УПИРІ ТА ВОВКУЛАКИ
Одними з найдавніших у нашій міфології є уявлення про упирів. Ще в джерелі ХІІ ст. ідеться про треби слов’ян упирям і берегиням.[2084] Уже тоді, очевидно, під упирями розуміли певну категорію померлих, хоча й не можна напевно стверджувати, яку саме.
Уже принаймні з початку ХVІІІ ст. побутують уявлення про упирів як про відьмаків, які насилають моровицю й посуху, п’ють людську кров, відбирають життєву силу людей тощо. Особливо небезпечними упирі стають після смерті. Прикладом можуть бути перекази про чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського чи київського полковника Антона Танського (ХVІІ—ХVІІІ ст.).[2085] Власне, так в Україні сприймають упирів донині.
У різних етнографічних районах поширені ще й такі назви персонажа, як упирь, опир, опирь, вупир, випер, лупир, упирак (відповідно й упириця, лупириця, опириця та ін.). Трапляються також назви дводушник, двойняк, потинач. Нерідко повними відповідниками упиря є назви відьмак, знахор, покійник, який приходить, та ін.
Стосовно походження назви упир дослідники не дійшли спільної думки. Дехто сприймає її як запозичення з тюркських або урало-алтайських мов, інші виводять від давніх коренів ‘дути’, ‘колоти’ та ін. З-поміж різних версій, з якими докладно можна ознайомитись у праці Наталії Хобзей,[2086] найвірогіднішим видається трактування упиря як ‘неспаленого’ (від *пир — ‘вогонь’), адже давньою формою забезпечення переходу душі на «тамтой світ» була саме кремація тіла померлого.
Однією з основних ознак упиря, як і відьми, вважають хвіст:
— «То хто казав опириці, хто відьма. Опир — то не людина, вíдродок який. Відьма з хвостиком, і опир з хвостиком».[2087]
— «Називали, шо то упир, котрий має, вибачте, хвіст. Такий короткий хвостик».[2088]
— «Вупирь мав хвіст»,[2089] «опир має фіст»,[2090] «упирь мав бути з хвостиком».[2091]
— «Як сі рóдив з хвостом — то є опир».
— «Опирі — то хіба які з хвóстами».[2093]
— «Опир хвіст має».[2094]
— «Хвостик, кажут, є в опирє».[2095]
Цей хвіст можна, так само як у відьом, побачити у воді.
Іноді точно дізнавалися, що людина — упир, лише після посмертного обмивання тіла, коли чітко бачили «хвостик». Доти про це лише здогадувалися, бо упир «встидався того», нічим себе не виявляв: «нич не робе, не ворожить нич — ни нич».
У с. Стара Сіль на Старосамбірщині вважали, що в упиря серце з правого боку.[2096] Водночас значно частотнішим є погляд на упирів як на людей із двома серцями, при цьому одне з них — від Бога, а друге — від «нечистого»:
— «То той упирь, шо він такий врóжений упирь є, ну, він, ка’, має два серця: і від Бога, і від дітка».[2097]
— «Шо, значить, він мав дві сéрця, — то називаєця упирь».[2098]
— «Таке повідали, шо в них два серця».
— «Упир — то є така людина, жо має два серця. То як він вмре, а друге серце ше жóє».[2100]
— «Упир має два серця (то дуже рідко) — одне серце вмирає, а друге живе».[2101]
— «Упир має хвіст, два серці».[2102]
— «Вупир, казали, має дві серці».[2103]
— «Колись казали, шо був якийсь опирь. То був мужик, казали, два серці має, і як помре — і тото ходит».[2104]
— «В них два серця було, то бувало так, шо вже вмер раз, і ше ходить по землі».[2105]
Зрідка так говорять і про відьом: «Опир — таке саме, як відьма. Кажут, шо то опир і відьма мают два серці. Як вона спит, а місяць світит, то вона десь по теліфонах, по дротах може ходити, вона не чує».[2106]
Близьким до попереднього є сприйняття упирів як людей із «двома духами» (звідки й назви дводушник, двойняк): «Упир — чоловік, шо має два духа. Він вмирає — і один дух тоже».[2107] Такими були уявлення про них і в давнину: «…то є люди, котрі мають два духи: один є чистий дух, а другий — паскудний. Один в гробі тихо лежить, другий ходить поміж хати».[2108] Упир може мати під коліном чи деінде ґулю з діркою, крізь яку час від часу вилітає його друга душа.[2109]
Упир спить головою до дверей, а ногами — до образів. Якщо його розвернути, він не прокинеться доти, доки його не повернуть у вихідне положення, бо «дух» не матиме змоги увійти в тіло:
— «Упырь як спыть, то все на лави, пид викном, але не так, як други люде. Вин усе ляже головою до дверей, а ногами до образив — по тим его и пизнаты можно. Якбы хто в сни перевернув его так, що голову положыв бы туды, де булы ноги, а ноги — туды, де була голова, то вин уже не встане з лавы, а буде так лежаты хоч бы й мисяць, покы его знов не обернуты так, як уперед лежав».[2110]
— «Чарівниця має два духó, як опирь: єден праведний, чистий, другий не чистий: чистий дух не піде нигде. Як ляже опирь, як го ся збýджат і не мож го збудóти, бо другого духа нема в нїм. Як би го обернув, би там била голова, де били ноги, то би спав, аж док би не вмер, бо злий дух не може ввійти в нього, бо не може потрафити».[2111]
Повсюдно вказують на те, що в упирів надміру червоне обличчя:
— «Той упірь все червоний».[2112]
— «Упыра можна познаты ще тоді, якъ вінъ жывый. Вінъ на лыці дуже красный».[2113]
Цю ознаку іноді пояснюють схильністю упирів до оковитої.[2114] Також, за народними уявленнями, упирі мають міцну будову тіла.[2115]
Вважають, що упирі виглядають сердитими, тому якщо хтось сердитий, злобливий, на нього кажуть, що він «ходить, як упир»: «Кажут люди — опóр. Ходит, як опирóці. Не знаю, шо те слово опир означає, але шось такево недобре. То як хтось на когось злосний, то кажут — ходит, як опириці».[2116]
Трапляються відомості, що упир під пахвами не має заросту,[2117] інші ж стверджують, що він нібито має заріст на спині: «То є люди — має там на хребті трошки того, таке во… То називаєця упир».[2118]
Подекуди упирів сприймають як гермафродитів (місячників, малюків): «Упирь, він родиця, як звичайна дитина. Він є ни чоловік, ни жінка. Має і женські полові органи, і мужські. То в нього ховаєця, як у коня».[2119]
Зрідка трапляється дещо «нетрадиційне» сприйняття упирів: «Ну та упирь, упир то… (сміється — Л. О.) не хоче баби — хоче хлопа, упир, — і на тобі, злапає тебе та й буде мучити та й ссати за клинок. То знаю, шо хлопи пили, були на музиці, то хлоп ішов домів, а за ним — чоловік — та його ймив, та й му покусав був. Ну, знаєш, ймив хлопа ссати та й покусав му, не вмів гаразд ссати, а відтак шось му троха заплатили, тому хлопу, аби вже тихо було. Але той вже вмер, шо казали, шо він упир».
