ТАБАЇВКА
«Чрезъ реку Белоусъ зъ селомъ Рогощами, состоя на правой стороне оной, съ другой же стороны сей деревне Свишня, впадающая въ реку Белоусъ. Положеніе имеетъ на ровномъ высокомъ месте, при пахатнихъ поляхъ». Як згадували старожили під час Генерального слідства про маєтності 1729–1730 рр., «оная деревня Табаювка … ни на якій урядъ никому не надлежала; а якъ оны упомнятъ, владелъ ею перво некоторій Іванъ Ножовникъ, атаманъ чернеговскій; потимъ, якъ досталось во владеніе деду нынешнихъ владелцовъ Леонтію Полуботку, такъ по немъ была во владеніи сина его Полуботка Павла; и ныне за унуками его Андреемъ да Яковомъ Полуботками».
На жаль, не збереглися документальні джерела, які б могли пролити додаткове світло на процес виникнення поселення. Із свідчень старожилів випливає, що заснування Табаївки відбулося в другій половині ХVІІ ст. Серед відомих отаманів городових чернігівських відсутні з прізвищем Ножовник. Хіба що можемо припустити, що так місцевий люд прозивав Івана Харитоновича Малявку, який обіймав посаду отамана у 1662–1677 рр. І. Кондратьєв ідентифікує Табаївку з Трухановщиною, яка становила частину Кувечицької землі, відносячи таким чином першу згадку про село ледь не до 1595 р. Насправді, в 1595 р. згадується всього лише «данина Лукашу Болотовичу на землю Олиферовскую», ще одну частину Кувечицької землі.
Що до Трухановщини, то її ідентифікація з Табаївкою є хибною. По-перше, О. Яблоновський (на якого посилається І. Кондратьєв) пише лише про «Трухановщину (около Кувичицъ)». По-друге, наявні документи дозволяють доволі чітко локалізувати межі Кувечицької землі. Так, з декрету 1618 р. між Зброзьким і Стройловським «о землю пустовскую на им’я Кувечичи, Трухоновщину, Олиферовщину, Сукачовщизну в селе Кувечицком и остров Красковщизну и Кривичи» («о zemlu pustowskuiu na imie Kuweczyczy, Truchonowszczynu, Oliferowszczynu, Sukaczowszczynu w siele kuweczyckom у ostrow Kraskowszczynu у Krywicy») можна зробити висновок, ніби справа йде про найближчу околицю Кувечичів. Щоправда, в документі 1711 р. «Екатерина Цигансковна Селицкая, а по второму мужу Богдановичовая продала Павлу Полуботку «кгрунтъ отъ предковъ своихъ здому пана Страйловского … називаемій Кувечицкій и село Кувечичи з островами, втомъ вкгрунте обретающимися, именно: Карпилощизною, Сукачовщизною, Олиферовщизною, Трухановщизною, Красковщизною», тобто мова йде про острови – окремо розташовані земельні масиви. З одного боку, такі острови могли розташовуватися на певній відстані від умовного центру, тож на роль одного з островів могла б претендувати і Табаївка. З іншого, століттям потому після 1618 р. острови залишаються не осадженими – топоніми залишилися незмінними, населені пункти між ними не фігурують, хоча Табаївка вже однозначно мала б існувати. Але всі питання знімає наступний документ: незабаром П. Полуботку знадобилося точне визначення меж придбаних у 1711 р. володінь, відтак 13 лютого 1716 р. «шляхетная пане Екатерина Опоковна Ждановичая», яка з сином і зятем Михайлом Романовичем прибула в Чернігів із Мозирського повіту, дала «ограничене на добра кувечицкіе по деду ей, покойному пану Яну Стайловскому в ключу Любецкомъ по осталіе, а отъ тютки еи жъ паней Екатерины Цигансковой, по первому мужу Селицкой, а по второмъ Богдановичовой, его милости пану Полуботку» продані. І далі: коли за польського панування «панъ Стрійловскій имелъ тіе ковечицкіе добра в своемъ держаню… теди такими урочищами отъ прочіихъ околичнихъ селъ державцовъ оніе оъ граничени были: Ковечицкая границя идетъ речкою Довжиком и в речку Свишну впадаетъ, з Свишни речки в логъ Иржавецъ, з логу Иржавця в речку Бичалку, речкою Бичалкою на низъ по Ковечицкое поле, из Кавечицкого поля в кургане Ковечицкое, з курганя Кувечицкого в лесъ Здречовъ в речку Рудку, речкою Рудкою въ вершину на правую сторону уз другую Рудку у Лебежово болото, из болота Лебежова чрезъ Пліоховъ лесъ по старую дорогу на вершину, на Пліохово селище по Любецкую границю, з гриници Любецкой у лози, из лози речкою на лесъ Мамаевскій, изъ лесу Мамаевского на лесъ Клетное, речкою Аассечанкою упадетъ въ речку Свишню, тая граничитъ речка, а прежде звано Пресниводомъ, а теперь осекою Разсудовскимъ прозиваютъ».
