Прожили життя несолодко.
Кілька слів про вдовині села Чернігівщини
Аліна Добошевська (м. Краків, Республіка Польща)
У статті йдеться про проєкт «Профілактика здоров’я сільських жінок в Україні», реалізований протягом 2018–2019 років Національною радою жінок України у партнерстві з Фондом Добра Воля з Кракова у селах Ченігівщини, за результатами здійснених досліджень знято документальний фільм «Вдовині села Чернігівщини».
The article deals with the project “Prevention of rural women’s health in Ukraine”, implemented during 2018-2019 by the National Council of Women of Ukraine in partnership with the Foundation “Dobra Volia” from Krakow in the villages of Chernihiv region, based on the results of the research, a documentary film “Widow’s Villages of Chernihiv Region” was made.
Ключові слова: проєкт, дослідження, інтерв’ю, усні свідчення, голод, Друга світова війна, Чорнобильська катастрофа.
Keywords: project, research, interviews, oral testimony, famine, World War II, Chernobyl disaster.
Моя доповідь заснована на дослідженнях, проведених у рамках проєкту «Профілактика здоров’я сільських жінок в Україні», реалізованого протягом 2018–2019 років Національною радою жінок України у партнерстві з Фондом Добра Воля з Кракова1 . Це був пілотний етап, що представляє собою підготовку до реалізації більшого проєкту, спрямованого на профілактику захворювань цивілізаційними хворобами сільських жінок України та їх сімей. Національна рада жінок України, головою якої є Людмила Порохняк-Гановська, вирішила запровадити в Україні проект, заснований на освіті сільських жінок у напрямку отримання ними компетенції волонтерів здоров’я. Завдяки наданню їм знань, обладнання, та консультації з фахівцями, і за психологічної підтримки, починаючи від турботи про поліпшення власного здоров’я і здоров’я своєї сім’ї, волонтери поступово переходять до більш широкої діяльності в місцевому суспільстві.
Для пілотування були обрані села Чернігівської області. Дослідницька група, яка складалась із експертів у галузі медицини, соціології, психології та соціальної антропології досліджувалa ефективність підготовки сільських жінок до ролі волонтерок здоров’я в своїх селах. Жінки пройшли навчання з вимірювання основних медичних параметрів і надання першої передмедичної допомоги, отримали прилади для вимірювань, а також навчальні матеріали. Моніторинг, проведений за допомогою кількісних та якісних соціологічних методів, доповнювався проведенням поглиблених біографічних інтерв’ю. Завдяки цьому була продемонстрована ефективність обраного методу. Проєкт об’єднав медицину, соціологію, антропологію та діяльність для соціальних змін.
У цій доповіді я хочу зупинитися на біографічних інтерв’ю з усної історії, які проводились у рамках проєкту. Ці інтерв’ю мали показати всю ступінь життя сільських жінок, не лише сьогодні, а й з початку їхнього життя. Ці умови мали великий вплив на сучасний стан здоров’я цієї категорії населення. З іншого боку, аналіз соціальних відносин виявлених у інтерв’ю, допоміг у розробці системи концепції соціальної підтримки, яку надавали обрані волонтери здоров’я.
Інтерв’ю були проведені мною та українською етнологинею Лілією Мусіхіною у березні 2019 року в трьох селах Чернігівської області: Шестовиця, Жеведь та Жидиничі. Ми провели 13 інтерв’ю з жінками похилого віку (найстаріша народилася в 1926 році, наймолодша в 1949 році; заяви чотирьох із них також доповнили дочки, які були присутні на співбесіді) та 4 інтерв’ю з волонтерами здоров’я і 3 з медичними працівниками з Чернігова, включеними в дослідження, 1 – з координатором проєкту. Тривалість індивідуальних співбесід – це від 1 до 3 годин − загалом понад 30 годин запису. Всі учасники дали свою письмову згоду зробити записи доступними для некомерційних цілей із зазначенням своїх імен та прізвищ.
Ми записували інтерв’ю на відеокамеру. З них був створений 40-хвилинний документальний фільм, прем’єра якого відбулася в Чернігові 21 лютого 2020 року за участю двохсот глядачів і широко висвітлена в місцевих ЗМІ.
