ПОДОРОЖ ТОРА ДО КРАЇНИ ВЕЛЕТНІВ
I
Тьяльві та його сестра Рьосква жили зі своїм батьком Егілем і матір’ю на фермі, розташованій на межі з диким краєм. За їхньою фермою жили чудовиська, велетні та вовки, і Тьяльві не раз потрапляв у халепу й мусив давати драла. Він бігав швидше за будь-кого чи будь-що. Живучи на межі з дикою країною, Тьяльві та Рьосква звикли бачити чудеса та усілякі дива, що траплялися в їхньому світі.
Але найбільш дивним для них став день, коли двоє мандрівників з Асґарда, Тор і Локі, прибули на їхню ферму в колісниці, запряженій двома велетенськими цапами, яких Тор називав Рикуном та Скреготієм. Боги розраховували на нічліг і хліб-сіль. Вони були величезні й могутні.
— У нас немає їжі для таких, як ви, — сказала Рьосква вибачливо. — Ми маємо овочі, але зима видалась важкою, і в нас не залишилось навіть жодної курки.
Тор щось буркнув у відповідь. Він узяв ножа і зарізав обох своїх цапів, а тоді зняв із них шкуру. Він поклав цапів у величезну каструлю, що висіла над вогнем, поки Рьосква та її мати нарізали свої зимові запаси овочів і кидали їх туди ж.
Локі відвів Тьяльві вбік. Хлопчик боявся Локі: його зелених очей, його пошрамованих губ, його посмішки. Локі мовив:
— Послухай, мозок із кісток тих цапів — найкраща їжа для молодого парубка. Прикро, що Тор завжди залишає його весь собі. Якщо ти хочеш вирости таким сильним, як Тор, тобі треба скуштувати кістковий мозок його цапів.
Коли їжа була готова, Тор узяв собі цілого цапа за порцію, а м’ясо другого цапа розділив між п’ятьма людьми.
Він поклав цапині шкури на землю і, коли їв, кидав кістки на шкуру свого цапа.
— Складайте кістки на іншу шкуру — наказав Тор іншим. — Не ламайте і не жуйте жодну з кісток. Їжте тільки саме тільки м’ясо.
Думаєте, ви їсте швидко? Ви б побачили, як жере Локі. Однієї миті страва стоїть перед ним, а іншої — тарілка вже порожня і він витирає масні губи рукою.
Решта їли повільніше. Але Тьяльві не міг забути, що йому сказав Локі, й коли Тор вийшов з-за столу за природною потребою, Тьяльві взяв ножа, розрізав одну кістку з ноги цапа і висмоктав із неї трохи мозку. Потім повернув пошкоджену кістку на цапину шкуру, заховавши її поміж цілих кісток, щоб ніхто ні про що не дізнався.
Тієї ночі всі спали разом у великій залі.
Вранці Тор укрив кістки цапиними шкурами. Він взяв свій молот Мйольнір, підніс його високо вгору і промовив: «Рикуне, зберися купи». Спалахнула блискавка: Рикун потягнувся, забекав і пішов пастись. Тор сказав: «Скреготію, зберися купи», — і Скреготій зробив те саме. Але раптом він похитнувся і незграбно пошкутильгав до Рикуна, а тоді тонко забекав, немовби від болю.
— У Скреготія зламана задня нога, — сказав Тор. — Принесіть мені палицю і шматок тканини.
Він зробив шину і наклав її на ногу цапові, а тоді поглянув на сімейство, і Тьяльві зрозумів, що в житті не бачив нічого страшнішого за червоні палаючі очі Тора. Його кулак стискав руків’я молота.
— Один із вас зламав цапину кістку, — прогримів Тор страшним голосом. — Я дав вам, люди, їжу і попросив лиш про одне, а ви мене підвели.
— Це зробив я, — зізнався Тьяльві. — Я зламав кістку.
Локі намагався зберігати серйозний вигляд, та однаково всміхався кутиками вуст. І це була аж ніяк не підбадьорлива усмішка.
Тор здійняв свій молот.
— Я мав би знищити всю вашу ферму, — промимрив він. Егіл мав переляканий вигляд, а його дружина почала ридати. Тоді Тор мовив: — Скажіть мені, чому я не повинен рознести тут все на друзки.
Егіл не вимовив ані слова. Тьяльві підвівся і сказав:
— Мій батько не винен. Він не знав, що я вчинив. Покарай мене, а не його. Поглянь на мене: я швидко бігаю і можу вчитись. Облиш моїх батьків, і я стану твоїм рабом.
