У 1971 році Сінатра оголосив, що йде на пенсію, однак продовжував давати концерти. Серед пізніх його робіт виділяється хіт Theme from New York, New York, записаний у 1980 році. Останній виступ Френка Сінатри пройшов у 1994 році, коли співаку було 78 років.

Френсіс Альберт Сінатра народився 12 грудня 1915 року у Хобокені, Нью Джерсі. Він був єдиною дитиною італійских іммігрантів Наталіни Ґаравенти та Антоніо Мартіно Сінатри.

Сінатра не закінчив старшу школу, він відвідав лише 47 уроків перед тим, як його виключили за хуліганську поведінку. На життя він заробляв працюючи кур'єром, а потім клепальником на верфі, проте музика була його основним захопленням. Він почав співати за чайові, коли йому було 8, стоячи на барній стійці місцевого нічного клубу в Хобокені. Сінатра почав професійно співати уже підлітком, хоча навчився музиці на слух та ніколи не знав нот.

Особисте життя

Френк Сінатра мав трьох дітей — Ненсі, Френка і Тіну від першої дружини Ненсі Барбато (Nancy Barbato). Пізніше він був одружений ще тричі — з актрисами Авою Гарднер, Мією Ферроу та Барбарою Маркс, з якою прожив до смерті.

Впродовж свого життя, Сінатра мав перепади настрою: від спокою до глибокої депресії.

Сінатра помер 14-го травня 1998 року у віці 82 років після серцевого нападу. Він мав проблеми зі здоров'ям впродовж останніх років. Після серцевого нападу у 1997 році він не з’являвся на публіці. Сінатра помер у медичному центрі Cedars-Sinai, його дружина була поруч. Вона заохочувала його боротись, в той час, коли були зроблені спроби стабілізувати його, і його останніми словами були «Я програю». Наступної ночі після смерті Сінатри, вогні Empire State Building було погашено. Також відразу ж після його смерті, вогні Las Vegas Strip були згашені у його честь.

Похорон Сінатри відбувся у римо-католицькій церкві у Беверлі-Гіллз, Каліфорнія, 20 травня 1998 року з 400 присутніми та тисячами фанів зовні. Сінатру поховали з поминаннями від членів родини поряд із його батьками. На його надгробку написано «The Best Is Yet to Come» (Найкраще попереду) та «Beloved Husband & Father» (Коханий чоловік та батько).

Життєвий і творчий шлях

Майкл Джексон народився восьмою дитиною в чорношкірій родині.  Правила поведінки в сім'ї були досить строгі й батько дозволяв собі бити дітей.

У 1964 році у віці шести років Майкл увійшов як співак до складу поп-гурту The Jackson Five, створеного братами під керівництвом батька. Їхній батько Джо був непоганим блюзовим гітаристом, і своєю музичною обдарованістю брати Джексон зобов'язані саме йому. Спочатку він грав на бонго і тамбурінах, але з часом зайняв у гурті положення лідера, і став провідним вокалістом. Вже у віці 7 років Майкл був хореографом гурту.

Альбоми, виступи, тури…

… в пресі часто писали про те, що в Джексона змінилася форма носа, а це, на їх думку, свідчило про перенесену ним пластичну операцію. У 1987 році в Джексона помітно побіліла шкіра, що призвело до чуток про лікарське втручання. Проте у автобіографії він спростував ці чутки, заявивши, що не робив багаточисельних пластичних операцій, які приписувала йому преса, а зміну своїй зовнішності пояснив переходом на вегетаріанську дієту. Не зважаючи на це, преса продовжувала стверджувати зворотне: зокрема, в 1989 році повідомлялося, що через втручання пластичних хірургів його зовнішність, особливо форма носа, істотно постраждали. Пізніше, в 1993 році, Джексон заявляв, що освітлення його шкіри пов'язане із спадковим захворюванням. У 1998 році після зустрічі з артистом представники одного з американських таблоїдів заявили про відсутність слідів пластичної хірургії на його обличчі і публічно вибачились…

Вдень 25 червня 2009 року Джексон раптово помер у віці 51 років через зупинку дихання та серця через передозування ліками. Побічну дію ліків поліція розглядає як найпершу версію раптової смерті короля поп-музики. За неофіційною інформацією, Майкл Джексон перестав дихати після чергової ін'єкції знеболювального препарату[63]. Начебто, після ін'єкції сильнодіючого знеболювального препарату «Демерол» у Джексона почалося ускладнення: він дихав все повільніше, поки не припинив дихати зовсім.

