Русалки

РУСАЛКИ

Уявлення про русалок (росалка, русавка, цимбавка та ін., також той русалка, русалім, русал) поширені на більшості території України. Найрозвиненіші вони на Поліссі, у Карпатах трапляються лише спорадично.

Русалкам присвячена низка ґрунтовних наукових досліджень. Серед найзмістовніших можна відзначити праці Дмитра Зеленіна,  Казимира Мошинського,Людмили Виноградової, Корнелія Кутельмаха.

Деякі дослідники пов’язують назви русалка і Русальний тиждень (це здебільшого тиждень після Зелених свят, іноді на Західному Поліссі — тиждень перед ними: Русалний, Русавний, Русáлочний, Русалка, Русавка, Русалниця, рідше — Навський / Нявський тиждень) з античним святом померлих Rosalia й обстоюють версію про запозичення відповідного пласту уявлень. Інші науковці вважають їх автохтонними й похідними від слів роса, русий чи русло. Русалок сприймають або як духів річок чи полів, або як душі певних категорій померлих чи обстоюють маністично-вегетативну концепцію.

На формування стереотипного образу русалки суттєво вплинули художні твори доби романтизму, які звели її постать до подоби вродливої дівчини-утоплениці з довгими зеленими косами або ж доньки водяника, яка сидить на березі водойми й розчісується золотим гребінцем, а живе на дні в кришталевому палаці. Водночас народне бачення русалок зовсім інакше.

Насамперед ознайомимо читача з кількома інваріантами, до яких в основному зводяться сюжети про русалок:

1. Допомога померлого-русалки живому родичеві:

— «Каже мачуха: «Де ти була, дочка?» — «Дівочки забрали мене да повели, і купали мене: да тольки хочуть повалить, а з їми — така тьотка (а в їх тьотка вмерла на Тройцю), дак та тьотка не давала, да й не втопили мене, да й привела до двора, да й не пустила».

2. На Русальницю померла дівчина-русалка приходить до живої сестри, щоб та позичила їй улюблену спідницю:

— «Шо в сєлє в одном було: померла дєвка. А ’дна дєвка восталаса. Во… Ну, й їє там нарадилі, вбралі, да не надєли йой юбку, ту, шо вона хотєла. От уже пришла ця русалка. Она приходить до цєє сестри: «Оксана, винеси мою сподницю». Та: «Нашо вона тобє?» — «Я гулять пойду». І так вона ходила: сколько це дньов була Русалка, і вона так і приходила. Ввечері приходить, вона ввечері виносить цю юбку і вєшає на воротах. О. А вона приходить уже, забирає цю юбку — йде гулять. Ця русалка. От і мати замєтила… Вона росказала, шо матер ничо’— ни слова про це — сестра. Вона каже: «Нє». […] От мати побачила: вийшла — сподница висіт мокра. «Оксано, чого сподніца мокра?» — «Так і так. Пріходила сестра да ходила гулят. Вона міне заставіла, шоб я їє віносила». І вона (ця русалка — В. Г.) больш не прійшла».

3. Батьки упродовж року, від однієї Русальниці до іншої, утримують дочку-русалку в хаті:

— «Умерла дочка на Русальном тижні. І год вуйшов, а вони ’бєдалі, і окно було вчиняне. І на Русальном тижні трейтього дня шото тамка в хаці — ілі хустка знімаласа, ілі що? І бацько тако їє обняв і хапнув. А то дочка була. То вун — за єї, да поставів на покуці. І вона так стояла. Целий год. Як етиє дзєди, то тако стане, над парою постоїць і знов — в куточок. Як бацько поставів, так вона і стоїць там. А прийшов той дзєнь, тей самій, которий ето Русалний. А було окно ’дчинянеє. А вона, каже, отако стала да в окно глянула да: «Ох! Наші йдуць!» — заплескáла в лáдкі да, каге (каже — В. Г.), в окно, да й пошла. То то воно, я знаю, колі воно було таке?»

Найбагатший на подробиці варіант цього тексту, який оригінально деталізує, як саме донька-русалка потрапила до хати, зафіксовано на Березнівщині: «Мати моя, вона жіла дівіносто шесть рóков. І коли-то у їє дєтстві… може, ше й в девочому… ну, сіє тепер — то клуби, тепер — то тіє мýзики разниї, а раніше — то сьо но тіко лєтом віходили на луг у сьватá. Бо будниє дні не було коли робить. І вони йшли компанією, ну, та’ як говорать — на забаву — колись — забава. І вони ішли сім лугóм, і настрєчу їм двє шли… тоже — з музикою… — іде друга толпа настрєчу. По лузє´ ішли. Як зустрєлиса докучі — то, значить, вони познали, шо там тіє, шо… шо русалкі, бо… пóняли живіє, шо… йдуть мертвіє. Ну й вони, сіє музиканти, стрєлиса, і ’дин другому сьой сказав, мертвій: «Так. Шо будем?.. Будем іграть: хто кого переграє, то той томý дєвку дасть…» І вони началó грать. Ну вони грали, старалиса, як є, — і таки жівий перемог його. Переграв. Коли переграв, то, значить, він, сьой музикант, сказав… Показав пальцем і сказав: «Ти пóйдеш за їми». Одна у матери дочкá. І вона втопилас на Троїцу. І вона пошла за їми, і пошла додому. І прішла до матерє в хату, то як стала в вуглó гочима, о та’ як… і стояла цєлий тиждень, покуда не йшли вже… До в’бєда стояла. І не балакала, ничо’, — стояла і дівіласа в куток. Больш ничого не… А як стали вони вже збірацца в обєд, і вони й не побачіли, коли вона зникла. Всьо».

4. Русалок бачили у вигляді так званого «навського весілля»:

— «А одна пошла по ягоди. Далеко. На Тройцю. То колись мало хто йшов. А зара ходить. Зара всє — русалкі. І каже: йдут бýхало, грає гармоня, бухало, і віухкують, танцюють. Вона каже: дивлюся — і нема никого, і танцюють. Вона каже: «Господі! І ягод не набрала, як сунýла додом, — по мнє і зараз мороз котить. Як сунýла додом, уже й тиє ягоди кінула». Тепер николи не пуйде».

— «Яцків Іван віз дрова з лісу, коли баче — весілля йде: і жонки, і дівчата такіє…».

Під час зустрічі зі справжнім весіллям русалки можуть зашкодити живим (за народними прикметами, недобре, коли два весілля зустрічаються): «А чо’ на Тройцу на первий день не роблять свадьби никаґда? Вони… були колись робили свадьбу, знаєте, — свадьба ішла, і потім сіє росалкó йшли. Ішли навпротів — і стрєлиса. І сіх людей подавили, знаєте. І вже Господь їх потім одменяв, і вже їх заре вже не чутнó і не виднó».

Доволі часто в описах «навського весілля» ні русалки, ні будь-які інші демонологічні персонажі не фігурують: ідеться лише про музику, яка лунає невідомо звідки. Відповідно респонденти не завжди пов’язують його з русалками, іноді вважаючи таке «весілля» проявом нечистої сили, «лякайла»:

— «Моя сестра покойна ходіла в лєс посадку полоти. Тут заграла музика, а там же й сєла нема, ничого. Там колісь хутори булі. Заграла гармошка. То вона кінула і ту посадку полот да побєгла додому. Каже: «Ну, вже так єдут да спєвают васєльє, шо й ну. І гармошка грає. Це вже, думаю, мінє прієдут до кошари, то й мінє охотнєй будє». То вони як прієхалі — ту кошару худоба обвернула, порозбігаласа та худоба. То вже назавтра пастухи попріходілі, то там один був хитрий пастух, позбірав… І грає музика, і співає, і воз тарабаніть, а нічого нєма».

— «А є — музика грає. Ми (я ше мала була) з падружкою Галькою раз йдем, я і кажу: «Слухай, Галя, чуєш, яка музика грає?» Пошлі туди. А там фігура стояла, може, в колишнєє врем’я, то і церква там була — стояв хрест. Толькі доходим до її хати, а такою бурою, таким вєтром як дало нам, ми вскочили і бульш не ходили. Галя каже: «Тату, там так музика грала». Вон вишов — тольки окна затрєщали. Двері закрив і каже: «Я вам дам — больш ходити». То, казали, недобре було. На соше, на роздорожжі».

Загалом же ймовірно, що оповіді про «весілля русалок» зумовлені демонологічними уявленнями про них як про незаміжніх дівчат.

5. Частотні розповіді про те, як людина зустрічає процесію русалок. Вони можуть іти «клином»: «Вмерлі, чи шо. У женському пóлові. Взрослі. Казали, шо ключем ходять тиє росáвки». Здебільшого ж ідуть «ланцюжком»: спершу — старі, потім — молодші й зовсім маленькі:

— «Русальний є тиждень. Ну, якісь, кажуть, русалки. Колись їх люди бачили. В нас тут такий дід старий був, його вже давно немає. Каже, їхав в Русальний тиждень, як вже він кінчається, той тиждень (то, кажуть, Розрізне). Ото вже ті русалки йдуть по місцям. «Да й, каже, їду собі, дримлю…» Каже: «Щось мені кінь так прихнув. Я так голову звів — то йдуть люди. Так, — каже, — через дорогу переходять. То я став, і кінь став. І дивлюся — попереду так вбрані хороше, а ззаду вже такі маленькі йдуть. Такі малі йдуть, а далі більші, і більші, да й, — каже, — такі маленькі… І так, — каже, — у одного жита через дорогу мені прийшли і так, як оно хвиля покотилася житом. Вже мені з жита більш не видно. І кінь побачив — почав прихати, махає. І, — каже, — думає, по дорозі подивлюся, які є слєди. Я зліз з возу, пішов на ту дорогу — ніякого слєда нема, як пісочок був, як їхали люди, і все. Нема там ніякого слєду, а таке велике стадо і такі вбрані люди йшли». Ото-то таке дід розказував. Кажуть, якби він не розказував, то таке б щороку бачив. А розказав — вже все. Ну, все кажуть, шо ніби то є тоже люди помершіє. От умирають малії, старії, но там вони всі так, як в один возраст би то, молоді вони. Всі молоді. Але уже такі маленькі дітки ззаду йшли. Так от дід бачив. Каже, от таку кумедію бачив. Він, каже, розказував, а хто його знає?»

Нерідко у варіантах цієї розповіді одна з русалок (зазвичай найменша) з тієї чи тієї причини відстає від інших:

— «А то раз бачив, йшли десь там раз — одноє скакало в пути, а другоє оповите, так як то оповивають дитину в коляску, і воно оповитейкоє лежєло, в труні, і так як воно йшло з тими русалками, то воно стібáло так. То, каже, не міг нічого йому зробити. Тоє шо скакало в пути, то він розрізав шнурочка ножем, а тоє, шо стибало через головку, то озєв, каже, на руки і оддав взрослой жіноцци. Чи там дівчина, чи хто там ішла, ну, русалниці оддав на руки ту дитину. І, каже, взяла вона і понесла тую дитину (то, шо стібáло — то перекочувалось так через головку, воно не могло йти, а оповите було). Ото тако росказовав батько наш».

— «В нас тута нема, сину, а тута дід жив в войну, то казав, шо вискакáли дівчата з збожжа і просились, шо розв’яжи ноги чи руки, бо як хоронили, то забули розв’язати, — то він ше розв’язував».

На відміну від щойно наведених, більшість відомостей про русалок (здебільшого це бувальщини) індивідуальніші й не мають стабільного сюжетного стрижня.

Щодо походження русалок, то залежно від місцевості домінує погляд на них як на померлих на Троєцькому тижні, померлих «без пори» дітей, померлих до весілля засватаних («запитих») дівчат, утоплеників тощо. При цьому привертає увагу той факт, що і домінантні, і менш популярні характеристики персонажа украй рідко унеможливлюють існування одна одної: в одному й тому ж мікроареалі вони можуть функціонувати паралельно, лише в різній пропорції. Зазвичай у межах одного адміністративного району трапляється кілька варіантів, з яких один чи два найбільш популярні. Розглянемо їх докладніше:

1. Русалки — це всі померлі душі (окрім самогубців!!!):

— «Русáлки — ето ж вроді вмéрлиї ходіть. То всі вмéрлиї, нема разниці, коли вмер, а найбільш тогó молóденькії дівчатка».