Тут піднялась його сестра Рьосква.
— Він нікуди не піде без мене, — сказала вона. — Якщо забираєш його, забирай нас обох.
Тор на якийсь час замислився, а потім відповів:
— Гаразд. Рьоскво, ти поки що залишишся тут і будеш наглядати за Рикуном і Скреготієм, поки у Скреготія не заживе нога. Коли я повернусь, то заберу вас усіх трьох. — Далі він обернувся до Тьяльві: — А ти підеш зі мною й Локі. Ми вирушаємо в Утґард.
II
За фермою починалися дикі землі. Тор, Локі та Тьяльві рушили на схід: до Йотунхейма, дому велетнів, у напрямку моря.
В дорозі ставало дедалі холодніше. Завивали крижані вітри, що забирали у тіла останнє тепло. Незадовго до заходу сонця, коли ще можна було щось побачити, подорожні почали шукати місце для ночівлі. Тор і Тьяльві нічого не знайшли. Локі довго не було. Коли він повернувся, його обличчя мало спантеличений вираз.
— У тій стороні є якийсь дивний будинок, — сказав він.
— Тобто — дивний? — запитав Тор.
— Весь будинок — це одна величезна кімната. Вікон у нього немає, а дверний отвір гігантський, але без дверей. Нагадує велетенську печеру.
Від холодного вітру в усіх німіли пальці й горіли щоки. Тор мовив:
— Треба глянути.
Головна зала будинку простягалася далеко вглиб.
— Там далі можуть бути звірі або чудовиська, — сказав Тор. — Пропоную розташуватися біля входу.
Так і зробили. Будинок мав саме такий вигляд, як його описав Локі, — величезна будівля з одним приміщенням, а до нього була прилаштована довга кімната. Вони розклали багаття біля входу і поспали десь із годину, перш ніж їх розбудив якийсь шум.
— Що це? — запитав Тьяльві.
— Може землетрус? — припустив Тор. Землю під ними трясло. Щось заревло. Це могли бути вулкан чи обвал великих каменюк, або ж ревіння сотні розлючених ведмедів.
— Не думаю, — відповів Локі. — Давайте перейдемо в бічну кімнату. Так, про всяк випадок.
Локі та Тьяльві лягли спати у бічній кімнаті, а гуркіт і ревіння не припинялись до світанку. Тор цілу ніч чатував біля дверей будинку, не випускаючи з рук молот. Він був роздратований і бажав тільки одного — знайти і знешкодити те, що гуркотіло й трясло землю. Як тільки почало розвиднюватись, Тор, не будячи своїх супутників, рушив до лісу в пошуках джерела звуку.
Наблизившись до нього, він зрозумів, що звуків було кілька і вони мали певну послідовність. Спочатку лунав розкотистий рокіт, потім гудіння, а за ним ніби приглушений свист — такий нестерпний, що кожного разу, як Тор його чув, у нього боліла голова і зводило зуби.
Діставшись вершини пагорба, Тор поглянув униз.
Розпроставшись, у долині внизу лежав найбільший чоловік, якого Тор бачив у житті. Його волосся й борода були чорніші за вугілля, а шкіра світилась, мов засніжене поле. Велетень лежав, заплющивши очі, й рівномірно хропів: це й були рокіт, гудіння і свист, які чув Тор. Щоразу, коли велетень хропів, здригалася земля — саме це тремтіння вони відчували вночі. Він був таким великим, що громовержець поряд із ним скидався на жука чи мураху.
Тор сягнув по свій пояс сили Мегінгйорд і затягнув пасок тугіше, подвоївши собі силу, щоб неодмінно подужати навіть найбільших гігантів.
Раптом велетень розплющив перед Тором очі — вони були пронизливі й блакитно-крижані. Утім, на перший погляд, гігант не становив загрози.
— Вітаю! — гукнув Тор.
— Доброго ранку! — гукнув у відповідь чорноволосий гігант голосом, подібним до звуку лавини. — Мене звуть Скрімір, що означає «здоровань». Це, звісно, кумедно, що мене, такого дрібного хлопця, назвали Здорованем, але що є, те є. Так, а де моя рукавиця? Минулої ночі їх у мене було дві, але одну я кудись поклав. — Він підняв руки: на його правиці висіла величезна шкіряна рукавиця. Друга рука була без рукавиці. — А! Ось де вона.