У співака залишилося троє дітей — Прінс Майкл-молодший, Періс Кетрін Майкл і Прінс Майкл II.

Заповіт Майкл Джексон написав ще у 2002, тоді його статки становили майже півмільярда доларів.

Біографія

З міста Пачентро, яке розташоване в Італії, в 1919 поїхали за океан її дід та бабця. Гаетано і Мікеліне Чикконе відправилися у пошуках нового життя в Новий Світ. Не маючи необхідної освіти та знань англійської мови, дід і бабця зірки по батьківській лінії оселилися в передмісті Піттсбурга Алікиппе, де Гаетано зміг влаштуватися на металургійний завод. Там, в закопченому будинку перенаселеного району, народився молодший з шести синів пари Чикконе, Сильвіо, який єдиним у сім'ї здобув вищу освіту. Після служби на Алясці в резерві військово-повітряних сил Тоні (так Сильвіо називався за межами сім'ї) був переведений до Техасу, де на весіллі товариша по службі познайомився з його молодшою сестрою Мадонною-Луїзою Фортін. Вона була дуже красива, і Тоні Чикконе довго не думаючи на ній одружився, хоча вона була не італійкою. Сім'я Фортін вела рід від канадських французів. Тоні та Мадонна-Луїза Фортін і стали батьками Мадонни-співачки.

Дитинство та сімейні стосунки

Батько виховував своїх дітей строго, вимагаючи від них обов'язкового відвідування церкви у неділю та ретельного виконання домашнього завдання. Він не дозволяв їм навіть дивитися телевізор. У дитинстві Мадонна, на думку оточуючих, була водночас милим і пустотливим дитям. Вона дуже любила матір. Проте та вмерла від раку, коли Мадонні було вже більше п'яти років. Для дівчинки це стало трагедією. Вона на два роки впала в іпохондрію, переконавши себе в тому, що у неї, як і в матері, рак. Будинок став для неї притулком. Варто було їй вийти з будинку, її тут же охоплював жах, починалася блювота.

«Після смерті мами, — згадувала пізніше Мадонна, — в мене з'явилось страшне відчуття, що всі мене кинули»

Сім'я Чикконе була настільки набожною, що дітей кожен ранок підіймали о шостій ранку, щоб вони годину провели в церкві, перш ніж їх відвезуть в парафіяльну школу. У 1966 році батько Мадонни одружився з економкою Джоан Густафсон, котра жила у їхньому будинку. У них народилося ще двоє дітей. Мадонна, як розповідають, нелегко пристосувалася до мачухи. Епатажна натура дівчинки відкрилася ще у школі. Юній Мадонні забороняли фарбуватися, одягати нейлонові панчохи, коротко стригтися. На знак протесту, аби привернути до себе більше уваги, Мадонна натягувала на свої підліткові ніжки пару різнокольорових панчіх. Знялася в аматорському фільмі на домашній студії свого приятеля. За сюжетом, на її животі смажили яєчню. На конкурсі талантів юна Мадонна танцювала у самих лише бікіні. Та у католицькій школі, де вона навчалася, мала найкращі оцінки. У старших класах організовувала шкільних уболівальників на спортивних змаганнях, грала в драмгуртку, займалася в балетній студії.

Шлях до успіху

Після успішного завершення школи Мадонна подалася в балет. З її пластикою та природною любов'ю до танцю вона легко отримала стипендію в університеті Мічиґану. Близько трьох років вона займалася під керівництвом Крістофера Фліна. Але Мадонна вирішила, що зробити кар'єру зможе лише у Нью-Йорку. У 1978 році Мадонна, проти волі батька, полетіла у Нью-Йорк. Вона зійшла з трапа в аеропорту Ла Гардіа. З собою мала маленьку валізу, одяг, що на ній, балетки і 37 доларів. Мадонна взяла таксі і, абсолютно не знаючи Манхеттену, сказала водієві відвезти її просто до центру. Таксист трохи подумав і привіз дівчину в найбільш метушливий злочинний районТаймс-сквер. Поїздка обійшлася в 15 доларів — майже половину всього статку Мадонни.