За одним із тверджень, упирі їли лише несолену їжу: «(«А хто то соленого не любить їсти?» — В. Г.) Ну кажут, шо то опирь. То хто там має… диявóлам не сóліт».
Як і відьми, упирі нібито бувають «родимі», чи «вроджені», та «роблені».
Родимі «знають від себе», і їх вважають «дужчими». Беруться ці упирі нібито з людей, зачатих у велике свято: «То, каже, десь на урочисте свато чоловік з жінков мают секс, то ся людина рóдит така, такий вупир».
Упирем також народжується певна за ліком дитина в сім’ї:
— «Як має жінка сьому дитину — то опирь».
— «Казали, шо як двінадціта дитина сі вроде, то вона вже якóсь називала сі опирем».
Окрім того, «родимі» упирі народжуються від батьків-упирів. Це, вочевидь, пояснюється тим, що упирі начебто мають з упирицями статеві зносини: «Опириці — то жінки мали фости. Тут небожка Касія´нка жóла. То казала, шо як приходит… я не знаю, шо то бýло за день, — то каже — опирі мене як змучили, то змучили. Опирі змучили. […] То якісь хлопи, опирі, але з фостом. То вона була опириці, то вони до неї лиш приходóли, а так других вони не чіпали».
Роблений упир міг постати з немовляти, помащеного кров’ю того чоловіка, котрий ліг спати без молитви (людина, у котрої взяли кров, після цього помирала). На упиря після смерті може перетворитися великий грішник, який за життя занапастив невинні душі. З апріорною гріховністю упирів пов’язане й уявлення, нібито «християнин як встане, зараз пацір бесідує, а опирь заникословить так, що слухати годі».
Упирями ставали й ті, хто за життя спізнався з нечистою силою, самогубці та поховані без належного виконання похоронного ритуалу. Вивчитися опирства можна було й із так званої «Чорної магії» («Планетної книжки»): «А є такі, шо опирі рóджені. Напрóмірно, є сім хлопців. Межи тих сім хлопців один мав би бути опирь. Якшо нема більше дітий, а точно сім. Та дітина не винна, але він уже відмалку опирь, і в него мав би бути хвостик ззаді. Відьмó — то так само і жінки є, шо вóродки у людий, шо є відьма тоже, як є сім дівок, то сема відьма. То так як хлопці опирі, так жінки відьми. А є такі, шо вони хотє´т Чорної магії та й шукают собі».
Водночас поширене переконання, що упирі, на відміну від «ворожильників» і «ворожиль», бувають лише вроджені:
— «Ворожиля може си навчити від когóсь. Хтось їй може повісти — так роби й так, то будеш знати. А упир — то він і сам знає. Його нóхто ни навчає. Упирь — врожений, шо він знає тото».
— «Вони тільки родимі були, не було так, шоб вчені».
На «Всенне свято» (великодню всеночну) упирі з цілого світу нібито злітаються на кочергах «на дев’яту границю» (границя — межа між селами) і там б’ються, визначаючи з-поміж себе «царя»: «Але на Всенне свато та йдут на границю, на дев’яту границю, і там ся б’ют. І хто старший, то його, знацця… […] Вони ся там злітают з цілóго світа, ті упирі, і хто сильніший — того надают царьом тих вопирів. Вони ся там тими кочергáми, шо то кочéрга… (Ну, він з’язаний з злим духом, але він дає і людям раду.) Він їде на кочéрзі. Він сідає на ту кочéргу і їде на тім, як на вертольоті. Його злий дух нéсе. […] То є, шо він йде на границю— шо то — Великосілля з Галівков. Там є границя, шо межуєця. Отам вони б’юцця».
Раніше про це розповідали й таке: «Якщо сходилися разом два упирі, то билися рогами. Бійка ця відбувалася завжди на границі села, а билися так, «що аж кров тече. Потому з тої керви зробит ся гій ябко, гій капелюх, а хто то найде, най зварит, коби кіпіло дуже, і давати пити тому, що на зиму («фебру», «пропáсницю», лихоманку — В. Г.) лежить, а поздоровіє». Тільки, що не кожний вміє знайти це яблуко з крові упиря, лиш Бухней то вміє».
Упирі, як вважають, займалися чародійництвом і мали велику силу:
— «То воно шо чарує, всяке таке во робе, то кажуть — о, йде упир».
— «Упьóрь мав велику силу, казали».
— «Опир — казали. Це шо чоловік, який має хвіст. Шо він має силу особливу, може відвернути хмару, чи треба дощу — міг закликати. Він шось з надприродніми силами… То не погане».
