Розвиток європейської музики кінця ХVIII — початку XIX століття проходить під впливом Великої французької революції, яка не тільки породжує цілу хвилю масово-побутової музики (марші, героїчні пісні, у тому числі Марсельєзу), але й знаходить відгук в усіх музичних жанрах. Цей процес проходить на тлі та під впливом активної демократизації всього суспільного та музичного життя, подолання станових меж, що дістались у спадок від феодалізму. З аристократичних салонів музика виходить на ширші майданчики, доступні широкому колу слухачів. Виникає цілий ряд нових музичних закладів, зокрема консерваторій у Празі, Варшаві, Будапешті, Відні, пізніше — в Москві та Петербурзі. З'являються музичні газети та журнали. Музичне виконавство остаточно відділяється від творчості, як самостійної музичної діяльності. Починається процес комерціоналізації музики.
В композиторській творчості XIX століття стверджується романтизм. На відміну від класицизму, романтизму характерні: загострена увага до емоційного світу людини, індивідуалізація та драматизація лірики, протиставлення особистості дійсності, ідеалу та реальності, інтерес до національної своєрідності, звернення до історичних, легендарних та народно-побутових сюжетів, більш вільна трактовка музичних жанрів та стремління до синтезу мистецтв, з чим пов'язаний розвиток програмної музики. Спостерігається активне становлення нових національних музичних культур — польської (творчість Ф. Шопена), угорської (Ф. Ліст), норвезької (Е. Гріг), чеської (А. Л. Дворжак), російської (М. І. Глінка, пізніше — П. І. Чайковський та композитори «Могутньої купки»), пізніше — української (М. В. Лисенко).
З середини XIX століття виникає жанр оперети. У професійній творчості виділяється самостійна лінія «легкої музики». (напр. вальси І. Штрауса). Народжується естрадна музика, як самостійна галузь музичної діяльності.
Музичний романтизм, як художній напрямок, постав на початку XIX століття під впливом раннього німецького літературно-філософського романтизму (Ф. В. Шеллінг, Жан Поль та ін.); надалі розвивався в тісному зв'язку з різними течіями літератури, живопису і театру (Дж. Г. Байрон, Делакруа, Г. Гейне, А. Міцкевич та ін.).
Періодизація
Музичний романтизм умовно поділяють на три етапи:
Ранній, пов'язаний із творчістю Шуберта, Паганіні, Россіні тощо.
Зрілий (1830 — 1850-ті рр.), пов'язаний з творчістю Шопена, Шумана, Берліоза, Ліста.
Пізній етап продовжувався до кінця XIX століття і представлений творчістю Брамса, Брукнера, Вагнера тощо.
Образна сфера та естетика
У порівнянні з попередніми епохами, музичний романтизм вирізняється глибшим розкриттям індивідуального світу особистості, висуванням психологічно складного, відзначеними рисами роздвоєності ліричного героя. При цьому ставлення романтиків до традицій класицизму було неоднозначним: у творчості Шуберта, Шопена, Мендельсона, Брамса ці традиції органічно перепліталися з романтичними, у творчості Шумана, Ліста, Вагнера, Берліоза вони радикально переосмислювалися.
Провідною стала тема особистої драми самотнього, незрозумілого художника, тема безмовної любові й соціальної нерівності. У творчості ряду композиторів ця тематика набуває рис автобіографічності (Шуберт, Шуман, Берліоз, Ліст, Вагнер).
Важливим моментом естетики музичного романтизму стала ідея синтезу мистецтв, що знайшла найяскравіше вираження в оперній творчості Вагнера й у програмній музиці (Ліст, Шуман, Берліоз), котра відзначається більшою розмаїтістю джерел програми (література, живопис, скульптура й ін.). Виразні прийоми, що постали в рамках програмної музики, проникнули в непрограмні твори, що сприяло посиленню їхньої образної конкретності, індивідуалізації драматургії.
Різноманітно трактується романтиками сфера фантастики — від витонченої скерцозності, народної казковості («Сон у літню ніч» Мендельсона, «Вільний стрілець» Вебера) до гротеску («Фантастична симфонія» Берліоза, «Фауст-симфонія» Ліста).
