Дата. 24.04.2020р
Тема. Сучасні риси національної економіки України.
Конкурентні переваги України на світових ринках сільськогосподарської продукції, рудної сировини і металів.
Сучасні тенденції та регіональні відмінності розвитку енергетики в Україні.
Практична робота 10. Аналіз секторальної структури економіки України.
Хід уроку
І. Актуалізація опорних знань
Пригадайте
- Що таке економіка?
Які основні сектори національної економіки?
ІІ. Вивчення нового матеріалу
Сучасні риси національної економіки України
За підсумками 2017 р. економіка України посідає 62-ге місце серед всіх економік світу та 22-ге з-поміж країн Європи за загальним розміром ВВП, який становить 93,55 млрд доларів США. З розрахунку ВВП на одну особу – 133-тя позиція в світі – $2 205,67 на рік. Україна – потенційно багата країна, що усвідомлює себе й сприймається ззовні як політична й економічно міцна індустріально-аграрна держава рівня Польщі або Туреччини. Після розпаду Радянського Союзу Україна пережила жорстку економічну депресію: крах економіки та гіперінфляція призвели до катастрофічного скорочення ВВП. Починаючи з 2000 р., економіка України стабільно зростає, аж до 7% річних. Економіка України сильно постраждала від світової економічної кризи 2008 р., коли гривня знецінилась на 38% відносно долара США. У той самий час виробництво було спрямоване на експорт, який давав надприбутки, відповідно високою була ціна продукції на внутрішньому ринку. У 2010 р. Україна повністю змінила економічний курс, метою якого став розвиток внутрішнього ринку. Почалося зростання економіки. Однак внаслідок військової агресії Росії на Донбасі 2014 р. економіка України зазнала нищівного удару. Протягом 2014 – 2015 рр. через політичну та економічну кризу, військові дії сумарне падіння ВВП становило близько 16%. Зниження реальної заробітної плати та висока інфляція спричинили звуження внутрішнього споживчого попиту через військовий конфлікт на сході України. За останні 3 роки національна економіка почала поступово зростати: приблизно на 2,4% щороку.
Конкурентні переваги України на світових ринках сільськогосподарської продукції
Завдяки комфортним природним умовам і багатим земельним ресурсам сільське господарство є одним з провідних виробництв в економіці України. Воно не лише може забезпечувати населення нашої держави якісними продуктами, а й становить значну частку в зовнішній торгівлі України. Українські виробники постачають сільськогосподарську продукцію до 190 країн світу. Частка сільського господарства в структурі ВВП України становить 14,4%. За вартістю виробленої за рік сільськогосподарської продукції наша держава є першою в Європі. У структурі вартості переважає рослинництво, на яке припадає 69,3%. Решту 30,7% дає тваринництво.
Основною хлібною культурою України є пшениця. Найчастіше культивують озиму пшеницю. В Україні вона становить 38,9 ц/га. Вирощують в Україні озиму пшеницю в зонах Степу та Лісостепу на родючих чорноземних ґрунтах. Ярої пшениці вирощують значно менше. За посівними площами в нашій державі пшениця є безперечним лідером: під нею засіяно 23,2% усієї ріллі. Валовий збір пшениці в Україні становить майже 3,3% світового збору. За цим показником у 2016 р. наша держава була на 7-му місті в світі та 2-му в Європі (після ФранціЇ.
Серед зернофуражних культур за посівними площами лідером є кукурудза, під якою зайнято 15,9% ріллі. Дуже теплолюбна та вибаглива до ґрунтів, кукурудза на зерно культивується в Україні у переважно у степовій зоні, дає високі врожаї – 57,1 ц/га. В останні роки наша держава стрімко піднялася в рейтингах за валовим збором цієї культури, посівши в 2016 р. 6-те місце в світі та 1-ше в Європі з показником 2,4% світових зборів. Нині кукурудза забезпечує 23% усього експорту сільськогосподарських товарів нашої країни.
Серед круп’яних культур України найбільші площі зайнято під гречкою. Цю холодостійку, не вибагливу до ґрунтів рослину вирощують на Поліссі. Недоліком цієї культури є низька врожайність – 10 ц/га, через те площ під гречкою небагато.
У зв’язку з великим попитом на світовому ринку на низку технічних культур в Україні за останні 25 років площі під ними зросли в 2,5 раза. Більшість технічних культур потребують ґрунтів доброї якості, однак і сильно їх виснажують. Нині провідними технічними культурами в Україні, під якими зайнято найбільше ріллі, є соняшник, соя, ріпак та цукровий буряк.
Соняшник займає близько 22% усіх посівних площ в Україні. Його основні посіви зосереджено на чорноземах у степовій зоні та на півдні Лісостепу. Найвища концентрація посівів спостерігається у Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській та Харківській областях. Щорічний валовий збір цієї культури постійно збільшується. Країна посідає 1-ше місце в світовому рейтингу, забезпечуючи понад 28% світового виробництва соняшнику.
За останні 25 років у нашій державі посівні площі під соєю збільшилися майже в 20 разів. Нині Україна посідає 8-ме місце в світі та 1-ше в Європі за валовим збором сої (1% зборів світу) та 7-ме місце за її експортом. Вирощування її в лісостеповій та степовій зонах – на зрошенні. Багаті на білок соєві боби використовують для одержання олії та як замінник тваринного білка.
Ріпак вирощують для одержання технічної олії та відносно дешевого біопалива, а також цінних зелених кормів, багатих на білок. Площі під ним зростають й нині становлять близько 1,7% ріллі. Волого- та теплолюбний ріпак вирощують переважно в західній частині лісостепової зони, зокрема у Хмельницькій, Тернопільській, Львівській, Вінницькій областях.