— «Ну, хто вмер, то вже казали, шо тоді на Русальний тиждень посля Трійци тиї вмерли ходять по житах».

— «Чули, колись казали — русалки ходили. Казали, що вмре людина, да вже вона виходить на Русальним тижни, то тоді вже виходять русалки. Як умре чоловік, то в русалки не йде цілий рік, а вже як рік кончиться, тоді вже в русалки йде. А тиї, [що на себе руки наклали], то я не знаю, тиї, муситя, те не йде вже».

Як душі всіх померлих, на Поліссі русалки нерідко належали до так званих «дідів» (душ предків), для котрих перед Трійцею влаштовували поминальну вечерю: «Ото вже як поминальная тая субота, то вже ідеш і вичеру строїш, і не прібіраєш стола, шоби лóжки лежєли і їжа — то прóйдуть уже їсти. Вже та’ як би в кого є покойніки, да вже вроді до своїх, така традиція була, шо йдуть. Клали та’ як би ложки. Як прóйдуть їсти. Але ж ніхто їх не бачів… Ну, і то вже ж тії росалочки, то тоді на ту поминальну вже ’дслужать… То воно таке, то і батюшка наший каже, шо то вже най… така — найсильніша та служба. («То русалки так само до дідів ідуть?» — В. Г.) Ну то ж так, так. Воно ж іде тоді — субота поминальна, да воно все разом іде там, так. То вже так — шо от, допустім, батьки померли, то вже строїш вичеру, шоб уже було. Ну а в кого нема, може… Ну, давляник, то той ни тоговó… То ж і в церкві ни служицця за йогó. Він уже в пеклі, як кажуть. То вéчора — дідó, шось таке з юшкою варили, а вдень чи рано — бабó, то вже млинці пікли. Заходить з п’ятниці на суботу — діди, а тоді вже рано— кажуть, баби. То вже понóсили таке. І то вже снідаєм — кажуть, млинці пічеш, отаке. То воно ж і кожна поміналница ото є. Вона — пірід Паскою, є у піст Великий, то там аж три помінальних служицця… Ну саме сильніше — гето пірід Трійцею».

Оскільки русалки — це душі всіх померлих, на Русальний тиждень не йшли на кладовище («бо їх там нема»):

— «То вони з кладбіща виходили. І тиждень до Зелених свят на кладбіща не ходили, бо нема їх там».

— «Послі Трійци тиждень — Русалки. То в нас на моглици, як Русалка, не йдуть. Кажуть, русалки ходять, і не можна йти. А вже послі того русалки вже, кажуть, збираються, вже вони знов у свої… ну, в своє місце. І вже потім люди тоже йдуть… Ну, вже в понеділок. Як Русалка кончицця».

Дехто вірить, що русалки можуть спілкуватися зі своїми живими родичами, давати їм якісь поради: «Колися казали… я в Камень їздила в церкву, гето на Пречисту туди їздила, да тая дочка… мати вмерла, а дівчина пушла у церкву… чи теє… по траву, жєти, у суботу перед Трійцею. Аж каже: «Тілко мніго людей іде… Да, — каже, — моя мати йде. Да каже: «Так, дитино, шоб ти більш в гету суботу не йшла трави жєти». То так сиділи люди говорили».

2. Часто стверджують, що русалкою стає той, хто помре «перед Трійцьою», «на Тройцу», «на Русалном тижні», від «Тройци» до «Розиргув» чи на самі «Розиргі» («Розирги», або «Розигри», — це понеділок після Русального тижня; словом Розирги називали й період між змінами декад):

— «Колісь всє вельмі боялісь, шоб на Тройцу не вмірать. Колісь баба моя каже: «Ой Боже мой, онучка моя, внучка, колі б я хоча б на Тройцу не вмерла. Так не хочу на Тройцу вмерти…» І ніхто не хотєв на Тройцу».

— «Як оце Тройца, да вмірає людина на Тройцу… ну… його тиждень. Ото, каже, це вже буде русалка. І вона буде вже русалка або русалíм. Ну, мужчіна, до те… русалíм уже ж».

На Олевщині виявлено відомості, що русалкою нібито стає той, «хто на Росальницю вмірає і зимою на Всередной (третя від кінця неділя м’ясниць перед Великим постом — В. Г.). Перед постом. Як Усередна. То хто вмірає на той Всередной, то буде росалка».

3. Умовами для перетворення на русалку можуть бути народження і (або) смерть на Трійцю (у Русальний тиждень, на Розирги):

— «Як на Розиргі вродиця дитя чи хто помре, то буде русалкою на том свєті».

— «Хто родиця на Русальний тиждень і вмірає, той буде русалка».

— «На Трийцю вродиця, на Трийцю вмре. Ото русалка».

— «Которе у Русалницю родиця і в Русалницю вмирає — то русалка».

Відсутність однієї з цих ланок відобразилася у віруванні в існування напіврусалок:

— «Русалкі — то то, як умре на Русалниці, то то половина русалкі. А як вродица на Русалниці і умре на Русалниці — то то ціла русалка. [А то] ну так, таке — ще не зовсєм русалка».

4. Іноді — і цей варіант найповніший — умовами перетворення на русалку є народження, одруження й смерть на Трійцю. Тобто з цим перетворенням нібито пов’язані всі найважливіші віхи в житті людини:

— «Вродилося, померло і весілля було на Трійцю — буде русалкою».

— «Хто родиця, жениця і вмре на Тройцу — то русалка».

5. Різновидом попередніх версій є народження й смерть на Трійцю без охрещення: «Русалка — то, которе родиця на Трійцю, на Трійцю вмре, да ще й не хрищене, — ото русалка. А которе хрищене, то вже за русалку не попаде».

6. Доволі поширена думка, що русалками стають дівчата-потопельниці:

— «Русалкó — дєвки, которая втопіласа. («А в який час втопилася?» — В. Г.) Коли Бог судив».

— «Ну, русалки, казали, шо оції дівчата, шо тóплені. Шо потопéльники ці, то вони, значить, виходять. Ну є Русалний тиждень, шо тоді русалки… то вже як жито, після Трійці».

— «Русальний тиждень. Ну, воно то так і казали колись, шо та’ як би росалкó ходять ето. А хто його знає, шо воно. Шось з природи воно таке. Є такі люди, шо бачили. Колись мати моя покойна, то казала— бачила. Що, каже, ішли… Ну, тако шо — дівчуком. Каже, шо йшли таке… так мніго, молоденьких такіхво. В віночках, в одежі такійво, знаїте. О. Бачила. І йшли, і пошли. А хто ж його знає, шо вони там робили. Чогось-то вони ходили, а чого — Бог знає».

7. На русалок перетворюються дівчата, які померли на Русальному тижні:

— «Як умре дівчина на Росалний тиждень, посля Трийці, да її поховають, да вона перекидаєця на росалку, да виходить з ями».

— «Будто дівки вмирали саме перед Трійцьою — вони русалками стають».

8. Русалками стають дівчата, котрі втопилися на Русальному тижні: «То, казали, як в той тиждень Русальний дівчина втопиця, то русалкою стає, то іменно в той Русальний тиждень».

9. На русалок перетворюються всі, хто втопився на Русальному тижні:

— «Русалкі — то душі топлєніков, хто на Тройцу топица».

— «То вони з утопляних на том тижні. І дівки, і паробки — всяке, шо топилосьо на Русальном тижні».

— «Топляники. Хлопчик, напрімєр, втопіца, чи дєвчина, чи там жонка, чи чоловєк… топляники — русалка. Це Русальний ж тиждень був, то втопілосо дитятко, штирі годіка хлопчік. [Ці русалки] стараюца кого-небудь узять послє Тройци».

10. Русалками стають усі утопленики без винятку:

— «Як утопица, то буде русалка».

— «Вже потопилися, ото вже вони русалка будуть».

— «Русалки — то душі покійних якихся, от, шо потопилися, шо ото десь не свею смертю померли. Так баби кажуть. Не тиї, що похоронили, а тиї, що десь потопилися чи десь так…»

11. На русалок перетворюються «безгрішні» (або померлі незаміжніми) дівчата:

— «Тільки дівчинка шоб чесна була».

— «Стариї не йдуть, тільки такиї дівчєта молодиї та дівчє´тка, такі пíдростки, вмирают. То тиї, шо ше замуж не повиходили. Хлопців не бачили. То вони свеї пори вмирали (своєю смертю — В. Г.). Рáзниці не бýло, коли».

— «Котрі вмирали молодейкі, ше такі незамýжні. Всякі— і малейкі, і більшії. Хлопців не бачили. Так Бог посилає їх. То їм так Бог добре дає».

Як варіант — це може бути «чесна» дівчина, котра втопилася: «Ну, кажуть, це молода дівчинка, як вона чесна, незамужня, чесна, бо можуть бути незамужні, а вже нечесні, особливо дівчатка, хлопчики, якщо при купанні вони тонуть і їх не можуть спасти, от кажуть: «Оце вже русалка».

12. Русалками стають невінчані дівчата й хлопці:

— «Як умре дівчина незамужня´, невінчана, це буде росáлка, а як умре хлопець, шоб незамужній був, то це буде рýсал— так колись казали. А як вмре мала дитина, років до десяти, це вже буде анголя´, а як вже таке чимáле — то буде росалка».

— «Як молода дівчина вмре чи хлопец, да й кажуть, шо вже вони ходять. То і дівчина, і хлопец тоже цеєго оттаке».

13. Русалками стають засватані, «запиті» дівчата, котрі померли, не встигнувши вийти заміж:

— «Русалки — то ті, які засватані, запити були дівчата, але шось у них розкидалось, і вони повмирали і в русалки пішли».

— «Як вже зап’єца, заручини роблять дівчина з хлопцем, ну, да не попаде поженитиса їм, да вона вмирає, вона вже, кажуть, не йде вона до Бога, душа її, але вона в русáлки попадає».

— «Кажуть, як дівка засватана, і щось не полючилося, і она вмре засватана, от вона буде русалькею»

— «Як зроблять запоїни молодій, і вдруг вона заболіла і умерлá, то вона буде всю жизнь русавкою».

Як варіант — дівчина має бути засватана саме в Русальний тиждень: «То як засватали дівчину, і в Русальний тиждень посватали, і як дівчина посватана помре, чи втопиця, — коли вже там не помре, — обов’язково це буде русалка вона».

14. Іншим домінантним типом є уявлення, що русалками стають «без пори» померлі (неохрещені) діти (чи так звані зронки, потерчата — ще не народжені діти):

— «Гета тиї вмерлиї будьта, казали, шо гета тиї безпíрниї, діти безпíрниї, то, шо не родятса впору».

— «Як нехрещена дитина вмре, то буде русалкою. То колись таке баяли».

— «Ну, ето русалочки, то ето, кажуть уже ж отиї, шо молодиї там вмірали дітки, да ото росалочки називаюцця».

— «Казали, шо безпірні діти (нехрещені) оберталися в русалки».

— «Ото тиї діткó, шо вмирають без цьогó (без хрещення — В. Г.), і то вони русáвками робляця».

— «В нас кажуть, шо в кого малесенькі дітки вмирали, то вони перетворувалися на русалочок».

