ВИХОР, БУРЕВІЙ, ГРАДОБІЙ
Одними із проявів чорта вважають вихор. Трапляються специфічні назви чорта-вихору — вихрéнник, крутíль, крýтило, чи крýтало, крýча, завíйниця. Стосовно вихору типовими є твердження, що то «зла сіла», «нечиста сила крутить», «чортяка крутить», «чортова жилка крутить», «чорт зривається», «чорт гуляє», «дідько гуляє», «чорт женицца».
Доволі оригінальне пояснення природи вихору говорить, що це чорт з одним крилом: «Як по вулиці крутився віхор, то казали, шо то диявол, бо то як він добирався до Бога, то янгол йому відсік одно крило, і тому то так крутить».
Повсюди вірять, що «як чорт крутить, то дощ буде» чи «як вихор крутить або як сильний вітер здиймаєцця, то в селі має бути повісельник» і що людину, котру підвіяв вихор, може спаралізувати: «Кажуть, шо якби попав туда, де той немитий крутит, в таке крýтило, то могло би руку чи ногу… або могло би спараліжувати».
Курка, яку підвіяв вихор, може знести так званого зноска — «чортове яйце»:
— «Чортове їйце — це десь вихор курку пудкрунув. Викидають розбивають їх де-небудь».
— «Курка зноска знесе — кажуть, шо вихор пудлетів під неї. Не можна було їсти. Викидали собаці».
— «Як курка знесе таке яєчко маленьке — то то вихор пудвійнув її. Його ни мона було їсти — десь вóпульнути його. Мона через хату кинути. І ше перекинути взад себе і не огля́датись».
Вихор міг зашкодити, і забравши з поля вижате збіжжя, тож, коли йшли додому, не дожавши, залишали на полі дві жменьки навхрест: «Шоб вихор снопи не поніс. Може, буде бура йти, якийсь котитися белько, то шоб не поніс снопи, жита не порозсовував».
Найсприятливішим для вихору часом вважали обідню пору: «Саме в обіднєє времнє — в дванадцить — до двох часов він крутить».
Вихор-чорт часто осідає на межі, і це одна з причин, чому її вважають «нечистим» місцем:
— «Він сєде на між — і вже т уда не йди. От я — притомилась — і николи на між не сяду, бо вже мона і не встати».
— «В нас там один оце построїв, оце тут. Дак построїв, і в хаті нóвій не жили. Вже й померли вони, а дочкó дві осталось. І дочкá вже вмерла, і ше ’дна дочка. І продають хату — ніхто не купляє. Бо в тий хаті чорти водяцця. Дак вона так і стоїть. І нóва хата, і стара, шо вони жили… Дак вон перейшли в новý хату, а їм таке привижалось уночі, шо вони пошли в стару хату і не жили так. […] Ну до кажуть, шо на обміжку. На межі. Поставили хату. Дак оце, кажуть, через те. Дак нехто й не купляє. Хата нóва, і все…»
Нерідко вихор зривається на роздоріжжі: «Буває тако, переважно на роздорожжі, як така бурі зриваєсі, то воно так крутит отаково ту пилюку. То тоже, кажут, недобре на таке попасти, бо то та’ гі злий дух звіявси, і туда недобре попадати, треба його минати».
Одне з улюблених місць вихору — поховання «безпірних», неохрещених дітей:
— «То говорать, шо то вони і крутят».
— «Нехрещені і жертви аборту йдуть до злого, вихорь крутять разом із злим і недоношені дітки, як їх не ум’янить».
— «Воно там може крутити, бо то недобре, бо то гріх. Якась душа там є, шо вбóрти рóбет».
По суті, тим самим вихором є річковий вир — це «нечистий купається»:
— «Так як то у воді кручі, то так само кажут, шо то там лихий крутит, збурює воду».