Важливе значення з-поміж технічних культур України має цукровий буряк. Ця вибаглива до умов вирощування рослина культивується переважно в межах лісостепової зони. З початку 90-х рр. ХХ ст. посівні площі під цукровим буряком у нашій державі скоротилися у 5,5 раза, а валовий збір – у 4,3 раза; нині площі під цією культурою становлять лише 1,1% ріллі. Майже половина з цих площ припадає на Вінницьку, Хмельницьку, Харківську та Тернопільську області, хоча врожайність цукрового буряку в нашій державі висока – 435 ц/га. Нині наша держава займає лише 6-те місце в світі та 3-тє в Європі (після Франції та Німеччини) за зборами цукрового буряку.
Протягом останніх десятиліть площі під картоплею в нашій державі змінювалися мало, а врожайність зростала. Нині ця культура займає 4,9% ріллі й дає 161,4 ц/га. Через невибагливість рослини до умов зростання її можна культивувати практично по усій території України. Проте найбільші її площі зосереджено на Поліссі та Прикарпатті. У 2016 р. Україна дала 5,9% світового валового збору картоплі. Це 1-й показник у Європі та 4-й у світі.
Тваринництво в Україні спеціалізується на виробництві продовольчих товарів: молока, м’яса, яєць. Воно надає для промислової переробки й непродовольчу сировину: вовну, шкури, хутро, пір’я, пух. Це все одержують від основних сільськогосподарських тварин, якими в Україні є велика рогата худоба, свині та свійська птиця. З експортом меду Україна увійшла на європейський ринок. У сучасних умовах найбільш конкурентоспроможним на зовнішньому ринку є українське птахівництво. Його основною кормовою базою є фуражне зерно, яке переробляють на комбікорми. Через необхідність швидкої реалізації продукції птахівництво розвивається в приміських зонах. Птахоферми оснащено сучасним обладнанням. Поголів’я свійських птахів в Україні у 30 разів перевищує поголів’я свиней і забезпечує майже половину всього виробництва м’яса в країні.
Конкурентні переваги України на світових ринках рудної сировини
Україна є однією з країн-лідерів за запасами залізних руд у перерахунку на корисну речовину. В нашій країні сконцентровано близько 9% світових покладів цієї рудної сировини, що відповідає 5-му місцю в світі та 1-му в Європі. Україна забезпечує близько 3% світового видобутку залізних руд, посідаючи 6-те місце в світі та 1-ше в Європі. Основним районом розвитку залізорудної промисловості є Придніпров’я. Там розташований унікальний Криворізький басейн, у якому сконцентровано 68,5% української залізорудної сировини й переважає кар’єрний спосіб видобутку. У ньому є руди різної якості: від багатих (50 – 67% заліза) до середніх (23 – 35%). Збагачення криворізьких залізних руд відбувається на п’яти гірничо-збагачувальних комбінатах (ГЗК). Серед них найбільше підприємство такого типу в Європі – Північний ГЗК у Кривому Розі. Запаси Кременчуцького залізорудного району в 5 разів менші, там переважають руди середньої якості. Для їхнього збагачення працює Дніпровський ГЗК. Перспективними для освоєння є найбагатші в світі щодо вмісту заліза руди Білозерського родовища із умістом корисної речовини 70%.
В Україні видобувають понад 42% світових запасів марганцевих руд. Вітчизняна марганцеворудна промисловість сконцентрована у Придніпров’ї на базі унікального за покладами Південноукраїнського (Придніпровського) басейну в складі Нікопольського, Великотокмацького та Інгулецького родовищ. Там переважає відкритий спосіб видобутку руди.
Україна – одна з небагатьох країн світу, де є поклади титанових руд. У нашій країні сконцентровано близько 7,7% світових запасів та 6% світового видобутку ільменіту – мінералу, в якому міститься близько 30% титану. Україна посідає 11-те місце в світі та 2-ге в Європі (після Норвегії) за його покладами. У нашій країні розвідано близько 40 родовищ цього мінералу. Основні запаси належать до розсипних родовищ, де ведеться кар’єрний видобуток: Іршанське (Житомирська область) та Самотканське (Дніпропетровська область). На їхній базі працюють гірничо-збагачувальні комбінати: відповідно Іршанський ГЗК та Вільногірський державний ГЗК. Їх спільна потужність становить майже 20% світового випуску ільменітового концентрату. Розвідано та готуються до промислового освоєння інші родовища титанових руд на Житомирщині та Київщині.
Конкурентні переваги України на світових ринках металів
У структурі зовнішнього товарообігу нашої держави чорна металургія посідає 1-ше місце, що становить близько 45% вартості всього експорту країни. Однак у зв’язку з військовим конфліктом на Донбасі та зменшенням попиту на сталь на світовому ринку у 2017 р., за даними рейтингу Світової асоціації виробників сталі (World Steel Association, WSA), українська металургія виплавила 22,7 млн тонн сталі, посівши 12-те місце в світі. 85,5% усієї сталі й прокату експортується переважно до країн Європи та Близького Сходу.
Центри чорної металургії склалися переважно біля родовищ залізних руд у Придніпров’ї. Нині там виплавляють близько 75% чавуну та сталі України. Після приватизації металургійний комбінат Кривого Рогу належить найбільшій металургійній компанії світу ArcelorMittal. Приватній компанії «Інтерпайп» належать відкритий у 2012 р. в місті Дніпро сучасний електросталеплавильний завод і Новомосковський трубний завод. Великі металургійні комбінати також працюють у Запоріжжі та Кам’янському. У Приазов’ї, на перетині транспортних шляхів сполучення, якими завозять необхідну для переробки сировину, діють потужні металургійні підприємства Маріуполя. Вони дають близько 20% продукції чорної металургії країни. Один з них – «Азовсталь» – найбільший металургійний комбінат України. Металургійні підприємства Маріуполя є приватною власністю найбільшої гірсько-металургійної холдингової компанії «Метінвест». Вони виробляють та експортують плоский, сортовий та фасонний прокат, труби для теплових мереж, труби загального призначення. В останні роки для європейських замовників освоєно виробництво атмосферостійкого прокату, що не зазанає корозії.