Він нахилився до дальньої сторони пагорба, на який видерся Тор, і підняв те, що, схоже, мало бути другою рукавицею.
— Дивно. Всередині щось є, — сказав гігант і струснув її. Тор впізнав у рукавиці місце їхнього вчорашнього нічлігу якраз тоді, коли Тьяльві й Локі вивалились з отвору під руку і гепнулись у сніг.
Скрімір натягнув ліву рукавицю і радісно поглянув на свої руки.
— Можемо мандрувати разом, — запропонував він. — Якщо ви не проти.
Тор поглянув на Локі, Локі — на Тора, а тоді вони обидва подивилися на молодого Тьяльві, який стенув плечима. «Я не відставатиму», — сказав він, переконаний у своїй швидкості.
— Гаразд, — прокричав Тор.
Вони поснідали разом із гігантом: він витяг зі своєї торби з провіантом цілих корів і овець і, хрумкаючи, їх згриз; трійко супутників їли з меншим апетитом. Коли всі попоїли, Скрімір мовив:
— Давайте я понесу ваші харчі у своїй торбі. Вам так менше нести, а вечеряти сьогодні ми однак будемо разом.
Він зібрав їхню їжу в свою торбу, затягнув шнурки й поспішив на схід.
Тор і Локі бігли за гігантом невтомною ходою богів. Тьяльві біг швидше за будь-яку людину, та навіть йому за кілька годин стало важко витримувати темп; іноді здавалось, ніби велетень був всього лиш іще однією горою десь вдалині, а його голова губилась серед хмар.
Вони наздогнали Скріміра, коли настав вечір. Він знайшов для них привал під високим старим дубом і прилаштувався неподалік, підперши голову величезною брилою.
— Я не голодний, — сказав він їм. — Не хвилюйтесь за мене. Хочу рано лягти спати. Ваш провіант у моїй торбі, біля дерева. Добраніч.
Він захропів. Коли дерева затряслися від знайомих рокоту, гудіння й свисту, Тьяльві заліз на торбу з харчами, й невдовзі гукнув до Тора й Локі:
— Я не можу розв’язати торбу. Шнурки затягнуті надто туго. Таке враження, ніби їх зробили із заліза.
— Я можу гнути залізо, — сказав Тор, вистрибнув на верх торби з харчами й почав тягнути за шнурки.
— Ну, що? — запитав Локі.
Тор сопів і тягнув, тягнув і сопів. Згодом він стенув плечима.
— Не думаю, що ми сьогодні повечеряємо, — сказав він. — Хіба що цей чортів гігант сам розв’яже шнурки на своїй торбі.
Тор поглянув на велетня. Поглянув на свій молот Мйольнір. А тоді зліз із торби і видерся на голову сплячого Скріміра. Підняв молот і лупонув ним у Скрімірове чоло.
Скрімір сонно розплющив одне око.
— Здається, мене розбудив листочок, який впав на голову, — сказав він. — Ви вже скінчили їсти? Хочеться спати? Не дивно, якщо так, — день був важкий. — І велетень перекинувся на другий бік, заплющив очі й знову захропів.
Локі та Тьяльві вдалося задрімати, незважаючи на шум, а от Тор заснути не міг. Він був злий і голодний, до того ж не довіряв цьому гігантові з диких східних країв. Опівночі він все ще хотів їсти, а хропіння його дістало до печінок. Тор знову вибрався на голову гіганта і вмостився поміж його брів.
Він поплював на руки, поправив пояс сили й підняв над головою Мйольнір. А тоді замахнувся й врізав, що мав сили. Тор був певен, що головка молота увійшла прямо у Скрімірове чоло.
У темряві колір гігантових очей не можна було роздивитись, але вони розплющились.
— Ой, — зронив здоровань. — Тор? Це ти там? Здається, щойно з дерева мені на голову впав жолудь. Котра зараз година?
— Вже північ, — відповів Тор.
— Що ж, тоді побачимося вранці. — Й від хропіння велетня здригнулася земля і затремтіли верхівки дерев.
Вже світало, але ще не зовсім розвиднілось, коли Тор, ще зліший, ніж досі, бо був голодний і не поспав, вирішив нанести останній удар, який мав заглушити хропіння назавжди. Цього разу він прицілився в гігантову скроню і бахнув Скріміра з усіх своїх сил. Світ ще не бачив такого удару. Тор почув, як луна від нього прокотилась по гірських вершинах.