Серед іншого, упирі могли розмовляти з вужами та гадюками. У гірських селах Старосамбірщини, зокрема, побутували уявлення про так званих панів, богів, чи земних богів: вони відмовляли хвороби, лікували травами тощо, а крім того, були хмарниками та чарівниками. Декого з них вважали упирями, і вони самі цього не заперечували.
За народними віруваннями, упирі здатні насилати зливи, засуху, голодомор, холеру та чуму. Є свідчення, що в Карпатах у 1831 році під час епідемії сільська громада палила запідозрених в упирстві на терновому вогнищі. Із документів, які зібрав Володимир Антонович, відомо про спалення підозрюваних у насланні моровиці на Поділлі в 1738 і 1770 роках: нещасним попередньо замазували рота свіжим гноєм, зав’язували очі вимоченою в дьогті ганчіркою або повністю окунали в дьоготь. Варто зазначити, що за аналогічних обставин на південних окраїнах етнографічної Волині (у Красилові на Хмельниччині) у 1720 році спалили запідозрену в чарівництві жінку, вина якої, по суті, полягала лише в тому, що вона дожила до ста двадцяти років.
Часто вважають, що після зустрічі з упирем людина починає марніти, втрачає сили, ніби її раптово «підітнуло» (звідси й назва упиря — потинач): «Були такі люди — потиначі. Ті потиначі, коли притулялися до людини, забирали її силу». За відомостями П. Чубинського, упирі «потинають» людей, на котрих «мають право», завжди ззаду.
Як й інших чародіїв, упирів наділяють здатністю «скидатися» чорним чи білим собакою, котом, свинею тощо:
— «Упирі можуть перетворятися… от йде десь уночі там перебирається і зробиться або на кота, або на свиню».
— «Є той опир, шо воно перекидає сі. Йдеш — і вже є свиня коло тебе, йдеш — ше шось сі перекинуло, йдеш, провадит тебе додому».
Як і відьма, упириця нібито доїть корову в подобі жаби.
Зафіксовано уявлення, що упирями можуть бути деякі тварини, наприклад вуж: «Вуж сидів під піччу, п’єть кіля важив, вилазив та ссав кров з дітинки. Його вбили — і дітина вмерла, бо він йі потьив так, як опирь потинає».
Упирем нібито може бути кінь: «Є кінь вупирь. Є. Кінь як свище в ніс, ніздрі, і він не б’є вас ногами задними, а він передними на вас атакує…» Вважають, що такий кінь пов’язаний із дияволом. Щоб не «ходив», коневі-упирю потрібно було вбити в голову зубець із борони.
Подекуди побутують уявлення, що упирем може бути собака: «В нас був такий, шо пси бив. От не треба мені пса, надоїв, я відвів до него, він його — пук! — і всьо. І кажут, шо вбив пса (хтось йому привів). Він вбив, облупив, а пса вікінув десь чи закопав. Він уночи встає, а пес облуплений ходит коло хати. То добре, шо він знав тої дурниці якоїсь, та й відправив того пса, та й більше не приходóв. Значить, і пес був якийсь такий несамовитий. То то син мені його росказував».
Згідно з даними С. Стретельської-Ґринберґ, спорадично вірили, що упирем стає чорний кіт, коли йому виповниться сім років, а також що упирем може бути корова, курка, качка й взагалі будь-яка тварина. Натомість інші вірили, що це людина-упир змінює подобу й перетворюється на різних тварин.
У ракурсі шкоди, заподіюваної людям, образ упиря чи упириці чітко не розмежовують з образами знахурів, ворожильників, чарівників, відьом тощо:
— «Коли хтось викопує на ріллі чи на подвір’ї варене яйце, то то якась людина, шо тим бавиця, упирь, закопала. Сире яйце— для сварки, а варене — аби хтось умер».
— «Опирь — то він, а відьма — то вона. На Йвана ходьи вони та й молоко відбираї».
— «Ну, отаківо — опириця, чарівниця, — та, шо молоко відбирає. Така, як людина, але негідно при їй бути».
— «Упир — то такий, шо він міг в корови молоко відібрати, ше шось зле зробити, — то не від Бога».
— «Упирі так, як відьми, молоко відбирали, шось так могли нашкодити, а могли і нічого не робити».
— «Казали, то такий самий чоловік, як відьма, і з хвостом, і молоко міг одібрати, то тільки мав бути чоловік».
Худоба начебто відчуває упиря й намагається навзаєм зашкодити йому: «Опирь, то це якийсь такий є роджéний. В нас тут був такий чоловік, то казали, шо він опирь. Він мав хвіст чи шо. Він якийсь такий був… він як до худоби подививсь, то недобре. Ну, а в нас була така корова, шо била його, не любила. Як взяла його раз на роги, то кинула в локацію (зарослі акації — В. Г.), була би вбила. Бо він опирь, то вона його не любила».
До упиря зверталися, щоб за певну винагороду зробив комусь «на зле». Водночас його ж таки просили, щоб «дав ради від злого» (бо хоч він і «з’язаний зі злим духом, але він дає і людям раду»). Упирів боялися відьми й ворожилі, бо ті були сильніші; упир також міг прогнати годованця, зарадити від інших напастей:
— «То є такі упирі, шо добре роблят, а є — шо й погане. Є такі, і такі. Добре робит, шо дає ради. А погане — шо я йому заплатив, і він так зробив, шо там тому худоба поздихала».
— «То такі, шо давали ради від всього злого, то називали упирі. То такі бýли, таки на третім селі був упирь: як шо ся таке стало дома нездале, то йшли ради давати до нього. […] За нього хіба добре казали, він зле нич не робив».
— «Годованець, Федьо, він може набідокурити добре. Може і худобу зметати. Від нього ся дуже трудно спáсти. Якшо с предки давно вигодували його. А як хтось його, може, нагнав на вашу хату чи на мою, то можна — йдуть до такого — називаєтьсі — упиря. То є люди — має там на хребті трошки того, таке во… То називаєця упир».