Конкурентоспроможним на світових ринках є українське виробництво титану, що його застосовують у аерокосмічній промисловості, будівництві, медицині, виготовленні спортивного інвентаря. Нині в світі лише Україна, Китай та США мають повний цикл виробництва титанового прокату: ільменіт – титанова губка (порожнистий титан з домішками Феруму, Силіцію, Карбону) – зливки – прокат. В Україні титанова промисловість перебуває повністю під контролем Групи приватних компаній Group DF. Найбільше з підприємств – Запорізький титано-магнієвий комбінат, що одержує титановий концентрат з Іршанського та Вільногірського ГЗК. Це єдиний виробник титанової губки в Європі. Освоєно також виробництво титанових зливків, що їх широко застосовують як конструкційний матеріал в атомній енергетиці, хімічному машинобудуванні, суднобудуванні та в багатьох інших промислових галузях. У Києві при Інституті електрозварювання імені Євгена Патона НАН України існує науково-виробничий центр «Титан», у якому розробляють технології з виробництва високоякісних і довговічних титанових труб.
Світовим стандартам якості відповідає феронікель українського виробництва, що налагоджене в селищі Побузьке. Власником комбінату є іноземна компанія Solway Investment Group. Підприємство приділяє багато уваги модернізації виробництва: розвитку енергозбережувальних технологій та екологічного обладнання та основі впровадження новітніх технологій.
ІІІ. Домашнє завдання
Опрацювати матеріал §29, виконати практичну роботу 10(с.175)
Дата. 17.04.2020р
Тема. Кількість населення України. Відтворення населення: показники та природні, соціальні, економічні чинники народжуваності й смертності, їх просторові відмінності.
Особливості вікового і статевого складу населення України.
Міграційні процеси в Україні. Українці на світовому і регіональному ринку праці.
Демографічна політика в Україні.
Система розселення. Міські агломерації, урбанізація, субурбанізація і джентрифікація. Особливості сільських населених пунктів.
Практична робота 9. Аналіз картограм народжуваності, смертності, природного приросту, густоти населення, урбанізації в Україні.
Хід уроку
І.Актуалізація опорних знань
Пригадайте, що таке:
- «демографія»
- «природний рух населення»
- «механічний рух населення»
- «депопуляція»
- «урбанізація»
- «агломерація»
ІІ. Вивчення нового матеріалу
Кількість населення України. Відтворення населення: показники та природні, соціальні, економічні чинники народжуваності й смертності, їх просторові відмінності
За оцінками Державної служби статистики, населення України на кінець 2018р. становить 42,2 млн осіб (без урахування тимчасово окупованого Криму й м.Севастополя); з них міського населення 69,3 %, у сільській місцевості мешкає 30,7%. Найбільш заселеною є Донецька обл., найменш — Чернівецька.
Характерне звужене відтворення (депопуляція).
2017 р. природний приріст = −5,1 ‰, народжуваність = 9,4 ‰, смертність = −14,5 ‰. Рівень природного скорочення населення у сільській місцевості (7,4‰) удвічі перевищує рівень природного скорочення населення у міських поселеннях (3,8‰). Серед причин смерті населення перше місце посідали хвороби системи кровообігу (67,0% загальної кількості померлих), друге — новоутворення (13,6%), третє — зовнішні причини смерті (5,4%).
В Україні на початок 2018 р. (без урахування тимчасово окупованого Криму й Севастополя, частин Донецької та Луганської обл.) найнижчі показники приросту були у Дніпропетровські обл., найвищі — у м. Київ (додатні) та Рівненській обл.
Особливості вікового і статевого складу населення України
На 1 січня 2018 року чисельність осіб у віці 0–15 років становила 16,3 % загальної чисельності постійного населення, у віці 60 років і старше — 22,9 %, у віці 16–59 років — 60,8 %. Середній вік населення України становив 41,3 року (чоловіків— 38,5, жінок — 43,8). Загальний коефіцієнт демографічного навантаження на 1000 осіб у віці 16–59 років — 647 осіб.
Склад населення України характеризується суттєвою гендерною диспропорцією. Чисельна перевага жінок над чоловіками у складі населення України спостерігається із 36 років і з віком збільшується. Чисельність чоловіків на 1 січня 2018 року становила 19 558,2 тис. осіб, а жінок — 22 658,6 тис.; у розрахунку на 1000 чоловіків припадає 1159 жінок (у міських поселеннях — 1180, у сільській місцевості — 1112).
Міграційні процеси в Україні. Українці на світовому і регіональному ринку праці
У 2017 році міграційний приріст населення становив 12,02 тис. осіб, а його рівень — 15,31 особи на 10 тис. населення. Найбільше прибуттів до Київської обл. та м. Київ, найбільший відтік — з Донецької обл. Рівень безробіття — 9 % населення працездатного віку. Найбільша кількість населення зайнята у сільському та лісовому господарстві (17,7 %), промисловості (15,1 %), торгівлі та ремонті (21,8 %).
За межами України працює понад 3,5 млн грoмадян. Найбiльшими центрами oфiцiйнoгo працевлаштування грoмадян України у Захiднiй Єврoпi є Нiмеччина, Францiя, Велика Британiя, Грецiя, Iталiя, Пoртугалiя, Iспанiя (близькo 30% легальних мiгрантiв); у Схiднiй Єврoпi — ближнє зарубiжжя. Збільшується потік до США, Канади.
Демографічна політика в Україні
Перехід у середньому по країні хоча б на просте відтворення (одна сім’я —двоє дітей); зменшення кількості розлучень шляхом підтримки молодих сімей; зменшення дитячої та неприродної смертності; зменшення трудової міграції; піднесення сільської місцевості.
