Дата. 15.04.2020р
Тема Особливості географічного положення Африки. Склад регіону. Сучасна політична карта Африки. Форми державного правління і територіального устрою країн, типи країн за рівнем економічного розвитку. Райони збройних конфліктів, проявів тероризму. Природні умови і ресурси регіону. Населення Африки. Урбанізаційні процеси. Система розселення.
Практична робота7.Позначення на контурній карті Африки основних районів видобування нафти, залізних, мідних та алюмінієвих руд, центів їх переробки (збагачення), основних транспортних магістралей та портів експортування.
Хід уроку
І.Актуалізація опорних знань
- Які регіони ми вже вивчили?
-Які особливості кожного з них?
ІІ. Вивчення нового матеріалу
Останній регіон світу, що підлягає вивченню в курсі «Регіони та країни», — Африка. Багато вчених уважають, саме Африканський континент був прабатьківщиною людства.
Під час археологічних розкопок тут були виявлені численні знахідки, що свідчать про перебування перших людей, які жили більше ніж два мільйони років тому. В Африці з’явилися перші могутні держави стародавнього світу: Давній Єгипет, царство Аксум, Карфаген. Однак нині Африканський регіон є найвідсталішим та найбіднішим з усіх регіонів світу, приблизно половина його населення на південь від Сахари отримує за день праці менше 5 дол. США на одну особу, а загалом понад 200 млн африканців потерпають через недоїдання.
Для того щоб зробити висновки про причини такої ситуації, спочатку слід дослідити загальні передумови економічного розвитку регіону.
Склад регіону
На сучасній політичній карті Африки – 59 держав і територій. З них 53 суверенні країни, які є членами ООН. У регіоні існують різні за площею держави: від дуже великих (Алжир, Демократична Республіка Конго, Судан) до країн-карликів (Сейшельські Острови – 455 км², Сан-Томе і Принсипі – 1000 км²).
Дві африканські країни – Нігерія та Ефіопія – належать до групи найбільших за кількістю населення країн світу (понад 100 млн осіб). Водночас у ряді країн живе менш ніж 1 млн осіб (Джибуті, Екваторіальна Гвінея, Коморські Острови та ін.).
На політичній карті Африки початку ХХ ст. було лише дві незалежні країни – Ефіопія та Ліберія. Всі інші території було поділено між європейськими країнами. Найбільші площі колоній дісталися Франції, Великій Британії та Португалії. Свої володіння мали в Африці Німеччина, Італія, Іспанія та Бельгія. Перші дві африканські країни здобули незалежність у першій половині ХХ ст. – Південно-Африканська Республіка (ПАР) та Єгипет. Масова деколонізація континенту розпочалася в 50-х рр. ХХ ст. з Північної Африки.
Нині від колишніх колоніальних імперій в Африці залишилося кілька невеликих за площею залежних територій, що перебувають під контролем Великої Британії (Острів Святої Єлени), Франції (острови Реюньйон та острів Майотта), Іспанії (міста Сеута і Мелілья на території Марокко).
За геосхемою регіонів ООН, Африка поділена на 5 субрегіонів: Північна Африка (6 держав), Західна Африка (16 держав), Центральна Африка (9 держав), Східна Африка (18 держав) та Південна Африка (5 держав).
Географічне положення
Омивається Атлантичним океаном, Середземним морем, Індійським океаном, Червоним морем; берегова лінія порізана слабо, мало зручних заток і бухт; наближеність до Європи та Азії; Гібралтарська протока, Суецький канал.
Економіко-географічне положення (ЕГП) країн Північної та Тропічної (на південь від Сахари) Африки є суттєво різним. На економічний розвиток Північної Африки найбільший вплив чинить наближеність до розвинутих країн Європи та транзитне транспортно-географічне положення на перетині морських шляхів з Європи до Азії. Середземне та Червоне моря відокремлюють північну частину Африки від Європи та Західної Азії. Особливо поліпшилося транспортно-географічне положення регіону після відкриття Суецького каналу. Великі морські порти працюють у Єгипті (Александрія, Порт-Саїд) та Марокко (Танжер).