Як і «ворожильники», відьмаки, помирають упирі важко й не без участі «нечистого»: «Їден, кажут, такий случай, шо тоже мав двоє серці, то його кіт чорний задусив, як вмирав. На грудях сів».
По смерті упиря, як і будь-якого чародійника, відбувалися певні зміни в природі: «Коли лупир чи лупіриця вмирали, в хаті нічого не діялося, тільки на вулиці ставала пітьма, вітер, шо хати валяє, дощ падав, грім був або ше шось таке, шо з хати вийти не можна».
У труні, як і за життя, упирі дуже червоні на виду: «То упирь в трувні червоний був». У могилі вони не розкладаються й лежать долілиць. Коли ж упир лежить горілиць, то покривало з нього буває стягнене, на людей він дивиться з-під руки й може навіть палити в домовині люльку.
Завдяки наявності другого життєвого начала упирі, як повсюдно вважають, можуть «ходити» після смерті (часом, наприклад, у подобі жаби):
— «То він не може вмерéти».
— «То як має дві серці чи шось ворожит, то буде ходити».
— «То хіба померлий ходит, якшо він мав з тим діло, з тими сатанами».
Іноді такі походеньки мотивують тим, що упиря «земля не приймає»: «Казали, шо його похоронити дуже трудно, шо його землє не принімає, того упиря. Ну, він що зробити може: як поховають, то він встає, то він буде ходити тобі по подвір’ю, буде робити збитки, якшо ти шось неправильно там сі з ним поведеш». Зафіксовано й уявлення, що мертвий упир сам не може ходити, тож його носить на спині живий.
Характерним для різних регіонів України є вірування, що смерть упиря призводить до ще кількох похоронів, а то й моровиці. Щоб запобігти цьому, зв’язували небіжчикові ноги й руки принесеною з лісу між мізинними пальцями на нозі ожиною, клали йому під язик гачки з дроту, у п’яти забивали голки чи товчене скло, одразу після виносу тіла в підвалину на «вуглі» забивали цвяха, біля порогу чи у воротях клали сокиру, посипали за труною маком-«дикунцьом»:
— «Як людина померла, то шоб більше ніхто не вмирав, то б’ют цвєк у підвалину. Знадвору або в хаті, але переважно в хаті, де плінтус. Куди понесли на цвинтар, то в той бік і б’ють».
— «Опирі, як вмер опир, та й за ним уже багато людий вмирає. Отут жив такий чоловік, то казали, шо він два серці мав. То раз умер, а потому другий раз вмирав. Як вінесут, то зразу в ýгол б’ют цвєк, шоб більш ніхто з тої хати не вмирав. В горішній угол. В підвалину. Знадвору».
Упирі нібито мають право ходити по смерті сім літ. Уночі вони встають із могил і бродять по світу, аж доки не заспівають півні. Нерідко бачили, як упирі опівночі під музичний супровід співають, плещуть у долоні й скачуть по межах. Можуть вони літати в повітрі або вилазити на могильні хрести, лякаючи перехожих. Показовою, зокрема, є така розповідь із Покуття: «Опир, то він народжує сі з хвостом, має хвостик. Вони не шкодили, але вони в чóмус собі… та’ як господарку в чíмос мали вищу, вже вести. Шо він вже має біше сил якихось таких, невидимих. Опир по смерти чи привиджує сі, чи вночи переходит — шос таке казали. Мама розказувала, шо в неї був брат. І він ходив у сусідне село до дівчини. Каже, нарешті він іде… по опíвночу, ну, засидів си, не ночував там в неї, але йшов додому (це не мóжна бýло, аби дес ночував хлопец в дівчини). І він іде попри цвинтар, віходит з цвинтарі чоловік і дає їму люльку закурити. (Це не брехнє´, це мóї мами рідний брат розказував.) І він з тов люльков іде, і лиш відійшов два кроки, три від того чоловіка, і перед ним з’явлєє сі кіт. Це вночó. Опíвніч. І той кіт іде суда поза село і до кернички туда. Це рімна цє дорога, і… він не йде суда, не навернув дудому, але той кіт веде їго, і він за тим котом іде. Він не міг навернути ніґде. І він за тим котом ішов, ішов, і дійшов аж до кіпцє якогос. Кіпец між Репужинціми і… навернув він не туда, де капличка, але навернув суда направо, шо ліс іде ше туда, до лісу великого. І там на той копец він сідає, і той кіт щезає, і він там до рáннє… сонце зійшло їму, на тім кіпци. Так шо він не спав, але йти не міг, нічо’. Він як сів, так він на тім кіпци… Ну а то теперка живо днина. І він дивицця, а він сидит на тім… а так він не пам’ятав, куда… Ну і він дивицця, а то не люлька, а кістка. З людини чи з кого бýла кістка, а не люлька. Кіпец — то на граници. Такий кіпец насóпали, і там слупóк, і це була границя: то Репужинці, а це Далешеве».
Однак найстрашніші упирі тим, що заходять у хати й нападають на сонних людей, особливо на немовлят, висмоктуючи їхню кров або й поїдаючи. В оселю вони проникають крізь вікна та двері, якщо ті не перехрестити перед спочинком, і лишаються на ніч. Коли люди поснуть, упир вмощується на груди своєї жертви, припадає губами до серця й висмоктує гарячу кров. Губи в упиря роздуті від ссання, а язик подібний до гадючого жала. Ним він робить невеличкий отвір у тілі, витягує кров, а потім засмоктує рану так, що не видно сліду. Вірили, що найкраща жертва для упиря — та людина, котра чхнула, а їй ніхто не сказав «На здоров’я!». Якщо уві сні чути, що хтось гукає, ні в якому разі не можна обзиватися, навіть якщо це голос добре знайомого чи родича. Одні кажуть, що це так кличе Смерть, інші ж вважають, що так потинає упир: якщо обізвешся — помреш сам, не обізвешся — здохне корова.
