СМЕРТЬ БАЛЬДАРА
I
Немає на світі того, хто б не любив сонце. Воно дає нам тепло і підтримує в нас життя; воно розтоплює сніг і лід після лютої зими; воно допомагає рослинам рости, а квітам — квітнути. Воно дарує нам довгі літні вечори, коли небо ні на мить не темніє. Воно рятує нас від холодних днів у середині зими, коли темрява відступає лише на кілька годин, хай навіть у цей час сонце холодне й далеке, мов бліде око мерця.
Обличчя Бальдра світилося як сонце: він був такий вродливий, що освітлював будь-яке місце, до якого наближався. Бальдр був другим сином Одіна. Батько любив його, як і любили всі навколо. Він був найрозумнішим, найспокійнішим та найкрасномовнішим із усіх асів. Коли Бальдр ухвалював рішення, усіх вражали його мудрість і справедливість. Його дім, зала під назвою Брейдаблік, був місцем втіхи, музики та знань.
Дружиною Бальдра була богиня Нанна, й він кохав її і тільки її. У них підростав син Форсеті, й можна було не сумніватись, що він стане таким само мудрим суддею, як його батько. Все було добре в житті та світі Бальдра, крім одного.
Бальдрові снилися жахіття.
Йому снилося, що настає кінець світу і сонце та місяць поїдає вовк. Йому снилися безкінечні страждання і смерть. Снилися темрява і безвихідь. У його снах брати вбивали братів, і більше нікому не можна було довіряти. В цих видіннях він бачив, як у світі настає нова доба — доба сум’яття й убивств. Бальдр прокидався після цих снів у сльозах, засмучений і стривожений.
Він пішов до богів і розповів їм про свої кошмари. Боги не знали, як тлумачити такі сни, і їх теж це схвилювало — усіх богів, окрім одного.
Почувши, що Бальдр розповідає про нічні жахи, Локі усміхнувся.
Одін вирушив у мандри, щоб дізнатися причину синових снів. Він одягнув свій сірий плащ і крислатого капелюха, й коли люди питали, як його звуть, то називався Мандрівником, сином Воїна. Ніхто не знав відповідей на його запитання, але йому розповіли про провидицю — ворожку, яка тлумачила будь-які сни. Вона могла б йому допомогти, але вже давним-давно померла.
Могила ворожки була на краю світу. За нею на сході простягалося царство мерців, що померли не в бою, яким правила Хель, донька Локі та велетки Анґрбоди.
Одін рухався на схід, доки не дістався могили.
Бог-отець був наймудрішим з асів і віддав око за те, щоб отримати більше мудрості.
Він став біля могили на краю світу й зачитав найтемніші з рун та звернувся до стародавніх, давно забутих сил. Він щось спалював на могилі й нашіптував, чаклував і творив заклинання. По обличчю Одіна шмагнув штормовий вітер, а коли він стих, по той бік вогню постала жінка, обличчя якої приховували тіні.
— Мандрівка з царства мертвих видалась важкою, — мовила вона до Одіна. — Мене тут поховали так давно. Моя могила бачила і дощ, і сніг. Я не знаю хто ти, чоловік-що-воскресив-мене. Як тебе звуть?
— Мене звуть Мандрівник, — назвався Одін. — А батька мого звали Воїн. Розкажи мені новини з царства Хель.
Мертва ворожка вп’ялась у нього очима.
— Скоро до нас прийде Бальдр, — сказала вона. — Ми варимо для нього мед. Земний світ порине у скорботу, зате у світі мертвих настане справжнє свято.
Одін запитав, хто вб’є Бальдра, і відповідь провидиці його вразила. Він запитав, хто помститься за Бальдра, і її відповідь його спантеличила. Він запитав, хто тужитиме за Бальдром, і вона витріщилася на нього з-поза власної могили, наче щойно побачила його вперше.
— Ти не Мандрівник, — сказала провидиця. Її темні очі зблиснули, а лице набуло нового виразу. — Ти Одін — той, хто давним-давно приніс самого себе в жертву.
— А ти не ворожка. Ти та, кого за життя називали Анґрбодою, — коханка Локі й мати Хель, Йормунґанда — змія Мідґарда та вовка Фенріра, — відповів Одін.
Мертва велетка всміхнулася.
— Вертайся додому, малий Одіне, — сказала вона. — Втікай, біжи хутко до своєї зали. Більше ніхто зі мною не побачиться, доки мій чоловік Локі не звільниться зі своїх оков, щоб повернутися до мене, коли наблизиться нищівний Раґнарьок, «доля богів».