ЕГП країн Тропічної Африки є менш вигідним. Вони відділені значними морськими просторами та Сахарою від економічно розвинутих регіонів світу. Більшість країн мають широкий вихід до морів або океанів. Універсальні морські порти-велетні (вантажообіг яких – понад 50 млн тонн на рік) існують лише у Південно-Африканській Республіці (Річардс-Бей, Дурбан). Водночас 16 країн є континентальними. Це суттєво стримує їхній економічний розвиток.
Майже усі країни Африки є союзниками в організації Африканський Союз (АС). Основними цілями організації є забезпечення в Африці демократії, прав та стабільної економіки, припинення всіх міждержавних конфліктів і створення ефективного спільного ринку. Серед пріоритетних планів Африканського Союзу – введення єдиної валюти (афро) та створення спільних збройних сил. Африканські країни-експортери нафти є членами організації ОПЕК.
Водночас для розвинутих країн Європи, США, Китаю, Індії важливими чинниками їх подальшого економічного розвитку та збереження геополітичного впливу у ХХІ ст. є проникнення на африканські ринки та інтеграція з їх національними економіками. Необхідність співпраці з Африкою зумовлюють як ресурсний, так і геополітичний складники, а також ринки збуту продукції та послуг.
Політична карта
Наймолодший регіон світу. Близько 60 держав і залежних країн. У минулому майже всі африканські держави були європейськими колоніями (Франції, Великої Британії, Бельгія, Португалії, Німеччини, Іспанії, Італії). Процес формування політичної карти триває (Південний Судан — 2011 р.).
Більшість — унітарні республіки з президентською формою правління (часто прихована диктатура). Федеративні: Нігерія, Ефіопія, Сомалі, Південний Судан, Судан. Конституційні монархії: Марокко, Лесото, Свазіленд.
Типи країн за рівнем економічного розвитку
Південна Африка — «переселенська країна», однак порівняно з Австралією, або Новою Зеландією рівень розвитку економіки та показники ВВП одну особу значно менші.
Всі інші держави — країни, що розвиваються. З порівняно зрілою структурою господарства: Єгипет, Марокко, Туніс; нафтодобувні країни: Нігерія, Алжир, Лівія. Найбідніші: Сомалі, Ефіопія, Південний Судан, Демократична Республіка Конго, Нігер, Руанда, Танзанія.
Райони збройних конфліктів, проявів тероризму
Важким спадком епохи колоніалізму залишаються в Африці територіальні та міжетнічні конфлікти, що виснажують і без того бідні бюджети країн. Характерною ознакою політико-географічного положення Африканського регіону є наявні райони збройних конфліктів. За їх загальним числом Африка опинилася на 1-му місці в світі. За останні півстоліття в регіоні сталося 186 державних переворотів, 26 великомасштабних воєн й незліченна кількість різного роду конфліктів меншого масштабу, а кількість загиблих перевищила 7 млн. Окрім того, Африка – це єдиний район світу, де число конфліктів рік від року не лише не зменшується, а навіть зростає. За це Африку називають «киплячим континентом». При цьому більшість конфліктів відбувається у бідних і найбідніших країнах на тлі гострого дефіциту фінансових і матеріальних ресурсів, величезного зовнішнього боргу. Там часто при владі перебувають представники однієї з місцевих народностей, яка має привілейоване становище й дискримінує інші етнічні групи.
Прикладом країни з особливо затяжним конфліктом може слугувати Ангола, де збройна боротьба Національного союзу за повну незалежність Анголи (УНІТА) з урядом почалася ще в 1966 р., а закінчилася лише в 2002 р. У ході громадянської війни в Руанді, що спалахнула на міжетнічному підґрунті, людські втрати перевищили 1 млн осіб, ще 2 млн стали біженцями. В результаті громадянської війни зі складу Ефіопії у 1993 р. виокремилася Еритрея. Розпадом на дві країни завершилася у 2011 р. тривала війна, що її вели урядові війська Судану з народами південної частини країни, які виступають проти насильницької ісламізації. В останні роки відбулися політичні перевороти в ряді арабських країн Північної Африки (Лівія, Єгипет). В Алжирі уряд веде збройну боротьбу з Ісламським фронтом порятунку.