Коли підозрювали, що хату відвідує упир, клали на підвіконні залізо, освячували обійстя й обсівали оселю маком-«самосієм». Часто ж допомоги від «неспокійних покійних» шукали в живих упирів, які тих «заклинали». Запрошений на ночівлю упир (знахар) прилаштовував у посудині запалену свічку, час від часу відкривав покришку й оглядав хату. Виявленого упиря належало вдарити осиковим кілком — і він більше не приходив.
Щоб остаточно позбутися упиря, упізнавали, на кого з мерців він подібний. Тоді йшли на кладовище, відкопували мертвого упиря, відтинали голову й клали йому між ніг, а тіло, перевернувши грудьми вниз, прибивали до землі осиковим кілком:
— «Йшли до упиря на цвинтар, відрізали голову і клали її межи ноги».
— «Треба було йому відтяти голову і покласти межи ноги, шоби не ходив».
Іноді перед тим, як відтяти голову, «запинали» в ногах і в головах мертвого упиря голови двох заздалегідь зарубаних чорних когутів, щоб він не мав сили зашкодити. Після цього відрубали упиреві голову й клали йому між ніг. З перетятої шиї упиря при цьому «кров сцяла, якби живий був»: «В нас Потюк був такий, у Соснівці, шо був упир, то він дає знáти. О. Бо нать в Галівці було таке, шо (бо я сам з Галівки родом) в нас був такий чоловік, шо приходóв до жінки, вмерлий, і не давав спокою. Сонце зайшло— він вже коло жінки. І тоді той Потюк сказав: «Найдіт мені два когути чорні і зарубайте ті когути. Мені дайте головки». Всьо. Він прийшов на цвинтар, зап’яв в ногах і в голові. «Всьо, він тепер, — каже, — є. Є, є». То знаєте шо? Йому голову відтялó, то кров сцяла. Вмерлий чоловік. Шо, значить, він мав дві сéрця. То називаєця упирь. […] Каже: «Розкопуйте гріб». Мусіли розкопувати гріб. Розбив. Він запхав головку в ноги і каже — всьо, відтинайте їму голову. Відтяли їму голову і запхали голову межи ноги. Вергли йому в трувну. То кров сцяла, якби живий був».
В іншому випадку заливали в померлого упиря чвертку горілки, відтак пробивали осиковим кілком серце: «Був чоловік, та й вмер. Вмер той чоловік, і так людий мерло, як соломи. Так півсела майже людей вімерло. У Розсівні. То було дуже давно, то наші мами росказували. Ну і прийшьов якийсь чоловік з других сіл і каже: «Люди, ходіт зо мнов, бо то півсела людей вівмирає, кінцє не буде. Бо я такий самóй (так признавсі, каже)». То людина сі родит і має дві серці. Він нічо’ не винуватий, шо він сі такий вродит. То одно серце вмирає, а друге серце ходит (як то, каже, ті опирі). — І каже: — ходіт зо мнов». І взєв собі такий з осики ків затесав такий острий, і кóсу, і кватирьку (чвертку) горівки. І тоди: «Розкопуйте яму». Розкопали яму, то він лежєв долівнóць отак, казали. Нє — горіниць, але долівниць. Обернули його, то людий багато зійшлось, він уже закликав, люди сі зійшли на то чудо дивити. І тогди, каже: «’Бисьти сі не бояли, як будé кров бризкати, ’бисьти сі не гидили. ’Бисьти стояли, ’бисьти нікýди не йшли». І тогди обернув його і косов розважив йому зуби. Як розважив зуби — і вісипав туди ту чвертку горівки, аж поґолькотіла — цілá чвертка горівки. І тогди взєв осиковий ків — і в серце. Як так ударив, та каже, шо так кров сі ллєла, як з барана, так по тих людих — люди сі дивили. І Бог прóстив. І закопали його, і вже люди не вмирали. І він каже: «Люди, і я як умру, ’бисьте зо мнов таке робили. — Так сказав. — Бо я не винуватий, шо я такий є вроджéний».
Низку відомостей про заклинання упирів знаходимо в добірці С. Стретельської-Ґринберґ. Зокрема, упир Василь Бухней із с. Топільниця за гроші втихомирював мертвого упиря так: розкопавши могилу й відкривши домовину, він насипáв у рот померлому «хруставцю´» (маку-«самосію»), робив на обличчя вуздечку з сурових ниток, прибивав голову до труни цвяхом, ще й накивував пальцем, щоб той не ходив. Одного померлого, коли поворушився, Василь вдарив кулаком поза вуха. У с. Потік також вбивали померлому цвяха в голову, якщо припускали, що він упир. Якщо виявлялося, що той усе ж «ходить», збиралася громада, ішла на могилу й палила на ній вогонь. Односельці ставали довкруж могили й пильнували: що з’явиться звідти — чи миша, чи яка комаха — вбивали. Потім розкопували могилу й вбивали в голову померлому ще одного цвяха.
Колоритний опис заклинання упиря в с. Мшанець подає В. Гнатюк. Помер один упир і «ходив» так, що в селі гинуло багато худоби й вимирали люди. Війт прикликав із с. Тиха упиря Гусака. Той опівночі прийшов на цвинтар. Там, використовуючи ножиці як магніт, з’ясував, чи на місці померлий. Виявивши, що нема, прийшов пізніше й уже закляв його так, щоб той не рухався. На другий день розкопали могилу: мертвий упир дивиться на людей попід руку, сильно червоний, а полотно, яким був укритий, зібгав аж на ноги. Гусак лопатою відтяв йому голову, між зуби вклав свинячу «пацьáчку» (послід) і поклав голову між ніг. Кров’ю мертвого упиря казав людям помаститися, щоби вже «дрýгый опы´рь не імóў». Якась родичка померлого пробувала вступитися за нього, то «той Гусáк йинó сьа на ньу подивóў і потьáў йі тáкій живý і на дрýгый день ўмéрла». Дещо повніше цей та деякі інші описи заклинання упирів подано в М. Зубрицького. Гусак нібито сам знайшов могилу мертвого Ігната Петришина, хоча був на цьому цвинтарі вперше: над могилою йому заклинило згадувані вже ножиці. Краще розписані в М. Зубрицького й подробиці, де саме був покійний упир під час відсутності в могилі. Згадано й про осиковий кілок, яким пробивали груди мертвого упиря (про залізний клин, який вбивали в горло), про бійки між живим та мертвим упирями тощо.