На цих словах вона розчинилася в пітьмі.
Одін залишив могилу. На серці в нього було важко, а в голові роїлися думки. Навіть боги не могли змінити свою долю, тож якщо він хотів врятувати Бальдра, то мав вдатися до хитрощів та сторонньої допомоги. Але його турбувала ще одна річ, яку сказала мертва велетка.
«Чому вона говорить, що Локі звільниться з оков? — міркував Одін. — Локі ж не закутий».
«Принаймні поки що», — подумав він згодом.
II
Одін тримав свої думки при собі, але розповів Фріґґ, своїй дружині й матері богів, що сни Бальдра були пророчими і дехто бажає їхньому синові зла.
Фріґґ задумалась. Вона була винахідливою людиною, а тому згодом промовила:
— Я в це не вірю. Не можу повірити. Немає на світі того, хто б ненавидів сонце, а з ним тепло і життя, яке воно дарує землі, а отже, не може бути, щоб хтось ненавидів мого сина, прекрасного Бальдра.
І вона вирушила в мандри, щоб у цьому пересвідчитись.
Фріґґ ходила по землі й у всього, що траплялось їй на шляху, брала клятву не завдавати шкоди прекрасному Бальдру. Вона звернулась до вогню, і він пообіцяв не пекти його; вода дала клятву не топити його; залізо та інші метали присягнулися не різати його. Каміння пообіцяло не залишати синців на його шкірі. Фріґґ зверталась до дерев, до звірів, до птахів, до всього, що плазує, літає чи ходить, і все суще пообіцяло, що його вид ніколи не завдасть шкоди Бальдру. Дерева поклялися, кожне за свій вид, — дуб і ясен, сосна і бук, береза і ялина, — що ніхто з них не зможе поранити Бальдра своєю деревиною. Вона викликала хвороби і поговорила з ними — кожна хвороба та болячка, яка могла завдати болю чи шкоди людині, погодилась ніколи не торкатися Бальдра.
Фріґґ не оминула нічого сущого, крім омели — рослини, яка оселяється на деревах. Омела здалася їй надто дрібною, молодою та непоказною, тож вона пройшла повз.
І коли всі дали клятву не шкодити її синові, Фріґґ повернулась в Асґард.
— Бальдр у безпеці, — сказала вона асам. — Ніщо не завдасть йому шкоди.
Однак у її словах засумнівалися всі, навіть Бальдр. Тоді Фріґґ підняла камінь і жбурнула його у свого сина. Камінь відскочив від нього.
Бальдр радісно засміявся, і здалося, ніби виглянуло сонце. Боги всміхнулись, а тоді один за одним почали кидати свою зброю в Бальдра. Кожен бог був здивований і вражений. Мечі його не торкались, списи не протикали плоть.
Усі боги були потішені та спокійні за Бальдра. Тільки два обличчя в Асґарді не світилися від радості.
Першим був Локі, який не усміхався й не сміявся. Він дивився, як боги рубали Бальдра сокирами та мечами, скидали на нього величезні валуни або намагалися вдарити величезними вузлуватими палицями і сміялися, коли палиці, мечі, камені та сокири минали його або тільки доторкалися, як м’які пір’їнки. Локі задумався, а тоді відійшов у тінь.
Другим був Хьод — сліпий брат Бальдра.
— Що відбувається? — запитав сліпий Хьод. — Прошу, скажіть мені хто-небудь, що відбувається.
Але ніхто не відповів Хьоду. Він чув, як навколо всі веселяться та радіють, і мріяв приєднатися до святкування.
— Ти, мабуть, дуже пишаєшся своїм сином, — озвалась якась привітна жіночка до Фріґґ.
Фріґґ не впізнала жінку, але та просто сяяла, коли дивилася на Бальдра, а Фріґґ і справді пишалася своїм сином. Зрештою, його любили всі.
— Та чи вони його, бідненького, не покалічать часом? Якщо будуть так у нього все кидати? Якби я була його матір’ю, то переживала б за свого синочка.
— Не покалічать, — відповіла Фріґґ. — Бальдра не може поранити жодна зброя. Не торкнеться жодна хвороба. Жоден камінь. Жодне дерево. Я взяла клятву в усього на світі, що тільки здатне завдати шкоди.
— Це добре, — відповіла привітна жіночка. — Я рада. Але ти впевнена, що нічого не пропустила?