Залучивши матеріали опису рік і річок 1754 р., отримаємо наступну лінію кордону: почавши за кілька кілометрів північніше с. Кувечичі, далі вздовж р. Довжик повертаючи на південь і поблизу однойменного села (вірогідно, тоді воно займало одну сторону берега) перетинаючи р. Свишень, далі рухаючись на південний захід до р. Бичалки («ввойшла сотне Любецкой з слободы Мохнатынской і упала в реку Белоусъ… Над оною речкою Бечалкою … село Мохнатынъ… село Рудка… деревня Березовка… деревня Яновка»), на яку кордон виходив північніше Москалів. Далі у тому ж південно-західному напрямку, залишаючи за межею Шибиринівку (на р. Рудці), через Лебедове болото («Ручай Руда взялася Любецкой сотне з болота, прозиваемого Лебедынкы і прышла зарослямы болотомъ выше Евтухова Белоуса в речку Белоусъ... Над оним болотом… село Жукотки… деревня Слободка»), і сягаючи Пльохова, де кордон різко повертає на північ.
Отже, Кувечицька земля та її вірогідна східна околиця Труханівщина доходили лише до Довжика (5 км на схід від Кувечичів), тоді як Табаївка розташовується ще за 7 км у східному напрямку. З огляду на географічну ситуацію, Табаївка цілком очевидно тяжіє до Рогощ, розшатованих майже впритул, на іншому березі Білоусу. До речі, як свілчать археологи, «на околиці с. Табаївки розташований курганний могильник Оргоща (Х–ХІ ст.)». Як припускає С. Павленко, «Табаївка – місце поселення тюрка Табая».
РОГОЩІ
«Положеніе имеетъ на ровномъ месте, отъ пахатнаго поля, при небольшихъ поляхъ и при речки Белоусе, съ левой стороны оной». Бере свій початок від літописного міста Оргощ, згаданого в Іпатіївському літописі під 1159 роком: «[У] тім же році Ізяслав Давидович почав війну проти Ярослава проти галицького… І став він слати [послів] до брата свого Святослава до Ольговича і до Всеволодовича Святослава, велячи їм піти з ним на Галич… і сказав Святослав: «Господи! Поглянь на моє смирення! Скільки я поступався, не хотячи крові пролити християнської і отчини моєї погубити, [щоб] узяти Чернігів із сімома городами пустими, Моравійськ, Любеч, Оргощ, Всеволод, – адже в них сидять псарі лише та половці! А всю волость Чернігівську він сам держить із своїм синівцем (Святославом Володимировичем)…».