Сьогодні згадки про розкопування могили упиря трапляються все рідше. Зазвичай цей обряд спростився до символічного пробивання могили залізним або осиковим кілком, хоча при цьому часом і відзначають, що треба було пробити не могилу, а саме тіло чи серце:
— «Як він умер, то за ним дуже люди вмирали, пробивали ше колóм зелізним чи яким у тім гробі».
— «Ну о — підомрé, буде ходити — всикового колочка чи там того закопуют, могилу прибивают, бо вже ж спасення нема».
— «Упир тим страшний, шо в нього два серця: він от ніби вмер, а друге серце то живе. То тоді брали чоловіки осиковий колок та й йшли на могилу тим колком її пробивати».
В іншому варіанті осиковими кілками прибивали віко домовини по вуглах:
— «Треба з осики колики такі, бо вони приходьи, і штирі колики забити в гріб на вінклі».
— «Був чоловік, і помер. І так говорили люди, шо він опир. І то раз… ну, то сходóлисі люди на посидінки. І приходьи… навіть мій сусіда прийшов, це правда (хіба би брехав). Прийшов і каже: «Йой, таке дурне за него говорьи, що він такий і такий, — нічо’ нема, ади, вмер, як усі, закопали, і нічо’ нема». А сковородка на кухні жарилася зі шквáрками — як та сковородка злітає — їму на голову як гýпне… І відтогди ніхто не приходóв і нічого не говорив про него. І тогди взє´ли осикові кóлички, відкопали, забили трунву осиковими коликами, віко прибили. І все. То це правда».
Здатністю «ходити» по смерті наділяють не лише упирів. Зокрема, у В. Гнатюка подано оповідку із с. Мшанець про те, як мерлець ще цілий рік їздив кіньми до корчми пити горілку. «Ходити» можуть, по суті, усі, хто має «знання» чи зв’язок із чортом; самогубці, безпірно чи раптово померлі; поховані з порушенням ритуалу; ті, хто за чимось жалкував, хто не віддав чи кому не віддали боргу, хто пообіцяв, що «ходитиме». Повсюди в Україні поширені оповідки й бувальщини про те, як мати до сорока днів по смерті приходила годувати, переповивати чи розчісувати дитину:
— «Ми як ішли до Гошева, малі, то просилися до чоловіка на ніч. А він каже: «Я би вас приймив, але в мене жінка вмерла, в’на вночи приходит. То прийде, діти чеше, у печи палит, баніки кладе, всьо, і зникає».
— «Знаю, шо колись, це маленька дитина сі лишила, і мама вмерла. І мама приходóла плекати дитину. І все дитина вночи попісцé, і вони чуют, як дитина сце, і цілий день дитина спит. А відтак увечір чоловік каже: «Я таки присвічý, хочу видіти, шо то є». І він приклав горщик, і під горщик свічечку, і вона лиш до хати, дитина починає сцати, а він війнєв той горщик, а вона каже: «Була би я цілóй рік вам дитину плекала, а тепер бисте знали, шо я бірше не прóйду». І бірше не приходóла. А чи то правда була чи неправда? Так розказували».
— «Мати вмерлá. І ходила дитині грудь давати. Взєти свічку, запалити і накрити макітрою. Коли вона прийде до теї дитини, дає грудь, і все… І хутчій ту макітру одхопóли. І вона вже як пушла з хати, і брє´знула дверми, пушла на горý— то шо булó на тий горі — то все поскидала, і вже біш не прийшла».
— «Дед казав, шо як ше був об’єжчиком, а лєса були великі, то вмерла жінка в одного чоловіка, а тоді стала ходити діти колихати. Натопить у печі да миє їх… Ну, а він їхав десь увечері да й зазирнув. А вона як вискочила — десь хат через десяток вивтікав. А вона: «Догадавси, шо втік — я б тобі показала, як зазирати!» І до того доходилась, шо не знає чоловік, шо робити: рве коси, і розчісує, й миє. Ну, тут, в Полідаровці, був якийсь Півень, і заклинав. Привезли його, він якогось осикового колка витесав да — в могилі ото дірка — забив. То ж хіба вона ходила? То нечистий вліз в неї і ходив. Хіба ж вона з своїми дітьми так би обращалася?»
Не менш часто розповідають, як померлий чоловік (іноді упир) приходив до дружини. У такому разі зверталися або до священика, щоб зробив відправу, або до «ворожбитів». Іноді сіяли позад себе пшеницею, іноді забивали покійному на гробі три ножі, а іноді, як й у випадку з упирями, розкопували гріб, відтинали покійному голову й запихали йому між ніг. Померлого чоловіка, окрім того, можна було відвадити, указавши йому на абсурдність появи серед живих:
— «Приходив, десь дванадцята година. А вона сидить тче. І він питає: «Ти чого тчеш?» А вона: «А ти чого приходиш?» І він більше не приходив. То дідко».
— «Я чула таке, що помер чоловік, та й приходóв до жінки, та й лігав у ліжко. Ну та й так шо в’на вже сі радила людий, та й священика. І так він щоночи приходóв до хати. А потім сказали їй купити зеркало та й гребінь, і сісти, й чесатисі, і що вона має казати, — він в дванадцікій годині все приходóв. І в’на так сіла, й розплеласі, і чесаласі перед зеркалом. І він прийшов і каже: «Куда ти сі збираєш?» Вона каже: «До шлюбу». А він каже: «Не пора тобі до шлюбу йти». А вона каже: «Як не пора мені до шлюбу йти, так не пора тобі, мертвóму, до мене, живої, ходити». І він як луснув двéрми, як звіялисі вітрó, та й так, що вже більше не приходóв».