Показовим є зафіксований на Ратнівщині опис сновидіння, у котрому йдеться про русалочку як іще не народжену дитину, котрої мати хотіла позбутися: «Каже, те… беременна була, ну, й вона хотіла покинути її. Каже: сницца вночі, шо така дівчинка, каже, хорошенька. І та мати в житові коло їх, і така дівчинка. А вона, як ото колись в нас була українська форма — з тими лєнтами, з вишивками. І, каже, а йе (я — В. Г.) в тий сороцци і в тому фартухові, а вони, ка’, тиї русалочки, танцуют по житові, і, каже, моє та дівчинка, шо ото йе хотіла її скинути. І, каже, учепилась мене за того фартуха і, каже, тєгне. «Ти, — каже, — хоч мене покинути, але ти, — каже, — мене не покинеш». Ті, каже, танцуют усє, а я, каже, кала їх. І, каже: «Ти хоч мене покинути, але ти, — каже, — не покинеш. Ти мати моє. Ти мати моє!..» І, каже, скіки я не намагалась, а вона очепилася… Я, каже, крунуся отаково: може, вона одлетить. І в ту сторону, і в ту, а вона таки причепиця, і всьо. Каже: «Не покинеш, ти мати моє». А ті танцюють. Такії віночки. Такії віночки, та’ як то колись танцювали».

Як бачимо, за походженням русалки бувають різні, але об’єднує всі версії те, що такі істоти постають із душ померлих. Це або померлі «без пори» (чи то діти, чи то дівчата, чи то будь-хто незалежно від віку чи статі), або померлі у визначений період часу. Тож сприймати русалок як доньок водяника немає жодних підстав, так само як ніде їм узяти ні золотих гребінців, ні кришталевих палаців.

Бачити русалок можуть нібито не всі, а лише «достойні» — праведні, «щасливі»:

— «Колись казали, шо бачили, а чи правда, чи неправда? То не каждий побаче. Бачили достойні люди, а так нє».

— «То колись, кажуть, і бачили, шо вроді йшли такії, ну, так як би скіки там душ чи скіки там ішло, каже, росалочки хтось бачив, такий був щасливий. […] Я не бачіла. Але таке казали люди, що було таке, що бачили люди, старше таке, шо може хто такий в Бога заслужаний вже вельми…»

— «А люди такі є, прожилó, шо й бачили даже. Ну, бачили. Як він в Бога вже такий заслужаний, то біля мóглиць ходить — шось біліє… Пудихóдить — вже нема. Да. Є таке».

— «Русалки колись бачили. Но їх мало хто побачить. Той, хто достойний в Бога, кому Бог дав їх бачити».

— «Бачили русалок лише праведні і щасливі».

Побутує також прикмета: «Якщо хто побачить русавку, той буде щасливий».

Нині русалок майже не бачать, бо серед людей нібито багато «гріху»:

— «Колись бачили, а тепера ніхто не побачить, бо всі грішні. Колись то були люди праведніші, в Бога ліпше вірили, в церкву ходили. Могли бачити тільки щасливі. Праведна людина могла бачити».

— «Будто колись бачили люди, бо люди були набожнíщиї. Це анголи, ми не бачимо їх».

— «Колись були такі, шо й бачили русáлки, а теперко то ніхто не бачить».

Зустрічати русалок могли й ті, хто сам народився потенційною русалкою:

— «Я на Тройцу родзілас, дак я сама — русалка. От. І бачіла я на Тройцу русалок. В дєтстві. Не знаю, в якій я хлас ходзіла, да вже дівуля була. Док унóчі проть… На Тройцу внóчі, тоди, як уже клéчання порозвєшувала, зелене, і я з мамкою… батько на фронті погіб, і я з мамкою спала на кроваті. І чую, шо хтось за клямку за двері — клац-клац-клац… Я голову піднімаю… а це ж тепер тюлі, все, а раньче окна були откритиє… Мамка так лежить на кроваті скраю, а я за нею. Я пробужую маму. «Мамо, мамо, он якіє дівчата пошлі». — «Де?» — «За двері ляпаліса». — «То тобе привиділоса». Дíвіцця — вони назад ідуть, ідуть — больша дєвка (в бєлом платті, в веночках), меньча й меньча — упецьох. Ішлі гуськóм од хати. Мати побачіла і каже: «Да, дійствітєльно… Лажіс. Спі…» А тоді назавтре каже: «Це ж ти на Тройцу роділас, ти русалка, то через те ти побачіла їх». Не кожному дáно побачіть. Хто Троєшного тижня (од Тройці тиждень іде, Троєшний тиждень) — хто це в це врем’є народжуєця, до щитають уже… І хто вмірає на Тройцю, тоже щітаєцця, що це русалка. Без разніці: хлопець, дівчина…»

Окрім того, бачити русалок нібито можуть діти:

— «То діти малиї їх бачили».

— «Шо на Русалном тижні помірают, то вже йдут в русалкі. Брала хлопчіка в полє. Аж чую, а вон гомоніть: «Ляля, ляля, ході зо мною, ляля…» Я думаю: до когó ж воно говорить, нема ж никого. А потому розобрала — це ж русалкі, говорать. Я за те дитя — і зтуля. Це вони не всім показуюця. А хіба ж душа в кладбищі? Кажуть, шо дєвкі в бєлих одєждах, коси порозпýсканиє».

Зрідка стверджують, що уздрівати русалок можуть лише «непрості»: «Русалок бачили: казали, шо з жита може вийде, вдасця людині. Я знаю, якшо та людина шось знає, то вона її й побачить, ше й не кожна людина її побачить».

Непоодинокі випадки, коли з-поміж групи людей русалки показувалися лише комусь одному: «Їхали ми на весіллє на самую Трійцу, в Стариє Кони. І коло мóгилок міліція встановила (зупинила — В. Г.). І була дівчина. І вона стала просто так на машини і так зазирає. А я: «Шо ти там бачиш?» — «Учителька водит дитей по житиі. І не мнецца жито. Всі в платтячкáх і в виночках». Тоди ми всі обратили вніманіє, і вже й вона перестала їх бачити, тих русалок».

Той, хто бачив русалок, не повинен був нікому признаватися (як варіант — протягом п’яти років), інакше втрачав дар бачення:

— «То дід був такий, він бачив русалки на Русалному тижни, в Трійци. І приходять рибу ловити, і він кидає лодку і йде, той мужик. Ну його як занудили тії всі мужики: «Чого ж ти в беса йдеш? Чого ти там не бачив?» А він, каже, аби сонце не сходило, до сходу соньца, і, каже, випливе, не хоче ничого робити, іде туди. Вони його як зачали нудити, і він росказав їм. І вже біш не бачив од теї пори. А до тих пір щороку бачив він ції росалночки».

Зазвичай русалки рідко ходять поодинці: вони тримають одна одну за руки; групкою танцюють чи рвуть у житах волошки, бавляться на «стожку», пересуваються «рійчиком» чи «ключем».

Русалок часто бачили як тіні людей, які видно лише здалеку:

— «А кажуть, і русалочки бачили. Ну, як тінь, вона пробіжить, і немає. Наче людина йде, а так — тінь прошла, і немає».

— «Тєнь така. Прóста людина, ну побачиш только ’ддаля єє, а якшо ближче пудходить — вони скриваюця».

— «Воно мигне так, шо не побачиш. Йшла з поля додому — йде, іде за мною. Ще так як повернулася — зникла».

Типовими є описи русалок як групи людей різного віку, зазвичай одягнених у те, у чому їх поховали:

— «За русáлки колись росказували, будьто ето прівідєніє чоловіка чи женьщини, так як ото їх ложать [у домовину], у чистій одежі».

— «В чому зобраний, в чому положений [у домовину], в тому ходить».

— «А Марії було — Лєусова. Як умер же Панас. Он же на Русальниці вмер. Да пошла із дєтьми… пошлі ж рвать ціє гускі свиням. І, каже, розогнуласа, а Панас стоїть. Познала ж цього Панаса. Да каже: «А чого ж це ві тута?» А вона: «Та от, пришла свиням зєллє рвати». — «А шо вас тут так, — каже, — багато?» Вона, каже, злякаласа і так, каже, нагнуласа да вірвала ще там одну зелину, да розогнуласа — і де вон дєвса?»

Нібито бачили русалок і як маленьких хлопчиків:

— «Чоловік робив грубу і росказував: робив лісником, а жінка не пускала його на Трійцю їхать у ліс. А він: «Поїду, поїду — конем же». Ага. «Приїхав, — каже, — у ліс. Ну, дивлюс: на олíщині (і олíщина тóненька) — і хлопчик. Такий років вісім, гарненький, кучеравий, вдітий такий. Ну я як побачив, і погнав ту коняку, і всей затрусився, і всю дорогу вже бегом біг. Приєхав додом, кажу жінці: «Ой-йой-йой…» А вона говорить: «Я ж тобі говорила, шо не їдь». А він же мужчина такий нелякливий: «Ну чого ж?» — здоровий дядько. Оце такий і був случай. У костюмчику таком синеньком був одітий, в часов восєм утра це було».

— «Ну, колись баби старі розказували, шо бачили русалок. В білому. Хлопчики, чорні штанці, білі рубашечкі і сині шапочкі. То такі були русалки».

У більшості розповідей ідеться про русалку як про дівчину або жінку. При цьому респонденти акцентують на деяких на їхній погляд найсуттєвіших деталях. Це:

1. Гарно вбрані дівчата або жінки: «Кажуть: да хорошиє, да повбираниє! Ето, мол (мовляв— В. Г.), русалкó».

2. Дівчата чи жінки у білому вбранні:

— «У білому всейка, і волосся біле — ото така русáвка».

— «В білому ходили, як дівчата, — то душі по житиі ходили».

— «То жінки у білому в той тиждень ходили».

— «У такому бєлому», «Були у б’єлом», «І в білому, і в якому хош», «В бєлом платтю», «Одєтиє в белом», «В білому».

3. Дівчата чи жінки в тому одязі, у якому їх ховали:

— «Як хоронять єї (у якому одязі — Я. Г.), то так вона і виглядає».

— «Одягнуті так, як помре людина, так і вбирають».

Згідно з відомостями з Камінь-Каширщини, «в русавки хустка — на штрумак, на кибалку». Це давній варіант комбінації зачіски й головного убору заміжньої жінки, який сьогодні вже не практикують;

4. Дівчата у вінках (часто волошкових), у стрічках:

— «Колись, як сєльсовєт сторожили, то бачили, шо ідуть по селі вмéрлії. І такії вбраниї, у вінках. Дівчата вмéрлиї».

— «В біленьких платтячках і в вєночках. Дві в середині больших».

— «У вінках, у лєнтах».

— «Вона вбірана, з лєнтами, з тимиго, бо вона втопилась дівчиною. Вбрана, як дівчина, вишита сорочка в неї».

5. Дівчата з розпущеним волоссям і в тому одязі, у якому їх ховали:

— «В нас одна молодица, ну вже єє немає, вона вмерла, то її мати слаба вже така була, лежала. А вона вийшла льон полоти. Да то, каже, все йде да гукає (ну, вельмо плакала вона вже там), ото, каже, йде, бачу: така красіва дівка в вінку в такім — як вже єє нарадили, да вінки накладають вже дівчатам. Вона, каже, йде да те жито так розгортає, розгортає, да так, каже, йде да так коси (колись же ж годували такє довгє), да й косу розгортає».

— «Ну, так як була нарєджана вмéрлая, так вона і ходить. І на її віночок налóжаний, і лєнти…»

— «Коси розпущаниє, і в чому умре, в тому і бігають».

6. Дівчата у весільному вбранні:

— «Русалки — так як то дівчата, у вельон убраниї, у плаття´х, та’ як то під вінец».

— Русалку бачили як високу примарну молоду в білому платті й фаті: «Іде нівєста: висока, у хваті. Хвата і бєле плаття на йой».

Саме такий вигляд русалок є зрозумілим. Якщо це померлі, то й з’являються в білому поховальному одязі. Розпущене волосся й вінок на голові є ознакою дівчини на противагу жінці в хустці. Незаміжніх дівчат за традицією ховали вбраними, як до вінця, звідси й весільне вбрання в повір’ях.

Русалки-діти теж зазвичай одягнені в те, у чому їх поховали: «[Діти], геть так і повбраниї, ну як ото нарадюють, як хоронять».

Водночас русалок-дітей нерідко змальовують як ангелів чи «повітряних» духів:

— «То вдітиї як люди вони. У веночках малиє детки. То воздушні люди».