— Уявляєш, — мовив Скрімір, прокинувшись, — здається, мені на голову щойно впав шматок пташиного гнізда. Якесь гілляччя чи що. — Він позіхнув і потягнувся, а тоді підвівся на ноги. — Що ж, я вже виспався. Пора вирушати в дорогу. Ви троє прямуєте в Утґард? Там вас гарно прийматимуть. Гарантую шалений бенкет, роги елю, а після цього боротьбу та змагання у швидкості й силі. В Утґарді вміють розважатись. Вам іти прямісінько на схід — це в той бік, де світлішає небо. А я піду на північ.
На обличчі велетня засяяла щербата посмішка, яка могла б здатися дурнуватою і безглуздою, якби не його блакитні, пронизливі очі.
Потім він нахилився і прикрив вуста рукою, так наче не хотів, щоб це хтось підслухав, але його шепіт все одно був настільки гучний, що міг оглушити.
— Я випадково почув, що ви, хлопці, говорили про те, який я велетенський. Певно, то, на вашу думку, був комплімент. Але якщо ви коли-небудь дістанетеся півночі, то зустрінете справжніх, дійсно здоровецьких гігантів. І от тоді побачите, яке я поряд з ними малятко.
Скрімір вдруге усміхнувся, а тоді почвалав на північ, і земля загула під його ногами.
III
Кілька днів вони йшли на схід через Йотунхейм, постійно орієнтуючись на сонце.
Спочатку їм здавалося, що попереду, недалеко від них, височіє звичайна фортеця; вони рухались вперед, набираючи темп, але фортеця не збільшувалась, не мінялась і не ближчала. За наступні дні вони збагнули, наскільки вона велика і як до неї далеко.
— Це і є Утґард? — запитав Тьяльві.
Локі був майже серйозним, коли сказав:
— Так. Звідси походить моя сім’я.
— Ти бував тут раніше?
— Ні.
Вони піднялись до фортечної брами, але там нікого не було. Зсередини долинали звуки, що нагадували вечірку. Брама була вищою за більшість соборів. Її вкривали металеві прути такого розміру, що жодні небажані гіганти не підступилися б і на крок.
Тор погукав, та йому ніхто не відповів.
— Зайдемо? — запитав він у Локі та Тьяльві.
Вони пригнулись і пролізли під прутами брами.
Пройшовши внутрішній двір, мандрівники зазирнули до великої зали. Там стояли лави заввишки як дерева, а на них сиділи велетні. Тор зайшов до зали. Тьяльві був наляканий, але не відставав від Тора, а Локі крокував останнім.
Вони побачили короля велетнів, що сидів на найвищому стільці в кінці зали. Трійця перетнула залу і низько вклонилась.
Король мав довгасте мудре обличчя і вогненно-руду бороду, а його очі були кольору криги. Він поглянув на мандрівників і звів брову.
— Боже милостивий, — мовив він. — До нас вторглися карапузики. А, ні, прошу вибачення. Ти, певно, знаменитий ас Тор, а от ти мав би бути Локі, сином Лаувейї. Я був знайомий із твоєю матір’ю. Вітання, малий родичу. Я Утґарда-Локі, тобто Локі з Утґарда. А ти хто такий? — звернувся він до хлопця.
— Тьяльві, — назвався той. — Я Торів раб.
— Вітаю вас усіх в Утґарді, — сказав Утґарда-Локі, — найкращому місці на світі для видатних людей. Кожен, кого не перевершити в майстерності чи хитрощах, тут бажаний гість. Хтось із вас має особливі вміння? Як щодо тебе, малий родичу? Що незвичайного вмієш робити ти?
— Я вмію їсти швидше, ніж будь-хто, — відповів Локі, не хизуючись.
— Дуже цікаво. Ось мій слуга. Як не дивно, його звати Логі. Хочеш позмагатися з ним в їді на швидкість?
Локі стенув плечима, так наче йому було байдуже.
Утґарда-Локі сплеснув у долоні, й до зали внесли довге дерев’яне корито з різноманітною печенею: гусьми, волами та баранами, цапами, кролями й оленями. Коли він сплеснув удруге, Локі почав їсти, рухаючись із дальнього кінця корита до середини. Він їв старанно, їв зосереджено, їв так, наче в його житті була лише одна ціль: з’їсти якомога більше та якомога швидше. Його руки і рот злилися в одну пляму.
Логі та Локі зустрілися на середині столу.
Утґарда-Локі подивився з висоти свого трону.