Система розселення. Міські агломерації, урбанізація, субурбанізація і джентрифікація. Особливості сільських населених пунктів
2017 р. в країні було 460 міст (з них 189 спеціального статусу, республіканського та обласного значення), 885 смт і 28 377 сільських населених пунктів. Нараховують 69,3 % міського і 30,7 % сільського населення.
Субурбанізація характеризується вищими темпами збільшення кількості жителів приміських поселень і міст-супутників порівняно з центрами агломерацій.
Рівень розвитку передмістя безпосередньо залежить від економіки самого міста, тому найбільшого розвитку процес отримав у передмісті Києва.
Джентрифікація — реконструкція і оновлення міського середовища та переїзд до району багатших мешканців. В Україні немає стратегічно керованої міською владою дотаційної джентрифікації. Відбувається процес стихійної комерційно доцільної джентрифікації, що не вирішує соціальних проблем, а лише їх «переїзд».
Сільські населені пункти занепадають.
ІІІ. Домашнє завдання
Опрацювати матеріал §28, виконати практичну роботу 9 (с.171)
Дата.10.04.2020р.
Тема. Українська держава і територія держави України.
Політико-географічне положення України: глобальне, регіональне, сусідське.
Політико-економічна оцінка державного кордону України.
Реформування адміністративно-територіального устрою України.
Хід уроку
І. Актуалізація опорних знань
Пригадайте, що значать поняття:
- «країна»;
- «держава»;
- «територія»;
- «територіальні води»;
- «географічне положення», його види.
ІІ. Вивчення нового матеріалу
Фізико-географічне положення
Україна має вигідне географічне і геополітичне положення, потужний природно-ресурсний, трудовий і виробничий потенціал, великі можливості для економічного розвитку.
Україна розташована в основному на південному заході Східноєвропейської рівнини, в Центрально-Східній Європі. Лише невелику частину її території (5%) займають Карпатські і Кримські гори — складові великої Гімалайсько-Альпійської гірської системи. Територія України лежить у помірному кліматичному поясі Північної півкулі. Тільки Південний берег Криму – у субтропічному поясі. В її межах чітко (як ні в жодній іншій країні Європи) простежуються три фізико-географічні зони — лісова, лісостепова і степова, а в Карпатах і Кримських горах — висотна поясність. Фізико-географічні зони України помітно змінюються із заходу на схід (насамперед за кліматичними і ґрунтово-рослинними ознаками).
Україна — найбільша держава Європи. Її площа становить 603,7 тис. км кв. – це найбільша держава Європи – 5,7% площі Європи. За кількістю жителів Україна поступається в Європі тільки Німеччині, Франції, Великобританії та Італії.
Територія України розташована між 44° 23' і 52° 25' північної широти та між 22° 08' і 40° 13' східної довготи. Вона простягається зі сходу (крайньою східною точкою є с. Червона Зірка Луганської обл.) на захід (м. Чоп Закарпатської обл.) на 1316 км. У найширшій центральній частині держави відстань між крайніми північною (с. Грем'яч Чернігівської обл.) та південною (мис Сарич у Криму) точками досягає 896 км.
Загалом територія держави витягнута із заходу на схід на 423 км більше, ніж з півночі на південь. Протяжність північної і південної частин із заходу на схід значно менша, ніж центральної.
Україна має широкий більш як 2590 км вихід до країн Центральної і Західної Європи.
Відстань до умовної столиці Європи Страсбург (Франція) не перевищує 2000 км.
Україна знаходиться в другому (східноєвропейському, київському) часовому поясі. Різниця в географічній довготі між крайніми західною і східною її точками дорівнює 18°, що відповідає різниці в часі 1 год і 12 хв. Середній меридіан другого часового поясу проходить поблизу Києва, тобто майже центральною частиною території України.
Центр України знаходиться в точці з географічними координатами 49° 01' північної широти і 31° 02' східної довготи. Ця точка розміщена за 2 км на захід від м. Ватутіного у Черкаській області – с. Мар'янівка. За іншою версією – с. Добровеличківка Кіровоградської області.
В межах України знаходиться географічний центр Європи село Ділове Рахівського району, Закарпатської обл.
Територія нашої держави розташована приблизно на широті Франції, північної частини Сполучених Штатів Америки і південних районів Канади, тому має подібні з цими країнами природні умови. Для України характерні великі запаси, вдале поєднання і територіально компактне залягання покладів багатьох цінних корисних копалин.
Україна має переважно рівнинний рельєф, порівняно теплий помірно континентальний клімат, родючі чорноземні ґрунти. Гори — Карпати і Кримські — невисокі і не перешкоджають здійсненню господарських зв'язків. Частина річок судноплавна. Усе це сприяло її давньому компактному заселенню, великому господарському, зокрема землеробському, освоєнню земель. На заході і півночі є значні ресурси поверхневих і підземних вод, у тому числі мінеральних. Великі можливості для розвитку санаторно-курортного господарства і туризму.
Економіко-географічне положення
ЕГП - положення щодо суспільних утворень та явищ.
1. ПГП - (політико-географічне положення) - розміщення щодо сусідніх країн і і військово-політичних блоків, осередків напруги і регіональних війн.
2. ТГП - відносно міжнародних шляхів сполучення (транспортно-географічне положення)
3. СП - (сусідське положення) - оцінка можливостей економічного співробітництва з країнами-сусідами, положення щодо найбільших мінерально-сировинних баз світу.
Оцінка ТГП (транспортно-географічне положення)
Україна розташована на перетині “трьох частин світу” (Європа, Азія, Північна Африка) через її територію проходять транзитні шляхи сполучення що з'єднують країни Азії, Західної та Центральної Європи.