— «Виглядають, як на образках є. Такії з крилами, в білому».

— «Вдіті в білейкому, як анголетка. В білейкому, вдежа хороша на їх була».

— «Русалки — то ж то ангели, русалочки — ангели».

Така іпостась може бути притаманна й русалкам-дівчатам:

— «Вона такий польот має — птиця в чоловєчому віді. Як молода дівчина, тіки шо літає».

— «Наподобі людини, з крильцями, в світлій одежі, большинство молодиє, з косами розпущеними».

Часто поліщуки стверджують, що русалки «ободрані, в лохмоттях», «патлатиї» «петлехаті». У таких варіантах нерідко йдеться не про дівчат, а про жінок: «То будя женщіна. Женщіна будя. Вона коси розпáтлає, ходіть гола да лякає». Показовими є висловлювання на кшталт «Патлата, як русалка», «Вже така баба, як русалка» (тобто вже така стара, страшна тощо).

На Камінь-Каширщині неодмінним атрибутом русалки нерідко є залізний товкач («верцьох», довбенька): «То люди ніби ходят з товкачє´ма. То вроді мужчини, жінки — русавкó». Цей образ близький до так званої «залізної баби» — нею теж лякали дітей, щоб не йшли в жито.

Судячи з коротенької інформації із с. Грудки, русалок подекуди уявляли сліпими: «Діти позав’єзуют очі хустками і казали — цимбавки (так жартували)». Нагадаємо, що ритуальна сліпота притаманна представникам світу мертвих, тож поширення такого уявлення на русалок цілком логічне.

Трапляються описи русалки як жінки в чорному вбранні:

— «[У лісі] така жонка ходила: вся в чорном, у чорном, а коса до самоє землє чорна. І чорна хустка на їй напиняна, а коса довга. Але вона мінє не показиваєца ліцом — все до мене спóною да спóною».

— «А знов одна баба — пошла на Безодне озеро, — там церква ж утопиласа, втонула, — то вона пошла туди по щавель і двє дєвочки взяла. То вона собє рве да рве щавель. А ті: «Бабо, бабо, а чо’ та тьотка он в таком чорному, да такий лом накиданий — по том ломý ходить?» Та баба пудняла голову — ох! — вона за ціх детей — хода!»

Примарну жінку в чорному (рідше у червоному) вбранні з русалками ототожнюють не завжди, іноді вважаючи різновидом «лякайла»:

— «Вже жито було покошане, ми пошли в лєс, назбирали, мо’, горіхов по п’ять, аж бачимо: з-під копи виходить жінка, вся в чорному. Нас трьох було. Ми побачили і почали бігти. До села було кілометрів, може, з шість. А вона йшла на нас. Як ми бігли — вона бігла, ми останавлювались — вона останавлювалась. І ми так пробігли, може з два кілометри. І стояв колодязь. І я напилась води, а та мені каже: «Он, подивись, вона стоїть», — а я вже її не бачила. І так ми втрьох напились і перестали її бачить».

— «Ля´кало. Мати моя йшла, вгля´нуласа, каже: «Йде за мною така жінка в червоному платті. Я така рада, шо вже мені буде веселій. І йшла-йшла, бачу, вона все йде-йде, і мене такий взяв страх, я як перехрестиласа — я її не побачила». Колись людей часто лякало. Чи то коло могилок, чи де десь людина вмерлá».

Загалом русалок із нечистою силою, зі «злими», тобто з чортами, ототожнюють доволі часто: «Послє Тройці Святий тиждень називаєца. Русалкі ходят. Колись в менé дєд пошов по ягоди. Да бере ягоди, бере, а схопилась бура, каже, така бура сходилася… Вон розхиляєца, а то якраз на Росáлці було. Аж єдут — така збруя на конях, такий воз, брічка така хороша. І в капелюшáх сидят. Ну то злиє седєли. То один підходит до дєда да каже: «Тякай зцюль». То дєд — хода кущамі, але, каже, як схопіца бура знов, і не стало тої бричкі, ничо. Це тиї русáлкі. Вони як люди показуюца. Як на Розиргі вродиця дитя, чи хто помре, то буде русалкою на том свєті. То на той свєт іде і там буде русалкою. В той день. Цей же Святий тиждень считаєця Русалчин. Усе робиця, токо на Розирги, цей один день не робиця».[1216]

Русалок, зокрема й «навське весілля», часто супроводжує вітровій, що є характерним для описів «нечистої сили» чи «лякахи», «лякайла»:

— «Погнала товар. Да сама, по лєсу — не знає. Коли, каже, гра: такі музики грають, і співають, і віщат, якась молóдєж. Вона думала, шо якесь весєллє йде. Коли вийшла на лінію, аж вони, — багато їх, — і они там коло єє танцюют. А вона тодє, та жінка, думає: «Я буду йти за єю і дивіця, — куди ж вони прийдуть, це весєллє. Коли слєдом іду, а товар… не дивиця — товар пошов десь сам». Уже ж вечор. Вона каже: війшли на шлях, оцей шо йде од Унина і до Іванкова. На цей шлях війшла вся та капелія, а тодє, каже, вєтер шугнув, і де вони дєлися».

Подекуди русалок наділяють здатністю перетворюватися на тварин, що теж зближує їх із «нечистою силою», з «лякахою»: «Ідуть дєвчата — шесть дєвок. А зайчики… Як стали: «Ой, зайчики!..» — да тиє зайчики вони догóнають. А одна — за каменя — да на тиє зайчики. То вони, тиє зайчики, як ухопили їє, то тиє дєвки втекли, а їє залоскоталі. Шоб ві зналі — на Росальницу николі не треба ничого чепать, ловить: ни зайчика, ни горобейка— вони скідаюца в шо хоч, ціє росалки».

«Бачили» їх й у вигляді рухливої копиці сіна: «Копіцу бачила на Тройцу — сама їхала. То тоже, казали, русалки».

На Середньому Поліссі таку копицю зазвичай ототожнюють із «лякайлом», іноді — з відьмою. З відьмами русалок спорадично зближують жителі як Середнього, так і Західного Полісся, приписуючи їм відбирання молока від корів, нав’язування в житі чи інших культурах так званих «залóмів» («зáв’язок», «зáкруток», «зáвиток» тощо):

— «Як корова спортиться, то, б[ув]ало, кажеть, шо ето русáвка одобрала молоко».[1221]

— «Зáвивка, залом — як сусєд на сусєда недобрий, то зробить, а кажуть, шо то русавка зробила».

— «Такіх девчачков назбіралоса багато нас, по-сусєдскі. І мі чуєм, шо там кажуть, як уже ворогують там сусєд з сусєдом, то там на полі берут да завівают зáвіткі ціє: отам сердита я на його — я йому шось задумала, закрутила жито, і вон як ту зáвітку вірве, йому пагано буде, шо больний вон буде, пока й не вмре. Ну то шо ж? Позбіраємса, і пашлі по том житу. Троє нас, четверо, больш штири, девочок таких: да ціх завіток накрутим-накрутим, да ше красних ниточок откудась навітягаєм да позаматуваєм те жито, позав’язуєм — і хода по том житу. Іхкаєм, пискаєм. Хазяїн прийде назавтра — ну шо ж тут? Русáлки походили. Поломалосо жито — знаєте, як дєти пробєгли? Оце такії русáлки були».

Лише на Покутті вдалося виявити ототожнення русалки з веселкою: «Кажут за це — русáлка — цево, шо брóзкає. То я вже сама виділа, шо пóла воду з Дністра. Русалка пóла воду з Дністра. Отако — повіганєли ми пасти до схід сонці, а то так як вчера, наприклад, шо в тім селі був дощ, а в нас не було. Ми вігнали, на долині Дністер, а ми нагорі пасем над лісом. Як вже кричит жінка: «Дивіт сі, як русалка п’є воду». Ціво, шо бризкає така, на небі тако. («Може, веселка?» — В. Г.) Веселка. В нас казали «русалка» на тото. І вона з Дністра… сама виділа м, се нé шо я брéшу, сама виділа, як з Дністра пóла воду. Чисто тако відти згори, брєжчє´ло си, сино-жовта, аж до води до Дністра. Вона довго не бýла. Попóла трошки і так блóснула, як на небі, відійшла».

Як і багатьом іншим демонологічним істотам, русалкам властиві акустичні прояви: вони сміються, часто навіть регочуть, плещуть у долоні, «йіграюца і танцуют», а також охкають, ухкають та іхкають:

— «В нас є село — Луговіки (с. Луговики Поліського району — В. Г.). І товаришка каже до мене: «Йдем в Луговіки (до родички)». Я кажу: «Не пойду». Вона пошла сама. А через жито тако навкосяк була стежечка. А сонце вже й на заході було. І саме Троїця. Вона каже: «Бєжу, бєжу, — коли віскакують із жита вчотирьох: за руки побрались, у вінках, і двоє — больших, двоє — меньших. Я злякалась да й доп’ятилась. А вони навпроти мене наче бєгли, а потом як зарегочут — і назад у жито. І не знаю, де вони дєлись. Чотири дєвочки. Так злякалась, шо й не знала, чи по землі біжу. В біленьких платтячках і в вєночках. Дві в середині больших».

— «Колись, вроді, казали, що русалки вже бігають в жити да танцюють, возьмуться в коло, а чи то правда, чи то… возьмуцця за руки да вже танцюють. А чи то правда…».

За спогадами респондентів, на Олевщині малі дівчата бігали полями та «іхкали», імітуючи русалок. На Іванківщині хлопці, лякаючи дівчат, «охкали»: «Ох-ох-ох!».

У зв’язку з цим цікавим є обряд, зафіксований на Олевщині. Там першого зжатого снопа ставили сторчма і, пританцьовуючи та ухкаючи, — «Ух-ух-ух!», — оббігали його три рази, а відтак промовляли: «Шоб Бог дав здоров’я віжать», — і починали жати. Очевидно, у цьому звичаї можна вбачати прояви віри у вплив русалок на врожайність поля.

Поширеними є уявлення про «співи» русалок: «Вони, кажуть, ходять разом, в Русальний тиждень, ходять купаюця да й співають всякіх пісень». Зокрема, хрестоматійним став текст, добре відомий на теренах етнографічної Волині, у якому звучить виразна вказівка на походження русалок:

— «Чула шось, шо «Ух, ух, солом’яний дух», — циї, коториї вмершиї, шось говорили».

— «Ух! / Солом’яний дух! / Мене мати породила, / Нехрищану положила». То так до них не можна було казати, бо залоскочуть».

Зазвичай русалки висловлюють певні застороги, яких потрібно дотримуватися людям:

— «До колісь же ходілі, кажуть, русáлкі. Колісь, казалі, бачилі. Вони вже зберуцца, і сповалі ж пєсні тіє русалкі. Як це ж… «Не мий ноги ногою, / Не сєй муки над дежою / І не три солі на престолі, / Бо велікій грєх» (Ну, николі не сєялі над дежою. Сєєш же в ночóвкі… Мо’, воно й грєх який, Бог його знає.)».

— «В нас одна жиінка стара росказувала, шо над риічкою, да ішло цíла талая´, да співали: «Не миій ниіжка об ниіжку / І не сиій мукиі на диіжку». Да ходили, ка’е, ходили понад річкою, да пошли в воду».

Безпосередній зв’язок із русалками вбачається лише у двох заборонах: проклинати дочку-одиначку (за уявленнями білорусів, русалками стають прокляті батьками дівчата, котрі не заслужили за життя прощення) і мити ногу об ногу (подекуди вірять, ніби «не мо[ж]на нога ’б ногу мити, бо то колись нам казали, шо то ’бмиваєш свую пару», а це перегукується з віруванням про те, що русалками стають незаміжні дівчата). Такий зв’язок можна припустити ще в кількох заборонах: не ходити межами (по заміжках між житами ходять русалки й можуть забрати до себе); не лишати піч без «запалки» (залишене в печі полінце вважають кладочкою для душі на той світ, тож душа того, хто не дотримується заборони, не зможе перейти в потойбіччя й ходитиме на цім світі русалкою); не ходити нога в ногу (вервечкою ходять русалки). У разі недотримання регламентованих норм порушники ризикували стати русалками. «Бо станеш русалкою», — застерігають і в одній із «русалчиних» пісень з Овруччини, яку зафіксував Ярослав Гарасим.