— Анічогісінько, — запевнила Фріґґ. — Я обійшла всі дерева. Минула тільки омелу — це така повзуча рослина, яка в’ється по дубах на заході Вальхалли.
Але вона надто молода і мала, щоб чимось нашкодити. З омели не зробиш палицю.
— Нічого собі, — мовила привітна жіночка вражено. — Омела, кажеш? Що ж, якщо чесно, я б і сама не гаяла на неї часу. Надто вже вона дрібна.
Фріґґ здалося, що ця привітна жіночка їй когось нагадує, але вона не встигла поміркувати, хто б то міг бути, бо Тюр саме підняв своєю здоровою рукою величезну каменюку, підніс її над головою, а тоді звалив на груди Бальдра. Камінь розсипався на пил, навіть не торкнувшись сяючого бога.
Коли Фріґґ обернулася, щоб поговорити з незнайомкою, її вже не було, і богиня більше про неї не думала. Принаймні тоді.
Локі, тепер у власній подобі, рушив на захід Вальхалли. Він зупинився біля великого дуба. То тут, то там із нього звисали покручені пучки зеленого листя омели та її білі бліді плоди, які здавалися ще більш непримітними поряд з величчю дуба. Вони проростали просто з кори. Локі оглянув ягоди, стебла і листя. Він подумав, що Бальдра можна було б отруїти ягодами омели, але це здалося йому надто простим і очевидним.
Якщо вже й шкодити Бальдру, то так, щоб це зачепило якомога більше людей.
III
Сліпий Хьод стояв осторонь. Дослухаючись до веселощів і радісних криків, що долинали з галявини, він зітхнув. Хьод був сліпим, але сильним, одним із найсильніших богів, і зазвичай Бальдр старався його до всього залучати. Але цього разу про нього забув навіть брат.
— Щось ти сумний, — сказав знайомий голос. Це був Локі.
— Мені дуже прикро, Локі. Всі навколо так гарно проводять час. Я чую, як вони сміються. І Бальдр, мій любий брат, здається дуже щасливим. Я теж хотів би приєднатися до свята.
— Так це легко виправити. Немає нічого простішого, — відповів Локі.
Хьод не бачив виразу його обличчя, але голос Локі звучав так лагідно, так по-дружньому. Крім того, всі боги знали, що Локі був мастак до вигадок.
— Простягни долоню.
Хьод послухався. Локі стиснув щось у Хьодових пальцях.
— Це маленький дерев’яний дротик, який я сам зробив. Я підведу тебе близько до Бальдра, допоможу прицілитись, і ти кинеш у нього дротик. Кинь його щосили. Тоді всі боги засміються, а Бальдр знатиме, що навіть його сліпий брат долучився до загального свята.
Локі повів Хьода крізь натовп, туди, звідки линув гомін.
— Ось, — мовив Локі. — Стань тут, це гарне місце. Коли я тобі скажу, кинеш дротик.
— Але ж це лише маленький дротик, — зауважив Хьод сумно. — Я хотів би кинути спис або каменюку.
— Вистачить і маленького дротика, — сказав Локі. — У нього досить гострий наконечник. Кинеш його так, як я тобі показав.
Почулись оплески та сміх: Торова палиця з вузлуватого колючого дерева, нашпигована гострими залізними цвяхами, полетіла Бальдрові в обличчя. Та в останню мить вона відскочила вгору і пролетіла в нього над головою, через що здалося, ніби Тор танцює. Усе це було дуже смішно.
— Давай! — шепнув Локі. — Кидай, поки вони сміються.
Хьод кинув дротик з омели, як йому й було велено. Він сподівався, що почує оплески та сміх. Але ніхто не сміявся і не аплодував. Запала тиша, яку порушували тільки зойки і тихе перешіптування.
— Чому ніхто мені не аплодує? — запитав сліпий Хьод. — Я ж кинув дротик. Він не був великий чи важкий, але ви мали його бачити. Бальдре, брате мій, чому ти не смієшся?
Цієї миті Хьод почув голосіння — гучне, пронизливе та страшне, — і вмить упізнав цей голос. То була його мати.
— Бальдре, сину мій! О Бальдре, мій синочку, — голосила вона.
Тоді Хьод зрозумів, що його дротик влучив у ціль.
— Як це жахливо, як це сумно. Ти вбив свого власного брата, — сказав Локі.
Та його голос навіть на йоту не був сумним.