По-новому, з небаченою до того конкретністю, мальовничістю й натхненністю, відтворять романтики образи природи. Із цією образною сферою тісно зв'язаний розвиток жанрового й лірико-епічного симфонізму (одне з перших творів — «Велика симфонія» C-dur Шуберта).
Виникнення національних шкіл
Інтерес до народної творчості у його національно-самобутніх формах значною мірою стимулював виникнення в руслі романтизму нових композиторських шкіл. У середині XIX століття постають національні школи:
чеської (Б. Сметана, А. Дворжак),
угорської (Ліст), пізніше, до кінця XIX століття у руслі романтизму постали:
іспанська (Альбеніс),
фінська (Б. Г. Крусель, Сібеліус)
Від середини XIX століття у романтичному ключі проходить становлення і українська композиторська школа, зокрема, у 1863 році С. Гулак-Артемовський написав першу українську оперу, а з 1870-х до українського фольклору і поезії звертаються Микола Лисенко, Остап Нижанківський, Анатоль Вахнянин тощо. Представником романтичного напряму в українській музиці був Тимофій Безуглий, який створив жалібний марш на смерть Тараса Шевченка (опубліковано в Петербурзі 1861) — один із перших фортепіанних творів на шевченківську тематику. В українському мистецтві найбільш бурхливо і плідно розвивався пізній напрямок романтизму.
Що стосується російської музики, то російські музикознавці вказують на переважання естетики реалізму, проте відмічають стикання з романтизмом у творчості П. І. Чайковського, О. М. Скрябіна, С. В. Рахманінова, М. К. Метнера.
Розвиток музичного романтизму мав свою специфіку в інших європейських країнах. У Німеччині й Австрії музичний романтизм був нерозривно пов'язаний з німецькою ліричною поезією (що визначила в цих країнах розквіт вокальної лірики), у Франції — з досягненнями драматичного театру.
Музична мова
Нові теми й образи зажадали від романтиків розробки нових засобів музичної мови й принципів формоутворення. Поряд з методом образних антитез великого значення набуває і метод послідовної еволюції та трансформації образів, що спричинив появу техніки лейтмотивів (найбільш розгалуженої — у творчості Вагнера), та монотематизму (Ф. Ліст). Романтичній музиці також властива індивідуалізація мелодики і впровадження мовних інтонацій, розширення тембрової й гармонічної палітри музики. Так, наприклад у симфонічній творчості таких композиторів, як Берліоз, Вагнер, Малер спостерігається тенденція до розширення складу симфонічного оркестру за рахунок введення видових дерев'яних духових, а іноді й розширення групи мідних та ударних інструментів. Гармонічна система збагачується натуральними ладами, барвистими зіставленнями у мажорі й мінорі й т.д., а в кінці XIX століття процес її розширення підготував повну відмову від неї наступників німецьких романтиків — композиторів нововіденської школи.
Жанрова палітра
Увага до образної характерності, портретності, психологічної деталізації обумовила розквіт у романтиків жанру вокальної і фортепіанної мініатюри (пісня й романс, музичний момент, експромт, пісня без слів, ноктюрн й ін.). Нескінченна мінливість і контрастність життєвих вражень втілюється у вокальних і фортепіанних циклах Шуберта, Шумана, Ліста, Брамса й ін. Психологічне і лірико-драматичне трактування властиве в епоху романтизму і великим жанрам — симфонії, сонаті, квартету, опері. Тяга до вільного самовираження, поступової трансформації образів, наскрізного драматургічного розвитку породила вільні й змішані форми, властиві романтичним творам у таких жанрах, як балада, фантазія, рапсодія, симфонічна поема тощо.
Послідовники
Музика романтизму, будучи провідним напрямком у мистецтві 19 століття, на пізньому своєму етапі породила нові напрямки й течії в музичному мистецтві — веризм, імпресіонізм, експресіонізм. Музика XX століття багато в чому розвивається під знаком заперечення ідей романтизму, однак його традиції ожили у другій половині ХХ століття у рамках неоромантизму.