Набір респондентів у цих трьох місцях проводили місцеві активісти, які також пройшли навчання волонтерів здоров’я, добре знають своїх співмешканців і змогли переконати їх записатись на камеру. Розмови проводились у хатах співрозмовниць, в інтер’єрах, які, незважаючи на скромний вигляд зовнішньої обстановки, дивували нас красою декору: вишитими подушками, рушниками, килимами та чудовими традиційними печами з місцем для спання. Це були справжні скарби, особливо для моєї подруги – етнологині. Господині приймали нас дуже доброзичливо та гостинно, часто пропонуючи частування після співбесіди. Їм було приємно, що їхнє життя викликало зацікавленість, і, незважаючи на початкові застереження, що їм не має нічого цікавого сказати, вони поділились дуже цікавими історіями.
Через обсяг матеріалу та обмежений час тут неможливо провести детальний аналіз. Тому я подам узагальнений біографічний профіль співрозмовниць, показавши найважливіші аспекти їх життєвого шляху. Це буде колективний портрет цих жінок − жительок трьох колгоспних сіл Чернігівської області, розташованих на річці Десна, прямолінійно, приблизно за 30 км від Чорнобиля. Ця процедура є правильною, оскільки вони жили в середовищі, де соціальні рамки були жорсткими, окреслюючи конкретний життєвий шлях, даючи мало можливостей для індивідуалізації особистості.
Незважаючи на те, що між найстарішими та наймолодшими співрозмовницями є різниця у віці понад двадцять років, тобто два покоління − схожість їхнього життя вражає. Звичайно, на той час відбулися деякі зміни, такі як електрифікація, впровадження машин та інші елементи технічного розвитку – але життя продовжувалося в тих самих коліях, окреслених, з одного боку, сільською традицією, а з іншого − гнітючою радянською владою.
Важливим досвідом, який пройшов через біографії наших співрозмовниць був голод. Це є суттєвим фактором, що визначає суспільно-політичні відносини в радянській державі, якщо взяти до уваги, що це стосувалось сільського населення, яке проживало на найбільш родючих землях Європи.
Найстаріші співрозмовниці пам’ятали з дитинства Голодомор 1933 року. Для них, мабуть, це був дуже важливий досвід першої свідомо прожитої біографічної траєкторії. Про силу цієї травми свідчить те, що це був перший спогад найстарішої оповідачки відразу після початку інтерв’ю, викликаний загальним питанням «будь ласка, розкажіть нам про своє життя»:
Голод був. Голодували… Так у нас було ще трішки борошна, полова була гречана, так борошном мама розчинить хліб, а полову запарить окропом і − у мішок. Зцідить з неї руду юшку ту і замішує. І ото таке, наче гречаники були. Отак ми жили. (Марія Міх, с. Шестовиця).
Інша співрозмовниця показує сцену реквізування зерна, яка глибоко закріпилася в дитячій свідомості:
Шість років мені було, то батько поклав на піч один мішок жита, а ті – під стелю. «А ти, – каже, – донько, сідай тут скраю». І пішов з хати. Заходять до хати якісь чоловіки тай стали питати, як мене звати. Я відповіла: «Наташа мене звать». – «Ну так злізай з печі і ставай коло вікна». Ну та я і злізла. А вони вже тії мішки стягають та забирають і везуть не знати куди. Отак. Тоді і голод такий був у 1933-му році. Бо все забирали. Що їли ще? Батько ще два мішки закопав у хліві, то тих не знайшли. Тай зробив батько такий млинок, так і мололи на ньому, а тоді те варили та їли (Наталія Плуток, с. Жеведь).
У цьому випадку голод – це не просто природна катастрофа, яка відбувається під час неврожаю, але чітко зазначені є винуватці. Дитина не знала, хто такі «вони», «люди», які забирають у сім’ї основу буття, але добре зберегла собі в пам’яті, що влада виступає вороже проти своїх громадян, і в будь-який момент можна очікувати удару з її боку, що підтвердили наступні життєві досвіди оповідачок. У самому способі ведення нею розповіді розкривається якийсь фаталізм, підпорядкування траєкторії, що випливає з пригнічення зовнішніх факторів. У цитованому уривку також є важлива тема про те, як батько впорався, приховуючи два мішки зерна: основний урок, що єдиний можливий опір в тоталітарній системі – це обман влади – і це дія просто на виживання.