— Що ж, — мовив він, — непогано. Ви обидва їли з однаковою швидкістю. Однак Логі їв також кістки тварин, як і, схоже, корито, в якому їх подали. Локі, звичайно, з’їв усе м’ясо, але ледь торкнувся кісток і навіть не брався за корито. Отже, в цьому раунді перемагає Логі.
Потім Утґарда-Локі поглянув на Тьяльві.
— А ти, хлопчику? — запитав він. Що ти вмієш робити?
Тьяльві стенув плечима. Він був швидшим за всіх, кого знав: міг обганяти наляканих кролів або долати птаха в польоті.
— Я вмію бігати, — сказав він.
— Тоді, — вирішив Утґарда-Локі, — бігатимеш.
Вони вийшли надвір — там, на рівнині, була доріжка, яка чудово годилась для бігу. Чимало велетнів поставали обабіч доріжки, розтираючи руки і дмухаючи на них, щоб зігрітись.
— Ти лише дитина, Тьяльві, — мовив Утґарда-Локі, — тому не можеш змагатимешся в бігові з дорослим чоловіком. Де наш малий Хугі?
Вперед виступив хлопчик-гігант — такий худий, що його можна було й не помітити, ледь більший за Локі чи Тора. Малий поглянув на Утґарда-Локі й не зронив ані слова, але всміхнувся. Тьяльві не знав, де був хлопчик, коли його покликали. Але зараз він стояв перед ним.
Хугі й Тьяльві стали пліч-о-пліч на лінії старту, очікуючи сигналу.
— Руш! — вигукнув Утґарда-Локі голосом, подібним до грому, і хлопці побігли. Тьяльві біг, як ніколи раніше, але Хугі вирвався вперед і досягнув фінішу, коли його суперник не подолав іще й половини шляху.
— Переможцем стає Хугі, — оголосив Утґарда-Локі. А тоді присів біля Тьяльві й мовив: — Якщо ти хочеш здолати Хугі, то треба бігти швидше. — І додав: — А все ж я ще не бачив, щоб люди так бігали. Біжи швидше, Тьяльві.
Тьяльві знову став поряд із Хугі на лінії старту. Він задихався, його серце щосили гупало. Хлопець знав, що біг дуже швидко, та однак Хугі пробіг швидше, до того ж здавалося, що малий велетень зовсім не відчуває втоми. Він навіть дихав спокійно. Хугі поглянув на Тьяльві й знову всміхнувся. Він чимось нагадував Утґарда-Локі, і Тьяльві подумав, чи не був хлопчик-велетень його сином.
— Руш!
Хлопці побігли. Тьяльві біг, як ніколи раніше, він мчав, не помічаючи навколо нікого, — були тільки він і Хугі. Та однак всю дорогу малий велетень був попереду. Він добіг до фінішу, коли Тьяльві залишалося бігти ще п’ять, а то й десять секунд.
Тьяльві знав, що цього разу був близький до перемоги, знав, що йому просто треба було викластись на повну.
— Дозвольте ще один забіг, — промовив він, засапавшись.
— Добре, — погодився Утґарда-Локі. — Можете пробігти ще раз. Ти швидкий, юначе, але я не думаю, що тобі вдасться перемогти. Та все ж нехай переможця визначить останній забіг.
Хугі підійшов до лінії старту. Тьяльві став поряд. Він навіть не чув, як Хугі дихає.
— Зичу успіху, — сказав Тьяльві.
— Цього разу, — відповів Хугі голосом, що нібито звучав у Тьяльві в голові, — ти побачиш, який я насправді швидкий.
— Руш! — вигукнув Утґарда-Локі.
Тьяльві біг швидше за будь-кого із живих істот. Він біг так, як пікірує сапсан, біг так, як рине буревій, біг як Тьяльві, а ніхто не біг так, як Тьяльві, — ні до, ні після цього.
Але Хугі легко вирвався вперед, рухаючись швидше, ніж будь-коли. Не встиг Тьяльві пробігти і половини шляху, як Хугі вже був біля кінця доріжки і рушив назад.
— Досить! — гукнув Утґарда-Локі.
Вони повернулися до великої зали. Гіганти тепер були веселішими й поводились більш невимушено.
— Ах, — зітхнув Утґарда-Локі. — Що ж, поразку цих двох, гадаю, можна зрозуміти. Зате тепер ми побачимо те, що має нас вразити. Зараз настала черга Тора, бога грому, наймогутнішого з героїв. Тора, чиї діяння оспівують в усіх світах. Історії про твої подвиги розказують і смертні, й боги. Чи покажеш ти нам, на що здатен?