— «Казали, шо приходóв чоловік до жінки і лігав коло неї, вона чула, шо лежєв коло неї. Казали, шо хтось їй нарадив, аби вона в дзеркалі зав’єзувала сі у фустку. І як він прийдé, спитає її: «Ти куда збирайсь сі?» А вона аби сказала: «На вісіллє´». — «До кого?» А вона каже, шо той, шо вмер, із мертвов женить сі. А він каже: «Я ше таке не чув, аби мертвóй з мертвóв женив сі». А вона каже: «А я не чула таке, аби мертвóй до живої приходóв». Отаке я чула. І каже, шо більше він не приходóв. Уночó, в пíвночи».
— «А мені ше Олюся Оража розказувала, шо Марися Савчукова казала, бо то її чоловіка утопили в кирниці, шо він ходив та й ходив до неї, та й каже: «Лягає такий студений коло мене, та й, — каже, — коли [чую] — він так дрова рубає, коло ковби, а на рано піду брати — та нема». Та й приходив, а вона сі Паливоді кривдувала, шо не дає їй спокою чоловік, шо приходе мертвий. А він каже: «Він доти буде ходити, поки ти не найдеш собі другого». А ше якийсь (то по войні було) за молоком такий ходив войсковий, і вона його приймила на ніч, і він (утопленик — Л. О.) як прийшов, як подивився, шо є другий, як гримнув дверми — і більше не приходив. І каже, шо відтак її здибає Паливода і питає: «Як, Марисю, приходе ще чи нє?» — «Нє, не приходе». — «То будеш видіти, шо буде з тим, шо був». І відтак того (військового — Л. О.) вбили у Глибівці. Що той (утопленик — Л. О.) того, шо коло неї спав, звів».
— «Колись чоловік умер і до жінки все вночó приходóв, душив. До Іванчучки, баби. То шо був опир. То вона, каже, убираласі так, як молода йде до шлюбу, сідала за сків, а він прийшов та й каже: «Гей, я не видів ше, аби стара вбираласі». А вона каже: «А я не виділа, аби мертвóй до живих ходив». То він тако як злапáв її за руку, то вже вона вмерла, і тако була плямка. Йой, та вона тікала, вона навіть у селі ночувала, і до неї йшли ночувати, бо боялась, і то не виділи, лиш вона. Шось, відай, таке казали, шо якісь кілки [забивали в могилу], але шо…»
— «То казали, шо то упир і шо має двоє серців — то одне вмирає, а одно ще жиє. То ше колись казали, шо вмер чоловік та й до жінки дуже ходив, мертвий, та вона вже сі кожному кривдувала, шо мертвий до неї приходе, а їй порадили, аби вона сі убрала якби молода і вділа макітру на голову, а він як прийде та й каже: «Ти де так сі вбрала?» — а вона казала, шо до шлюбу. «З ким?» — «З братом». — «А ти де таке виділа, аби сестра з братом до шлюбу йшла?» А вона каже: «А ти де таке видів, аби мертвий до живої ходив?» Та й він як гримнув дверима, та вже більше не приходив».
На Поліссі назву упир повністю замінює назва знахур. По смерті знахарі нібито поводилися так само, як упирі, то й чинили з ними так, як з упирями:
— «Колись мой батько росказував, шо мертвії ходили. Вмре, в обшем, оті знахури, шо всячину знають. Особенно ті, шо од коров знають, якийсь спор… І казав батько: в нас такий був, Байко, казали, вмер вун і начав ходить. Дак оце ополудень, так часа в четире він уже приходить, іде вун шкоду робить. То ходив пожже, пожже, а тоді вже давай раньше ходить. Сало, каже, їсть, аж цицьки такії робить, подсисає (сало на зиму засолювали). Ну, а потім находилися такії люди, шо заклинали їх. Брали такого осикового кулка, знали, які слова казать. Як забували, які слова, то забивали того кулка. І, каже, так реве в землі… Падає тоді так на могилу і кляне його там, заклинає, шоб не ходив бульш».
Остерігатися варто було будь-кого з категорії тих, що «ходять»: «Мертвóй може потє´ти. Потинає якóсь, та ги припаражóвує, та ги мову умкне».
Загалом бувальщини й оповідки про упирів донині доволі популярні в багатьох українських селах. На завершення наведемо одну з них, зафіксовану на Богородчанщині: «Мамин тато був одинак. Ну та й оженивсі вже був. Ну а дідо був опирь. Татів тато. Ніби дідів тато. Опирь був. Ну та й тогди оженивсі, та й вмерла баба, жінка його. А вже мамин тато сі оженив тáкой. Вже мама бýли великі. А то бýли дві хати через сіни, великі хатó. Бо то бýли богачі, та й дві хати мали, та й коморó — через сіни. Ну та й тоди каже син: «Тату, та женіцці, що будéте сами сидіти? А то якась колись з долу хотіла йти, одовиці. Та й женіт сі і женіт. Та й мені будé ліпше — поможете мені діти бавити та й коло хати». Та й сі ґідо оженив. Оженив — взєв собі ту відьму, ґанджибуру якусь. Взєв він тоту відьму, та й прийшлосі косити (а ґідо корóви тримав собі, а мамин тато — собі), а ґідо тоди — весь город косити. Той каже: «Тату, шо ж ти таке робиш? Як весь город косити? Ну а я де маю сі діти? Та я думав, шо ти тато, шо ти мені поможеш, та в мене діти є вже». (Та й дітей бýло вже багато — мама, та й вуйко, та й тета… п’єтеро бýло вже тоди.) А він: «Та пішов ти так і так…» А мамин тато тоди бере кісє та його кісєтем. А вона прилетіла собі, а він її кісєтем. «А ви пішли мені тутка, та я думав, шо ви люди», — та й сі побили. І вона зробила з тим дідом, шо мамин тато, мама не мали сім років худоби. Аж сім років як минуло, аж тоди худоба… То так, каже, робліт по горах, бо колись лише по горах робили, там ліси рубали, гроші зароблєли. Та й зароб’їт, каже, купліт корову — лиш догори ногами перевернеці, і здохне, і всьо. Купліт телє — догори ногами перевернеці… І так сім років бідили без худоби. А у неї був сир, масло. Бахурó óзьмут— то комора бýла, піднíмут підвалóну, а то стояло таке бигами в неї масло, сир, а они собі óзьмут і тáки бéрґают по цілíм городі той сир, як вона не видит. Їсти не їли, лиш бéрґалися тим. А потому вже наостанку, вже сім років, вже сі не гнівала, казала: «Нá молока…» В душу не лізло то молоко. Ніхто не брав. В неї молока так, як в хмари.