Жителі українських сіл з покоління, що народилося в другій половині 20-х і на початку 30-х років почали своє життя з досвіду голоду, який супроводжував їх і пізніше, не тільки під час Другої світової війни, але й у післявоєнний період, особливо в 1947 році. Цей голод відчули і мої молодші співрозмовниці:
А голод у 1947-му році я пам’ятаю добре. У нас у 1947 році був голод. 1933 рік я не пам’ятаю, бо мене ще на світі не було, а 1947 рік я пам’ятаю добре… Але ми не голодували, бо у матері корова була. Тримала корову мама і ми завдяки їй виживали. Я пам’ятаю ми ходили, оце як восени збирають на колгоспному полі картоплю, її прикопували, а тоді вона залишалась, бо її не дуже ретельно збирали, вона перезимувала, змерзла, а навесні ходили, збирали і їли. З неї пекли оладки, інше щось робили… Отак і виживали всі люди (Галина Полегешко, с. Жидиничі).
В їхніх розповідях, правда, не з’являється фігура ворожої влади, що забирає залишки їжі, але також спостерігається очевидна відсутність будь-якої допомоги голодуючим з боку влади. Співрозмовниці навіть не коментують цей факт, це просто випливає з розповіді. Зрозуміло, що люди повинні справлятися самі, своїми ресурсами.
Період дитинства наших співрозмовниць можна коротко охарактеризувати як «соціалізація для роботи». Дитина була перш за все ще однією парою робочих рук. Починалося це з роботи в домашньому господарстві, за виконання якої строго звітували батьки:
Ніяких тоді іграшок не було. Тоді поросят на болоті та телят пасли. Іграшками не грались так, як тепер дітки граються. Тепер діткам і іграшки різні – і велосипедики, і машинки… У нас цього не було. Ми телят пасли, поросят… У когось качки були, гуси. То матері і наказували, щоб порядкувати з усім. Щоб усе напасти і додому пригнати. А як не пригнали додому – мама під піч зачиняла. Батько приходить і питає: «А де це діти?» А ми ж вже чуємо, що батько заговорив і плачемо: «Ми отут, тату!» Так він уже мамі казав: «Навіщо ти дітей позачиняла?» − «Щоб знали порядок!» (Марія Семенець, с. Жеведь).
Ситуацію ще більше ускладнила Друга світова війна і її наслідки − відсутність чоловіків працездатного віку:
Ну яке життя ? Трудне. Батька не було, мати сама нас трьох ростила, було таке, що й без шматка хліба сиділи. Троє нас… А батько був поранений на фронті і помер вже після війни, тож нам і не виплачували грошей ніяких (Зінаїда Нестеренко, с. Жидиничі).
Хоча радянська держава ввела обов’язкову освіту, реальні освітні можливості були сильно обмежені. Найстаріші зі співрозмовниць часто закінчували тільки 4 класи і вже в 12 років разом з батьками працювали в колгоспах:
Я чотири класи закінчила, і треба було ходити до другого села. Зараз, бачите, автобусами возять діток до школи, а нас ніхто навіть кіньми не возив. Треба було йти сім кілометрів в одну сторону і сім – у другу. То вже батьки не дозволили, і стала я ходити до колгоспу допомагати батькам − то картоплю, то буряки полола. І так і залишилась (Наталія Плуток, с. Жеведь).
Тут виникає важлива тема, яка присутня в усіх співрозмовниць: неоплачувана праця дітей на благо колгоспів. Оскільки в колгоспах діяли денні норми, часто сильно завищені, які працівники не могли виконати, батьки брали з собою дітей, щоб вони їм допомагали. Утворилося порочне коло − оскільки норми в кінцевому підсумку були вироблені, і ніхто не цікавився, як це відбувається, не було мотивації їх занижувати, тому допомога дітей все одно була потрібна. Нікого не турбувало те, що на роботу приходять незайняті формально неповнолітні працівники. По всій Європі діти масово працювали на промислових підприємствах XIX століття, але, принаймні, отримували за це зарплату – а тут, в середині XX століття, їх змушували на неоплачувану, майже рабську працю, як у випадку з нашою оповідачкою – з 12 років, а часто і раніше.