Тор не зводив з нього очей.
— Почну з того, що я вмію пити, — сказав Тор. — Немає такого питва, яке я не зміг би здолати.
Утґарда-Локі задумався.
— Гаразд, — погодився він. — Де мій виночерпій? — Один із гігантів виступив уперед. — Принеси мій особливий ріг.
Виночерпій кивнув і пішов, а за кілька хвилин повернувся з довжелезним рогом. Це був найдовший ріг, який тільки Тор бачив у своєму житті, проте його це не злякало. Врешті-решт, він був Тором, і не існувало рога, який він не зміг би осушити. Збоку на ріг були нанесені руни та візерунки, а отвір для рота мав срібне оздоблення.
— Це ріг нашого замку — сказав Утґарда-Локі. — Ми всі свого часу його осушували. Найсильніші й наймогутніші з нас долають його за раз; декому, змушений визнати, необхідно для цього дві спроби. Проте я радий повідомити, що серед нас немає нікого настільки слабкого та немічного, кому б знадобилося три ковтки на ріг.
Ріг був довгим, але це не зупинило Тора, тож він приклав наповнений по вінця ріг до губ і почав пити. Мед гігантів був холодним і солоним, але Тор все одно пив і пив, поки не перехопило дихання і не скінчились сили.
Тор сподівався, що ріг спорожніє, але він залишився ледь не таким же повним, як напочатку.
— Мені здавалося, ти вмієш пити краще, — сказав Утґарда-Локі сухо. — Втім, я вірю, що ти зможеш осушити ріг із другого разу, як і решта з нас.
Тор глибоко вдихнув, приклав вуста до рога, а тоді почав пити, демонструючи своє вміння. Він знав, що цього разу мав би точно осушити ріг, проте коли відхилив його від вуст, то побачив, що той спорожнів лише на один палець.
Гіганти поглянули на Тора і почали глузувати, але він кинув на них лютий погляд, і жарти стихли.
— Ах, — зітхнув Утґарда-Локі. — Отже, історії про могутнього Тора — не більше ніж історії. Але навіть у такому разі ми дозволимо тобі осушити ріг із третьої спроби. Зрештою, скільки там залишилося того меду.
Тор приклав ріг до своїх вуст і почав пити — він пив так, як п’є бог, пив так довго і багато, що Локі з Тьяльві не могли відвести від нього здивованих очей.
Але коли він відклав ріг, меду в ньому знову поменшало не більше ніж на палець.
— З мене досить, — сказав Тор. — І я сумніваюся, що це всього лише простий мед.
Утґарда-Локі наказав виночерпію віднести ріг.
— Настав час випробувати силу. Ти можеш підняти кішку? — запитав він у Тора.
— Що за питання? Звісно, я можу підняти кішку.
— Ну, — відказав Утґарда-Локі, — ми всі побачили, що ти не такий сильний, як нам здавалося. У нас в Утґарді юнаки тренуються, піднімаючи мою кішку. Однак я повинен попередити: ти менший за будь-кого з нас, а моя кішка — то кішка гіганта, тож я зрозумію, коли тобі не вдасться її підняти.
— Я підніму твою кішку, — відрізав Тор.
— Вона, певно, спить біля печі. Ходімо, навідаємося до неї.
Кішка спала, але піднялася, коли вони увійшли, і стрибнула на середину кімнати. Вона мала сіру шерсть і була завбільшки з людину, але Тор був сильнішим за будь-кого з людей, тож він взяв кішку за черево і підхопив її обома руками, намагаючись підняти високо над головою. Кішку це, здається, не вразило: вона вигнула спину дугою, зробившись вищою, через що Торові довелося добряче витягнутися.
Але Тор не збирався зазнати поразки в цій простій грі з піднімання кішки. Він впирався і тужився, тож зрештою одна з ніг кішки піднялася над землею.
Десь вдалині Тор, Тьяльві та Локі почули якийсь шум, ніби великі камені терлися один об одного: це задвигтіли гори.
— Досить, — мовив Утґарда-Локі. — Це не твоя провина, що ти не можеш підняти мою домашню кішку, Торе. Вона величезна, а ти всього лиш сухорлявий карлик порівняно з нами, гігантами. — Він вишкірився.