IV
Бальдр лежав мертвий, пронизаний дротиком з омели. Боги зібралися навколо — вони ридали, заливаючи сльозами одяг. Одін сказав тільки:
— Не мстіться Хьодові. Пізніше. Не зараз. Не тут. Ми зараз у місці святого покою.
Фріґґ мовила:
— Хто з вас хоче вирушити до Хель, щоб здобути мою прихильність? Можливо, вона дозволить Бальдру повернутися в наш світ. Навіть Хель не може бути настільки жорстокою, щоб залишити його в себе…
Вона задумалась: все-таки Хель була донькою Локі.
— Ми запропонуємо їй викуп за повернення Бальдра. Чи є серед вас той, хто бажає поїхати до царства Хель? Він може не повернутись.
Боги переглянулися. А тоді один із них підняв руку. Це був посланець Одіна Гермод, якого звали Моторним, — найшвидший і найвідчайдушніший серед молодих богів.
— Я піду до Хель, — сказав він. — Я поверну прекрасного Бальдра.
Боги привели Слейпніра — восьминогого коня Одіна. Гермод осідлав його і приготувався їхати далеко-далеко під землю, щоб зустрітися з Хель у її великій залі, куди приходять самі мерці.
Поки Гермод занурювався в темряву, боги готувалися до поховання Бальдра. Вони поклали тіло бога на його корабель «Рінгхорн». Боги хотіли спустити корабель на воду і спалити труп Бальдра, але не змогли зрушити судно з берега. Кожен штовхав і тужився, навіть Тор, але корабель як був на березі, так і залишився. Тільки Бальдр міг спустити свій корабель, але його більше не було серед живих.
Боги послали по велетку Хюррокін, яка приїхала до них на гігантському вовкові, а за віжки їй слугували змії. Вона підійшла до носа корабля і щосили штовхнула: корабель спустився на воду, але поштовх виявився настільки сильним, що колоди, на яких стояло судно, спалахнули, земля затряслась і здійнялися страшні хвилі.
— Мабуть, її варто вбити, — мовив Тор, який досі не міг заспокоїтись після невдачі з кораблем, і вхопився за руків’я свого молота Мйольніра. — Вона проявляє неповагу.
— Нічого подібного ти не робитимеш, — відрізали інші боги.
— Мені все це не подобається, — сказав Тор. — Я скоро когось вб’ю — просто, щоб зняти напругу. От побачите.
Четверо богів принесли на берег тіло Бальдра; восьмеро ніг пройшли повз юрбу. Одін, з воронами на кожному плечі, стояв на чолі натовпу плакальників, а за ним тулилися валькірії та аси. На похороні Бальдра були крижані й гірські велетні; були навіть гноми, вправні майстри із глибоких підземель — все суще оплакувало смерть Бальдра.
Дружина Бальдра Нанна побачила, як повз проносять тіло її чоловіка. Вона заголосила так, що її серце не витримало — богиня впала мертвою на березі. Її віднесли до похоронного багаття і поклали поряд із тілом Бальдра. На знак пошани Одін поклав на багаття свій браслет Драупнір; це був чудесний браслет, зроблений для нього гномами Брокком та Ейтрі, з якого кожних дев’ять днів стікало вісім браслетів такої ж цінності та краси. Після цього Одін прошептав у мертве вухо Бальдра таємницю, але що то була за таємниця, знатимуть тільки вони з Бальдром.
Коня Бальдра при повному параді привели до вогнища і принесли в жертву, щоб він служив своєму господарю на тому світі.
Тоді боги розпалили багаття. Воно спалахнуло, поглинаючи тіло Бальдра і тіло Нанни, поглинаючи його коня і його речі.
Бальдрове тіло палало, мов сонце.
Тор став перед похоронним багаттям і здійняв над головою Мйольнір.
— Проголошую це багаття освяченим, — виголосив він, сердито зиркаючи на велетку Хюррокін, яка, на думку Тора, досі не виявляла відповідної поваги.
Літ, один із гномів, став поперед Тора, щоб краще роздивитися похоронне багаття, і роздратований громовержець копняком відправив його просто в полум’я. Від цього Тору стало трохи легше на душі, а решті гномів значно важче.
— Мені це все не подобається, — сказав Тор роздратовано. — Анітрішки не подобається. Сподіваюся, Гермод Моторний вже домовляється з Хель. Що швидше Бальдр оживе, то краще буде для всіх нас.