Молодші співрозмовниці вже закінчили 7 або 8 класів, але все одно це було непросто, іноді доводилося ходити в школу кілька кілометрів, у дві зміни. Причиною була і бідність – нестача коштів на закупівлю відповідного шкільного обладнання:
Я навіть почала до школи ходити, і в мене не було за що ні зошитів, ні підручників купити. Мене вчителька питає, а я кажу: «Я не написала, бо нема паперу». То ще війна не закінчилась, коли я ходила до першого класу. Я навіть вибігала перша з класу і чекала вчительку, щоб їй сказати: «Я вам на піску напишу. Вона й каже: «Ну пиши». Я написала, а вона каже: «Усе ти правильно написала, тільки я ж тобі двійку поставила в журнал». Тільки я ще не розуміла чи це добре, чи погано, бо ще досвіду не було (Ганна Півень, с. Жидиничі).
Як і у випадку з голодом, тут також був відсутній інтерес з боку влади, перш за все освітньої, щоб будь-яким чином допомогти дітям в постачанні необхідного шкільного приладдя, не кажучи вже про інший вид підтримки. Одна зі співрозмовниць розповідала, як їй хотілося вчитися. Ця нитка розповіді постійно прокручувалася в її оповіданні, вона зверталася до цього і з інших тем. Вона довго і детально описувала свій шкільний досвід, підкреслюючи, як сильно її турбувало отримання знань, як вона пишалася тим, що відзначилася ученицею. На жаль, вона закінчила тільки початкову школу. Вона хотіла продовжувати вчитися, вчителі теж заохочували її до цього, але в сім’ї потрібні були її руки для роботи.
Однак це важке життя мало і свої світлі сторони. Молодість має свої права: розваги, танці – це була для цих жінок зона свободи і безперешкодних веселощів. Вони розповідають про це з такою радістю і бадьорістю, немов подумки переносяться в той час, знову стаючи молодими веселими дівчатами, танцюючими босоніж на піску:
Знаєте, як дівували колись на селі? Приходять хлопці з балалайками, сядуть на огорожі, балалайки візьмуть, і отут по піску дівчата босі танцюють «краков’як», «страданіє», «польку», «фокстрот»… «Крутится-вертится шар голубой… крутится вертится…» – ой! Весело жили. А босі танцювали на піску. Бо туфлі, навіть коли й були, – то для свята. Увечері прийшов – усі дівчата босі! І танцюють на піску (Галина Полегешко, с. Жидиничі).
Важка фізична робота, розпочата в дитинстві, супроводжувала наших співрозмовниць протягом усього життя.
І мама все життя – в ланку, в ланку і тільки в ланку. І в мами, і в батька колгосп то було святеє діло. Свято чи не свято – у них завжди робота була. Чи дитина захворіла… Пильнували ми самі себе – один одного – коли малі були. Старші доглядали за молодшими, а молодші доглядали ще молодших. А мати з батьком постійно працювали у колгоспі, вихідний день у них був лише один – неділя. А так – щодня у колгоспі, в ланку (Валентина Шестак, с. Шестовиця).
Робота була повсякденною необхідністю, одноманітною і засвоєною до такої міри, що навіть не виникало мрії про інше життя. До того ж ця робота зовсім не приносила значного доходу. До кінця 50-х років колгоспники не отримували грошей за свою працю. За нараховані трудодні отримували компенсацію, переважно зерно. Основу доходу становило невелике сімейне господарство, яке велося паралельно з роботою в колгоспі – тобто як би додатковий робочий день. Вироблені таким чином продукти можна було продавати в місті, щоб купувати предмети, необхідні для господарства, одяг, взуття. Існували і додаткові форми заробітку: вилов риби і ракушок в Десні, збір і продаж ягід і суниці:
А як ми ходили по ягідки, як збирали їх. А тоді мама поїде та продасть її і привезе нам і хліба, і смачненького чогось поїсти. І на плаття краму візьме. Пригадую, платтячко мені пошили (Лідія Ворох, с. Жидиничі).
Для деяких поворотним моментом у біографії стало створення в районі великого військового полігону. Приводом для заробітку стало будівництво селища Гончарівське, призначеного для солдатів. На будівництві наймалися всі, навіть дівчатка-підлітки носили важкі відра з цементом. Одна з наших співрозмовниць розповідає, що за цю роботу вона могла, нарешті, одягнутися і купити шкільного приладдя, але в даний час вона платить за це хворобою суглобів і не може дозволити собі дорогі процедури і лікування:
Ото такому дитяті ходити і заробляти на себе гроші, щоб до школи підготуватись. А треба ж було мені і розчин будівельний тягати, і тепер от руки покалічило, в руках болить, а лікарка каже: «Вам треба суглоб міняти». – «Ага, − кажу, − уже на цвинтарі будем міняти його». Як один суглоб 250 тисяч коштує! А де я їх візьму, ті гроші? Це такі гроші, що в мене ціле життя їх в руках не було. Оце отаке життя, миленькі мої. Прожили життя несолодко (Лідія Литвин, с. Жеведь).
