23-24. Симфонічна музика

Симфонічна музика  - музика, призначена для виконання симфонічним оркестром.

Симфо́нія  (від  грец. — «співзвуччя») — жанр оркестрової музики, великий твір для оркестру. Класичні зразки симфонії написані для симфонічного оркестру і являють собою цикл з 4 частин, перша з яких пишеться в сонатній формі.

Існують також симфонії для струнного, камерного, духового та інших складів оркестру, для оркестру з соло інструментом (симфонія-концерт), багато творів цього жанру, особливо серед написаних у XX столітті, мають відмінну від класичної будову.

Ранні симфонії з’явилися у німецькому місті Мангеймі. Саме там збиралися дивовижні музиканти для того, щоб грати разом в оркестрі. Кожен із них був майстром своєї справи. Саме тому оркестр викликав захоплення у всіх, хто його чув.

Але був ще один секрет, який підсилював інтерес слухачів. Ці прекрасні музиканти навчилися разом грати злагоджено і гармонійно. Тобто музика могла звучати не просто голосно або тихо, а й з динамікою (сила звучання), що поступово змінювалася. Звичайно, кожен окремо володів цим прийомом уже давно, але щоб усі інструменти водночас змогли підсилювати звук або затихати, - так до них ніхто не виконував.

Симфонії майгеймських композиторів приводили у захват В.А. Моцарта – великого композитора-симфоніста.

Вóльфганг Амадéй Мóцарт  повне ім'я Йоганн Хризостом Вольфґанґ Теофіл Моцарт  (27 січня  1756  —  5 грудня  1791)  —австрійський композитор, представник класицизму, який вважається одним із найгеніальніших музикантів в історії людства.

Родина та ранні роки

Моцарт народився у Зальцбурзі (нині Австрія).

Його батьками були  Леопольд  та Анна Марія Пертл Моцарт, а єдина сестра, яка вижила після народження, називалася Марія Анна (1751—1829) (удома її називали «Наннерл»).

Вольфґанґ був хрещений на другий день після народження у соборі Св. Руперта. Повна версія імені Моцарта значно змінювалася протягом життя. Моцарт у дорослому житті зазвичай називав себе Вольфґанґ Амадей Моцарт, але було й багато інших варіантів.

В ранньому дитинстві. Коли сестрі Наннерл було сім років, батько Леопольд почав давати їй уроки нотної грамоти. Трирічний Вольфґанґ спостерігав з явним захопленням — і пробував сам грати. Наннерл писала: «Коли йому виповнилося чотири рочки, батько заради забави навчив його грати на клавірі декілька менуетів та п'єс. Він грав їх без помилок і з найвищою витонченістю, і чітко витримуючи ритм. У віці п'яти років він уже писав невеличкі п'єси, які грав батькові, а той їх записував на папір».

Моцарт отримав інтенсивне музичне навчання від батька, включно з інструкціями гри на  фортепіано і скрипці. Крім того, що Леопольд був дуже відданим вчителем для своїх дітей, було очевидно, що Вольфґанґ робив прогрес навіть поза межами того, чому його вчив батько. Його перша самостійна композиція та його природжена здатність грати на скрипці були великою несподіванкою для Леопольда і викликали у нього сльози захоплення. Батько й син ставали все ближчими.

Кінець кінцем Леопольд перестав писати музику, коли видатний музичний талант його сина став очевидним, адже він був єдиним вчителем Вольфґанґа в ранні роки: окрім музики він навчав своїх дітей мов та академічних предметів.

У роки зростання Моцарта його родина здійснила декілька подорожей Європою, під час яких дітей виставляли на показ як вундеркіндів. Під час масових подорожей Моцарт підхопив віспу, але батько відмовився робити йому щеплення, вірячи, що на те має бути «воля Божа» — вмерти хлопцеві чи жити.

Після остаточного повернення з батьком із Італії Моцарт був найнятий на посаду придворного музиканта правителем Зальцбурга принцом-архієпископом Ієронімусом Коллоредо. Моцарт був «улюбленим сином» в Зальцбурзі, де у нього було безліч друзів та прихильників, і він мав можливість писати музику в багатьох жанрах. Попри цей незаперечний успіх, Моцарт ставав все більш незадоволений Зальцбургом і дедалі енергійніше робив спроби знайти роботу десь в іншому місці. Однією з причин цього була низька зарплатня.

23 вересня 1777 року Моцарт розпочав новий тур у пошуках роботи, цього разу разом із своєю матір'ю Анною Марією. Він також закохався в Алоїзію Вебер, одну з чотирьох дочок з музичної родини. Моцарт переїхав до Парижа і спробував там зробити кар'єру, але безуспішно. Паризька подорож була особливо нещасливою, тому що мати Моцарта захворіла і померла 23 червня 1778 року. По дорозі додому, у Зальцбург, Моцарт знову проїжджав через Мюнхен, де Алоїзія, що тепер вже працювала оперною співачкою, повідомила, що більше не зацікавлена в ньому. Розчарування Зальцбургом продовжилося після повернення Моцарта.

Виникає питання, чому Моцарт, незважаючи на свій талант, не зміг знайти роботу під час цієї подорожі. Існує думка, що проблема була в конфлікті між Вольфґанґом та його батьком Леопольдом, який наполягав на тому, щоб Моцарт знайшов високооплачувану роботу, яка б дозволила підтримувати всю родину. На думку Вольфґанґа, було б краще осісти у великому місті, працювати як вільно найманий мистець і поступово здобути популярність серед аристократії, аби отримати пізніше важливу роботу. Раніше така стратегія добре спрацювала з іншими музикантами, наприклад з Йозефом Гайдном.