Територія Західної Сахари окупована Марокко. Її майбутнє підлягає врегулюванню згідно з відповідними рішеннями ООН.
Райони проявів тероризму
До кінця ХХ ст. Африка була регіоном, вільним від тероризму. Все змінилося в 1998 р., коли зазнали нападів посольства США у Кенії та Танзанії. Будівлі посольств було зруйновано, загинуло понад 200 людей, понад 4000 було поранено. При цьому жертвами терористів стало лише 12 американців.
Нині Африка стала ледь не головною ареною міжнародного тероризму, в основі якого лежать здебільшого релігійні причини. В регіоні посилюються ісламський фундаменталізм та екстремізм. В Африці діють десятки великих міжнародних терористичних організацій.
Найбільшу небезпеку для світу має дестабілізація в Нігерії, де виникла ісламська терористична організація «Боко Харам» («Західна освіта гріховна»), яка закликає до викорінення моделі світського розвитку країни та проголошення ісламської держави. Ознакою діяльності організації стали скоординовані терори стичні акти в країні та прикордонних районах з використанням терористів-смертників, жертвами яких стають мирні люди різного віросповідання.
У Сомалі існує ісламська терористична організація «Аш-Шабаб» («Молодіжний рух моджахедів»), мета якої – визволення країни від іноземних військ, створення ісламської держави та поширення істинної віри в країні та поза її межами. Під контролем організації перебуває південна частина Сомалі. Для боротьби з нею сусідня Кенія ввела свої війська в Сомалі. Відповіддю на це були терористичні акти в столиці Кенії – Найробі та інших містах. Районом піратського тероризму є територіальні води Сомалі.
Ісламістське терористичне угруповання туарегів «Ансар ад-Дін» діє також на території Малі, яка силоміць прагне примусити частину країни жити за законами шаріату. Особливістю африканських терористичних організацій є їх висока мобільність. Кордони більшості держав, особливо у Сахарі, терористи вільно долають. Через те в Африці нині важко провести межу між міжнародним та місцевим тероризмом.
ІІІ. Домашнє завдання
Опрацювати матеріал § 39, вивчити розташування країн на політичній карті.
Дата. 01.04.2020р.
Тема. Бразилія. Місце країни у світі та регіоні. Основні чинники, що визначають місце країни у міжнародному поділі праці. Розселення. Особливості структури економіки країни, що розвивається. Видобування мінеральних ресурсів. Спеціалізація сільського господарства. Промислові виробництва, що визначають міжнародну спеціалізацію країни. Особливості розвитку третинного сектору. Характерні риси просторової організації. Зовнішні економічні зв’язки. Міжнародні зв’язки України з Бразилією.
Практична робота 6. Порівняльна характеристика машинобудування США, Канади та Бразилії.
Хід уроку
I. Актуалізація опорних знань
Пригадайте
- На які природні ресурси багаті країни Південної Америки;
- Як формувалося населення Південної Америки;
- Які ознаки економіки властиві новим індустріальним країнам Азії.
ІІ. Вивчення нового матеріалу
Коли мова заходить про Бразилію, то перші асоціації у нас, українців, пов’язані із запашною бразильською кавою, яскравими карнавалами та найкращими футболістами. Крім того, сучасна Бразилія відома в світі як країна, яка динамічно розвивається та досягла помітних успіхів в економічному розвитку.
1. «Візитна картка»
Офіційна назва — Федеративна Республіка Бразилія. Площа — 8,59 млн км2. Населення — 208 млн осіб . Столиця — Бразиліа. Індустріально-аграрна країна. Федеративна президентська республіка (26 штатів та столичний округ).
2. ЕГП
Головні ознаки: займає центральну та східну частину Південної Америки; омивається водами Атлантичного океану (берегова лінія — 7,5 тис. км); багато сусідів (Гвіана, Суринам, Гаяна, Венесуела, Колумбія, Перу, Болівія, Парагвай, Аргентина, Уругвай) — країни, що розвиваються; розташування в одному регіоні зі США.