Ну і збираєсі мамина мама на вісіллє´. А баба заслабла. Той дідо каже: «Мóя баба слаба — храпит». А мамина мама вже тоди каже: «Та я піду та й корову відою». (Бо вона не давала доєти корову по цілóй чєс.) — «Е, вона ще сама відоє». Відоїла корову, вілізла на піч та й храпит. Храпит та й храпит— пішла баба на вісіллє´. На вісіллю´ там, а дідо приходе: «Ходи-ходи, бо баба вмерла». Та й пішли бабу споріднувáли. А то бýла ще татова сестра. У Розсівні вона жóла, Парані. Та й, каже, тогди впоріднували, та й хлопи (бо то колись хлопи помагали, зібрали, вмити треба бýло, та й так) пішли до тої хати до ґіда та й сидєт та й куріт. А там мертвець у хаті, а дідо віліз на піч спати. А тота сестра Парані запалила у хаті (то в печó палилосі, і каглó такі бýли, затикали надворí кáглу, внучі мали, не бýло шубрíв). Та й каже: «Я затикаю кáглу, а дідо гуворе з бабов мертвов на печи. Та й каже: «Ціхо будь, ціхо, бо Парані кáглу затикає». А вона з тов кáглов та аж до тої хати залéтіла, каже: «Йой, дідо з бабов онде гуворе мертвéю!» — «Ти, Параню дурна, як то?!» — «Та гуворе! Казав: ’би ціхо бýла, бо Парані кáглу затикає. Бігме Божий!» — «Ти, Параню, дурна! Ти що, скрутиласі?» Входіт до хати: «Діду, шо то ви говорили?» — «Ай, мені щось сі снило. Та й снилосі — та й снилосі. Зробили мене дурнов — ну та най бýде…» Ховають бабу — дідо цілює бабу. Як поцілював бабу — так лише впав. Дідо. Захаркотів, і упав, і всьо вже… Бабу — на цвинтар, а там вже сі гóстили троха ввечір. Віходе Парані надвір, а баба отак — в вікно дивитсі, за дідом. А дідо лежит, слабий вже, але ще доходит, ще не так. В вікно дивитсі. (А то колись вбірали молодій, бо я сі ще віддавала, то не бýло вельóнів, а був такий білий фартýх, тутка рантýх з крамщнó такий робили, отак довго, і міртов, і квіткáми так плéли, і так вінéць був, і теті стончкó, і той так рантýх клали, такий рантýх був по коліно. А як вже вмираїш, та й тобі той рантýх ше тримали вісíвний, та й так клали той рантух. Так бабу ще в рантухý поховали). Вона каже: «Та баба під вікном одé стояла та й сі дивила, в рантухý». — «Ти, Параню, здуріла чи нє?» — «Та, бíгме, правда». Та й тоди другої днини дідо вмер. Вмер, та кажут, шо рік ходили. Рік ходили дві свóні. То, ка’ут, виділа м на свóї очи. До полудні— нє. А з полудні — йдут дві свóні в зáгороду і так рьóхкают, але, каже, такі жовті, нє такі, як свóні звикли, але жовті, мертвí свині. Нічо’ не казали. Ні до них хати не йшли, лише у їх хаті. То так цілý ніч лýскают. Там якась скрині, то ж там бýло всьо. Так догори ногами всьо перевертают, лускают. А по опівночи вже тихо. Ну і знов посправлєют там удень той кýфер, ще щось — знов на другий… Колись, каже, бере мóя мама граблі, і дитину тримає на руці. А дідо — на платві на тій хаті. Бо то через сіни дві хати. А дідо на платві отак лежит. Мама (мамина мама) каже, шо я виджу, але беру граблі та й: «Лежиш отамечка — деревій…» А дитина каже: «Мамо, та бий діда г’абйома, г’абйома бий!» Вони ся обернули та й пішли, ка’ут, та й так. Та й каже, шо таке виділи. Ну а у рік сі минýло то, так якби позамітáв. То казали, шо то опирь та й відьма. Шо вони обоє зійшлисі.
Ну і вже тато сі оженили, та й привéли лошє за собов. Каже — догори ногами лошє перевéрнет в стайні, і всьо. Кождий каже — то недобре місце. Недобре та й недобре. Та й тоди наймили тóлоку та й перенесли на півґрунта».
Варто додати, що нині, розповідаючи про відьом та упирів, люди здебільшого зазначають, що то «давно було предавно, зара[з] такого нема», «то були відьми, дійсно були, а теперка, може, й нема», «може, і зараз є, просто менше, бо колись то ледь не в кожній хаті». Привертає увагу те, що про своїх односельців-упирів нерідко пригадують без надмірної емоційності, як про звичну складову життя й побуту. Так, цих істот остерігалися, сторонилися, намагалися не дати жодного приводу для образи (а упирі нібито легко ображаються), проте за потреби в них же шукали й «ради» від інших «непростих» чи упирів-мерців. Так само як «необхідне зло» сприймали й відьом, хоча загалом їхня характеристика майже винятково негативна.