чинили в околицях Вербівки. Тут базувалася 42-га хорватська дивізія, що входила до складу угорських королівських військ. Вона шість разів відбивала атаки росіян, але ті продовжували наступ. 14 липня російські війська витіснили хорватів із Вербівки та затиснули їх біля Лімниці. Через сильну повінь подальший наступ став неможливим. Згодом із Рожнятова надійшло підкріплення, і росіян відкинули назад, хоча вони закріпилися у східній частині Вербівки.

Як свідчать імперські донесення, лише під час бою 15 липня росіяни взяли в полон 16 австрійських офіцерів, близько 900 солдатів і захопили кілька кулеметів. Проте втрати російських військ були більшими. Значною мірою цьому завдячували австрійській артилерії, а зокрема офіцерові Людвігу Вітґенштайну. Про наслідки цих боїв ми писали тут.

Під час цих боїв він, виконуючи обов'язки навідника, передавав вогневим батареям відомості про цілі. Завдяки цьому артилерія могла в потрібні моменти точно бити по ворожих позиціях. Саме за хоробрість і майстерність у боях за Вербівку Людвіг Вітґенштайн був нагороджений Срібною медаллю за хоробрість першого ступеня. Пізніше після перемоги в цих боях і Брест-Литовського договору їхню частину перебазували на Італійський фронт де він потрапив до полону, продовжуючи працювати у таборі над своїми працями.

Служба в артилерії вимагала надзвичайної точності. Реальний ландшафт перед спостерігачем потрібно було перетворити на зрозумілу систему: визначити позиції, напрямки, відстані та координати, а потім передати цю інформацію артилеристам. Карта в такій ситуації ставала своєрідною моделлю реальності.

Вона не була самою місцевістю. На папері не існувало ні лісу, ні дороги, ні пагорба, ні ворожої батареї. Проте правильне розташування умовних позначень дозволяло отримати інформацію про реальний світ. Через кілька років подібна ідея стане однією з центральних у «Логіко-філософському трактаті».

Вітґенштайн називатиме речення «картиною» факту. Його цікавитиме не зовнішня схожість між реченням і світом, а структура. Як карта може відображати просторові відношення між об'єктами, так речення, на його думку, відображає можливий стан речей через відношення між своїми елементами. 

Саме тут військовий досвід дає нам дуже цікаву метафору для розуміння його філософії. Артилерійський спостерігач бачить перед собою реальний ландшафт, але для передачі інформації перетворює його на систему координат і знаків. Філософ Вітґенштайн робить щось подібне вже з мовою: він запитує, яким чином слова можуть відображати світ і за яких умов таке відображення взагалі можливе.

Однак було б неправильно стверджувати, що саме військові карти породили його теорію картини. Ідеї Вітґенштайна формувалися ще до війни та мали складне інтелектуальне походження. Водночас фронтовий досвід дав йому можливість щодня працювати з практичними моделями реальності — картами, координатами, схемами та співвідношенням між знаком і тим, що він позначає.

Тому, дивлячись сьогодні на стару військову карту Галичини, можна побачити в ній цікаву паралель із філософією Вітґенштайна.

Карта — це не територія.

Речення — не сам факт.

Але між ними може існувати певна структура, яка дозволяє одному відображати інше. Саме питання про те, як можливе таке відображення світу мовою, стане одним із центральних питань «Логіко-філософського трактату».

У 1918 році він завершив працю, яка була опублікована після війни як Tractatus Logico-Philosophicus, що побачила світ у 1921 році й вважається однією з найважливіших робіт з філософії XX століття.

Наступним був Микола Євшан (справжнє ім’я — Микола Йосипович Федюшка) з Войнилова не був філософом у вузькому академічному значенні. Це був літературний критик, публіцист, перекладач і літературознавець і частково філософ.

Микола Євшан народився 19 травня 1889 року у Войнилові, нині це Калуський район Івано-Франківської області. Походив із родини малоземельних селян. Уже в юному віці він виявив неабиякі здібності й особливий інтерес до книжок. Після початкової освіти вступив до Станиславівської гімназії. 

1908 року Микола розпочав навчання у Львівському університеті, де студіював германістику та україністику. Саме тут його здібності помітив Михайло Грушевський. Чоловік почав працювати в бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка, а згодом став секретарем НТШ та певний час особистим секретарем Грушевського. Таким чином, виходець із невеликого галицького містечка опинився в одному з головних інтелектуальних середовищ тогочасної України. Тут його погляди формувалися під впливом Йоганна Ґотліба Фіхте та Фрідріха Ніцше, а також естетичних концепцій французького філософа Жана-Марі Гюйо. 