— Сухорлявий карлик? — перепитав Тор. — Та я поборю будь-кого з вас…
— Після всього, що ми бачили, — сказав Утґарда-Локі, — я був би жахливим господарем, якби дозволив тобі змагатися зі справжнім велетнем. Ти можеш постраждати. Крім того, я боюсь, що ніхто з моїх людей не боротиметься з тим, хто не зміг осушити мій ріг чи навіть підняти мою домашню кішку. Але ось що ми можемо зробити. Якщо ти хочеш боротись, то можеш позмагатися з моєю старою прийомною матір’ю.
— З твоєю прийомною матір’ю? — Тор не міг повірити своїм вухам.
— Вона, звісно, стара, але саме мати давним-давно навчила мене боротись. Сумніваюсь, що вона забула, як це робиться. З віком матір стала нижчою, тож вона буде ближче тобі за зростом. І вона звикла гратися з дітьми. — А тоді, помітивши вираз обличчя Тора, додав: — Її звати Еллі, і я бачив, як вона перемагала в боротьбі чоловіків, які на вигляд були сильнішими за тебе. Не будь таким самовпевненим, Торе.
— Я б волів боротися з чоловіками, — сказав Тор. — Але якщо на те пішло, то я поборюся з твоєю старою нянькою.
Велетні послали по стару жінку, і ось вона прийшла: така квола, сіра, висохла і зморщена, що, здавалося, її може здути вітром. Так, вона була з велетнів, але не надто вищою від Тора. На її старій голові виднілося рідке й тонке волосся. Тор задумався, скільки ж цій жінці років. Вона здавалася старішою за всіх, кого він зустрічав. Тор не хотів зробити їй боляче.
Вони стали одне навпроти одного. Переможцем мав бути визнаний той, хто першим повалить суперника на землю. Тор штовхав стару і смикав, пробував зрушити її з місця, перекинути, звалити, але все марно — вона була неначе витесана з каменю. Весь цей час стара не зводила з нього погляду своїх безбарвних старечих очей і не казала ні слова.
А потім вона потягнулася і легенько торкнулась ноги Тора. Він відчув, як нога слабшає від її дотику і спробував відштовхнути стару, але вона обхопила його руками і потягла вниз, на землю. Тор опирався з усіх сил, але це нічого не дало, і вже згодом його поставили на одне коліно…
— Годі! — гукнув Утґарда-Локі. — Ми побачили достатньо, великий Торе. Ти не можеш побороти навіть мою стару прийомну матір. Не думаю, що після такого мої люди захочуть із тобою змагатись.
Тор поглянув на Локі, а тоді вони обидва подивились на Тьяльві. Трійця сіла біля великого вогнища, і велетні гостинно їх прийняли — їжа була смачною, а вино не таке солоне, як мед із величезного рога, — але всі троє говорили менше, аніж під час будь-якого іншого бенкету.
Мандрівники мовчали і почувались ніяково, принижені власною поразкою.
Вони залишили фортецю Утґарда на світанні, а проводжав їх сам король Утґарда-Локі.
— Ну, що? — запитав Утґарда-Локі. — Сподобалося вам у нас?
Вони поглянули на нього похмуро.
— Не дуже, — відповів Тор. — Я завжди пишався своєю силою, а тепер почуваюсь нікчемою, пустим місцем.
— Я думав, що вмію швидко бігати, — зітхнув Тьяльві.
— А мене ніколи не перемагали в їді на швидкість, — докинув Локі.
Вони вийшли крізь браму, яка позначала межі твердині Утґарда-Локі.
— Насправді, — мовив велетень, — ви не нікчеми. І не пусте місце. Чесно кажучи, якби минулого вечора я знав те, що знаю зараз, то нізащо не запросив би вас до свого дому, і я простежу, щоб вас нізащо не пустили вдруге. Бачите, я обманув вас, усіх вас, ілюзіями.
Мандрівники поглянули на велетня, який посміхався до них, дивлячись згори вниз.
— Пам’ятаєте Скріміра? — запитав він.
— Гіганта Скріміра? Звичайно.
— Цим гігантом був я. Я використав ілюзію, щоб зробитися велетенським і змінити свою подобу. Сумку з провіантом я зав’язав незламний залізним дротом, який можна було розв’язати лише магією. Коли я прикидався сплячим, а ти бив мене своїм молотом, Торе, я знав, що навіть найменший із твоїх ударів означив би для мене смерть. Тому, скориставшись магією, я взяв гору і поклав її, невидиму, між твоїм молотом і своєю головою. Поглянь он туди.
Вдалині виднілася гора у формі сідла, в якій зяяли заглибини: три квадратні долини, остання з яких була найбільшою.