— «Погане. Цьо погане так крутить. Треба лягать. Як побачиш — скарєй до землі треба лягать. Бо воно може пудкрутить, і погано — воно може скалєчить. Вихор летить. Дають і дулю. Іди лихою порою. Стань, да плюнь, да кажи: «Іди лихою порою». Бо чоловєк казав. Каже, кошу-кошу, і заре, там копанка є, заре пойду помиюся. Як я, каже, прийшов до теї копанки. Не дойшов так, каже, пара метров не дойшов. То, каже, таке крутить-крутить. І в той водє, каже, як узяло, то та вода, каже, вилє́тала, пара метров вилєтала угору вілєтєла та вода. О. То погане там купалос сáме. Шоб, каже, був не бачів да там покупавсь, то там би мінє була б хата. Було б скрутило».
— «Виін і по воді буде хлюпотіти, крутити, виін і пу земні пíде стóвпом. І на те місце яка людина нáйде, топушкóдит. Чи тоюводою вмиєся, депуводі захлюпотит».
— «На Дністрі — круч. Бýло таке, шо попала на круч і втопилася. Може, й нечисте. Хто знає…»
— «В воді — втопить чоловіка, єслі дитина покупається, чи хто піде, дівчина, чи хлопець, чи мужик, чи який, — можé стати пілє́псія, чорна хвороба. То дуже опасно, єслі він перекрутив».
Подекуди того, хто крутить вихором, можна було побачити: «Наші дві жонки йшли, а такий вихор крутив. Одна до другої каже: «Мар’я, чи ти бачила, шо?» — «Нє, — каже, — не бачила». — «А я, — каже, — бачила: там такий дєд з бородою такою великою, розставив руки да й летєв».
Побачити «його» нібито можна було крізь домоткане конопляне полотно: «Вихор ото, кажуть, круте, то, кажуть, він гуляє. Ото пісок рве. То я в дєтствє чула, люди ткали конопляне, не з магазину, да якось накладали на голову і бачили його. Це той побачить, хто знає його. Є разні люди, шо знають. Є і на добре знають і на погане знають — хто чему вірує».
Загальноукраїнським є уявлення, що чорта у вихорі можна поранити ножем:
— «Віхор — то нечиста якась сила. Треба осторонитися. Посторонитися. Треба ножа поставіть. Отак. У те, в той віхор, поставіть ножа… І стáрі люди кажуть, шо на ножу буде кров. Нечиста сила. Віхор — ето зло».
— «Як в вихор ножа посвященого кинути, то буде кров, — то нечистий».
Подекуди вважають, що в подобі вихору можуть літати й «знахорі» (які, своєю чергою, знаються з чортом). На цю тему побутують характерні оповідки: «Як у вóхор впертися, то то вже біда: голова болить, нога, рука крутить. То лихий їде. Раз вихор летів і взяв ножа. Як прийшлося, то найшли того ножа в другому селі далеко, в другого чоловіка. І той пузнав свого ножа, каже: «Це мій ніж». А той каже: «Правда, я твоїм селом летів і взяв».
Зустріччю з вихором не легковажили. Типовими, зокрема, можна вважати такі застереження:
— «Сміятися — Боже, борони, бо він може скрутити, і хто його знає, шо може зробити».
— «Кажут, шо то тре’ хреститися, шоб воно собі далі пішло. Не мона сміятися».
Побачивши вихор, подекуди вважали за потрібне мовчати: «Диявол крутить. Ніхто до нікого не обізвав, як то крутило. Як ухопит, то може скрутити. То, кажут, шо то він крутит».
Спорадично трапляються специфічні звернення до вихору, які вказують на його зв’язок із невпокоєними душами самогубців:
— «Вихор обминали, бо понесе. То вже як сі вихор видим, шо далеко, то присідаєм ше, за голову хапаєм сі і: «Очкур-очкур-очкур-очкур! — кричимо. — Очкур-р-р! — аби тікав від нас. — Очкур-р-р!» І вже воно так боком-боком… То і в воді такі кручі є. Попадеш у крýчу, то буде тягтó».
— «Вихор — тоди той сі женит. Присідай, бо може підвіяти, шо може людина заслабнути. Я знаю, шо як ми в поли та й вихор на нас іде, та й кричє: «Очкура! Очкура!» Та й тоди присідают, бо аби не…»
— «Як вихор, то перехреститисі і присісти, аби не підвіяло. Казали: «Очкурá! Очкурá!» Три разó».