До них належать: магістральні трубопроводи - нафтопровід “Дружба” , газопроводи “Прогрес”, “Союз”, “Уренгой-Ужгород”; автомагістралі: Київ - Брест, Харків - Москва, Київ - Львів...
Вихід до Південної Африки, через Чорне море, протоки Босфор, Егейське море (протока Дарданелли) Середземне море. Україна має 19 морських портів (найбільші Одеса, Миколаїв, Іллічівськ (Чорноморськ), через які підтримуються воднотранспортні сполучення з країнами світу.
Діють поромні переправи: - Іллічівськ-Варна (Болгарія), Іллічівськ - Поті (Грузія), Крим – Кавказ.
Через Дунай можливий вихід України до 7 країн Європи (Молдова, Румунія, Болгарія, Хорватія, Угорщина, Австрія, Німеччина). Важливе значення мають авіаційні сполучення через аеропорти міжнародного класу, які знаходяться в містах: Київ, Львів, Харків, Сімферополь, Донецьк.
ТГП України сприяє розвитку транспорту та зовнішньоекономічним зв'язкам. ТГП вигідне - цьому причина, сприятливі природні умови, особливо 95% рівнинної території України.
Оцінка СП (сусідське положення)
СП - сприятливе. Україна підтримує тісні економічні зв'язки зі всіма країнами сусідами. Україна наближена до важливих мінерально-сировинних баз Європи (нафта Росія), ліс (Росія, Білорусь) Україна безпосередньо межує з сімома країнами світу. Ситуацію змінила війна з Росією з 2014 року, яка триває і донині, на жаль.
Геополітичне положення України вигідне й водночас складне. Вона розташована приблизно на однакових відстанях від позаєвропейських центрів світової політики й економіки – Вашингтона й Токіо, відносно близько до столиць найбільших європейських держав – Берліна, Лондона, Парижа, Рима, а також Брюсселя та Страсбурга, котрих називають “столицями Європи”, і досить близько до столиць сусідніх з нею держав. Україна знаходиться на перетині Центральної і Східної Європи, перебуваючи одночасно в обох регіонах.
Великим «мінусом» є збройний конфлікт на сході та анексія АР Крим
Кордони України
Державний кордон — лінія і уявна вертикальна поверхня, що проходить через цю лінію, визначає межі державної території, — суші, вод, надр, повітряного простору — тобто межі розповсюдження державного суверенітету.
Делімітація кордонів (лат. delimitatio — встановлення меж) — визначення загального положення і напрямів державного кордону між суміжними державами шляхом переговорів. Ухвали про делімітацію звичайно є складовою частиною мирних договорів або спеціальних угод про встановлення або зміну державних кордонів. В ході делімітації договірні сторони складають — як правило, по карті, без проведення робіт на місцевості — опис проходження лінії кордону, який може бути самостійною статтею в самому договорі або в додатку до нього. Відповідно до певного в договорі положення лінії кордону вона наноситься на географічну карту, яка, як правило, є складовою частиною договору про делімітацію і в цій якості служить наочним свідоцтвом про положення. Матеріали делімітації служать підставою для подальшого етапу визначення положення кордонів — проведення їх на місцевості (демаркації).
Демаркація кордонів (лат. demarcatio — розмежування) — проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням його спеціальними прикордонними знаками.
Територіальні води України, або акваторія, яка є продовженням Української території в морі, - прибережні морські води завширшки 12 морських миль (22,2 км), відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки.
1 морська миля – 1850 м.
Україна має протяжний державний кордон. Його довжина становить 7700 км. Кордон простягається по суходолу (5740 км) і морях (1960 км). 1560 км морського кордону припадає на Чорне море і 400 км — на Азовське. За протяжністю державного кордону Україна посідає одне з перших місць у Європі.
Держава безпосередньо межує з сімома країнами — Російською Федерацією, Білоруссю, Молдовою, Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною. Найдовшими є кордони з Російською Федерацією (2063 км), Молдовою (1191 км) і Білоруссю (1084 км). Довжина кордону України з Румунією становить 625 км, Польщею — 543 км, Угорщиною — 135 км, Словаччиною — 99 км. Через Чорне море Україна має спільні кордони з Туреччиною, Болгарією і Грузією.
Державний кордон України здебільшого проходить рівнинними територіями. Лише з Румунією, Польщею і Словаччиною він простягається гористими районами Карпат, причому з Румунією — на значній відстані.
Південну частину України омивають води Чорного та Азовського морів, а на крайньому південному заході її кордон виходить до нижнього Дунаю — другої за довжиною після Волги річки Європи. Через практично незамерзаючі порти Чорного моря, а також Азовське море і Дунай, здійснюється воднотранспортне сполучення з багатьма країнами. Дунай і його судноплавні притоки протікають через територію семи європейських держав.
Частина державного кордону України проходить природними рубежами: з Польщею — по р. Західний Буг, з Білоруссю — по Дніпру, з Російською Федерацією — по Сіверському Дінцю, з Румунією — по Кілійському гирлу Дунаю і по самому Дунаю, з північно-західною частиною Молдови — по Дністру, з північною її частиною — по р. Прут; у Закарпатті окремі відрізки державного кордону України з Румунією та Угорщиною пролягають по лівій притоці Дунаю — р. Тисі.
Північний і північно-західний кордон України з Російською Федерацією, Білоруссю і Польщею простягається низовинною, місцями заболоченою територією Поліської низовини.
Рівнинною територією, де також відсутні природні рубежі, проходить східна частина державного кордону України з Російською Федерацією. Через низовину (Закарпатську) проходить кордон України з Угорщиною і частково зі Словаччиною.
У західній частині України її державний кордон пролягає незахищеною природними рубежами височинною, передгірною та гірською місцевостями (з Молдовою, Румунією, Словаччиною і Польщею).