— Це гора, якою я скористався, — пояснив Утґарда-Локі. — Долини — це сліди від твоїх ударів.
Тор промовчав, але його вуста зробилися тонкими, ніздрі роздулися, а червона борода стала сторч.
— Розкажи про минулий вечір у замку, — попросив Локі. — Це теж була ілюзія?
— Звичайно. Ти коли-небудь бачив, як вогонь пожежі спускається долиною, випалюючи все на своєму шляху? Думаєш, що вмієш швидко їсти? Ти ніколи не зможеш їсти так швидко, як Логі, бо Логі — це втілення вогню, і він поглинув дерев’яне корито з їжею, спаливши їх. Я ще не бачив, щоб хтось їв так швидко, як ти.
В зелених очах Локі спалахнули гнів і водночас захоплення, адже він настільки ж любив гарні фокуси, наскільки й ненавидів, коли його обдурювали.
Потім Утґарда-Локі повернувся до Тьяльві.
— Як швидко ти думаєш, хлопче? — запитав він. — Швидше, ніж бігаєш?
— Звісно, — відповів Тьяльві. — Я думаю швидше за будь-що.
— Саме тому ти змагався в бігу з Хугі, тобто думкою. Не має значення, як швидко ти біг, — хоча жоден з нас не бачив іще, щоб хтось бігав швидше за тебе, Тьяльві, — бо навіть ти не можеш випередити думку.
Тьяльві не відповів. Він хотів сказати щось, заперечити чи запитати, коли Тор промовив низьким, як гуркіт грому, голосом, що відбився луною від далекої гірської вершини:
— А я? Що я насправді зробив минулої ночі?
Утґарда-Локі більше не посміхався.
— Чудо, — відповів він. — Ти зробив неможливе. Ти не усвідомлював цього, але кінець рога був занурений у найглибшу з глибин моря. Ти випив стільки, що понизив рівень океану і створив припливи та відпливи. Через тебе, Торе, морська вода буде прибувати й убувати до скону віків. Я був радий, що ти не зробив четвертий ковток, а то міг би осушити весь океан.
— Кішка, яку ти намагався підняти, була зовсім не кішкою, — вів далі він. — Це був Йормунґанд, змій Мідґарда — змій, що обвиває світ. Підняти змія Мідґарда неможливо, але тобі це вдалося, і ти навіть зрушив один із його витків, коли відірвав лапу кішки від землі. Пам’ятаєте шум, який ви чули? Це був звук руху землі.
— А стара жінка? — запитав Тор. — Твоя колишня нянька? Ким вона була насправді? — Його голос звучав дуже м’яко, але рука звично охопила знайоме руків’я молота.
— Це була Еллі, тобто старість. Ніхто не може побороти старість, бо зрештою вона забирає всіх і кожного, робить нас дедалі слабшими, доки не стулить наші очі назавжди. Всіх і кожного, окрім тебе, Торе. Ти вступив у двобій зі старістю, і нас здивувало, що ти зміг встояти, і навіть, коли вона здолала тебе, ти припав лише на одне коліно. Ми ще не бачили нічого подібного до минулого вечора, Торе. Ніколи.
— А тепер, побачивши, на що ти здатен, ми зрозуміли, яким дурними були, коли дозволили тобі потрапити в Утґард. Я збираюся захистити свою фортецю на майбутнє, і найкраще буде зробити так, щоб ви ніколи не знайшли Утґард, ніколи його більше не побачили, і щоб незалежно від того, що станеться далі, ніхто з вас не міг сюди повернутись.
Тор підняв свій молот високо над головою, але Утґарда-Локі зник, перш ніж він зміг завдати удару.
— Погляньте, — мовив Тьяльві.
Фортеця зникла. Ні від твердині Утґарда-Локі, ні від землі, на якій вона стояла, не залишилося і сліду. Тепер трійко мандрівників стояли на пустельній рівнині, де не було жодних ознак життя.
— Ходімо додому, — сказав Локі. А тоді додав: — Це була гарна робота. Ілюзії — просто вищий клас. Гадаю, всі ми сьогодні чогось навчились.
— Я розповім сестрі, що змагався у швидкості з думкою, — сказав Тьяльві. — Я скажу Рьоскві, що гарно пробіг.
І тільки Тор мовчав. Він думав про минулий вечір, про те, як боровся зі старістю, про те, як пив море. Думав про змія Мідґарда.
Взято з книги “Скандинавська міфологія” Ніла Ґеймана.