— «Як трошки покручене [в житі], то покидали, а як багато, то вижинали. Це, кажуть, чорт там крутився, вихор. Як летить цей вихор, то казати: «Тфу! Очкур тобі на шию!» Я всігда так кажу».
Інші звернення мають виразний характер заклинань:
— «Як на дорозі крутит, то кажуть, аби три рази плюнути та й сказати: «Щезни, бідо, в озеро», — бо то казали, шо то нібито злий дух».
— «Як вихóр круте, то хрестяца: «Одверни, Боже, на пущи, на лози», — і падають ниць».
— «Як віхор, то тра лягати, шоб не зачепило. А туди піску кинути, на це місце.
«Де взялось, там подіньсь». Це така людина погана є. Колись одна така недобра баба — то но вийде на город, то зразу вóхор».
Варто зауважити, що майже такими словами апелюють до підвою в замовляннях від цієї хвороби: «Як вон прийшов — вон не знав, шоб так вон і одийшов, шоб вон не знав. Одкуль вон взявса, шоб туда вон і подєвса».
Під час зустрічі з вихором його трикратно або дев’ятикратно хрестили («щоб чорт втік») і присідали чи припадали до землі, нерідко ще й прикривши руками голову:
— «Вихор — кажут — чорт гуляє. А тепер чортів нема вже, видко… Як він іде на тебе, то мусиш сісти. Бо як підвіє, то може і рота скривити, і…»[231]
— «Кажут, шо як вихор, то дуже треба до землі. Так само той, щезло би. Він в полýдне тако, або перед пóлуднем, дванадцита година».[232]
— «Як вихор крутит, казали, шо треба присідати, аби тебе не підня́ло, і триматисі землі. Казали, шо то він крутит».
«То, кажуть, поганий вихор, то злий крутить. Як він йде, то десь лязь чи відійди в сторону, бо бýдеш слабіти, голова буде… — падай на землю, шоб коло землі лежав, а ні — то за дерево зайди».
— «Вíхор — кажут, — сатана гуляє. Лапались за голову, шоб не підвіяло. Як він підвіє, то біда, лікуватися треба».
На Кам’янка-Бужчині виявлено відомості, що хреститися від вихору слід не звично рукою, а подумки: «Як вітром крутит — то злий дух крутисі. Хрестили, а гиньчі кажуть, шо то не можна рукою хрестити, а тілько так промовляли «Во ім’я Отца, і Сина…» — жоби не викрутило руки».
Ще один спосіб вбезпечення від вихору — сплюнути й наставити в його бік дулю:
— «Казали, сплюнути треба на бік. Мені такого не було ще. Але ж часом є, що схопиця такою бурою».
— «Вíхор. Ну шо робили? Дулі давали да плювали, да шоб його дальше одвернуло, да й і все. Кажуть, шоб нічого не вівернуло».
Натомість дехто вважає, що так можна тільки роздражнити чорта:
— «Треба кинути чим-небудь. Плюнути не мона, кажуть, то може зробити зло».
— «Як вихор іде, то або присяд, або мовчи і зовсєм не обзивайс. А колись, кажет, тоже якийсь дядько, то дулю дав, як вихор, то тоже, кажут, як схопило, як перло, то не знав, де впаде».
— «Од вихру подкурували чортополохом. Він, як обично, на голому місци крутить. Не дай бог дулю йому скрутити чи плюнути! Стрáшне діло! Перехрестис, да впади ницьма, да й лежи. Сусід дулю скрутив, то його з копицою перенеслó метрів двадцать через канаву. То чорт крутить, кажуть, з весіллєм уже їде своїм, кажуть. Ножом кидати не можна, бо може обернутиса».
— «Дулю не можна йому показувати і плювати не можна, бо покотить. То нечиста сила».
— «Вихрéнник крутить, кажуть. То Сатана. Як завіє, то скалічити може чоловіка вітьор. Задавить, як дулю показати».