3. Природно-ресурсний потенціал
Переважання рівнин (Амазонська низовина, Бразильське та Гвіанське плоскогір’я), клімат від вологого екваторіального до сезонно-вологого субтропічного. Густа річкова мережа (Амазонка, Сан-Франсіску, Парана, Уругвай, Парагвай), внутрішні водні шляхи, великий гідропотенціал. Лісистість 62 %, цінні породи дерев. Значні площі, вкриті родючими ґрунтами (червоно-жовті латеритні). Мінеральні: кам’яне вугілля, горючі сланці, залізні, марганцеві, алюмінієві, мідні, вольфрамові, нікелеві, титанові, хромові руди, золото, алмази. Багатий рекреаційний потенціал, 18 об’єктів Спадщини ЮНЕСКО.
4. Населення
Природний приріст 7,4 %, молодість населення: середній вік 31,6 років, частка дітей та підлітків 23 %. Середня густота населення 24 особи/км2, нерівномірний розподіл: майже половина проживає на вузькій смузі приатлантичного узбережжя. Етнічні групи: європейці (португальці, іспанці, німці, італійці) — 48 %, представники мішаних рас (метиси, мулати, самбо) — 43 %, темношкіре населення — 7,6 %, корінні жителі (індіанці) — 0,4 %. Католики — 65 %, протестанти — 22,2 %. Рівень урбанізації — 86,2 % (2017 р.). Найбільші міста — Сан-Паулу (11,9 млн), Ріо-де-Жанейро (6,4 млн), Белу-Орізонті (5,7 млн), Сальвадор (3 млн осіб). Робоча сила — 111,6 млн. Структура зайнятості: сільське господарство — 10 %, промисловість — 40 %, сфері послуг — 50 %, зростання частки сфери послуг (50 %) та промисловості.
5. Господарство
Належить до групи країн, що розвиваються, підтип — нова індустріальна країна. Загальний ВВП (за ПКС) — 2,2 трлн $ (2017) — 8-ме місце в світі, ВВП на душу населення — 10,5 тис. $ — 68 місце. Структура ВВП: сільське господарство — 6,2 %, промисловість — 21 %, сфера послуг — 72,8 %. Чинники, що забезпечили економічне зростання: 1) унікальна природно-сировинна база; 2) імміграція та демографічні процеси, які сприяли забезпеченню дешевою, але відносно кваліфікованою робочою силою; 3) політика «відчинених дверей» для іноземних компаній; 4) створення пільгових умов для розвитку підприємництва.
Первинний сектор. Повністю забезпечує себе продовольством, експортне значення. Рослинництво (60 %): цукрова тростина, зернові культури (кукурудза, рис), соя, квасоля, кава, тропічні фрукти. Тваринництво: скотарство м’ясного напрямку, свинарство, птахівництво. Видобувна промисловість - залізні руди, боксити, золото, графіт, нафта та ін.
Вторинний сектор. Концентрація підприємств обробної промисловості південному сході, у трикутнику Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Белу-Орізонті. Провідні виробництва: машинобудування (автомобілебудування — представництва іноземних компаній, суднобудування, літакобудування, сільськогосподарське машинобудування, виробництво електронно-обчислювальної техніки); чорна металургія (8-ме місце за виробництвом сталі), кольорова металургія (провідні місця за виробництвом алюмінію, міді, цинку); хімічна (нафтохімія, виробництво мінеральних добрив, пластмас, лаків, фарб); лісова та деревообробна; легка та харчова.
Третинний сектор. Провідні складові: торгівля, банківсько-фінансова діяльність, туризм (6 млн туристів щорічно). Відносно добре розвинена транспортна мережа. У внутрішніх перевезеннях провідна роль автомобільного транспорту. Транс-амазонське шосе. Найбільші морські порти: Ріо-де-Жанейро, Сантус, Паранагуа; аеропорти: Гуарульос у Сан-Паулу та Галеано в Ріо-де-Жанейро.
6. Зовнішньоекономічні зв'язки
Експорт: автомобілі, транспортне обладнання, електротехніка, сталь, тканини, взуття,папір, соя, яловичина,кава, фрукти. Імпорт:, електроніка, хімічні продукти, нафта. Головні партнери — Китай, США, Аргентина, Німеччина, Нідерланди. 3-й за обсягами торгівельний партнер України серед країн Америки. Експорт та імпорт становить сільськогосподарська продукція. Співробітництво у сфері промислових технологій.
