300 років дерев’яному храму Воскресіння Христова в Хмільниці
Зі старої світлини дивиться на нас дерев’яна церква Воскресіння Христова с. Хмільниці. Збудована у 1720 р. без жодного цвяха, на дерев’яних тиблах, освячена отцем Андрієм (Садовським). У церкві зберігався молитовник, виданий у 1644 р. у Львові, з рукописними віршами:
«Воскрес Христос із мертвих,
всім життя дарував,
Вірних до себе прикликав, братією іменував.
У братолюбії заповідав перебувати
І один одному в бідах і скорботах допомагати»
(«Историко-статистическое
описание Черниговской епархии»)
Перебудували храм на два престоли в 1879 р. (на світлині). У центрі духовного життя старого козацького села вінчали подружжя, хрестили дітей, відспівували померлих. У тяжкі часи берегли віру, страждали й мучилися, та не відмовлялися.
Біля церкви знайшли останній спочинок козак Георгій Стефанович Герасименко (1812–1898 рр.), псаломщик цієї церкви, який прослужив 50 років і нагороджений золотою медаллю «За усердиє» на Анінській стрічці, Семен Петрович Неговський (1840–1909 рр.), козак Георгій Федорович Семененко (1818–1919 рр.) та інші.
У 1949 році повернувся після двох воєн фронтовий розвідник – мій батько Михайло Кобець. За шість років він на своїх плечах, майже без страхування, підняв хрест на церкву. Це бачило все село. А який був хор у храмі! Його досі згадують люди.
У часи богоборства, в 1963 р., святиню зруйнували. Від такої звістки голосило все село, не знайшлося в ньому «сміливців» учинити святотатство, привезли звідкись інших. Тоді, кажуть, постраждав один студент: упав із верхівки церкви й зламав ногу.
Настоятелями храму свого часу були о. Олексій (Ячницький, 1871–1880 рр.); о. Іоан (Вербицький, 1880 р.); о. Іван (Тарасович, 1883 р.); о. Микола (Гайманівський, 1885–1890 рр.). Прислужувала там і хмільницька жителька Ганна Лемішко.
Будинок о. Миколи (Гайманівського) вже понад 150 років стоїть у селі. Це був криштально чистий чоловік, якого в Хмільниці звали «миротворець». Неодноразово його нагороджували за службу, обіймав різні посади – благочинний, депутат по училищах, слідчий у судових справах. У 1902 р. був призначений в комісію (ревізію) по касах духовенства єпархії.
Отець Микола – батько нашого відомого земляка, гордості землі хмільницької Олександра Гайманівського, патріота, який сто років тому боровся за українську державність та був сотником армії УНР. Про його непросту долю хочеться сказати кілька слів. Проживав у Празі, був професором права. У 1945 р. його арештували й вивезли в СРСР, дванадцять років був у Сибіру. У Чехію повернувся у 1957 р., де й похований.
Варто згадати й отця Антонія (Трощанського, 1891 р.); о. Михайла (Єлланського, 1891–1893 рр.); о. Ігнатія (Ячницького, 1895–1903 рр.); о. Антонія (Мухіна, 1903–1910 рр.); о. Михайла (Тичинина, 1910–1917 рр.); о. Трифона (Стефанова, 1923 р.); о. Василя (Слюсаревича, 1931 р.).
У багатьох із них були непрості долі. Тричі був заарештований отець Віталій (Новожилов). Уперше в 1927 р., коли служив у храмі с. Киселівка, був ув’язнений на три роки. Як повернувся, жив у Борзні, за два роки його знову зарарештували вже на п’ять років. Після цього служив у Хмільниці, черговий арешт і вища міра покарання. Розстріляли отця в м. Курськ у 1938 р. У 1989 р. його було реабілітовано.
Отець Михайло загинув у 1945 р: їхав підводою з села Рябці до Хмільниці через поле, підірвався на міні. У 1945–1948 рр. настоятелем храму був о. Олексій (Ткаченко), потім недовго служили молоді священики о. Роман, який мав чудовий голос, та о. Кирило.
Про отця Олексія (Тичину, 1931–1936 рр.), який був двоюрідним братом поета Павла Тичини, хочу сказати окремо. Жив у старій хаті моєї бабусі Марини й діда Юхима Леусів. У 1932 р. похрестив мою маму Віру. Знаємо про нього чимало. Народився в 1891 р. в с. Ядловка в сім’ї псаломщика. Закінчив духовну семінарію, навчався на історико-філологічному факультеті. Служив у селах Розрите та Буянка. У 1956 р був настоятелем Воскресенської церкви Чернігова. Служив у с. Количівка (1969–1971 рр.). Його дуже любили віряни. Знав церковний спів, хори були чудові. Мав чимало церковних і державних нагород, серед них і митра. Удостоєний медалі «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941–1945».
У 1956 році в Чернігові діяли три церкви. Настоятеля Воскресенського храму о. Олексія (Тичину) рекомендували для супроводу іноземців: «Не судим, имеет большой кругозор и хорошо разбирается в вопросах текущей политики. Внешний вид его внушительный – всегда опрятно одет, хорошего роста, умеет держать себя с достоинством», – ішлося у характеристиці.
У 1975 р. о. Олексій похрестив мою донечку Тетяну. Цього ж року він відійшов у вічність, похований у Чернігові.
Останнім настоятелем церкви Воскресіння Христова був отець Іван (Мовчан, 1951–1961 рр.). Його й досі пам’ятають люди. А я згадую, як після війни він учиняв обряди вінчання (у ті часи багато хто йшов під вінець) й хрещення. І мене теж хрестили в цій церкві. У лютому 1962 р. в церкві с. Рогоща о. Іван вінчав мою тітоньку Ганну.
Отець Іван усе робив сам, ніколи ні в кого й нічого не просив. Навіть самотужки фарбував дерев’яну церкву. Мешкав по сусідству з моєю бабусею в хаті Олени Леус (Неговської) – дочки дворянина Семена Неговського. Олена Семенівна співала в церковному хорі, приводила до храму й свою маленьку п’ятирічну онуку Наталію. У Олени Леус було багато ікон та церковних книжок. Де вони поділися, невідомо. Невідома мені подальша доля й настоятеля храму.
Усі, хто служив у церкві Воскресіння Христова, пройшли свій шлях із честю й вірою, служили Богу й людям. Кращі представники духовенства Чернігівщини у тяжкі роки випробувань допомагали вижити іншим. Ушануємо їхню пам’ять!
Лідія Рідковець, м. Чернігів