V
Гермод Моторний їхав дев’ять днів і дев’ять ночей, не спиняючись на перепочинок. Що глибше він спускався, то густішою ставала темрява: понурі сутінки переростали в темну ніч, а згодом у суцільну, чорну як смола пітьму. Не було видно нічогісінько — тільки десь вдалині сяяло щось золоте.
Він під’їжджав усе ближче і ближче, й те світло ставало чимраз яскравішим. Це виблискувало золото, яким був вистелений міст через річку Гьйоль. Саме цим мостом проходили всі померлі.
Гермод притримав Слейпніра, і кінь поволі поніс його через міст, який хитався і здригався під ними.
— Як тебе звати? — запитав жіночий голос. — Якого ти роду? І що ти робиш у Царстві мертвих?
Гермод не відповів.
Він перебрався по мосту на протилежний берег, де стояла дівчина. Вона була бліда, але дуже гарна, і дивилася на нього так, немов у своєму житті не бачила нічого подібного. Дівчину звали Модгуд, і вона була охоронцем моста.
— Вчора через цей міст пройшло стільки мерців, що вистачило б на п’ять королівств, але від тебе одного міст хитався більше, ніж від них усіх, хоча людей і коней там було стільки, що не злічити. Я бачу в тебе під шкірою червону кров. Ти не такого кольору, як мертві, — вони сірі та зелені, білі й сині. Під твоєю шкірою тече життя. Хто ти? Навіщо ти прямуєш до Хелю?
— Я Гермод, — назвав себе юнак, — син Одіна. Я прибув до Хелю на Одіновому коні, щоб знайти Бальдра. Не пам’ятаєш, ти його бачила?
— Кожен, хто бачив Бальдра, не зможе його забути, — відповіла Модгуд. — Прекрасний Бальдр перетнув цей міст дев’ять днів тому. Він пішов до великої зали Хелю.
— Дякую тобі, — промовив Гермод. — Саме туди я і вирушу.
— Зала розташована нижче, на північній стороні, — сказала йому дівчина. — Просто спускайся і їдь на північ. Там ти й побачиш браму Хелю.
Гермод поїхав далі. Він спускався дорогою на північ, аж доки не побачив перед собою величезну високу стіну та браму — вищу за будь-яке дерево. Гермод спішився і підтягнув попругу, а потім знову скочив на коня і, міцно притиснувшись до сідла, почав підганяти Слейпніра. Перед самою брамою той стрибнув — так, як досі не стрибав жоден кінь, — і перестрибнув її, вдало приземлившись з іншого боку, у царстві Хель, де не ступала нога живої людини.
Гермод спрямував коня до великої зали мертвих, перед нею спішився і зайшов усередину. Його брат Бальдр сидів на чолі стола як почесний гість. Він був блідий; його шкіра мала колір сірого дня, коли не визирає сонце. Бальдр пив мед Хель і пригощався її стравами. Помітивши Гермода, він запросив його сісти поряд і провести ніч із ним за цим столом. З іншого боку від Бальдра сиділа його дружина Нанна, а біля неї — не в найліпшому настрої, — гном на ім’я Літ.
У світі Хель ніколи не сходить сонце, а відтак не буває дня.
Гермод поглянув у протилежний кінець зали і побачив жінку своєрідної зовнішності. Права частина її тіла мала шкіру звичайного кольору, а от ліва була темною і спотвореною, немов у трупа, який вже тиждень провисів на дереві десь у лісі чи пролежав у снігу, а потім відтанув. Гермод зрозумів, що це й є Хель, донька Локі, яку Бог-отець призначив правити Царством мертвих.
— Я прийшов по Бальдра, — звернувся Гермод до Хель. — Мене прислав сам Одін. Весь світ тужить за Бальдром. Ти мусиш повернути його нам.
Хель ніяк не відреагувала на сказане. Її очі — одне живе, зелене, друге мертве, запале — прикипіли до Гермода.
— Я Хель, — сказала вона просто. — Мертві приходять до мене, і назад до живих вони не повертаються. Чому я маю відпускати Бальдра?
— Усе за ним тужить. Це горе об’єднує нас усіх — богів і крижаних велетнів, гномів і альвів. За ним тужать тварини та дерева. Навіть метали плачуть. Каміння мріє, щоб відважний Бальдр повернувся на землі, де світить сонце. Відпусти його.
Хель не відповіла. Вона поглянула на Бальдра своїми різними очима й зітхнула.