ІІІ. Домашнє завдання
Опрацювати матеріал § 38 та за тезувати його у зошит, Практична робота 6. Порівняльна характеристика машинобудування США, Канади та Бразилії (с.215)
Дата. 22.04.2020р.
Тема. Особливості економіки країн Африки. Первинний сектор економіки. Сільське господарство. Лісове господарство. Добувна промисловість. Вторинний сектор економіки. Особливості розміщення промислових центрів у регіоні. Третинний сектор економіки: особливості становлення і закономірності розміщення. Найважливіші міжнародні транспортні магістралі, вузли. Туристичні райони.
Хід уроку.
І. Актуалізація опорних знань
Пригадайте
-Які країни за рівнем економічного розвитку розташовані в Африці?
- Чим ,в основному,вони займаються?
ІІ. Вивчення нового матеріалу.
Первинний сектор економіки
Провідне значення в економіці африканських країн має первинний сектор економіки, зокрема сільське, лісове та рибне господарства, а також добувна промисловість. Серед усіх регіонів світу Африка вирізняється переважанням традиційних видів природокористування.
Сільське господарство
В Африці склалися три основні системи сільського господарства. Перша – землеробська, що ґрунтується на природній родючості ґрунту. В ній зайнято третину селян, які вирощують продукцію лише для власного споживання. Більшість господарств дрібні, натуральні або напівнатуральні, техніка та агротехніка примітивні. Найпоширеніше знаряддя праці – мотика. Господарства дуже залежать від природних умов. Надмірне зволоження та повені в сезон дощів, суховії у період посухи, нашестя комах – усе це різко зменшує врожаї.
Друга система – землеробська, що використовує штучну підтримку родючості ґрунтів. Це плантаційне господарство з використанням найманої робочої сили, яке вирощує експортні культури та є основним постачальником іноземної валюти у бюджети країн.
Третя система сільського господарства – екстенсивно-скотарська, яка переважає в країнах Східної Африки.
У рослинництві для власного споживання культивують зернові культури (просо, сорго, кукурудзу) та тропічні коренеплоди (маніок, ямс, таро, батат).
Головний «хліб» екваторіальної поясу – банани. Високотоварний сектор склався в період колоніалізму й вирощує експортні технічні культури. Основними з них є какао (понад половину виробництва какао-бобів світу), кава та арахіс. Розміщення технічних культур має чітку зональну спеціалізацію. В екваторіальному поясі культивують какао (Кот-д’Івуар – 29 % світу, Гана – 12 %, Нігерія), олійну пальму (Бенін, Нігерія) та гевею (Нігерія). На межі екваторіального та субекваторіального поясів вирощують каву (Ефіопія, Уганда, Кот-д’Івуар, Ангола). В субекваторіальному поясі розміщені плантації арахісу (Нігерія, Судан, Сенегал, Гамбія), бавовнику (Єгипет, Судан, Танзанія), цукрової тростини (Судан, Мозамбік, Маврикій), тютюну (Зімбабве, Малаві), чаю (Кенія, Малаві, Уганда, Мозамбік), сизалю (Танзанія, Кенія). Тропічний пояс освоєний мало. Там розвинуто землеробство в оазисах, де вирощують фінікову пальму. Для крайніх північних та південних субтропічних частин Африки важливе значення мають виноградарство та садівництво. Експортом цитрусових вирізняються Єгипет, Марокко, ПАР.
Низькопродуктивним є тваринництво Африки, що розвивається на сезонних пасовищах. Переважають кочове, напівкочове та відгонно-пасовищне тваринництво. В саванах розводять велику рогату худобу, в напівпустелях і горах – овець та кіз, у пустелях кочівники-бедуїни випасають верблюдів. Головною продукцією тваринництва є шкіри, вовна, мохер.