Один зі способів протидії вихору — кинути всередину нього чимось піднятим із землі чи взятим із себе (так само кидали щось і на могилу самогубців чи душам неохрещених немовлят):
— «То перехреститься, і молиться, і туди грудку пальне, в той вихор».
— «Вихор [в нас] не казали. Чортова жилка крутит […] Єслі він крутит, ту дорогу, шо він вот ішов, перекрутив, тре’ перекинути: чи травкаю, чи піском сипнýти — то воно ничо’ не буде шкодити. А єслі ти ничо’ не сипнýв, ничо’ не кинув, і ломачки не перекинув, — можé параліч бути, можé тобі мучити хвороба — таке, шо треба буде до людий їхати. Там ничо’ не тре’ приказувати, но тилько перекинути пісочком і три рази шоб перехрестився і перекинув голля».
— «Кажут, шо то як круте, треба з себе яку нитку урвати й кинути на той вихор, аби не підвіяв. То, кажут, той, моци би не мав, круте».
Подекуди кинути годилося або «від себе», навідліг, або позад себе:
— «Шось-небудь візьміте в руки і ’дкиньте ’д себé, шоб тудою ни переходив нихто, бо перейти — людину крутит».
— «Як побачиш щось таке крутиться, то нагнися і ззаду шось перекинь».
Водночас вважали, що кидати у вихор одяг чи взуття не варто:
— «Вóхор як йде, то треба осторонятися, перехреститися або дулю дати йому. Шобне на тебе, бо ж може скалічити людину. Хтось кинув чикашкета, чи шапку туди, то покрутило і йому голову скрутило, і крутило в голові йому, — воно ж крутить».
— «Як вихор — то минайте, бо то його місце. В нас один хлопець зняв чобота — да в вихор — то цілий вік кульгав. То той, шо з рогами, ходить, то то вихор. Христись і оступись».
Оберегами від вихору, як і від «нечистої сили» загалом, були гострі залізні предмети. Водночас і їх використання теж визнавали не зовсім безпечним: «То од вихру ніж може помогти, ножа наставити. Такий був в нас Єлисей, він вже покійний. То посипав він просо, і прилітає [вихор], крутит, і — до йогó. А він мав зелíзника (лопату — В. Г.) такого стального, і його дрáзнит: «Чкур!..» (Не дай боже «Чкур» сказати, як він крутит, — но проси його: «Іди, змилуйся, іди, куди ти йдеш», — а то може все понестó, бо то чорт). І він, каже, так його подразнює тим зелíзником, і він крутив-крутив — він ничо’ в йогó ни взєв. Все, каже, стих… Такий ровець вже прокопав [той Єлисей], шоб те просо засипати, і, каже, як не схватився [знов вихор], то як куфайку взєв і в ровец кинув — так, каже, загладив [ту куфайку в рові], шоб не бачив [сам, то] николи в світі [не повірив би]. От, чорта, каже, проси: «Не чепи мене, йди собі, куди ти йдеш». Чорта дразнят — «Чкур!»
Якщо ж людину таки «підвіяло» (а вихор ототожнювали з вітром взагалі чи з так званим «сквозняком», протягом), зверталися до бабів, які вміли «змовляти подвєй». Дя прикладу наведемо замовляння, у якому однією з причин хвороби названо саме вихор: «Господу Богу помолюса, Пречистой святой, Божой Матер поклонюса. Не сама я йшла — йшов Сус Христос і Пречиста Божа Мати нарождєнному Івану ляки, пудвєй і пристрєт виговорати. Пудвєй-вічер, добрий чоловіче, прийде сам Христос, вун тебе спросить, вун с тебе взище, за шо ти в грешну душу влєз. Чи ти водяний, чи ти ветраний, чи ти насланий, чи ти бегучий, чи ти летучий, чи ти стрєв на дорозі, чи на порозі, чи ти з вихру, чи ти з очей, чи ти з урокув, чи ти з смеху, чи з страху — на лозє почеписа, на травє покотиса, на водє потописа, на шипшині поколиса, од нарождєнного Івана на вєкивєков одчеписа».