За даними археологічних досліджень, городище «входило до складу вотчин черні. князів і відігравало важливу роль, контролюючи водний шлях по Білоусу від Чернігова до Любеча… Міститься городище в зх. частині Рогощі на лівому березі р. Білоусу (права притока Десни). У плані має заокруглену форму (200 х 180 м) і було оточене по периметру високим (до 9 м) валом (ширина підошви – понад 20 м). Добре прослідковуються зовнішній і внутрішній рови. Городище мало в’їзди: зх. – з боку річки, і сх. – з напільного боку. Внутрішній майданчик складався з трьох невисоких пагорбів: пн., пд. і пд.-сх. Відоме з XVIII ст. Досліджувалося 1949, 1979-81, 1985 рр. Вал насипано не пізніше Х ст. на тер. ранішого поселення. У насипу зафіксовано сліди дерев’яних конструкцій, типових для давньоруських фортець… На майданчику городища досліджено 16 будівель житлового та ремісничо-господарського призначення Х–ХІ ст. … У зх. частині села, вздовж лівого берега р. Білоусу, міститься поселення, яке оточує городище з Пн., Сх. і Зх. … У Х–ХІІІ ст. поселення відігравало роль неукріпленого посаду О[ргощі]. Як і городище, загинуло в серед. ХІІІ ст.».
Археологи знаходять докази того, що Оргоща була розгромлена монголо-татарами. На думку В. Коваленка, поселення взагалі припиняє своє існування. Між тим, аналіз матеріалів, зібраних у 1947 р. Чернігівською археологічною експедицією на городищі, засвідчив що «у незначній кількості траплялися фрагменти горщиків, що за особливостями профілювання верхньої частини можна … датувати ХІV ст.». Отже, через деякий час населений пункт відродився. Рогоща згадується 22 серпня 1496 р. у «Потвержене Богдану Павловичу на имене Сибреж а Заболовесе и на иные селища в Черниговъскомъ повете»: «Билъ намъ чолом подключии виленъскии Богдан Павловичъ и поведил перед нами, штож отчина его и дедина, именья в Черниговъском повете есть, на имя Сибреж а Заболовесье, з бобровыми гоны в обрубе, а селищъ Ръгощъ а Замслаи, ловище и бортная земля, и бил намъ чолом, абыхмо тые его именья потвердили ему нашимъ листомъ». Термін «селище» у даному випадку означає спустіле поселення. Підтвердженням цього виступає і відсутність Рогощі у «Пам’яті» 1527 р.
У наступні десятиліття поселення відродилося і фігурує в документі 1587 р., коли Рогощею заволоділа княжна Агата Котурницька. Сам документ цікавий насамперед описом кордонів Рогощі: «…которое село по ограниченью полскомъ 1587 году марта 15 дня, ксенжне Агате Котурницкой … граничитъ такъ: почавши отъ замку въ ономъ селе Рогоще находячогось, поузъ речку Белоусъ до речки Себережи, а тою речкою Себережкою въ гору, до грунтовъ Федора Велиского, до потока поза Осущину в ту Себережку упадаючого съ полювъ, а оттуда въ гору логомъ и лозами, поузъ Сулимовщину ажъ до грунтовъ Хмельницкихъ по дорогу поузъ могилу Матерню, а оттуда долинами на лози, а отъ тихъ лозъ чрезъ поле логами, на могилу въ поточокъ, а тимъ потокомъ поузъ Круглый лесъ въ глубокій ручай Хмельницкій, что ныне речка Хмельничка, а тимъ ручаемъ ажъ в речку Белоусъ, а понадъ тою речкою ажъ до оного замку».
Привертає увагу топонім «Сулимовщина». Як відомо, із Рогощі походить гетьман війська запорозького Іван Сулима (страчений поляками у 1635 р.). Відтак, маючи на увазі «особое урочище Сулимовщину, межлу селами Рогощею и Хмельницею», О. Лазаревський приходить до висновку, що «вероятно, только эта часть Рогощенских земель и принадлежала Сулимамъ, которые таким образомъ были известны въ Рогоще уже съ конца ХVІ в.». Отже, до осадження Рогощі в ХVІ ст. могли прикласти руку і Сулими.