Лісове та рибне господарства
Африканський регіон постачає на світовий ринок деревину екваторіального лісу. Заготівлю її ведуть іноземні або змішані компанії. Район їхньої дії – прибережні країни Західної та Центральної Африки: Кот-д’Івуар, Камерун, Габон, Конго. Головними з них є червоне дерево (використовується для оздоблювальних та столярних робіт, виробництва фанери) та ебенове дерево (для підводних конструкцій, будівництва, машинобудування). У більшості випадків лісове господарство задовольняє місцеві потреби, передусім у паливі. Крім того, займаються збиранням дикорослої кави та дикого меду. В ряді країн доглядають за дикорослою гевеєю заради одержання каучуку.
У субтропічних лісах Північної Африки заготовляють кору коркового дуба, що є однією зі статей експорту країн субрегіону.
Головна зона африканського морського рибальства – атлантичний континентальний шельф, особливо в його південній та північній частинах. Риболовний флот та рибоконсервні заводи мають Єгипет, Марокко, Нігерія, ПАР, Намібія. Риба, що зазнала промислової обробки, йде на експорт.
Добувна промисловість
У промисловому виробництві Африки переважає добувна промисловість. У цій сфері діють великі міжнародні концерни. Серед них найвідомішою є компанія De Beers, що контролює видобуток та збут алмазів. Найбільшою є роль Африки в постачанні на світовий ринок марганцю, хрому, кобальту, ванадію, золота, платини та алмазів. Досить великим є також експорт урану, міді, бокситів, фосфоритів, залізних руд і вугілля.
Ряд країн Африки є значними виробниками сирої нафти та природного газу, що експортують в країни Європи та США. Членами організації країн-експортерів нафти ОПЕК є Нігерія, Алжир, Лівія, Габон та Ангола. В роботі Форуму країн-експортерів газу (ФКЕГ) беруть участь Алжир, Нігерія, Єгипет, Лівія та Екваторіальна Гвінея.
Експорт нафти та природного газу з країн Африки не перевищує 10 % їх світового експорту, але за вартістю – це 70 % всього товарного експорту з регіону. Відносна обмеженість запасів нафти та природного газу африканських країн спонукає до прискореного розвитку промисловості з їх переробки.
В Африці налагоджений видобуток рудної сировини. Видобутком залізних, марганцевих, хромових руд, платини та золота вирізняється ПАР, мідних руд – Замбія та ДРК, бокситів – Гвінея та Гана. З нерудної сировини налагоджений видобуток світового значення алмазів у Ботсвані, Анголі, ПАР та ДРК; фосфоритів – у Марокко, Того та Тунісі.
Вторинний сектор економіки
В Африці склалися промислові виробництва з трьома різними формами діяльності.
Перші – займаються первинною переробкою експортної сільськогосподарської сировини: какао-бобів, кави, очищенням бавовнику, виробництвом олії, цукру, соків, вина. Вони поширені у багатьох країнах.
Другі – виробляють споживчі товари для місцевого населення: кустарне виробництво тканин, харчових напівфабрикатів, напоїв. У країнах Північної Африки та ПАР працюють фабрики та заводи з виробництва тканин та харчових продуктів.
Треті – виробництва важкої промисловості та новітні виробництва. Вони представлені лише в окремих країнах, де є родовища відповідної сировини. Зокрема, в ПАР, країнах Північної Африки, Замбії, Зімбабве, ДРК, Нігерії, Гані.
Електроенергетика
Користується електроенергією лише третина африканців. Обсяг споживання електроенергії в Африці у 5 разів менший, ніж середній показник у країнах, що розвиваються, та у 8 разів менший від середньосвітового рівня.
Близько 2/3 електроенергії у регіоні дають гідроелектростанції. Для деяких країн основним джерелом електроенергії є ТЕС. Для їх роботи в Алжирі, Лівії, Єгипті використовують нафтопродукти, а в ПАР – кам’яне вугілля. У ПАР працює перша в Африці атомна електростанція. Країни, що розташовані південніше від Сахари, для приготування їжі та обігрівання будинків часто використовують деревину та сільськогосподарські відходи. Найбільше електроенергії серед країн регіону одержують у ПАР, Єгипті та Алжирі.