«Вітьор» викачували на яйце, спалювали освяченим прядивом із льону, подекуди підкурювали хворого дев’ятьма хрестиками з освяченого троєцького маю (лепехи чи клена). Водночас нерідко використовували й безпосередньо те, чим крутив вихор. Зокрема, хворого підкурювали, почергово спалюючи дев’ять хрестиків зі «сміттячка» — соломи чи сіна, знайдених на місці крутіжу: «Вітьор палиця тим, шо ото як крутило, і тако хрестиком поклало». Іноді ж просто підкурювали цією «соломкою»:
— «Буває, товітер. Вітер як дує, і він крутит там тим — нутам солома, сіно, шось такево. Тим так крутит, і тото хто ввидит, то ся старає потому того взятó. Шо то помічне. Шось заболіє людина — курят його, підкурюют. То воно дає ради від злого».
— «То так, як в той вихор стати, то воно ніби так ге, шо паралізує. То так вірили. Ту солому, шо то воно крутило, то хапали, і потому курили ту людину, шо захворіла, і воно легше бýло».
Варто також зауважити, що з того, чим крутив вихор, «знахурі» могли робити «перапій», чи «даннє», яке дають комусь із горілкою «на смерть»: «Вихор — то чорт крутит. Тамо во береза така вісокая… Вийшла є весною… вийшла весною, і стою. Ну, ше нічо’ не садили, аж то шумит-шумит — і тако до менé, як до колодяза, так згори крутит-крутит-крутит, і є хреста — раз, на себé, і воно — назад-назад, і знов пушло на березу. То діявол. Кажут тако: вітром як сіно чорт крутит, знимає вгору, берут тоє сіно, спалюют, спалюют і тогó… і так як ти є на свадьбі, і є тобі незамєтно дам в стакан того попелу, ну, то вже й тебе покрутит. Вже гет і в’єжут, і шо хоч роблят. Так говорили люди. Парапíй, казали. Парапій з тогó попелу робиться».
Проявом чорта також вважають буревій. Повсюди в Україні його пов’язують і з повішениками, однак з огляду на те, що їхні душі відходять до «нечистого», такий зв’язок є виправданим. Зокрема, коли зривається вітровій, буря, кажуть, що це хтось повісився або ж що «вішальник дме» чи «диявол десь тікає».
Бурю, як і вихор, можуть ототожнювати з «чортівським весіллям»: «Ето мушчини расказивалі. Зайшли вони на ночь, ходилі у ліс, у дрова, да ночєваті осталíся на квартірі у єйо [відьми], а она каже: «Будете саміє, а я поєду на весіллє». А то они таке весіллє робилі. О, а тоди ж були… Була така бура, тож такє покачєло, хороми покачєло, порвало ліс, усє — то ето вона з такім весильїчком ішла. Вони злякаліся, як она казала: «На весиллє пийдемо». Да они повтікали з єтих. [Коли буря,] змеї женяца, лихиє, чєрті. Змей і чорт — то ж одно».
У багатьох бувальщинах та оповідках характерним сюжетним елементом є зникнення чорта в супроводі буревію: «Ішли хлопци у це ж, у Параніно. Туди я не знаю, скільки кілометров — восєм чи дєвять. А це ж треба самім, у нас нема таких лєсов, а тільки лєсопосадкі такіє. Ідуть, так повернули, — тіпа зрєзать через посадку, — аж стоїть дєд. Такий чоловєк: «Хлопци, дайте закурить». На. Дали йому закурить. Пошли. Да, каже, ми як прошли його так шагов із дєсять, ка’, шось як зашуміть на том мєсті да як затрещить! Ка’, ми без вніманія, пошли. Ідем, і, каже, вже под утро, вже знов цей дєд стоїть: «Дайте, хлопци, закурить». Знов циє хлопци дають йому закурить. Знов вони одийшли. Знов як зашумить, як затрещить. Вони прошли да поставали: ну шо це таке — шумить, каже, трещить. Давайте вернемос подивимос. Коли вертаюца, а на том мєсті так як конскіє слєди стоптане. Каже, так лєсом туди, як до захода сонца, потрещало, й потрещало, й потрещало. То хлопци поставали і, каже, ми не знали — чи то йти, чи то стоять на мєсци».