Деякі заборони є традиційними для духовної культури українців загалом, безвідносно до русалок. Лишити піч без «запалки» («голою») не годиться, бо це може призвести до неврожаю. Межами, як вважають на Поліссі, ходять не лише русалки, а й «нечистий», тож ходити, а тим паче сідати чи лягати на заміжку для людини небезпечно. Ступати за кимось нога в ногу не годиться, «бо то сміх», як сказано в пісні, а водночас: «Як ступиш на чужий слід, то будуть боліти ноги».

Щодо місць, де найчастіше бачили русалок, то в більшості випадків таким локусом є жито:

— «Якісь дивчєта по житиі ходят, то то русалки».

— «Колись русалки, як жето квітує, ходять по жети, поберуца за руки і танцують».

— «Говорили, смієлис, шо якісь русáлки з жита виходили».

— «А русáлки, казали, шо колися по житу бігали і детей лякали».

Нерідко конкретизують, що русалки ходили не в самому житі, а по межах у житах:

— «Бачили люде, це ше не такі, як я, хоця й я вже в літах: ходе поміж межи, — шо оце ваше поле, а це моє, — а вона йде межею і шось там балакає собі, шо не сій муки на діжку і не три ноги об ніжку».

— «То вони по межах між житáми. Колись же межі були широкі».

— «Кажуть, вона по межі ходить».

Там, де ходила русалка, «не значить», «сліда нема ніде» — жита русалки не толочать, адже це духи. Подекуди стверджують, що русалки «бєгают, і поплюют таке по житі, слину таку покидают. Біла слина — чорний колос. [Шкоди від неї] не було, але вона недобра, та слина». Окрім жита, русалок нібито зустрічали в гречці, льоні, просі, луговій траві, на стіжках.

Дещо рідше локусами русалок населення Середнього Полісся вважає ліс, річку та кладовище.

У лісі русалки, іноді сміючись, гойдаються на гіллі (частотний варіант), ходять по бурелому чи просто по хащах. Часом же бачили, як «ціла талая´» русалок блукала понад річкою, а потім зайшла у воду. Зрідка стверджують, що русалки виходять із води й танцюють біля жита: «Русáлкі колісь люди бачилі. То вони в воді. Бачилі, шо вийдут з води да й танцуют коло жита».Іноді ж, навпаки, говорять, що вони з жита йдуть до річки: «З жита колись виходили, по берогах».

Найлогічнішим з огляду на походження русалок є варіант із кладовищем. Нерідко бачили, як «русалки бєгают на мóгилках. Також спостерігали, як вони гойдалися, переважуючись через хрест: «Ідем з церкви, заходим на клáдбіща. Як уже виходити із мóгілок, а воно тако: одна — на хрест, да тако переважуєця, в таком білом, да друга тако — переважуєця». Так само русалки гойдаються в пустках, переважуючись через бáлки: «А там сарай такий стояв. Там нихто ничо’ не робив. І мені увиділось — я, може, метров підісят була, — одна така женщина чи дівчина в бєлом на балках гойдаєця».

Можна почути свідчення, що русалки заходили в село й навіть у хату, а також що вони «ускрозь живуть», «у воді вони бувают, в лєси, в житі, кругом».

Вважають, що русалки не можуть переходити через дорогу: «А вже вона на дорогу не пíде, вже вона через дорогу не перéйде, та росáлка. Їй не положено переходити через дорогу». Схожі уявлення про те, що вони не можуть перейти межу, побутують у Білорусі: «Черезъ межу ёны ни пиряскочуць, бо высоко, а ўдоль межи догоняць».

Нездоланною перепоною для русалок є річка: «А сусідки баба бачила, шо батько косив, а вона да неслá їсти. Якраз було кала річки, а вони там збиралиса і гуляли вельмо (дуже — В. Г.). Але то всі не бачитимуть гетаго, такеє. І як вони її побачили, так вони за єю стали бігти, а вона — там кладка була — і вона на ту кладку, і вони там пристановилиса. І каже [русалка до неї]: «О, щастє твоє, шо ти туда забігла».

У випадках, якщо русалками вважають утоплеників, побутує версія про те, що «русалки з води виходили». Це уявлення навіть може бути мотивоване: «Помилася, чистенька, заходить вона в гості. Тільки з води [приходили]. Вони должні прийти чистії, передітиї».

Нерідко респонденти вказують на божествене втручання:

— «Ідуть, куди їм Бог указує дорогу».

— «То, може, з неба де їх Господь присилає. А потім звідки вони прийшли, туди йдуть».

Водночас трапляється й найбільш логічно сподівана версія, що русалки виходять із кладовища й туди ж потім ідуть:

— «Так пояснювали нам нашиї старики, шо то віходили русалки з могілок. Просто віходили, як то кажуть, із тогó світу. А по якій статті, ми геть вам не поя´снимо сьогó».

Часом з’яви русалок, як переважно вважають, є весь Русальний тиждень — від Трійці до «Розирг»:

— «Це тільки тиждень вони ходили, а куда дівались — невідомо».

— «То толькі Тройца — столькі їм жіть, а далі вони тіряють силу. То їм Бог так дав. Розигри — це вроді як розходяца русáлкі».

— «Потім зникають: от біліє — і вже не побачиш».

У понеділок після Русального тижня справляли Проводó, «проводілі русалок», Розирги. Ця традиція характерна для східної частини Середнього й для Східного Полісся. У цей день носили на кладовища вінки й співали русальних пісень. Проводи русалок за село чи на кладовище зазвичай супроводжувалися паленням вогнищ: «В понедєлок уже в’ють венки, о, і шо… в нас село, ну невелічке — начинає од краю, і йдуть отак, шаров, може, по три-чотири. Село — нема нікого: ні дзетей, ні старих, — хто токі може — всі йдуть. І в нас за селом (називалос — Боровіца) — том ложилі ловжа велікого, запалювалі, і туда все село йшло за село. Спєвалі пє´сні всякіє — русальниє, і такі. Русальниє в основном — туда, а назад уже — якіє вже, всякіє пє´сні. Проводзілі так оце вже русалок. Це вже на… через тиждзень проводілі русалок. В нас дуже красіво проводілі. Ловж — це галлє´ такого, сухе. Ну, велікого-велікого ложілі. Така була мода, шо вже лавжа — мі спакойна йдом. Дзєті наносять, і всьо, й ажидаюць… А мі вже… вже ждуць, пакамісць мі підходзім, тоді вже в’ни розпалююць, і йон гарить, і там уже і куряцца, й спєвають, і…»

Вінками на кладовищі клечали могили:

— «Проводілі, це на Тройцу в понедєлок. Як Тройца мінає вже, дак у понедєлок проводілі русалок в нас. Ішлі на кладьбіща… тоди ж… не було ще таких украшенійов, отак як тепер штучних, а так ішлі на поле, рвалі цвєткі да робілі вєночкі да ішлі на кладбіща да на хрестікі чеплялі. Провода. І Розиргі — казалі. Всє, хто желав, оце йшлі на кладбіща да казалі: «Русалок проводімо».

Подекуди вінки чіпляли лише молодим, а надмогильні хрести старших за віком людей уквітчували букетами:

— «Це як молодий — вєнка треба йому надєт, а старий — пучечка, або й квєточок покидаєш. На Розирги».

Лише в с. Мусійки зафіксовано варіант, коли вінки для русалок пускали на воду: «Ну, от при Проводах, як уже провожають русалки, дівчата віночки такі в’ють, ідуть десь до броду, пускають тії віночки — то наче для русалок».

Вінки зазвичай плели з осики. Під час Проводів вінки могли кидати у вогнище, однак один обов’язково приносили додому й кидали на капусту:

— «Одногó венка кóдаєш, а одногó береш несеш додому (і боїшси, шоб русалка тебе там ззаді не поймала), і приносіш на капусту ложіш. Два. Обезатєльно два. [Одного] кíдаєш на огонь, а тогó вже несеш додому. А венкі— в нас була осина така, так із осіни з гóллячок рабілі венкі. Дуже красівіє. І квєткі там, якіє вже є в каждого, стрóкалі у веночок тей. От капусту посадити, дак тако вєночка на ту капусту вже надєє´ш. І тей вєночок лєжиць, покамість і капусту копать».

— «Русалкі калісь булі… Казалі, русалкі… Як уже праводілі, дак вєнкі плєлі. Толькі с асіни. С асіни. Ну, дєраво таке, асіна. Плєлі. І то вже як праведуть увечарі там… і ’гонь кладуць, і гуляюць, панадє´юць тиє вєнкі, ідом із поля, вєнкі паробім, і то з тимі вєнкамі пате… Кала мóгілок хаділі, там плигáлі чераз агонь із цим ми всє. Спєвалі якісь пєснє, я вже забулас. І тади увєчері, як догуляєш, ідом — і на капусту клалі. Шоб наче капуста… шоб нішо нє нападало, чі шо».

В одному з варіантів молодь приносила додому гілля дуба й кидала на огірки: «Це молодіє брали веночки із волошок, положімо на могіли. Уже ідут із кладьбіщ, до це вже берут дуба рвуть, застиркують… дуба голлє — застиркують за спинý і в городі стиркают, де огурочкі. Шоб були тверді огурочкі (сміється — В. Г.)».

Трапляється традиція роздавати на кладовищі «запростибіг» за померлі душі: «В понедєлок уже проводім русалок. На кладзьбіща ходілі, венкі плелі колісь дома, я знаю. Ну, цвєти несем. І несем таке… Печення, канхвети, — то роздаєм ще на кладьбіщах. Як проводить уже русалок у понедєлок. Як уже тиждень одбув сьой — уже в понедєлок — Проводá в нас щитаюцця. І роздавалі — то ж дєткі бєгалі. Дєткам. Ну, і взрослим. То Проводи — то проводзім мертвих душ уже. То вони на землє ходзілі, а то вже — тих, хто заслужив… Я ше знаю, колісь іще, мо’, я мала була, то ця, Олю… Бýлоччина Леся, на мóгилках у нас, на кладьбіщах — воділа хоровод между могіламі і сповалі вони. То шо вони там сповалі — то ти мене сьо’дні питай… Да, на Проводи».[1309]

Згадують також і про поминальну трапезу безпосередньо на Проводи русалок чи вже після них удома:

— «Це в нас колись Тройцу то проводилі. На кладьбіще ішлі. Старіє йдут до ’бєда. Там, несут зелень, траву ту, наче називаєцця шовкова, м’яту, — ну, разне. Вони до ’бєда тамечка гуляють. Потом розстілають на всьо кладьбіще тиє… скатєрки, і всє, ’обшем, обєдают. Повбєдали, розойшлиса, а, напримєр, я тоди ще молода була, — а мі, молодь, до вечора на роботі, а увечері вже, перед корóвамі, як ідут з паші, мі йдéмо із цвєтамі, з усєма тоже. Мі вже там не ємо — квє´ткі положімо: й м’яту, й траву — усяке зєллє. Положімо і йдéмо з пєснямі аж додому. Туда ми ішли, не спєвали. А студава вже йшли, спєвали. Ну, тіє ж спєвали… усякіє».

— «Після Трійці, у понеділок, через тиждень, Розирги справляли. Пили гарелку, танці справляли»

— «Хлопци обливалі, а ми маліє булі — до нас поймуть (спіймають — В. Г.), шо водою? Мо’, на кого й лінýть де хто води».