Для України, що знаходиться на межі між так званим Сходом і Заходом Європи, на території, по якій здійснюються масові широтні і меридіональні перевезення у державі, яка тільки-но дістала незалежність, зміцнення державних кордонів набуває важливого військово-політичного значення. Відсутність на більшій їх частині природних рубежів вимагає додаткових витрат на спорудження відповідних оборонних об'єктів, забезпечення військового базування. Державний кордон є і мусить бути недоторканним, незмінним.
ІІІ. Домашнє завдання
Опрацювати матеріал §27, записати в зошит «Запам’ятайте: стисло про головне», завдання «Працюю з картою»(с.163)
Дата. 03.04.2020р
Тема. Географічні складники політичної географії: географічний простір, території, географічні місця. Політичні складники: політичні інсти-туції, політичні відносини, «сила». Територіально-політичні системи національного і наддержавного рівнів.
Геополітика, її складові Зовнішня та внутрішня геополітика. Геополітика «сили». Різновиди «сили».
Взаємозв’язок між національними та геополітичними інтересами держави.
Хід уроку
І.Актуалізація опорних знань
Пригадайте, що означають поняття
- «країна»
-«держава»
-«геополітичне положення»
ІІ. Вивчення нового матеріалу
На межі географії та політології сформувалася наука політична географія.
Політична географія як самостійна наука започаткована німецьким географом Фрідріхом Ратцелем, який опублікував перші праці з цієї проблематики в 1885 р. і першу монографію під назвою «Політична географія» у 1897 р. Тоді ж зародилися ідеї геополітики як науки.
Політична географія – суспільно-географічна наука про просторову організацію держав і міждержавних об’єднань, розміщення та стосунки між політичними силами, територіальні форми політичних процесів і явищ.
Предметом політичної географії визначають геопросторову (територіальну) організацію політичної сфери суспільства. Політична географія проводить дослідження за такими трьома територіальними рівнями:
макрорівень – географічний простір: дослідження світу в цілому та великих регіонів;
мезорівень – території: окремих країн;
мікрорівень – географічних місць: окремих міст, районів тощо.
Географічний простір – одне з фундаментальних понять політичної географії, яким позначають упорядкованість географічних об’єктів відносно земної поверхні та їх просторову організацію. Інтегральний географічний простір складається з економічного, соціального, політичного та фізичного просторів.
Територія – частина поверхні суходолу на Землі з природними й створеними внаслідок людської діяльності ресурсами, що має певні просторові межі та географічне положення.
Якщо йдеться про морські простори, то вживають термін акваторія. Акваторії Світового океану дедалі активніше долучаються до політичного життя планети, оскільки це стосується свободи судноплавства, використання ресурсів виняткових економічних зон, екологічної безпеки та ін.
Географічне місце – будь-який географічний об’єкт із офіційно визначеними межами (зокрема країна, її частина, населений пункт, місцевість тощо), що характеризується певним місцем розташування на поверхні Землі.
Політична географія має багато напрямів дослідження. Основний з них – політична карта світу, етапи її формування та сучасний стан. Політична географія вивчає також становлення кордонів держав, можливості транскордонних зв’язків, територіальні претензії. Складником політичної географії є політико-географічне країнознавство, яке проводить комплексне політико-географічне оцінювання регіонів світу та окремих країн. Важливим напрямом політико-географічних знань є геополітика, що аналізує вплив різноманітних географічних чинників на стратегічні позиції держав у світовому географічному просторі.
Політичні складники: політичні інституції, політичні відносини
До складу політичної системи суспільства входять політичні інституції та політичні відносини.
Політичні інституції – це різновид соціальних інститутів, завданнями яких є встановлення, виконання та підтримання влади.
Це спосіб організації політичного життя суспільства, що втілює ті або інші політичні норми, зумовлені конкретно-історичною ситуацією, вимогами політичного життя. У сучасному суспільстві існує ряд основних політичних інституцій. Центральним, базовим елементом організації суспільства в політичну систему є інституція держави. Функції регулювання відносин щодо створення основних правових норм, законів і представництва інтересів різних соціальних груп виконує інституція парламентаризму. Систему взаємодій, що складаються між органами, посадовими особами, які здійснюють поточне управління суспільними справами та населенням країни, регулює інституція виконавчої влади. Професійну діяльність людей, які належать до особливої статусної групи, регулює інституція державної служби. Інституція глави держави забезпечує стійке відтворення суспільних відносин, дає змогу лідеру держави виступати від імені всього народу, бути вищим арбітром у суперечках, гарантувати цілісність країни, непорушність конституційних прав громадян. Регламентує відносини з приводу суперечок і конфліктів, робить взаємодії людей чітко визначеними та стійкими інституція судової влади. Крім того, існує інституція політичних партій, що представляє інтереси громадян і ставить за мету їхню реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні. Найрізноманітніші організовані групи та спільноти людей формують групи інтересів. До них належать профспілки, молодіжний та жіночий рух, творчі союзи та об’єднання, етнічні та релігійні спільноти та ін.
У процесі спільної політичної діяльності індивіди й соціальні спільноти вступають у певні відносини.
Політичні відносини – стійкі взаємозв’язки й взаємодії суб’єктів політики. Така стійкість досягається завдяки нормам, що регулюють поведінку взаємодіючих політичних суб’єктів.
Політичні відносини значно більшою мірою, ніж інші, впливають на забезпечення соціальної стабільності. Ті політичні відносини, що утвердилися, вдосконалюються шляхом реформ. Типи політичних відносин можуть змінюватися також революційним шляхом. Якщо в суспільстві створюються умови, за яких об’єкт політики не хоче жити так, як раніше, а суб’єкт політики не може по-старому здійснювати політику й не вдається до реформ, то виникають об’єктивні передумови революції. За наявності зрілого суб’єктивного чинника складається загальнонаціональна криза, що може перерости в революцію. Якщо ж такого усвідомлення немає, то відбувається не революція з її докорінними змінами у політичних відносинах, а політичний бунт.