Бурелом, як і повалені вихором дерева (виворіт, вихреники), повсюдно не використовували для будівництва:
— «Покручениє, де вивалит ото бура, то тиє в постройку не йшли дерева. Ну то ж вєтер вивалив його, недобре. Ну до то ж — завладєв недобрий. Дьявол. Да вівернув».
— «Вихреника ніхто не брав в постройку, бо його там сатана крутила».
— «Вітер — то це вже не ’д Бога воно. Це бура, це вже, як кажуть в нас, чортове весіллє їхало да повівертало».
— «Вóворотня, то того старались не класти [в зруб]. Ну, шось воно шкодило. Я й не знаю чого. [Громом почепляне] тоже на стройку не брали».
Безпосередньо пов’язаний із чортом градобій. Зокрема, у Карпатах побутують уявлення, що чорти у високій скелі на горі чи в гірському озері товчуть на град велику брилу льоду. За іншою версією, «то дияволи вгорі літають і товчуть, січуть град».
Типовою для карпатського ареалу є оповідка про те, як чорт питав дозволу в градобурника (громівника, градівника) на те, щоб перегнати градові хмари через село:
— «А в Сливках мій вуйко був, служив хлопцем от онде на другім селі, та й, каже, зійшлися до пропінації, а там — п’ют сидєт. (То колись люде інакше сі любили, як тепер.) А сидит збоку якийсь бідний чоловік, а сидить війт межи хлопами. Входит панок, панок входит там в тоту пропінацію та й каже до того бідного чоловіка: «Пусти мене вівці перегнати через Сливки», — а він каже: «Я не пущу. Я тебе не пущу з вівцєми через Сливки». А війт із-за стола: «Шо ти не пустиш? Жени…» А той дідок, той старий чоловік бідний, каже: «Жени, але лише дорогов, абись поза фосу не постав, а підеш у війтів город». (Так каже той чоловік бідний, то ніхто не знав, шо він розумний.) Та й нема, нема, нема, — тут сі захмарило, дужче зачєло гриміти, прийшла тучє, — то повні фоси були [граду], а як повернув у війтів город, то сі не лишила одна зернинка зелена. А війт тогди каже, як уже пішов війт додому, з того, шо пили, та й каже: «Я гадав, шо я мудрий, а я дурний чоловік як на світі. Той мудрий». Та й прийшов відтак до жида (бо то жиди були в нас) та й каже: «Мошку, аби ти знав, аби тому і тому, коли він прийде, аби ти дав булку і кави, аби ти його погостив. Я тобі сам буду платити». А жид каже: «Я йому даю без тебе, я розумію ліпше, як ти». Та й так, шо жид все давав тому бідному, коли він сі нагодив. Він не сидів все в жида, але коли прийде — жид його вже гостить: «Я тебе маю гостити, бо війт мені буде платити». А той вже сміється і каже: «Ой війт буде платити. Тото я добре знаю».
— «Казали, що були такі громовики. Були такі люди, я їх не виділа, але чула. Колись мені бракувало корови, да й я пішла в гори, то мені жіночка таке розказувала, шо у неї був перший брат такий. Як він вродився, мав на плечах родимий знак. І як той хлопчик виріс, то вмів відвертати град, вмів бурю відвертати. Він молився. Мав таку силу, що він ставав на поріг, і куда руков махнув — туди й дощ пішов. То так вона мені сама розказувала, шо як гримить, то він сі роздіває, йде за дев’яту межу, бере собі хрест та й лягає там за межею. А диявол іде, бо хоче розпалити в селі огень, шоб згоріло все, шоб побив шось грім. А він на дев’ятій межі лежить, а диявол його питає: «Пусти мене з своїм військом у чуже село». А той йому каже: «Йди собі на ліси!» Так той два рази спитає, а той йому відкаже, то вже в селі видно, шо та бура йде на ліси (а чути такі лускоти, такі гримоти). А рано вставав її той перший брат та й йшов в ліс дивитись, шо вже той там поробив. А по смереках така рупа, кров його».
Джерело: книга В. Галайчука "Українська міфологія"