Між тим пізніше «козак полку Чернігівського» Василь Семенович Болдаківський спирався саме на купчу 1587 р., намагаючись довести свої права на Рогощу, як то випливає з універсала гетьмана Юрія Хмельницького 1660 р.: «показовалъ намъ право полское в 1587 году месеца марта 14 … по отцу его на грунта Рогоские доставшоеся». І. Кондратьєв припускає, що «Семен Болдаківський одружився на Агаті Котурницькій», чим і пояснюються претензії Болдаківських на Рогощу. Коментуючи цей епізод, П. Кулаковський зауважує, що предки Болдаковського «безперервно з кінця XVI ст. не могли володіти цим населеним пунктом; могли лише набути його на початку 1640-х pp.». Вірогідно, на початку ХVІІ ст., внаслідок польсько-московських військових конфліктів часів так званої Смути, Семен Болдаківський полишив регіон, а село повністю збезлюдніло. «Про його запустіння на час входження Чернігово-Сіверщини до Речі Посполитої свідчить привілей Адамові Гарабурді від 11 грудня 1620 р. на пусте селище Ргощ» («Sieliscze puste Rhoszcz»). Цей самий документ відзначає, що селище здавна належить до Чернігівського замку – можливо, тут мається на увазі ситуація середини або другої половини ХVІ ст., коли Рогоща дійсно могла належати місту (як і на початку ХVІІ ст., коли земля, слід гадати, залишилася без власника).
Важко сказати, чи мав Адам Гарабурда якесь відношення до відновлення поселення, але скидається на те, що надалі Рогоща повертається у власність Сулим. І хоча за подимним реєстром 1638 р. Рогоща («Sioło Rohoszcza dÿmow dziesięc») відома як власність якогось Павловського, однак В. Кривошея коментує цю колізію наступним чином: «Іван Сулима тримав Рогощ разом з братами. Після смерті гетьмана його вдова Марина вийшла заміж вдруге за Ворфоломія Павловського, який у 1638 р. і фіксується власником Рогощ». Однак, як свідчать подальші події, Рогоща залишається все ж за Сулимами.
Дещо збиває з пантелику згадка про село в грамоті польського короля Владислава ІV 1645 р. судді земському Станіславу П’янчинському на «селище Сибереж … при городищі Рогощім названим лежачеє» («sieliszcze Seberez w woiewodztwie Czernihowskim, w stahie Kolohorodnym, rpzy wsi Wielkiey y Maley y przy siedliskach Siereszkowie y Miskinim, takze tez przy horodyszczn Rohoszczym nazwanym lezace…»). Під городищем традиційно розуміється спустіле, не існуюче поселення. Однак ситуацію роз’яснює королівська грамота 1659 р., де бачимо «село Рогощу або Городище назване» (siolo Rohoszcz albo Horodyszcse nazwane). Відтак цього разу говорити про чергове запустіння села не випадає.
Городищем Рогоща названа і при наступному наданні в 1649 р.: «Враховуючи смерть Івана Сулими і його братів, городище Оргощ 23 січня 1649 р. привілеєм у Кракові надане ленним правом жовніру гусарської корогви. За спогадами чернігівського війта Яхимовича (у 1680 р.) частиною грунтів Рогоських між с. Рижиками та с. Ямищами володів підсудок земський чернігівський Якуб Война-Оранський».
Насправді, йдеться про одну й ту саму подію. Як зауважує О. Лазаревський, молодший син Івана Сулими Федір, «прося у польского короля въ 1659 г., грамоту на Черниговское село Рогощу, въ основаніе своего права на это им±ніе, указывает на прежнюю принадлежность Рогощи своему отцу, по смерти котораго по словамъ Федора Сулимы, Рогоща неправильно была продана старшимъ братомъ его, Севериномъ, поляку Оранскому». Тож у 1649 р. Северин Сулима продав село Оранському.
Національно-визвольна війна призвела до чергової пертурбації у питанні володільців села. 30 травня 1659 р. Федір Сулима добився грамоти польського короля Яна Казиміра на «село Рогощу або Городище назване», з якої випливає, що Якоб Оранський помер, не залишивши по собі спадкоємців, і це відкривало Федору шлях до одноосібного володіння селом (цього ж року були убиті два його старші брати – Степан та Северин).