Але Гончарівське пропонувалo не тільки роботу на будівництві. Наші співрозмовниці говорили, що багато їх подруг вийшли заміж за солдатів, що дозволило їм вирватися з колгоспного середовища, підвищити свій рівень життя і соціальний статус або навіть переїхати в майбутньому в місто. Для численних сільських молодих жінок це був єдиний доступний їм вид так званої «кар’єри», яку вони не могли отримати через освіту або професійний розвиток.
Дуже важливим елементом біографічних схем молодих жінок в селі було рішення створити сім’ю. Не в кожному поколінні це було легко, наприклад, після війни сильний соціальний тиск на вихід заміж зіткнувся з ситуацією відсутності молодих чоловіків:
Так куди заміж було виходить, коли всі хлопці, що після армії повернулись, знову на війну пішли, там їх повбивали, і знову не було за кого заміж виходити… Вмовляли, щоб ішла за нього заміж. А я не хотіла. Кажу: «Ой війна, ой війна, що ж ти наробила? Ти змусила любити того, кого я ненавиділа». А треба було йти, бо дівчатам то так, знаєте, обов’язково треба заміж виходити (Наталія Плуток, с. Жеведь).
Сімейні питання це, мабуть, найскладніший і різноманітний біографічний досвід наших співрозмовниць, що потребує в принципі окремого аналізу. Тут можу сигналізувати тільки основні питання: типова патріархальна модель зв’язку, а також домашній матріархат (майже всі оповідачки підтверджували, що чоловіки їм віддавали зароблені гроші, і вони ними управляли; жінки були організаторками і менеджерками домашньої економіки); насильство і алкоголізм, але бували і більш партнерські стосунки; тривалість в погано підібраному зв’язку, але й втеча від чоловіка, всупереч суспільному осуду. З історії про сім’ю в основному виникає образ сильних жінок, які можуть вести переговори про існуючі інституційні моделі дій, таких як нав’язані соціальним тиском системи ролей в сім’ї.
У зв’язку з тематикою проєкту ми також досить детально обговорювали в інтерв’ю питання, пов’язані зі здоров’ям і гігієною. Доступ до лікаря або фельдшера завжди був важким у селі, як і в багатьох інших життєвих ситуаціях, доводилося покладатися скоріше на власні ресурси і можливості:
Тоді як захворіють, то це в нас був мед, чай з медом, калина була, м’ята – оце таке. І на печі. І картоплі гарячої намнуть та й на груди поставлять. Оце таке в нас було (Валентина Шестак, с. Шестовиця).
Втім, довіра до офіційної медицини невелика:
Оце зробили вже оцю медицину, так люди бояться брати оце все. Той купив − та й підробка, той попив таблеток – погіршало. Бог його знає, воно ж і без медицини не обійдешся, і отак (Лідія Литвин, с. Жеведь).
У більш серйозних справах допомагали місцеві шептухи. Дві наші співрозмовниці займалися подібними заходами, розповідали нам про замовлення і обкурювання від різних хвороб. Не тільки шептухи, але в принципі кожна сільська жінка знає традиційні способи «лікування» магічними процедурами. Шептухи були найбільш корисні в питаннях, пов’язаних зі здоров’ям і фізіологією жінок, особливо при пологах і абортах. Аборт, втім, − будь то зроблений шептухою або лікарем в сусідньому містечку − розглядався як метод контрацепції.
Початком перетворень, хоча тоді ще ніхто цього не усвідомлював, стала Чорнобильська катастрофа. В черговий раз підтвердилося, що влада не дбає про людей, їх життя і здоров’я. Це проявлялося у відсутності інформації, хаотичних діях і, в кінцевому рахунку, необхідності справлятися самому, хоча б у вигляді приготування киселю з йодом:
Чорнобиль у 1986 році як вибухнув, та й народив лиха, то я вже з того часу по лікарнях. Бо прийшла на ферму, мене всю пообпікало, і в роті недобре. Та завдяки моїй сестрі двоюрідній… Уже на третій день сповістили, що Чорнобиль вибухнув, бо ж ніхто вони і не казали – ніхто ж не знав. А вона наварить киселю і несе вже мені: «Їж!» Не казала мені що там, а там – йод. Так оце нас йод трохи і врятував (Лідія Литвин, с. Жеведь).