Є свідчення, що й самі Проводи русалок були спрямовані на викликання дощу:

— «Русáлки праводять через нєдєлю, послє аж Тройци, тади вже Троєшний тиждень кончаєцца вже ж, і тади вже вікідалі… В панедєлок, да. Я знаю, шо тади вже, паслєдній тиждєнь, дак проводілі, да збіраліся, да русалкі, хаділі да над рєчкаю, як дащу нє було, дак спєвалі пєсні, дак дощ пуйдє тади вже ж… В нас же рєчка була, в нас же це ж… йшла од Прип’яці в нас, з Чорнобиля, рєчка така… Дак там спєвалі. Як дащу нєма, дак хаділі, збіралісь усє чіста маладіци, і всі, — там спєвалі на том… Ну, песні спєвалі: «Провєду русалачку аж на бор, / а сама вернус в татков двор». Вже ж русалачку…»

— «Після Трійці проводять русалок у понеділок. В понеділок повинен пройти дощ. О. Носили на кладовище… плели вінки, о, і носили на кладовище. І вішали на хрести. Вінки із польових квітів плели дівчата. І просили, шоб… якшо не було дощу, просили, шоб пішов дощ. Зверталися до Бога. Ну, як який рік. Коли був дощ, а коли не було».

Подекуди, заквітчавши могили, люди чимдуж утікали додому, «щоб русалки не пойняли» (не зловили): «Русáлкі колісь, я мала була, до бєгалі, проводілі на мóгилки. Як ідуть уже на мóгилки — Господі! — гармошка грає, хлопци, дє´вкі йдуть, венков несут, сповають… Да до мóгилок, вєнкі вєшають на те… покóдалі тиє венкі, а студова — до хто як летіть. Тиє старшиє, до ше такіх, як ми, настрáшать, да хто знає кудою бежиш. Бежать бегóм, хто кого віпередить, шоб русалка не пойнялá. Бо, я знаю, мі маліє були, дак побежимо туди, на мóгилки, да вони вже бежуть, а ми стараємос попéред, шоб русалкі не пойнялó. Повєсім хутченько на могилку, на чию вже там, да й утекалі. Я вже знала, де дєд із бабою, дак я туди все носила. Вєночкі з волошок. З волошок або тіє… подуванчики… і такіє веночки носілі. На Тройцу Проводó. Ото тиждень Тройци прóйде, а тоди на Проводó вже в понеделок».

За словами Наталії Никифорівни, учасниці відомого далеко поза межами Рівненщини фольклорного гурту, «все приїжджають та й питають за ті русальні пісні, то я їм і склала».

Окрім Русального тижня, появу русалок пов’язують із росою, житом, цвітінням волошок у житах, жнивами:

— «Коло жнив, як роса ходить».

— «Як жито квітує (ну, вони ж тоді і ходять), то не можна на поле йти, бо налякати може,[1337] «Коли жито начинає квітувати».

— «Кажуть, шо, мол, в жнива в житі русалки ходять».

— «Це в жнива так, тоді ж і Русальний тиждень, в Петрівку».

Трапляються варіанти, що пов’язують русалок зі святом Івана Купала:

— «А це все на Івана Купала. Може, й на Тройцу, і на Тройцу так кажуть».

— «Ну це на Івана Купала русалкó. Я знаю… я сево… вілó венок, неслó на рєчку, співали. І тодє той вєнок кóдають у рєчку, вєн пливе, а всє сопровождающі бєжать, шоб нихто задній не був. Ну це, значить, росалка його утопить».

— «Од Трійці до Івана».

Іноді появу русалок співвідносять зі ще пізнішими датами — днями Петра, Іллі, а то й Успіння:

— «Од Трійці до Петра, де ліс»

— «Як прошов вже Іван Купальний да прошла Іллє — то не купайтеса, бо то вже послє Ллі русалки купаюца, то купатись не можна було, йти у воду не можна було, бо каже, як зáйдеш у воду, то можуть забрати, — русáлки очі позаливають, і не вийдете з води. Ето вже вони купаюца аж до Сплéння, Успенія Божої Матері, 28 серпня, три неділі».

Згідно з поширеним серед поліщуків звичаєм, зажинати годилося до Петра, навіть якщо жито нестигле. На Камінь-Каширщині зафіксовано відомості, які пов’язують цей звичай із русалками: «Жита вжнéмо хоч снопочок до Петрá. Кажут: будут русавкó ховатися тамка, змотувати будут».

Щодо часу доби, то зрідка стверджують, що русалки з’являються близько опівночі:

— «В Русальний тиждень ходили. Вони виходили тільки в дванацить годин ночі, кажуть таке, я не знаю».

— «Найбільше вони, кажуть, на Івана Купайлого в дванадцать годин ночи».

— «Буде приходити в час ночі, може, в два».

— «Ночию, вони толькі до трох часов ночі».

Окрім того, начебто можна було зустріти русалок у полуденну пору:

— «Вони на Трійцу виходят. На перший день Трійци. В дванадцать часов дня».

— «Літом в повдень страшно було ходити, бо з жита вони виходили: у вінках, у лєнтах».

— «То в двананцить годин дня або в час [на Русальному тижні] вони можуть перенять».

— «В Русальний тиждень [ходять], від одного часу до трьох».

У цьому вбачається вже окреслена паралель між русалками й «нечистою силою».

В окремих районах особливо шанують четвер після Трійці — так званий Сухий четвер (інші назви — Русалка, Русáлки, Вмерлих Трійца, Умерлих Трійца, Троїца померлих, Намска Трійца, Навська Трийца, Трійца покойніков), вважаючи його великим святом:

— «То ми празнуємо той день, не робимо нічого».

— «То в нас з обідами не ходили, то в Рокитнівському районі ходили. Але на мóгилки в той четвер то ходили».

— «Русáлки — гето посля Градової середи четвер — Русáлки, кажуть. Той день на мóгилки йдуть. Заносять шо-небудь, якусь кленину, в той четвер посля Трійци, затикають в могилу кльон».

У Сухий четвер, як подекуди вважають, русалки сушаться:

— «Сухий четвер, це… просто, Сухий четвер, шо кажут: русалки сушацца. Бо на цьом тижні, на Русалном, — як не сухо, а дóвжен дощ пройці. Покупаць їх. А тоді в четвер посушиць. Оце таке».

— «Сє Сухій чецьвєр на Русалном тижні. От — сушилі адєжу надварє старіє колісь люді. Казалі — Сухій чецьвєр — русалкі сушацца над беріг».

— «Сухий чацьвєр був. Русалкі сушетце, казалі, шо сушетце русалкі в чацвєр. Да, да-да».

Протягом усього Русального тижня чи лише в Сухий четвер «своїм» русалкам на Поліссі подекуди чіпляли одяг (на ранок він нібито виявлявся мокрим):

— «Для русалок там такево повешаєш, та й хай буде. Стареньке, вешали на штахети чи на мотузки. Нихто не бачив, не приходили, чи вдівався чи не вдівався, а вешаєш і кажеш: «Ой, хай буде і для русалки, бо їй тре’ вдітись, їй нема коли одежі там пошити чи зберегти, хай приходе та й бере вдіває». А тепер одежі хватає, та й на їх накидáєм».

— «В менé й чоловєк умер на Росáлку. Ну, на другий день. І се тут одна баба пришла до менé (Морозиха) і каже: «Ти шоб Росалного тижня, шоб ти в клуню виносила йому штани і сорочку». Ну то я тиє штани й ту сорочку як почепили… то вже сорочка порваласа, то я другу почепила. Ну все забуваюса полапать: кажуть, шо треба полапать — вона буде мокра вранци. Я все забуваюса, і сього року пройшло оньо. Бо кажуть, шо вон буде… бо вон ходить, і вон буде… зарóсюєтца, і шоб ти єму винесла. То я кажу: як почепили тиє його штани і сорочку, то сьо вже сорочка та порваласа… вже ж прошло — двадцать п’ятий рок… Ну там — у клуні тамеки [почепила]. Там сєно лежить. То тамеки та сорочка і тиє штани вóсять».

Пересушування, перевітрювання одягу має й практичне спрямування: «В Сухий четвер вєшали одежу, шоб просихала, шоб моль не єла».

На Славутщині (етнографічна Волинь) одяг для русалок вивішували не в Сухий четвер, а на Розигри: «На Розигри дуже добре викидати сушити з скрині. То, кажуть, мерці в це вбираюцця, і дуже добре сушити (вони ж не вбираюцця, а дуже добре — бо мулі не буде). То Мартоха все викидала: «А, хай Марія вбираєцця», — каже (а в неї дочкá померла)».

З русалками упродовж Русального тижня пов’язують низку заборон. Насамперед, зрозуміло, остерігалися йти в ті місця, де можна було зустріти русалок, тобто до води, у поле, до лісу й на кладовище:

— «У нас колишніє люди, стариє такиє стариє, от, була така Тройца, вона ж не кажен раз в одне врем’є, от, вже ягоди, черница, в нас же там і лєс був… до по ягоди, нас страшілі, шо не йдєт, бо росáвки пріходет, от, дівчата йдут у лєс… росáвки… їх побачіте там… ну, прімерно, мі не бачіли їх, а вони так розказували».

— «До річки не можна йти, полоть не можна йти десь там на гря´дки, бо русалка залоскоче. Це так казали».

Також у цей тиждень не можна було спати вдень надворі чи в полі. Подекуди жартували, що хто спатиме вдень, на тому «русалки дрова будуть возити» — почуватиметься змученим:

— «Кажуть, шо не нада було спать на том тижні — возят дрова русалки. А я кажу: «А як я втомлюсь, — я кажу (сміється — В. Г.) — нехай возять, їм тоже зімовать треба». Да й засну в обєд. Ну. Оце ж спіш в обєд, а вони дрóва тобою возять. Собє на зіму. Так старіє казалі».

— «Надворі нє [не спали]. Каже: росалка мішка натєгне. (Сміється. — В. Г.). Каже, буде спати вельми хотітись. Рік».

— «На Зелені святá в’обще ни лягають, бо прóйде русалка да запічатає очи. І то в нас зрозпрє´жді віков не лягають. Ну, можеш не проснутися повєчно, амінь. Стараюцця не спати».

— «Не мона спати, казали. Русáвки очи позашивають, та й не бачитимеш».

— «В Русалний тиждень не можна спати лягати надворі, бо можé заснути і не встати, бо вони присиплєют, ду себé берут».

— «Мона було спати, тілько на поли не спати. Як вже шось робиш, шоб не лежєла, не спала. Не положено, — видно, русалки ходили».

Якщо хтось порушив заборону, треба було лягти спати й в обід на Розигри: «На Тройцу спав, — тобе росалка натягла мешка, і ти будеш цього року хотеть спать. Якшо спав, то в понеделок десь у дванадцать годин лягай спать, шоб тобє росалка назад стягла, шоб ти целий рок вже не спав, не хотев спать».

На Русальний тиждень не залишали дітей спати самих, щоб русалки не залоскотали: «Ну, то казали — детей треба не покідать саміх у хаті, як сплят. Шоб детей не кíдали самих. Малих. Шо треба, шоб всєґда, як спіт дитя, дак бут коло йогó. Бо можут залоскотат».

Побутувала також пов’язана з русалками (або й з душами померлих загалом) заборона на певні різновиди праці. Зокрема, на Русальний тиждень, або на три дні Трійці, або «поки жито квітує»:

1. Не підмащували печі:

— «Шпарá залєплювать не мо[ж]на. Ото ж в нас дерев’яниє хати — шпари, або в п’єцу — залєплювать не мо[ж]на. Бо худóбіна вродить калєку, або ти уродиш калєку, як є молода жонка в хаті. То одна жонка — це правда — каже, шо залеп’ю´ шпарá: і вечка вкотила двоє веченят — і задніци так як нема — так як залеп’яні…»

З глиною навіть не виходили надвір, вважаючи, що «той стоколос, чорне [в житі] буде». Перед «Троуйцою», як жито квітує, не обмащували хату знадвору в с. Лопатичах на Олевщині, «бо будуть порожні колоски».