— Він — найпрекрасніше створіння на світі й, мабуть, найкраще з усіх, що відвідали моє царство. Однак якщо ти кажеш правду і весь світ справді тужить за Бальдром, якщо все суще його любить, то я поверну його вам.
Гермод кинувся ДО її ніг.
— Це так великодушно з твого боку! Дякую! Дякую, о велика королево!
Хель поглянула на нього згори вниз.
— Підведись, — мовила вона. — Я не казала, що сама його поверну. Це твоє завдання, Гермоде. Піди й запитай їх. Всіх богів і гігантів, все каміння і всі рослини. Запитай усе суще. І якщо все на світі тужитиме за Бальдром і бажатиме, щоб він повернувся, я віддам його асам і він знову побачить світло дня. Проте якщо хоча б одне створіння не ридатиме або виступить проти Бальдра, він залишиться зі мною.
Гермод звівся на ноги. Бальдр провів його до виходу з зали і передав для Одіна браслет Драупнір як доказ того, що Гермод побував у Хелі. Нанна передала лляну сукню для Фріґґ і золотий перстень для Фулли, її служниці. Літ просто кривлявся і показував непристойні жести.
Гермод осідлав Слейпніра. Цього разу брама Хелю відчинилася перед ним, і він рушив назад тією ж дорогою, якою прийшов. Гермод перетнув по мосту річку і незабаром знову побачив світло дня.
В Асґарді Гермод повернув Богові-отцю Одіну браслет Драупнір і розповів про все, що трапилось, і все, що він бачив.
Поки Гермод був у підземному царстві, в Одіна з’явився син, який мав зайняти місце Бальдра; цього сина звали Валі й він народився від богині Рінд. В перший день свого життя малюк знайшов і вбив Хьода. Це була помста за смерть Бальдра.
VI
Аси розіслали посланців по всьому світу. Посланці асів летіли мов вітер і питали все суще, що стрічалося на їхньому шляху, чи воно тужило за Бальдром, бо від цього залежало, чи відпустять його зі світу Хель. Тужили жінки й чоловіки, тужили діти й тварини. Птахи, що ширяли в повітрі, сумували за Бальдром, як і земля, дерева й каміння — навіть метали, що зустрілись посланцям, оплакували Бальдра, як плаче холодний залізний меч, коли його приносять із пекучого морозу до сонця і тепла.
Все суще тужило за Бальдром.
Посланці поверталися з завдання, сповнені відчуття неймовірної радості та перемоги. Бальдр скоро повернеться до асів.
Вони спинилися перепочити на виступі гори біля печери. Посланці їли свої припаси, пили мед, жартували і сміялись.
— Хто там? — озвався голос зсередини печери, і перед посланцями з’явилася стара велетка.
Було в ній щось знайоме, але ніхто із присутніх не міг зрозуміти, що саме.
— Я Токк, — назвала вона себе, а «Токк» означає «вдячність». — Що ви тут робите?
— Ми посланці асів, і запитували все суще, чи воно тужить за померлим Бальдром. Прекрасним Бальдром, якого убив власний сліпий брат. Ми з’ясували, що кожен сумує за Бальдром так, як сумував би за сонцем на небі, якби йому не судилося більше світити. І кожен з нас за ним тужить.
Велетка почухала носа, прокашлялась і плюнула на камінь.
— Стара Токк не тужитиме за Бальдром, — відрізала вона. — Живий чи мертвий, син старого Одіна приніс мені саме лише нещастя і турботи. Я рада, що Бальдра взяла могила. Туди йому й дорога. Нехай залишається з Хель.
На цих словах вона почовгала назад у пітьму печери і зникла з очей.
Посланці повернулись до Асґарда і розповіли богам про те, що бачили, і про те, що їм не вдалося виконати завдання, оскільки знайшлося одне створіння, яке не тужило за Бальдром і не бажало, щоб він повернувся: цим створінням була стара велетка в гірській печері.
Вони також нарешті зрозуміли, кого стара Токк їм нагадувала: вона рухалась і розмовляла зовсім як Локі, син Лаувейї.
— Гадаю, це справді був замаскований Локі, — мовив Тор. — Певно, що Локі. Куди ж без нього.
Тор взяв свій молот Мйольнір і зібрав групу богів, щоб вирушити на пошуки Локі, якому вони мали помститись, але лукавого витівника ніде не було. Він ховався далеко від Асґарда, безмірно радіючи з власної кмітливості і чекаючи, поки вщухне метушня.
Взято з книги “Скандинавська міфологія” Ніла Ґеймана.