Однак політична ситуація на Гетьманщині змінилася: «пропольського» гетьмана І. Виговського змінив «промосковський» Ю. Хмельницький. Таким чином, Ф. Сулима не зміг реалізувати королівську грамоту. І якраз в цей момент з’являється Василь Болдаківський (якому вже мало бути хтозна скільки років – певно, під 70), який пам’ятав про батьківське володіння Рогощею ще наприкінці ХVІ ст. І хоча з того часу минуло багато десятиліть (вірогідно, не менше 50-55 років), однак він благополучно отримав підтверджувальний універсал гетьмана Юрія Хмельницького в 1660 р. Як здається, цього разу, на відміну від ситуації 1630-1640-х рр., інших претендентів на маєтність просто не було. І надалі Рогоща залишалася у власності Болдаківських.
Основні віхи історії села виглядають наступним чином:
1159 р. – перша літописна згадка,
1239 р. – розорення татарськими загонами,
ХIV ст. – деякі археологічні знахідки дають змогу говорити про певне відродження поселення,
1496 р. – «селище» Рогоща належить віленському підключому Богдану Павловичу як батьківське і дідівське володіння,
1587 р. – село і замок переходить у власніст княжни Агати Котурницької, частиниою земель володіють Сулими,
1620 р. – пусте «селище Рогощ», як давня власність Чернігівського замку, надається Адамові Гарабурді,
1638 р. – 10 дворів за подимним реєстром, власником виступає Павловський (через дружину Марину, яка в першому шлюбі була за Іваном Сулимою), однак надалі Рогоща залишається все ж у власності Сулим,
1649 р. – Северин Сулима продає «городище Оргощ» надане поляку Якубу Война-Оранському,
1659 р. – Оранський помирає бездітним, на село претендує Федір Сулима і отримує королівський привілей,
1660 р. – Ф. Сулима не в змозі реалізувати привілей, тим часом претензії на Рогощу виявляє Василь Болдаківський, якому надає підтверджувальний універсал Ю. Хмельницький. Так Рогоща опиняється за Болдаківськими.
За Ю. Виноградським, «склад назви … «гощ» указує, що в епоху Київської Русі тут зупинялись «гості» – купці, з якими чернігівці вели торгівлю».
Південніше села знаходилося село Пижівка («такъ что огороды обехъ сих селеній не им±ютъ между собою ни малаго разделенія»). У ХХ ст. вона була приєднана до Рогощі.
УНУЧКИ
«Положеніе имеетъ на высокомъ ровномъ месте, на правой стороне речки Свишки, на которой плотина … съ 3 амбарами о 3 мучныхъ и валюшномъ колахъ, при пахотномъ поле и неболшой часты леса». Унучки вперше згадуються в царській грамоті від 22 вересня 1690 р., якою підтверджено Леонтію Полуботку володіння «деревнею Унуковою слободкою, на купленной же земле поселенною».
Село виникло на одній із частин Мишуковського грунту, належній родині любецьких шляхтичів Посудевських, імовірно – біля млина на р. Свишень, заснованого Дем’яном Унучко-Посудевським і згаданого в царській грамоті 1681 р. («съ мелницею, отъ Внучка на речке Свичне построенною»). Як здається, саме цей млин описаний у грамоті 1690 р. на восьмій частині Мишуковської землі, «что онъ, Леонтій [Полуботок], купилъ у Демяна Кондратева внука вдоль по речку Белоусъ зъ деревнею поселенною и съ живущими въ ней жительми, съ мелницею на р±чке Свишн± построенною». Дем’ян Кіндратович доводився унуком засновнику роду Конону Посудевському. Постійне вживання терміна «внук» призвело до трансформації прізвища в Унучко-Посудевський, а поселення на належній Дем’яну Кіндратовичу землі отримало назву не по прізвищу, а по прізвиську землевласника.
З книги Сергія Горобця “Заснування і походження
назв сіл Чернігівського повіту” (2014 р.).
До 12.06.2020 р. орган місцевого самоврядування –Довжицька сільська рада. Насьогодні в складі Новобілоуської сільської громади Чернігівського району.
Матеріали з історії сіл Довжицької громади зібрані та зберігаються у голови Чернігівської районної організації Національної спілки краєзнавців України Андрія Курданова.