Від Ніцше Євшан сприйняв передусім ідею активної, творчої особистості, яка не повинна пасивно приймати готові культурні та суспільні норми. Тому для нього мистецтво було не просто розвагою або прикрасою життя. Воно мало формувати людину, пробуджувати її волю, індивідуальність і здатність творити нову культуру. Саме тому Микола виступав проти літератури, яка, на його думку, лише відтворювала усталені шаблони. Він вимагав від письменника внутрішньої сили й особистої позиції.

Однією з найважливіших його праць стала збірка «Під прапором мистецтва», опублікована 1910 року. Пізніше з'явилися праці про Тараса Шевченка та українську літературу. Євшан фактично намагався створити нову українську літературну критику — не просто переказувати зміст твору чи визначати, наскільки він відповідає певним правилам, а досліджувати внутрішній світ автора, його силу, індивідуальність і культурне значення. 

Поступово його естетичні погляди дедалі більше переходили у сферу суспільної та національної філософії. Для Миколи культура була способом сформувати сильну особистість, а через сильних особистостей — сильну націю. Тому література для нього була не ізольованою сферою мистецтва, а частиною ширшого процесу формування українського суспільства. Особливо виразно це проявилося у пізніх публіцистичних працях, зокрема в тексті «Національне виховання» 1919 року. 

1 світова війна різко змінила його життя. Євшан був мобілізований до австрійської армії, а після розпаду Австро-Угорщини долучився до українського військового руху та служив в Українській Галицькій Армії.  Тут його еволюція особливо цікава: від молодого модерністського критика, захопленого Ніцше та Фіхте, до публіциста, для якого культура, національне виховання і політична дія стали нерозривними. 

Він вважав, що для формування сильної нації необхідні глобальні стреси та боротьба. Він стверджував, що ворог змушує націю полюбити Вітчизну, а «залізо й вогонь» війни здатні очистити національну психіку від слабкості, сентиментальності та рабства На думку Миколи, культура нації — це насамперед «свідомість її власної сили» та плекання колективної волі. Він відкидав пасивність і «безхребетність», закликаючи українців відмовитися від ролі жертви. Він наполягав на необхідності творення питомих життєвих форм, а не сліпого наслідування чужих культур. Євшан закликав «припасти вухом до рідної землі» та розуміти її мову й діалекти, що є запорукою самобутності.

Але його життя виявилося дуже коротким. 23 листопада 1919 року у Вінниці Микола Євшан помер від тифу, типової хвороби того часу, йому було лише 30 років. Більше про його біографію і участь у боях можна прочитати тут.

Тут варто згадати Франка не лише як письменника, а як мислителя, для якого філософія була способом осмислити людину, працю, свободу, суспільство і національне життя, а Калуш, Долина, Лолин і Рожнятівщина дають дуже цікавий місцевий контекст до його світогляду.

Коли говоримо про Івана Франка, найчастіше згадуємо письменника, поета, журналіста чи громадського діяча. Значно рідше — філософа. Проте його творчість пронизана філософськими питаннями: що таке людина, у чому її гідність, як виникає свобода, чому одні суспільства розвиваються, а інші залишаються в залежності, яке місце праці та знань у житті людини.

Дослідники української філософії розглядають Франка як самобутнього мислителя, хоча він і не створив окремої систематичної філософської праці на кшталт класичних філософських трактатів. Його філософські ідеї розсіяні у статтях, поезії, прозі, наукових дослідженнях і публіцистиці. Однією з центральних для нього була людина. Франко багато писав про працю, людську гідність, свободу, знання та відповідальність. Праця для нього була не просто способом заробити на життя — вона формувала особистість і давала людині відчуття власної гідності. 

Водночас його світогляд змінювався. У молоді роки на нього впливали позитивізм, раціоналізм, соціалістичні ідеї; згодом його погляди ставали складнішими й критичнішими до готових ідеологічних схем. Сам Франко дедалі більше наголошував на самостійності людського мислення та неповторності особистості.

І саме тут особливого значення набуває Бойківщина та територія сучасної Калущини.  Лолин — місце, де Франко побачив реальне життя Бойківщини Уперше Франко потрапив у ці краї влітку 1874 року, ще гімназистом. Він мандрував селами Бойківщини, побував у Бубнищі, Велдіжі, Лолині та інших населених пунктах. Ця подорож стала для нього своєрідним відкриттям іншого світу. Пізніше він згадував, що саме ця мандрівка дала йому змогу «пізнати трохи більше світу і людей». 