2. Не мели й не мили в хаті, щоб русалки не залоскотали дитину: «Колись ходили русáлки. І вони, як цей Русáлочний тиждень, мерво робили в хаті. Три тих дні не можна було не местó хати, не мазат, не миіт, — ничого не можна було робит. Потому шо вони приходили, і єслі застанут дитя в колисці в хаті, так вони його залоскочували. Воно роготало, і дитя помирало».

3. Не купали дітей: «Купать не можна дитяти на Русалном тижні, бо русалки однесуть десь у корчі».

4. Не ходили в поле полоти:

— «Бо все всихати буде».

— «Капусту підгортали до Русального тижня. Бо [як на Русальний, то] головки не зав’яжуться. Головок не буде і поб’ють. Русалки поб’ють капусту. Тепер вже ’дходять, тиї ворожнества. Тепер нема вже того. Молодиї кажуть: то забобони все».

— «Після Трійці, кажуть, в город не можна йти нічого тамка садити, бо Росальний тиждень, — кажуть, не виросте».

В окремих районах особливо дотримувалися цієї заборони в середу (її називали Суха, або Градова середа). Водночас у Суху середу бажано було виривати бур’ян: «Гето посля Трійци — то Суха середа. Тоді будяки рвуть, на Суху середу, то будяки посохнуть». Дехто волів у Суху середу садити біб: «На Суху середу — шоб того… колись гряди копали, приготовляли, а на Суху середу садили біб, шоб всі стручечки сухі були. І на Суху середу не можна городити, бо дощ загородиш». Заборона на роботу в полі подекуди стосується лише «Розигр»: одна жінка нібито винесла тоді дитину в поле й почала працювати. Раптово знявся вітер, підхопив ту дитину, перекинув, пеленки зніс, що й не знайшли. «Николи не мо[ж]на в цей день робіть, бо це русалкі вже таке» — резюмувала респондент. 

5. Не городилися й не садили тичкової квасолі (щоб не вбивати в землю кілки):

— «Городити не можна було, бо дощу не буде».

— «Городити не можна було в Русалницю. Дощ, кажуть, не буде йти. Тички тикати не можна було — колка забивати».

6. Оскільки «русáлка ходить», у Русальний тиждень не робили нічого з полотном: не просушували, не качали його, не стелили для вибілювання на росу по лугах, по «обміжках», «заміжках» (вузьких смугах землі між нивами). Якщо ж не дотриматися цієї заборони, русалки «покусают» («поїдят», «погризут», «поґлюют», «посічут», «дирочки пороблят», «подерут») полотно — «так як то зубами: там дирочки, там дирочки… так як то попрокусувано»; «накакают» на тканину; «походять» по ній — «такі сліди малейкі видно»:

— «На Русалницю полотна не можна білити, бо, кажуть, русалки походять по йому і буде сліди знати на полотні».

— «З полотном не робили нічого, бо русалки украдуть».

— «Не білили, бо очі заливаєш русалкам. Ну бо то Русавний тиждень, а вони ж з водою мають діло».

7. Визолений одяг русалки нібито заберуть собі. Тож не золили одягу, «шоб русавци очей ни зазолити», «буде дирковата одежа», «щоб русалкам золою не пахло»:

— «Все мені баба тоже розказувала. Шо золити… як то жлукто ставили, попіл сипали… Шо каже, цьой тиждень, от після Трійці, шоб, каже, не золили. Бо, каже, шо це полотняна одежа, вона буде дирковата. Дирки будуть робитися. Де зола буде попадати, там будуть дирки. Оце Русальний тиждень».

8. Не прали, бо русалки «вкрадуть» чи «поб’ють одежу», «позаливаєш русалкам очі», «поб’єш прачем русалкам ноги»:

— «Прати не можна на Русалном тижні. Одна попрала — то всьо розирвали русалки».

— «В Русалний тиждень не можна стірати, бо вони одежу… повесиш, постіраєш платка, чи там одежу, чи шо, — вони поб’ют, самі дирки будут».

Побутує й «пом’якшена» версія цієї заборони:

— «На Русалний тиждень як хош прати — то не унось у хату, бо будут русалки слокотати».

— «Той тиждень стірати в хати не можна, як шó — то надвóри стірайте. Ну, мов би вже, як у хати, то шоб ни залóли очи росáлочкам».

Якщо лишити випране на ніч, то «русалка приде поздимає, позакидає».

9. Не шили, бо «зашиєш очі русалкам»:

— «На Русалницю рубати не можна, різати не можна, шити, голкою колоти».

— «То о пірід Трійцьою, кажуть, росалочки розбігáюця. То той тиждень вже — шити не шили, ше я знаю, мама, пом’ятаю, шо казала ни шити. Зашиїш, каже, очі, знов. То то не шили той тиждень».

10. Лише на Березнівщині зафіксовано заборону садовити квочку на курчата так, щоб вилупилися на Русальницю: «От колись казали: квочку як посад… віходить на… курчатка віходять на Росалном тижні — то кажуть, шо росалка позабірає. То якось у ступі товкли трохи їх, тіє курчатка, шоб не забрала росалка (сміється — В. Г.). Ступі були колись такіє, шо товкли пшоно. То сьо вкінуть да тако трошки поплещуть, поплещуть по їх — шоб росалка не забрала. То таке, такі обічаї, казали таке. Я знаю?»

11. Майже повсюдно на Русальницю не купалися, «бо русалка втопит», «на Русалнім тижні русалка може затягнути в воду», «того, шо русалкі вцягнуть у воду».

Була й інша мотивація: «Перед, по-моєму, жнивами Росалница. Шоб вже не купались. […] Холодна вода, вже, кажуть, насцить русалка в воду, то вже не мона купатса — ето вже по-старінному так казали».

Зазвичай в одному селі побутує не одне, а одразу кілька обмежень: «Говорили, шо росалка залоскоче. Але хутчєй… мать на увазі — не треба буть такими хитрими і лєзти в воду. Обічно той тиждень, Русальний, стариє люде… ну, було… тепер — то такіє хати, а то ж — побєлку все треба було, глиною пудбелить, — не белили, пудлоги не мочили, — русалку нільзя мочить. Русальний тиждень — в хате не міють, не ллють води. Значіть, шоб не замазать русалку, бо сьо русалка… сьо ж щітаєца, ну, як… шо вони должни буть чістиє. І сьо даже не стірають собє. Той тиждень не стірають. Сьо все такого закону додержувалис колись».http://flibusta.site/b/502687/read - n_1439

Більшість зазначених заборон тісно співвідноситься з пошануванням померлих загалом. Це закономірно з огляду на походження русалок:

— «Померла наша мати, а ми помазали, і приснилась мені мати, стала передо мною, і вся в крейду забіляна».

— «Є такиї дні, шо ото поминална субота, поминати родичув своїх. Ото пудмазувати печі не можна. Ну, кажуть, шо ти своїм покійникам, родичам, вочи замазуєш».[1441]

— «Золити в п’єтницю й середу Великодну не можна було. То будьто в когó є вмерші — то то до тих вмéрших шось доходит».

— «У п’ятницю, в кого батьки пумерли, то не мо[ж]на мастити, бо батькам гочи (очі — В. Г.) пузамащуєш».

— «Золити в понеділок і п’ятницю не можна. Білити в п’ятницю навидло пужарý не мо[ж]на і навидло худоби, шоб не хворіла, і пукойнікам гочи замащуєш. Шити в п’ятницю не мо[ж]на, бо гочи зашиваєш».

Глибинний масив демонологічної інформації містять висловлювання про русалок, якими дорослі лякали дітей. З одного боку, ці висловлювання характеризуються високим ступенем скепсису з огляду на ставлення до них самих дорослих, а з другого, — саме завдяки їм вірування про русалок постійно підживлювалися в народній пам’яті.

Для більшого страху лякали тим, що русалка зловить, забере, наб’є «верцьохом» (товкачем), залоскоче тощо:

— «Не йдіть в жито по волошки, бо русалкó зловлять».

— «Русáвка зловить. Не йдіте у жито, в траву».

— «От, малими, колись лякали, шо русалка там, в житі. Оно русалка, да вкраде, да понесе там».

— «Не йдíте в жито, бо русáвка забере».

— «Не ходіть, бо так русалки покотять».

— «Йди, йди в жито, там тебе русавки вкусять».

Ця заборона могла стосуватися не лише жита, але й інших культур (у давніші часи, зокрема, конопель):

— «Детей лякали: не йдіте туда, там в коноплях русалка, чи в житиі».

— «То нас баби лякали, шо не йдіте до жита чи в коноплі, бо там русáлки».

Власне, у період цвітіння культур дітям забороняли йти в поле чи на город, щоб не позбивали цвіту:

— «Русавний тиждень після Трійці — русавки з верцьохами ходять та й дадуть тобі лупня. Русавка скаже: «Чого ти ходиш по поли? То моє времє».

— «Лякали, шо не йди ж у поле, бо русалка вийде забере».

Нерідко в одному селі заборони йти до води чи в поле побутували разом:

— «Як ми були дíтьми, то нас не пускали в жито по волошку, бо, каже, русавка. Дві неділі не пускають, і купатись не дають, бо русавка втопить. Ето десь по Трійци. Русавка вийде з води налякає».

— «Казали детя´м: «Не йди в жито чи в воду, бо там русавка седить».

— «Не мо[ж]на в поле йти, бо росалкі чи в воді, чи в житі сидять, да можуть залускутати».

— «Не йди в коноплі, в жито, не йди в бéриг, бо там русалка є — як тебе перестріне, то залоскоче».

Слід відзначити, що іноді русалок справді можна було «побачити» в житі чи у воді. Лякаючи дітей, у русалок переодягалися дорослі, а хлопці для сміху могли лякати дівчат:

— «Да берем, да ховаємось, а в жито, — поплутали. Мама вже кричить із батьком — не лізьте у те жито. А ми ж полєзем. Мама (була у мамі стара мама, стара була) взяла марлєчку, убматала їє, і вуночка такого зрабила, і та баба пашла, маміна матка, пашла по том, по житі. А мі ж хаваємось там. Такі — я була, і брат, і сестра, утрох… Боже мой! Калі побачилі, а Бо[же]! — а та баба оде. А ми — мамочка! Да як закричім: «Русалка!» Як закричім. А матка з батьком смеїця, бо це ж вони віправіли. Шоб нас полекать».

— «І на Русалний тиждень. Бувало таке. Лякали. Отакі хлопці чудаковаті переодягнуця в білу одежу. В нас один такий був — переодягнувся да пошов, засів там в річці. От вони йдуть, он — як запльохає: «Ох-ох-ох!» — як ото русалка. Господі! Там поперелікувались…»

Контактів із русалками справді варто було боятися. За винятком родичів, дії русалок щодо людей майже завжди ворожі, про що побутує безліч бувальщин та оповідок на кшталт такої: «Було моїй сестрі чотирнадцать год. Йдем на Тройцю до церкви у Вовчков. Ідем з церкви, заходим на кладбіща. Як уже виходити із могілок, а воно тако: одна [русалка] — на хрест, да тако переважуєця, в таком білом, да друга тако — переважуєця. Ех, ми як стали бігти, а вони — за нами. Я втікла, а сестричку мою пойняли, да за поли назад тягнуть да й тягнуть, а я голошу, і воно голосить, а вони лоскочуть і лоскочуть. І залоскотали її, і вона пожила два м’єсаці і вмерла, о. Да не могла ні сядати, ні лягати, ручки складе да стоїть день. Були у б’єлом. Женщини, пожилії трохи. От тепер їх нема, а тоді ж точно були. Не брешу. Шоб не залоскотали, треба було шпільку защепнуть».

Русалки могли втопити, «заґельґотати», «заслокотати» (залоскотати); як дещо рідші варіанти — покусати, пощипати, сколоти голками до смерті, так що людина вся була в синцях, попсувати щось у господарстві. Особливу небезпеку становили вони для дітей:

— «Гойдаюця на деревах, людей топлять. Моя мачуха була з Димарки, дак вони, русалки (їх, кажуть, закляли), і дитя можуть утопить».