Африку вважають досить перспективною щодо використання відновлюваних джерел енергії (ВДЕ): енергії вітру, сонця, геотермальних джерела. У Північній Африці розпочала роботу комбінована газово-сонячна електростанція Abener. На Єгипет, Марокко та Туніс припадає 85 % вітрового потенціалу Африки та Близького Сходу. В країнах Тропічної Африки обсяг інвестицій в енергетику є вкрай низьким. Там лише планують використовувати енергію вітру. В Кенії уже працює геотермальна електростанція Olkaria.
Металургія
В окремих країнах помітного розвитку набула металургійна промисловість. Чорна металургія повного циклу представлена лише у ПАР (23-тє місце в світі, виробляє 80 % сталі регіону), Єгипті, Алжирі, Тунісі та Зімбабве. Також в Африці працює близько 40 переробних підприємств.
Кольорова металургія є одним з найважливіших виробництв у країнах, що багаті на руди кольорових металів. Так, за фінансової підтримки високорозвинутих країн працюють заводи з виробництва міді у ДРК (7-ме місце в світі), Замбії (8-ме місце в світі), ПАР; алюмінію – в ПАР (13-те місце), Єгипті, Камеруні, Гані; свинцю та цинку – в Намібії (9-те місце в світі за виробництвом цинку), Марокко, Тунісі; олова – в Нігерії; кобальту – ДРК (1-ше місце).
Машинобудування
Багатопрофільне машинобудування посіло чільне місце лише в національній економіці ПАР. Воно випускає гірниче обладнання, військову техніку, сільськогосподарські машини, залізничні вагони, складає автомобілі, ремонтує річкові судна.
Хімічна промисловість
Виробнича структура хімічної промисловості африканських країн характеризується значною часткою нафтохімії. Найбільші потужності хімічних виробництв мають ПАР та Нігерія. Особливе значення має синтез мінеральних добрив. Так, за виробництвом азотних добрив вирізняється Єгипет (8-ме місце в світі), фосфатних добрив – Марокко (3-тє місце в світі). У Замбії, ДРК, ПАР, Зімбабве важливе значення має виробництво вибухових речовин для добувної промисловості. Середнім рівнем розвитку хімічної промисловості також вирізняються Алжир, Туніс, Лівія.
Текстильна промисловість
На текстильних підприємствах зайнято третину всіх працюючих в обробній промисловості Африки. Головною є бавовняна промисловість, що забезпечена власною сировиною. Головні її потужності сконцентровано у Єгипті. Бавовняні фабрики працюють також у Судані, Нігерії, Сенегалі, Уганді, Кенії, Марокко, ПАР.
Харчова промисловість
Швидкими темпами розвивається харчова промисловість. На її підприємствах зайнято чверть усіх працюючих в обробній промисловості. Основними виробництвами харчової промисловості є олійна (виробництво пальмової, арахісової та оливкової олії), цукрова, фасування какао та кави, рибна, виноробна, плодоовочеконсервна.
Особливості розміщення промислових районів в Африці
Найбільший з промислових районів Африки – Південний, у межах ПАР, Зімбабве та Ботсвани. Там видобувають майже усі види рудних і нерудних ресурсів, кам’яне вугілля. Розвинуті різноманітні виробництва важкої, легкої та харчової промисловості.
Другим є Конго-Замбійський промисловий район, через який проходить «Мідний пояс» з родовищами високоякісної мідної руди, а також супутніх руд кольорових металів: кобальту, цинку, свинцю, кадмію, германію, золота, срібла.
На основі родовищ нафти та руд металів (заліза, марганцю, алюмінію) склався Західногвінейський промисловий район. Окрім експорту сировини там формуються центри її переробки: виробництво глинозему, кольорова металургія, хімічна промисловість.
Три промислові райони склалися у Північній Африці: Єгипетський, Алжирсько-Лівійський у Сахарі та район Атлаських гір на півночі Марокко та Алжиру. Перший з них, Єгипетський, сформувався на основі родовищ нафти, природного газу, руд і фосфоритів, а також трудових ресурсів. Там розвинуто металургію, машинобудування, хімічну, текстильну (бавовняну) та харчову промисловість. Алжирсько-Лівійський промисловий район виник на базі великих нафтогазових родовищ Сахарського басейну. Його основною спеціалізацією є нафтопереробка та хімічна промисловість. Промисловий район Атлаських гір вирізняється покладами руд металів і найбільшими у світі запасами фосфоритів. На їх основі розвинуто хімічну промисловість та металургію.