Особливе місце посів Лолин. Тут Франко жив у родині місцевого священника Михайла Рошкевича, де працював репетитором його сина Ярослава. Саме в Лолині він познайомився з Ольгою Рошкевич. Але важливо, що Лолин став для нього не лише місцем особистої історії. Франко багато спілкувався з місцевими людьми, записував коломийки, пісні, легенди, перекази та інші фольклорні матеріали. Одночасно він спостерігав життя селян і бачив їхню бідність та безправне становище. Ці враження безпосередньо відбилися на його ранній творчості. Саме під впливом перебування на Бойківщині він працював над творами «Вугляр», «Лесишина челядь», «Два приятелі», «Петрії і Довбущуки». 

І це дуже важливо для розуміння його філософії: людина для Франка не існувала відірвано від середовища, праці, природи, громади та історичних обставин. Саме такий взаємозв'язок людини й суспільства пізніше стане однією з характерних рис його світогляду. 

Долина — Франко вже не просто спостерігач, а громадський мислитель. Через десять років після перших мандрівок Бойківщиною Франко повертається сюди вже як сформований громадський діяч. 21 серпня 1884 року в Долині відбулося окружне віче, на якому зібралися близько 500 людей із Долини, Калуша, Підмихайля, Лоп'янки, Велдіжа та Лолина. Франко виступив перед присутніми з доповіддю «Як нам організуватися, щоб видобутися з теперішньої нужди».  Тобто його філософія поступово виходила за межі книжок. Вона перетворювалася на практичне питання: як зробити людину вільнішою та свідомішою?

Не менш цікавий зв'язок Франка з Калушем. Він неодноразово бував у місті. Особливо промовистим є його виступ на вічі 1884 року. Говорячи про майбутнє Калуша, Франко пов'язував його з розвитком науки та промисловості. Саме тоді пролунали його відомі слова про хімію і калуські природні багатства: «Нехай жиє хімія…» Цей вислів цікавий не лише як красива цитата. У ньому фактично бачимо франківське розуміння прогресу: природне багатство саме по собі не повинно залишатися просто ресурсом — знання і наука мають перетворювати його на добробут для людей.  І це дуже перегукується з його філософією науки, праці та поступу. Франко вірив, що суспільство повинно розвиватися через освіту, науку, працю та організацію людей, а не чекати, що зміни прийдуть самі собою.

Цікаво, що зв'язок Франка з Калушем був і родинним. Його молодший брат Онуфрій Франко жив у Підгірках, і Іван неодноразово навідувався до нього. Востаннє він приїхав туди 1913 року на похорон брата.  Тому Калуш для Франка — це не просто пункт на карті його громадських виступів, а місце, з яким його пов'язували родина, друзі, громадське життя та промисловий потенціал краю.

З Рожнятовом зв'язок Франка також безпосередній. Є документально підтверджений лист Франка до Михайла Павлика від 25 серпня 1896 року, в якому він повідомляє: «Я приїду до Рожнятова в четвер…» Тобто Рожнятів був для Франка не абстрактною назвою на карті — він реально приїздив сюди. 

Особливо цікавим є 1904 рік, коли Франко був пов'язаний з етнографічною експедицією Федора Вовка в Рожнятівському краї. Дослідники зазначають, що саме тоді він перебував у Рожнятові, хоча через стан здоров'я залишив експедицію. Є також припущення, що після цього він міг заїхати до Підгірок до брата в Калуш.

Тут Франко опиняється в середовищі, яке його особливо цікавило — етнографічному та суспільному середовищі Бойківщини. Народна культура, мова, звичаї, спосіб життя селян були для нього не «екзотикою», а матеріалом для розуміння того, як формується людина та її світогляд. Недаремно сьогодні у Рожнятові встановлено пам'ятник Франкові, а краєзнавча література окремо розглядає тему «Іван Франко і Рожнятівщина». 

 Тому Франка можна побачити тут не тільки як автора «Каменярів» чи «Захара Беркута». Він був мислителем, який намагався зрозуміти, чому люди живуть саме так, як живуть, і що може змінити їхнє становище. І, можливо, саме тому його філософія так органічно читається через історію нашого Прикарпаття. Адже багато проблем, які він спостерігав у Лолині, Долині, Рожнятові та Калуші — освіта, праця, бідність, людська гідність, організація громади, використання природних багатств — для нього були не абстрактними філософськими категоріями, а реальним життям людей, яких він знав особисто. Пізніше його діти зокрема Петро відіграють велику роль у творенні української держави у часи першої світової і після неї.