— «Пошла женщіна на Тройцю полоть город, поклала дитятко в розорі. Те дитятко кричит, — русалка коло його вже заґульґочує, ґульґоче. Як вони прибіжат туди: там чутно — кричить, як туди — там кричить; бєгали, бєгали — не мо[ж]на. Та жонка плаче: коли вже лежит те дитя — синє, чорне — русалки заґульґотали. Вскрузь синє — пощипали його, те дитя, покусали».

Дітей русалки нібито приманюють, обіцяючи стрічки зі своїх віночків: «Із віночка вона тако тиї лєнти закинула на руку і киіває на нас, шоб ми до її пудійшли, показує, шо дасть вона лєнту… То ми так ідем дорогою, а вони так ідут понад житом, рійчиком понад житом, і все нас кличут, шоб ми пудійшли».

Топлять русалки зазвичай тих, хто купається на Трійцю: «Тройця — купацца не мо[ж]на. В нас один раз нирнув. Каже: «Іще мене тягне». Як нирнув, то вже й не винирнув… Вітягуют — перелом позвоночніка. То це русалкі тягнули. Да й затягли».

На Західному Поліссі ототожнення русалок з ангелами спричинило спорадичне переконання в тому, що вони «не зроблять шкоди», «злого нічого не робили», «вони шкоди ніякої не робили». Водночас і тут часто стверджують, що русалки можуть задушити, «заслокотати», втопити:

— «На Русалнім тижні, бувало, боїця їдна в поле йти, бо вони віходять, танцюють, можуть і залоскотати».

У с. Грудках зафіксовано оповідку про те, як «русавки гналися з жита, розірвали дівчину». Наведені переконання втілені не лише в розповідях та оповідках, але й у бувальщинах. Окремі з них доволі реалістичні: «Йду я, йду, аж тразь — стала передо мною — сорочка біла, хустка біла, пацьóрки: всьо на їй таке весільне біле вбранеє. І йде просто на менé. Ліцо в ліцо йде. А я тако: «А ти, кажу, куди?!» Як почала вона мені щипатиси. У правці. Ледви ду хати дуйшла. І так… і вже я й не знаю, де вона мені поділаси».

На історико-етнографічній Волині від русалок також не сподівалися нічого доброго, вважаючи, що ті можуть утопити чи залоскотати. А переважання сприйняття русалок як померлих засватаними незаміжніх дівчат зумовило тут наявність специфічної мотивації того, чому саме русалки можуть утопити — це вони «беруть собі пару»:

— «І хлопец як ходить до дівчини, да дівчина в такий день помре, то вона його викликає да і затягне і їго туда. Ну вікликає: вона віходить, а він до єї віходить. Там, де колись встрічалися, ну туда віходить. І вона з їм буде ходить, і все, а як вже довго будуть ходить, то вона його забіре, він помірає».[1507]

— «В нас оце років зо двацить було: стара дівка вмерла, і хлопець пішов купатися й втопився, прямо його втягнула— вона собі пару взяла».[1508]

Оберігалися від русалок переважно за допомогою «татарського зілля» (аїру), полину, м’яти та «тої» (аконіту), тобто відомих рослин-апотропеїв, переважно з різким запахом, які нібито дуже «смердять» русалкам (ці рослини розкладали по хаті, клали під ліжко, натирали дітей полином або навіть керосином). Хрестоматійною вже стала оповідка, згідно з якою русалки під час зустрічі питають: «Полин чи петрушка?» Якщо відповісти: «Полин», — русалка відмовить: «Сама ти згинь», — і не чіпатиме. Якщо ж відповісти: «Петрушка», — русалка скаже: «Ти ж моя душка», — і залоскоче. На Овруччині оберегом від русалок вважали волошку.

Окрім того, поліщуки клали під бік ножа або серпа, защіпали на одязі шпильку тощо: «Мати казала покойненька колись: «Бері ти голку собє застиркáй, як ідеш у поле сама. Серпа з собою бери. У падýшкі ложи ножа».

Використовували й інші обереги проти русалок. Одним із них є відомий засіб проти нечистої сили — скрутити дулю. Щоправда, дехто з респондентів вважає, що «то якби дулю дав, то прибєгло б і могло б замучить».

На Камінь-Каширщині оберегом від русалок під час праці в полі на Русальному тижні був хліб:

— «Як робить в полі, то сама не йде, то вдвох-втрох. Ми все брали хліб, то з хлібом безпечно йдеш. Хліб самий главний».

— «Казали: «Йди з хлібом, то безпечно буде. То Господь тебе стереже, хліб свіжий».[1513]

У цьому ж районі почерпнуто інформацію про те, що «хазяйка йшла жати і брала біле плаття, шоб русавка втікала з льону».

На Костопільщині вірили, що русалка не піде в льон; а йдучи в поле, брали із собою ще й свячену воду: «Колись казали, шо як… заґольґочуть людину… А я знаю? Свячена вода помагала. Колись одна баба на сьой Росалний тиждень полола льон. О. І прийшла росалка. І вона взяла в банячку води і поставила на розорі. А сама полола льон. І приходить така… дєвчина вбрана така. Каже: «Дай мнє води». Вона каже… а вона знала, шо то росáлки: «Там на томуво… на розорі. — Ка’: — бери». — «Я хочу, шоб ти подала». Вона їй: «А, йди там… сама напийса». Каже: «Га! Хитра ти! Хитра ти!» Але в льон росалка не лєзла. Колись такий розговор був».

До Трійці хату та обійстя замаювали зеленню. Залежно від місцевості використовували гілля клена, липи, берези, осики, дуба, ясена, калини. З трав обов’язковими були лепеха, рідше «шовкова трава» («канаркова трава очеретяна», чи «двокісточник очеретяний») чи чебрець, м’ята.

Клечання зазвичай прибирали через три дні, тиждень, а то й пізніше. Водночас на Яготинщині його обов’язково забирали вже на третій день, інакше «спать буде хотіться»: «Клен і осику. Ну, прибірають, шоб… Зелена неділя, це такий обичай, шоб уклéченне у хаті все. Три дні не викидали, а на третій день викинуть, бо спать буде хотіться. Не будуть діла робити, а тіки спать. Як не забрать гіллячок, дак буде тодє сон великий — діла не робитиму, тіки спать».

Троєцькі деревця й трави наділяли різноманітними магічними властивостями. Зокрема, вони були й оберегом від русалок:

— «Шоб вберегтися, зелене все клали, коло хати забивали зеленії палки, шоб не лізли вони (русалки — В. Г.) в хати: так, наче запинки такії робили, бо вони в хату лізли. Боже мой! Цілі дерева вирубували, і застругували, і забивали в землю».[1517]

— «Клін, кльонóве листя, липéха, в озері в нас є, ідемо рвемо і прикрашаємо… калиною… — такими. В хаті на підлозі, і надворі липехою стелили. І даже клін і калину — то даже оно затикали од вулиці на вікна. А ці гіллячки — вони дуже мають до русалок. Бо на Зелені святá і на кладбіща не ходять, бо русáлки ходять, виходять… тиждень же вони ходять по житови, і вони… так як зустрічають їх, так як тоже символ такий… Тіє голлячки, да, для русалок. Як ними побий, по… то, кажуть, уся нечисть із хати виходить. Від русалок [ті гіллячки]. Шоб не закликати до хати, шоб в хату не вбралася».

— «Клéчаннє — із ліпи… Рубали клечаннє: і в хаті ставили, і перед порогом такі цілі вирубували да ставили. Із ліпи. І траву шовкову, кажуть, трава шовкова, — до рвали да скрізь іструшували: по хáтах іструшували, і в сíнцях, — скрізь повитрушуване було. І татарка. Оце татарка, м’ята, пахуще, файне, — оце цім усе… Ну, кажут, шоб врагі не заходили в хату. До ставілі це. Русáлки шоб не щипали да не ходили».

— «Все зелене. В основном липа треба. А на окна татарку ходили да рвали у лузі. Русáлкам. Шоб нюхали. Шоб не лоскотали нас. В нас не татарка, а кукла — в нас казали».

На Камінь-Каширщині з троєцьким зіллям та гілками обходили поля:

— «А в нас, в Камінь-Каширському районі… Оленіно. То знов так казали, шо… вже в нас, як то після Трійці, вже беруть оці, шо на празник святять… там липих, липу, клен, — і вже оце після Трійци біруть, і всі, де жита зерновиї, геть всі обходять поля. Таківо старші люди. Обходять через то, шоб вже тиї русалки… каже, вони віходять, і вони посля… як обійдеш, тоді вже вони іщезають, їх нема вже. Каже, шо вони не показуються вже. Каждий, де є от кусочок жита, чи овса, чи шо там посіяно — то всажали голлячку туда, шо вже туда русалки не зайдуть, на ту площу».

Водночас рослини мали не лише оберегове значення. Нерідко їх вважали пристановищем русалок на час Русальниці. Таку функцію можуть виконувати трави:

— «А то знов казали, шо… да ще в нас закóпали берези коло двора, у дворе, гарно так прібірали. І ото такі як татарник, чи пáнни, нажинали, ну, всяке таке пахуче зєллє, і кíдали коло двора, в хаті, і, моляв, в верандах ускрозь, і це кажуть, шо, мол, росáвки будут вже гýтацца там, на тих березах. Дак ми були малиє, ждем ввечері, так довго, дивíцца, чи це ж вони будут гутацца, чи нє».

— «Ну, бєрози на углах станавілі на дьвєрáх, шоб русалкі каліхалісє. Як у хату входіті, шоб здоровиє бєрози булі. Лєс рубалі. В нас же лєс був радом, дак бєрозу всігда… І вбіралі всє вже хáти, канєшно, прібіралісє к Тройци».

Глибинний збіг із цими уявленнями містять відомості з Опілля, згідно з якими в ніч напередодні Зеленої неділі на гілки, якими обмаювали будинки та брами, прилітали душі померлих і гойдалися на них, наспівуючи колискових пісень та сміючись. Ці душі, як вважають, покликані були охороняти хати й обійстя від лихих сил.

На завершення констатуємо, що демонологія не є закритою, законсервованою системою: вона живе, змінюється з плином часу, і зрештою, як і традиційна народна культура загалом, зазнає непоправних утрат. Щодо уявлень про русалок прикметною є єдність сучасних респондентів у думці, що русалки — явище «одшедших» уже часів і що в наші дні цих істот немає. Про «закляття» русалок знаходимо й відомості більш ніж столітньої давнини: «Цяперъ русалокъ вже нима: ёны закляты, а упяродъ были».[1531] Найпоширенішу причину зникнення цих істот вбачають у «заклятті» — або безпосередньо русалок, або землі. Одні інформатори вважають, що заклинав Бог, другі — що громада з хоругвами на чолі зі священиком, треті — що «знаючі» люди чи землеміри із залізними ланцюгами тощо:

— «Бог їх закляв, бо вони шкоду робили».

— «Колісь, як була земля незаклята, то русалкі ходили».

— «А заре земля заклята, вже нема ничо’ — ни лякачов, ни русалок».

— «Синок, усякіє були путєшествія, були. Ну заре нема їх. Заре нема. Заре такі лекáвкі вже — рукатиє да ногатиє». — «А чого немає?» — «А того, шо Бог його знає, шось таке. Закляли батюшки»

Показовим, зокрема, можна вважати й таке висловлювання: «Колись-колись були русалки, як поля були. А сьо’дні русалка буде, як сьо’дні трактор, сьо’дні межи нема, ничо’ нема?».

Справді, зміна традиційного способу життя людей неминуче мала позначитися й на долі цих уявних мешканців Полісся: святих чи грішних, жіночої чи чоловічої статі, молодих чи старих, гарно вбраних чи занедбаних, мовчазних чи співочих, із залізними товкачами чи у вінках із волошок — однак безумовно неповторних у своїй розмаїтості й таких, що ще довго збуджуватимуть уяву і простих носіїв традиції, і людей мистецтва.

Джерело: книга В. Галайчука "Українська міфологія"