Розвинуте суспільство має безліч форм політичних відносин. Політичні відносини в загальному процесі суспільного розвитку можуть або відігравати прогресивну роль, або стати гальмом розвитку, чи навіть джерелом регресу.
Територіально-політичні системи (ТПС) національного та наддержавного рівнів
Основним об’єктом дослідження політичної географії є територіально-політичні системи (ТПС). Це об’єктивно взаємозалежні сполучення елементів політичної сфери (політичних й адміністративних кордонів, центрів управління, органів влади, партій, суспільних рухів тощо), що функціонують на певній території. За масштабами вирізняють кілька рівнів ТПС: наддержавний, або глобальний (світ, великі регіони), національний (країни) та місцевий (частина країни, населений пункт, місцевість тощо).
На наддержавному рівні політична географія досліджує співвідношення політичних сил між найбільшими за економічним та військовим потенціалом країнами – вивчає вплив політичних подій на глобальну економіку. Крім того, досліджує співтовариства країн, що утворили економічні або військово-політичні союзи, геополітичні регіони, геостратегічні регіони, культурні регіони (наприклад, арабські країни). Такі ТПС формуються на основі спільних довготривалих політичних та економічних інтересів, наявності великої політичної проблеми, культурної, етнічної, расової, мовної близькості. Ступінь їхньої цілісності відображає характер та інтенсивність зв’язків політичного, фінансового, торговельного, військового характеру.
Політична географія досліджує проблеми на національному рівні, що дає підстави говорити про існування окремої науки – політико-географічного країнознавства. Країна – ключовий суб’єкт внутрішньої політичної діяльності та міждержавних зв’язків. У межах держави формуються три типи ТПС, які відповідним чином структурують політичний простір на певній території:
площові (територія держави, адміністративно-територіальні одиниці, автономні одиниці тощо)
лінійні (державні кордони)
точкові (столиця, регіональні центри, ключові економічні та військові бази).
Геополітика, її складові
Геополітику визначають як науку, що вивчає в єдності географічні, історичні, політичні та інші взаємопов’язані чинники, що справляють вплив на стратегічний потенціал держави. Основним об’єктом дослідження геополітики є геополітична структура світу. Прикладна геополітика часом веде дослідження заангажовано, тобто з позицій інтересів певної держави.
Геополітика вбачає, що кожна держава проводить свою політику залежно від географічних чинників: просторового розташування країни, клімату, кількості населення, наявності природних ресурсів тощо. У попередні століття геополітика була засобом виправдання загарбницьких дій держав щодо чужих територій. Так, німецькі геополітики зробили спробу обґрунтування необхідності розширення життєвого простору для німецької нації, що й лягло в основу завойовницької політики фашистської Німеччини. У XXI ст. геополітика набуває нового значення й змісту. Вона досліджує передусім державну приналежність тієї чи іншої території, роль країн і народів у світовому співтоваристві, їхній вплив на світовий розвиток і світову політику. Складниками геополітики є зовнішня та внутрішня геополітика.
Зовнішня геополітика
Ядром геополітики є зовнішня геополітика держав і міждержавних об’єднань, які, спираючись на ефективне використання елементів геопростору, прагнуть зміцнити свої позиції на міжнародній арені, забезпечити економічні, культурні, інформаційні та інші інтереси. Геополітичні амбіції найбільше властиві великим державам. Найбільшою мірою на формування сучасної геополітики впливають США. Їхнє основне геополітичне завдання – підтримання глобального верховенства, всесвітнє поширення ліберальної демократії. Зусилля країни спрямовано на забезпечення контролю над ситуацією в інших державах Америки, ЄС, Східній Європі, Західній Азії (насамперед на Близькому Сході) та Азійсько-Тихоокеанському регіоні. У європейських справах геополітика США здійснювалася в напрямі розширення та зміцнення НАТО, збереження союзницьких взаємин з європейськими лідерами. Упродовж усього періоду незалежного розвитку України США були гарантом її державного суверенітету та цілісності. Франція, маючи значний військовий потенціал, у т. ч. й ядерний, зберігає міцні геополітичні позиції насамперед в Африці, менше – у басейні Карибського моря та Океанії, впливаючи певною мірою на внутрішню та зовнішню політику в Канаді через франкомовне населення. Велика Британія намагається йти у фарватері геополітики США, реалізуючи спільні геополітичні інтереси в Європі та в державах Співдружності. Німеччина активно впливає на геополітично значущі загальноєвропейські справи: щодо розширення НАТО, ЄС, взаємин з Росією та ін. Її позиція суттєво позначається на виробленні загальної геополітичної лінії ЄС. Росія виявляє прагнення знову стати полюсом сили глобального значення. Так, з 2000 р. вона взяла твердий імперський курс на «збирання земель» колишнього СРСР у різних формах (створення союзних держав, інтеграційних економічних проектів, військових блоків, прямої військової агресії). Метою Росії стало посилення впливу на держави-лідери ЄС. Росія прагне підтягувати взаємини з США до рівня паритетних, домогтися вигідних економічних відносин з Китаєм. Добре продуманий системний характер має зовнішня геополітика Китаю, яка своєрідно поєднує наступальність і твердість з певною обережністю й гнучкістю. В її основі – усебічний захист своїх економічних інтересів
Внутрішня геополітика
Основним осередком внутрішньої геополітики є офіційна державна діяльність. Важливим завданням внутрішньої геополітики держави є усунення загроз політичній стабільності, профілактика і розв’язування територіальних конфліктів. Крім забезпечення комплексного та пропорційного розвитку регіонів внутрішня геополітика розв’язує стратегічні питання державної безпеки, утвердження загальнодержавної ідеї, формування та відтворення партійно-політичних еліт тощо.