Ще один галичанин Андрей Шептицький цікавий не лише як митрополит, богослов чи церковний діяч, а й як мислитель, у якого сформувалася цілісна філософія людини, суспільства, держави та історії. Водночас називати його професійним філософом у вузькому академічному сенсі було б неточно: його філософські ідеї переважно розкриваються у богословських і пастирських текстах, посланнях та практичній діяльності. Шептицький мав докторські ступені з філософії та богослов'я, а також студіював право. 

У центрі світогляду Шептицького стояла людина як духовна і моральна особистість. Для нього людина не могла бути зведена лише до економічного становища, національності чи політичної належності. Її свобода передбачала відповідальність — перед Богом, власною совістю, родиною та суспільством. Тому особливого значення він надавав вихованню. Освіта, на його думку, мала не просто давати знання, а формувати характер. Шептицький наголошував на поєднанні побожності, чесної праці, моральності та відповідальності. 

Однією з центральних категорій його мислення була любов до ближнього, але не як абстрактне почуття, а як конкретна дія. Звідси його увага до бідних, освіти, медицини, кооперативів, сиріт та соціальної допомоги. Церква для нього мала бути не ізольованою духовною установою, а силою, яка допомагає формувати справедливе суспільство. Соціальне служіння за Шептицького стало одним із важливих напрямів діяльності УГКЦ.

Дуже сучасно звучить його думка про зв'язок економіки, моралі та суспільного порядку. У його міркуваннях економічне життя не могло існувати незалежно від етики: суспільство потребує рівноваги між правами й обов'язками, а ця рівновага неможлива без моральних засад.

Для Шептицького свобода не означала можливості робити все, що заманеться. Свобода без моральної відповідальності могла перетворитися на руйнівну силу. Тому він поєднував свободу з обов'язком. Людина має право розвиватися, працювати, створювати власне господарство, розвивати культуру, але водночас повинна пам'ятати про інших. Це стосувалося і національного життя. Шептицький говорив про любов до власного народу та Батьківщини, але водночас застерігав від ненависті до інших. У його спадщині ці два принципи — національна самобутність і універсальність християнської любові — не повинні були суперечити один одному. �

Цікавим є його розуміння історії. Шептицький сприймав історичні події не лише як боротьбу держав, армій чи політичних сил. За ними він бачив моральний вибір людини. Саме тому під час революцій, світових воєн, польсько-українського конфлікту, більшовицької та нацистської окупацій він постійно повертався до питання: що залишається правильним незалежно від політичної ситуації? Його відповідь була пов'язана з християнським законом, людською гідністю та відповідальністю. Показовим є його протест проти нацистського переслідування євреїв і діяльність із порятунку єврейських дітей під час окупації. 

Шептицький багато років працював над порозумінням між християнським Сходом і Заходом. Він бачив Україну не лише як територію між двома світами, а як можливий простір їхнього діалогу. Саме тому він цікавився православ'ям, східною християнською традицією та підтримував екуменічний рух. Особливо цікавою для розуміння Шептицького є його праця «Божа Мудрість» 1932–1933 років. У ній мудрість постає не просто як сукупність знань. Мудрість — це здатність правильно оцінювати життя і відповідно до цього діяти. Саме тому він пов'язував мудрість із духовним та суспільним розвитком народу. Тут проявляється головна риса його філософії: знання саме по собі не робить людину мудрою — мудрість починається тоді, коли знання перетворюється на правильний вчинок.

Для історії Калущини, Долинщини та Рожнятівщини ця постать особливо цікава. Шептицький був не філософом, який залишився в кабінеті, а мислителем, який намагався переносити свої принципи безпосередньо в життя громад. Його діяльність на Галичині охоплювала освіту, культуру, церковне життя, соціальну допомогу та економічну самоорганізацію. Тому, якщо розглядати Шептицького саме як філософа Галичини, його можна поставити поруч із Франком, Вагилевичем та іншими інтелектуалами краю — хоча їхні світогляди були дуже різними. Якщо у Франка центральним питанням часто була людина і суспільство, то у Шептицького — людина, Бог і суспільство. Його головна ідея полягала в тому, що духовне життя не повинно відриватися від реального життя народу.

Стосовно селів, як відвідував Шептицький це Були як великі міста краю , знакових святих місць так і малі села, як що їхати з Калуша це буде Пійло, Голинь, Тужилів, Сваричів, Рожнятів, РІвня, Слобода-Рівнянська, Рішняте, Вільхівка, Перегніське, Небилів, Сливки, Ясень, Кузьмінець, Підлюте і Осмолода це був маршрут яким він їздив бричкою. Вузькоколійкою він користувався частіше, а саме на гілці Брошнів - Підлюте. Також Шептицький частенько відвідував Долинщину про це багато записів в церковних книгах зокрема Вигоди і Ангелівки.