Третинний сектор економіки: особливості становлення й закономірності розміщення
Ринок послуг почав формуватися в Африці у другій половині 90-х рр. ХХ ст. Якщо наприкінці ХХ ст. послуги забезпечували близько 35 % ВВП регіону, то нині їх частка зросла до 58 %.
Достатньо високою є частка сфери послуг у структурі ВВП країн Північної Африки – 42,3 %, а в Тунісі, Марокко, Єгипті – понад половину. Найвищими темпами там розвиваються туристичні й транспортні послуги, роздрібна інтернет-торгівля, інформаційні технології.
Найнижчою є частка сфери послуг у структурі ВВП країн Центральної Африки – 34,3 %. Через низький рівень життя спостерігається вкрай низький попит на послуги. Найвища частка сфери послуг у структурі ВВП спостерігається в країнах Південної Африки – 53,8 %. Найважливішим джерелом державних прибутків є міжнародний туризм, зокрема в ПАР та Зімбабаве.
Транспорт
Транспортна інфраструктура Африки в основному складалася в колоніальний період і була орієнтована на обслуговування економічних і геополітичних інтересів країн-метрополій. Фактично в регіоні немає сучасної транспортної мережі. В багатьох країнах велика роль належить гужовому та в’ючному транспорту, а в районах поширення мухи цеце часто використовують працю носіїв.
Переважна більшість залізничних та автомобільних магістралей з’єднують райони розробки родовищ корисних копалин, орієнтованих на експорт промислових та сільськогосподарських виробництв, найбільших адміністративних центрів з портами. Найкраще транспортна мережа розвинута в ПАР, Зімбабве, Єгипті та прибережних частинах країн Північної Африки.
Більшу половину вантажопотоків у межах материка забезпечує залізничний транспорт. Але він має низький рівень технічного оснащення, різну ширину колій. Найбільшими темпами розвиваються автомобільний та трубопровідний транспорт. Газопроводи з Алжиру в Європу мають міжконтинентальний характер. У Тропічній Африці донині велика транспортна роль належить річкам. Більшість зовнішніх перевезень здійснює морський транспорт. Великими морськими портами є Александрія та Порт-Саїд (Єгипет), Танжер та Касабланка (Марокко), Лагос (Нігерія), Дакар (Сенегал), Момбаса (Кенія), Дар-ес-Салам (Танзанія), Річардс-Бей, Дурбан та Кейптаун (ПАР). В Африці є близько 300 аеродромів. Найбільші з них у Каїрі (Єгипет), Рабаті (Марокко), Дакарі (Сенегал), Лагосі (Нігерія), Найробі (Кенія), Йоганнесбурзі (ПАР). Величезне значення для світових морських перевезень має Суецький канал на території Єгипту.
Туристичні райони
Число туристів, які відвідують Африку, і надходження від них, дуже малі й становлять відповідно 4 % і 2 % загальносвітових. Туристів насторожують спекотний клімат, тропічні хвороби, злидні, політична нестабільність, відсутність розвинутої транспортної та туристичної інфраструктури.
Територія Африки лежить у межах двох рекреаційно-туристичних регіонів світу, що різняться за природними та історико-культурними особливостями: Арабський світ (країни Північної Африки) та Африка (країни усіх інших субрегіонів). Останнім часом у туристичному бізнесі стрімко зростає роль Арабського світу. Там активно розвиваються пляжний та діловий туризм. Окрім того, підвищується інтерес до пізнавального туризму країн з багатою історією. Найбільш популярними туристичними країнами з африканського Арабського світу є Єгипет, Туніс та Марокко.
Роль рекреаційно-туристичного регіону Африка поки що незначна. Проте особливо популярним у цьому регіоні є африканське сафарі – автомобільні мандрівки саваною з метою ознайомлення з дикою природою. Найвідоміші сафарі – в межах національних парків Кенії, Танзанії, Уганди, Ефіопії.
ІІІ. Домашнє завдання
Опрацювати матеріал §41,та провести дослідження (с.234)