Шлях повоєнного відновлення економіки: про що застерігає міжнародний досвід

Країни Південної та Східної Азії у другій половині 20 століття віднайшли потенціал для прискореної індустріалізації та технологічної модернізації. Країни Західної Європи та Японія, у тому числі завдяки Плану Маршалла, після Другої світової війни пішли шляхом розвитку своїх абсолютних та порівняльних переваг на основі наявного промислового потенціалу, зробили упор на формування якісного людського капіталу та нові технології. Ізраїль розбудував повноцінний ланцюг із виробництва високотехнологічної оборонної продукції – від досліджень і розробок до експорту продукції у США, Європу, Індію та країни Південно-Східної Азії, Латинську Америку. Єгипет почав реалізовувати великомасштабні інфраструктурні та промислові проєкти (хоча їх результати для економіки поки не очевидні). Країни Балканського півострову після Югославських війн 1990-х рр. під патронатом європейської спільноти розбудовували інфраструктуру і робили ставку на важку промисловість, зокрема машинобудування, та туризм. Країни соціалістичного табору (наприклад, Польща і Чехословаччина) були орієнтовані на швидку індустріалізацію та націоналізацію економіки.

Що виявилось в результаті реалізації цих планів – нам вже відомо. Одні країни демонстрували надзвичайно швидкі темпи повоєнного зростання. Це явище називали «економічним дивом». Для інших країн це був тривалий, турбулентний розвиток із періодами економічного процвітання. Ряд країн досі оговтується від наслідків війни і поки не в змозі вивести темпи економічного розвитку на високу динаміку.

Разом з тим, політичні та економічні рішення в багатьох країнах не були позбавлені недоліків та прорахунків, без яких, очевидно, багато країн домоглися б значно кращих результатів. Ретельний аналіз програм, планів та стратегій повоєнного відновлення Бельгії, Боснії та Герцеговини, Єгипту, Ізраїлю, Італії, Німеччини, Сербії, Тайваню, Таїланду, Фінляндії, Франції, Хорватії, Японії та інших країн свідчить, що при складанні Плану повоєнного відновлення України, реалізації його цілей та взаємодії з міжнародними донорами доцільно враховувати такі ключові моменти:

1. Здійснення контролю за зовнішніми та внутрішніми запозиченнями, що несуть ризики негативного впливу на промисловий експорт через механізм ревальвації національної валюти. Активна участь уряду у визначення напрямів їх використання.

2. Врахування обмеженості та повільності притоку прямих іноземних інвестицій в умовах високоризикованого ділового середовища, особливо у слабкі сектори. Інвестування, а не "проїдання", міжнародної донорської допомоги у перспективні сектори економіки, що створюють робочі місця та високу додану вартість.

3. Необхідність підвищення інституційної спроможності державних інституцій у формуванні стратегічних орієнтирів промислового відновлення, промислової політики та підготовки планів їх реалізації. Домагатися хоча б часткової самостійності у виборі напрямів та структури фінансування економічного відновлення.

4. Збільшення ролі держави на початкових етапах промислового відновлення промислового сектору (протекціонізм нових галузей, стимулююче інвестиційне та податкове регулювання, економічна дипломатія). При цьому слід запобігати збільшенню державного сектора економіки.

5. Більшість країн залучалися в міжнародні торговельні угоди та лібералізували зовнішню торгівлю вже після фази “вирощування” конкурентоспроможних галузей. Україна вже є учасником низки міжнародних договорів, які накладають обмеження на державну підтримку промислового розвитку. Україні слід домогтися тимчасового припинення виконання цих умов для відродження внутрішнього промислового виробничого та експортного потенціалу. Ефективно ця можливість може бути реалізована лише за умови висококваліфікованого та неупередженого управління в сфері розподілу стимулюючих ресурсів на основі прозорих критеріїв, як це було в Японії, Кореї та Тайвані.

6. Створення національних гігантів – великих промислових підприємств або проєктів мало обмежену ефективність у короткостроковому періоді. Підтримка зростання має здійснюватися, в першу чергу, на основі стимулювання малого та середнього бізнесу. Великі промислові підприємства також відіграють значну роль в економіці, але в стратегічному партнерстві із зарубіжними компаніями (через посилення впливу на глобальні ринки).

7. Пріоритети галузевої реструктуризації промисловості мають формуватися з урахуванням аналізу динаміки світових ринків та технологічного форсайту на кшталт передових європейських та азійських економік. Це дозволить сформувати основу для довгострокового економічного зростання.

Таким чином, повоєнне відновлення має будуватись на засадах ринкової економіки, із значною увагою на створення сприятливого бізнес-клімату для залучення продуктивних інвестицій в переробні сектори, розвитку малого і середнього бізнесу, домінування приватної власності та публічно-приватного партнерства у видах діяльності, де держава виступає власником. Уряд, який реалізує економічну політику, повинен відстоювати вигідні для національних інтересів напрями донорського фінансування та міжнародної технічної допомоги та володіти достатніми компетентностями, щоб ці напрями визначити на перспективу.

На фото: м. Мостар, Боснія та Герцеговина, 1993 і 2013 рр. Недофінансування та пасивна участь уряду держави у залученні та розпорядженні донорськими коштами протягом більше 10 років не дають змоги відновити фізичну інфраструктуру та економіку країни.