На закінчення розповімо про ще одного німця, якщо говорити про Генріха Фоґелера (Heinrich Vogeler, 1872–1942) саме як про філософа, тут важливо зробити уточнення: у академічних довідниках його частіше визначають як художника, графіка, архітектора, письменника, педагога та соціаліста, а не професійного академічного філософа. Водночас його творчість і тексти мають виразний філософський та соціально-етичний характер. 

Генріх Фоґелер народився 1872 року в Бремені. Він став одним із найвідоміших представників німецького модерну та мистецької колонії Ворпсведе. Його раннє мистецтво було пов'язане з югендстилем — декоративним мистецтвом, у якому важливими були гармонія, краса, природа та цілісність людського життя.  Але поступово для нього мистецтво перестало бути лише способом створення красивих речей. Фоґелер дедалі більше замислювався над питанням: чи може мистецтво допомогти створити краще суспільство? Саме це питання стало центральним у його подальшій світоглядній еволюції.

Особливо сильний перелом відбувся під час Першої світової війни. Війна стала для Фоґелера не просто політичною катастрофою, а кризою всієї європейської цивілізації. Він почав вважати, що повернення до довоєнного життя неможливе і що потрібне принципово нове суспільство. У його текстах цього періоду з'являються теми:

миру;

соціальної справедливості;

нового типу людини;

колективного життя;

освіти;

праці;

взаємодопомоги;

подолання егоїзму;

нового ставлення до мистецтва.

До цього періоду належать його тексти «Das Neue Leben» («Нове життя»), «Комунізм», «Відкритий лист про мир між людьми», «Революція і християнська церква» та інші. Бібліографія його творів показує, що 1919 року він уже писав не просто про мистецтво, а безпосередньо про суспільний устрій, революцію, освіту, християнство та працю. 

Фоґелер намагався знайти відповідь на одну з фундаментальних проблем європейської філософії початку ХХ століття: як поєднати свободу особистості із суспільною рівністю? Він поступово відходив від ідеї художника як незалежного генія. Натомість його цікавила спільнота, де люди разом працюють, навчаються і створюють нове життя.

Після революції 1918 року він перетворив свій маєток Баркеноф (Barkenhoff) у Ворпсведе на своєрідну соціалістичну комуну з робітничою школою. Він намагався експериментально створити модель нового суспільства. У цьому сенсі Фоґелер був не стільки систематичним філософом, як філософом-утопістом, який намагався перевірити свої ідеї практикою.

Для Фоґелера мистецтво поступово переставало бути автономною сферою. Ранній Фоґелер створював прекрасні декоративні композиції, графіку, архітектуру. Пізніше він став запитувати: для кого існує мистецтво? Його відповідь поступово зміщувалася від «для мистецтва» до «для суспільства». Тому його мистецька еволюція була надзвичайно різкою: від одного з представників німецького югендстилю він перейшов до експресіонізму, кубістичних і футуристичних композицій, а пізніше — до соціалістичного реалізму. 

Для історії Калущини він особливо цікавий тому, що 1915 року опинився в Калуші під час Першої світової війни.

Існує його робота «Straßenszene in Kalusz, 1915» — «Вулична сцена в Калуші, 1915». Вона є надзвичайно цінним візуальним документом Калуша воєнного часу.  Його перебування тут відбувалося в зовсім іншому життєвому контексті, ніж пізніша діяльність Фоґелера як соціаліста.

1914 року Фоґелер добровільно вступив до війська, а 1915 року був направлений на Східний фронт і служив у Карпатах. Під час війни він багато подорожував територіями Східної Європи. Якраз в цей період Австія і Німеччина відбили більшу частину Галиччини. І саме війна стала для нього переломним філософським досвідом. Тобто Калуш опинився в біографії Фоґелера саме в той момент, коли його світогляд починав радикально змінюватися.

Фоґелер побачив війну не лише як солдат. Він був художником, який фіксував побачене. Водночас він дедалі більше приходив до пацифістських переконань. У 1918 році він звернувся з відкритим закликом до миру, що стало однією з причин його переслідування та конфлікту з військовою системою. Після тривожного досвіду Першої світової війни він захопився ідеалами російської революції, для пропаганди яких розробив свій так званий «Комплексбілдер», у 1931 році він емігрував остаточно до Союзу Радянського Союзу

Previous post

На Явірник-Горган