Основними загрозами територіально-політичній цілісності держав, стабільності їхнього суспільного розвитку є поява політичних рухів за незалежність окремих регіонів на основі етнонаціональних, релігійних або навіть економічних мотивів, а також вимоги приєднання окремих культурно споріднених територій до сусідніх держав. Адекватною відповіддю на реальні виклики і загрози є формування механізмів оптимізації державно-територіального устрою, збалансування регіонального економічного та демографічного розвитку, налагоджування взаємин в етнополітичній та культурно-політичній сферах.
Геополітика «сили»
У світовій політиці категорія сили має значення в тому разі, якщо вона дає змогу державі впливати на інші країни з метою досягнення своїх цілей.
Потенціал міжнародного впливу – це сукупність різноманітних засобів і ресурсів, якими володіє держава для здійснення прямого й непрямого впливу на міжнародне середовище та інші держави, виходячи зі своїх цілей та інтересів. Основні ресурси держави – фінансово-економічний, військово-силовий, політико-дипломатичний, демографічний, міжнародний структурно-організаційний (участь і роль у міжнародних організаціях та інститутах) потенціал та ін.
Різновиди «сили»
У праці «М’яка сила: засоби досягнення успіху в світовій політиці» професор Гарвардського університету Джозеф Най зазначив, що матеріальні елементи сукупної державної сили – це «жорстка сила», а духовні її елементи – «м’яка сила». В епоху глобалізації та інформаційної революції дуже важливо розуміти той факт, що «не завжди силою володіє той, чия армія перемагає».
«Жорстка сила» (або жорстка влада) – використання примусу або винагороди задля досягнення цілей, тобто військової (мілітарної) й економічної сили задля примушення інших суб’єктів міжнародної політики до потрібної поведінки. Прикладами застосування «жорсткої сили» є введення радянських військ до Афганістану (1979 р.), вторгнення США в Ірак (2003 р.), «газовий конфлікт» між Росією та Україною (2005 – 2006 рр.), анексія Криму Росією (2014 р.). За Статутом ООН (ст. 2), забороняється загроза силою або її застосування. Однак у цьому документі під «силою» розуміють лише мілітарну силу. Стосовно економічної сили такого механізму не існує.
Мілітаризм – державна ідеологія, спрямована на виправдання політики постійного нарощування військової міці й припустимості використання військової сили під час вирішення міжнародних і внутрішніх конфліктів.
Прикладом застосування економічної сили є введення економічних санкцій за порушення Статуту ООН у політичній сфері. Наприклад, такі заходи було застосовано проти Росії через анексію Криму. Формами економічного впливу можуть бути припинення постачання продовольчої допомоги, а також кредитування, згортання програм економічного співробітництва тощо.
На противагу «жорсткій силі» існує «м’яка сила» – можливість отримати бажане через співробітництво та привабливість. Так держава здатна домагатися своїх цілей завдяки привабливості власної культури, суспільно-політичних цінностей. Хоча «м’яка сила» може бути використана і з недобрими намірами. «М’яку силу» зазвичай використовують держави-світові лідери, що дає їм змогу впливати на політику інших держав. Такий підхід є найефективнішим на початку ІІІ тисячоліття. Використання Україною її багатих культурних надбань, пріорітетність демократичних цінностей можуть стати надійною основою для запровадження «м’якої сили» в реалізації зовнішньополітичного курсу України.
Більшість суб’єктів міжнародних відносин у своїй зовнішній політиці використовує концепцію смарт-сили (або «розумної сили»), що полягає в поєднанні «жорсткої» та «м’якої» сил. Наприклад, використання не лише військової сили, а й залучення до військових союзів та виконання партнерських програм.
Взаємозв’язок між національними та геополітичними інтересами держави
Зовнішня політика більшості держав у різні епохи визначалася національним інтересом. Національний інтерес визначається картою світу та ціннісною системою, що є панівною в даному суспільстві та державі. На міжнародній арені зіткнення реальних інтересів породжує реальні конфлікти, однак причинами війн часто виявляються помилково зрозумілі й хибно сформульовані національні інтереси або міркування щодо національної безпеки. Так було під час розв’язування США війни в Іраку (2003) або прийняття керівництвом СРСР рішення про введення радянських військ до Афганістану (1979). Головна складова національного інтересу – це самозбереження держави. Визначаючи національні інтереси і приймаючи на їх основі певні зовнішньополітичні рішення, керівники держав зважають на об’єктивні економічні, політичні, географічні та інші чинники, внутрішньополітичні інтереси. Враховуються також і можливі реакції на ці рішення на міжнародній арені з боку тих держав, яких вони так чи інакше стосуються. У сучасному світі визначення національних інтересів будь-якої держави передбачає обов’язкове врахування інтересів інших держав, а в чомусь і інтересів усього світового співтовариства.
Найчастіше основоположні національні інтереси, пов’язані з безпекою і самозбереженням держави, неможливо реалізувати поодинці, без союзів і коаліцій з іншими державами. Через те країни вступають у військово-політичні блоки, наприклад НАТО. Джерелами реальної загрози для безпеки більшості країн є: тероризм, поширення зброї масового ураження, міжетнічні та міжконфесійні конфлікти, деградація навколишнього середовища, уповільнення економічного зростання, контрабанда, незаконна міграція, забруднення навколишнього середовища, енергоресурси (володіючи ними, держава може впливати на політичний процес в окремих країнах і регіонах). У сучасних умовах національна безпека залежить не лише від потужності й боєздатності збройних сил, а й від інших чинників: економічної могутності, конкурентоспроможної промисловості, якості системи освіти, добробуту громадян та ін.
ІІІ. Домашнє завдання
Опрацювати матеріал §26, записати в зошит «Запамятайте: стисло про головне»(с.158), виконати завдання « Працюю з картою» та «Шукаю в Інтернеті» (с.158)