У березні 1781 р композитора було викликано до Відня, де його роботодавець принц-архієпископ Коллоредо Зальцбурзький. Моцарт, який щойно мав великий успіх в Мюнхені, був ображений тим, що Коллоредо поводився із ним як з простим слугою, і особливо коли архієпископ заборонив йому виступити перед імператором (за плату, яка дорівнювала б половині його річної зарплатні в Зальцбурзі). У травні спричинена цим напруга посилилася: Моцарт спробував звільнитись, але йому було відмовлено. Однак через місяць запізнілий дозвіл було надано, але у дуже образливій формі: Моцарта звільнили буквально «копняком під зад». У той самий час Моцарт шукав можливості знайти хорошу роботу у Відні, і він відчував, що має оселитися там і розпочати власну кар'єру вільного найманця.

Сварка з Коллоредо підсилювалась тим, що батько Моцарта схилявся на бік архієпископа, надсилаючи безліч гнівних листів синові з вимогою працювати на Коллоредо, у той час як сам Вольфґанґ наполягав на своєму бажанні розпочати власну кар'єру у Відні наодинці. Дебати скінчились, коли Моцарт звільнився з роботи, тим самим вивільнившись одночасно від гнітючого роботодавця та від батькових вимог повернутися. Це стало революційним кроком на життєвому шляху Моцарта і мало важливий вплив на його подальшу долю.

Нова кар'єра Моцарта у Відні розпочалася дуже добре. Він часто виступав як піаніст і незабаром показав себе найкращим клавішним музикантом у Відні.

Моцарт і Констанція Вебер  одружилися 4 серпня 1782 року. Вони мали шістьох дітей, з яких тільки двоє вижили: Карл Томас (1784—1858) та  Франц Ксавер Вольфганг (1791—1844; згодом теж став композитором, 17 літнім переїхав до Львова, де пізніше створює музичне товариство св. Цецилії, а також інститут співу, що фактично став першою музичною школою у місті).

У 1787 році молодий Людвіг ван Бетховен приїхав до Відня на два тижні з надією повчитися у Моцарта. Свідчення про те, що трапилось під час цього візиту суперечливі, і розглядаються принаймні дві гіпотези: що Моцарт прослухав Бетховена і похвалив його, і що Моцарт відмовився навчати Бетховена, і вони після цього більше не зустрічались.

Останній рік життя Моцарта, до того, як хвороба остаточно вразила його, був роком величезної продуктивності і особистого відновлення. Фінансовий стан Моцарта, який у 1790 році був головним джерелом його неспокою, також почав покращуватись.  Моцарт захворів, коли перебував у Празі на прем'єрі своєї опери.  Моцарт помер о 1-й годині ранку 5 грудня 1791 року. Згідно з тогочасною віденською традицією він був похований 7 грудня в загальній могилі, на цвинтарі Сент-Маркс за містом. Причина смерті Моцарта не може бути названа напевно. Існує багато теорій, що включають трихіноз, грип, отруєння ртуттю та рідкісну хворобу нирок. Скромне поховання Моцарта цілком компенсоване великою і цілком заслуженою славою композитора століттями після смерті.

Відома симфонія №40 соль мінор – одна з трьох останніх симфоній В.А. Моцарта, які справедливо належать до найвищих досягнень видатного композитора. Ці три симфонії він написав протягом трьох місяців.

У своїй геніальній симфонії В.А. Моцарт ніби відтворив емоційну атмосфери «епохи бурі й натиску»: тривожні передчуття значних соціальних потрясінь, гнівних протест проти пригнічення особистості та людських почуттів.

Щирість почуттів, ясність музичної думки, духовна чистота й людяність цієї музики роблять її надзвичайно популярною та привабливою для слухачів.

Симфонія №40 соль мінор – у традиціях класичної симфонії – складається з чотирьох частин:

І – швидка (алегро)

ІІ – повільна (анданте)

ІІІ – традиційно-танцювальна (менует)

ІV – стрімкий фінал.

І частина (сонатне алегро) – починається безпосереднім викладом головної теми, виразної й трепетливо-ніжної, на тлі м’якого коливання супроводу, що нагадує схвильовану й щиру мову людини.

Класичного вступу тут немає. Цей сміливий крок виправдовує винятково емоційний зміст музики.

Побічна тема – схожа на граціозний танок.

Обидві теми експозиції забарвлені в теплі тони та відрізняються людяністю й довірливістю.

– вона стає неспокійною, тривожною й навіть грізною.

У репризі головна й побічні теми викладені в мінорі, що змінює характер побічної партії – вона звучить сумно, закріплюючи напруження, що виникло в розробці.

Музика коди наповнена сумом і замріяністю. Через музику Моцарт передав: збентеження, смуток, що щемить, і цілий шквал пристрастей.

ІІ частина (анданте) – спокійна, задумлива. У ній відсутні різкі зміни настрою. Світле і ніжне звучання оркестру наповнене наспівністю, лагідністю й блаженним спокоєм.

ІІІ частина (жвавий менует) – драматичний і схвильований, яких ніколи не знала танцювальна музика тієї епохи. Лише в середній частині (тріо) з’являються елементи справжнього великосвітського танцю: світле звучання, витончені закінчення фраз ніби нагадують галантні поклони.

ІV частина – побудована в сонатній формі. Фінал – підсумок розвитку всієї симфонії. Схожий на І частину:  та сама схвильованість головної теми та світла граціозність побічної теми. Але стає більш значною відмінність цих двох тем, що додає звучанню драматизму й напруги та являє собою кульмінацію всього твору. Стрімкий рух і лаконічна форма фіналу нагадує вихор, повний контрастів. Усе так, як у житті…

Симфонія соль мінор ніби розкриває весь життєвий шлях славетного В.А. Моцарта – від романтичності та безтурботності геніального хлопчика до трагічних переживань видатного художника, який випередив свій час.