Однак цього разу, виселення розташованих неподалік сіл, загроза «з повітря» надовго похитнула почуття безпеки – навіть вирощена в колгоспі або у власних ділянках їжа стала підозрілою. Великі проблеми зі здоров’ям, особливо ракові захворювання, з тих пір були пов’язані з катастрофою:
У нас чоловіки майже всі померли від раку. Отак часом ляжу і сон мене не бере, думаю: «Скільки чоловіків померло від раку!..». Майже всі померли від раку. Може, тільки два інакше померли – по старості один, а другий від серцевого нападу. І мій чоловік так помер, і всі інші так само. Питаю: «Що тебе болить?» А він каже: «Все болить». Спочатку не зрозуміли, а потім він каже: «Я знаю, що в мене болить…». У нього була хвороба статевої системи, від неї і помер. І всі чоловіки у нас практично від одної хвороби померли. А коли Чорнобиль вибухнув, то казали, що через 40–50 років щодня похорони будуть (Ганна Півень, с. Жидиничі).
До цього і прийшла трансформація 90-х років − закриття колгоспів і пов’язаних з ними виробничих підприємств. Села стали порожніти − молоді їхали на пошуки роботи і більше не поверталися. Світ, який тривав кілька поколінь, розвалився, частина полів перетворилася на пустку, заросла лісом. Убуває населення, немає бажаючих купувати старі будинки, які повільно руйнуються. У Жидиничах колись жило 600 жителів, зараз це 45 осіб, в основному літні, самотні жінки. І хоча, розповідаючи своє життя, оповідачки підкреслюють, яким воно було важким, повним тяжкої роботи і страждань, вони все ж відчувають ностальгію – адже це було їхнє життя, їхній світ, який на їхніх очах зникає:
Отаке життя сільське. У нас село таке – не промислове ніяке, у нас тут нема ніякої роботи. Ну, у лісі люди працювали, так колгоспи розорили і демократи позакривали усі виробництва. У нас і пилорам скільки було, у лісі скільки роботи було, а тепер нема там роботи. Колгоспи позакривали, тепер он землі пустують, позаростали лісом. Доки колгоспи були, то й землі усі родили. І орались усі землі (Галина Полегешко, с. Жидиничі.
Проаналізовані біографічні розповіді сільських жінок з Чернігівщини показують, що в житті оповідачок домінували, насамперед, інституційні взірці дій: починаючи від визначення сім’ї походження і місця народження, через соціальні обмеження, що випливають з традиціоналізмy навколишнього середовища, шаблон соціалізації, репресивність радянської системи, обмежений доступ до освіти, спеціалізовані траси професійної діяльності та сімейних взірців. Цим детермінантам піддавалися їх біографічні схеми дій – можливість приймати власні рішення була невелика або за це потрібно було платити високу ціну, а життєві цілі доводилось реалізувати лише в певних вузьких рамках. На це накладалися такі траєкторії, як голод або війна, до того ж позбавляють почуття керівництва власним життям. Проте, не можна сказати, щоб оповідачки були безвольними жертвами долі. Наскільки їм були доступні можливості, вони прагнули досягати свої менші або більші життєві цілі, демонструючи силу і рішучість. І іноді у них трапляються біографічні перетворення, що об’єднують в собі повну реалізацію своїх позитивних прагнень, чим вони дуже пишаються і дають цьому вираз.
Фільм, знятий на основі обговорюваних інтерв’ю, має назву «Вдовині села Чернігівщини». Ця назва несе в собі безліч значень, що переплітаються в біографічному досвіді, вираженому в зібраних свідченнях. Перше і найпростіше − майже всі наші співрозмовниці – це вдови. Але вони вдови не тіль- 52 ки від своїх чоловіків, а й від способу життя, який помер у них на очах, від своїх сіл, колись галасливих, а тепер таких, що йдуть в небуття разом з руйнованими будинками. І нарешті − самі села – це вдови своїх колишніх мешканців.