Вона жила впроголодь і, за свідченням одного з біографів, часом навіть рилась у сміттєвих баках у пошуках їжі. Певний час їй довелося ночувати на горищах, але незабаром вона випадково познайомилася з Деном і Едом Гілрой — вони мали маленький оркестр. Брати Гілрой підшукали їй житло, навчили грати на гітарі, і вже невдовзі нова знайома стала виступати разом із ними. Мадонна співала, танцювала, відбивала ритм на ударнику. А щоб прогодуватися, підробляла продавчинею, гардеробницею, працювала натурницею в образотворчій студії (ребра її худого тіла проступали настільки виразно, що їх було цікаво малювати) і навіть фотографувалася голою (через багато років ці світлини з'явились у журналах «Плейбой» та «Пентхауз»). Їй доводилося крутитися, щоб не померти з голоду і оплачувати аудіозаписи своїх пісень, які вона безуспішно намагалася проштовхнути на дискотеках.

Після завершення співпраці з братами Гилрой Мадонна створила власний маленький ансамбль, що поступово завоював популярність у навчальних закладах та університетських клубах.

Врешті-решт їй вдалося отримати контракт на студії звукозапису «Саєр Рекордз», платівки якого поширювала фірма «Ворнер Бразерс». Після випуску двох успішних синглів Мадонна випустила перший альбом із нескладною назвою «Мадонна». Щоправда, фотографію співачки на обкладинці диска не розмістили. Співала вона у негритянському стилі, і на студії звукозапису вирішили, що темношкіре населення не купуватиме пісень білої співачки. Альбом випустили у липні 1983 року, і він приніс Мадонні першу славу. За цим альбомом знімали й перші музичні кліпи Мадонни.

Успіхи у різних галузях

Кіномюзіклом «Евіта» Мадонна виборола у 1996 премію «Золотий глобус» за головну роль. Фільм «Бруд та мудрість» — перший її прояв як режисера. Протягом наступних років знімалася в більш ніж двадцяти фільмах. Хоча Мадонна і затвердилася в шоу-бізнесі, її спроби зніматися в кіно супроводжувалися більше невдачами, ніж успіхами. Між її першою картиною «Відчайдушні пошуки Сюзанн», знятою в 1985 році, і великим успіхом 1996 років — кінокартиною «Евіта» — були і повні провали («Шанхайський сюрприз»), і відносні успіхи («Їх власна ліга»). Але майже кожним проектом Мадонна змогла примножити свої статки та підвищити свою популярність.

Оскільки у продажі розійшлися 120 мільйонів примірників її альбомів, Книга рекордів Гіннеса у 2000 році відмітила, що Мадонна — найуспішніша артистка всіх часів. Власна її компанія звукозапису Maverick Entertainment, створена у 1992 році, придбана в 2005 році знаною Warner Brothers Records. Того ж 2005 року зафіксовано, що міжнародний продаж її альбомів становить понад 200 мільйонів копій. За версією журналу Forbes Мадонну неодноразово залічують до найбагатших американських жінок у шоу-бізнесі. У 2010 році Британська музична компанія «PPL» склала список найпопулярніших артистів останнього десятиліття. Мадонна очолила рейтинг. Їй вдалося обійти в рейтингу британський гурт «The Beatles», який посів друге місце в топ-10. Більше того, в списку найпопулярніших артистів десятиліття Мадонна виявилася єдиною представницею жіночої статі, яка виступає сольно. Інші місця розподілилися між співаками чоловічої статі і гуртами з різними складами. Топ-лист складався на основі даних про присутність композицій тих чи інших артистів на радіо, телебаченні, а також у громадських місцях (барах, клубах, магазинах тощо).

У 2011 році Мадонна зняла свій дебютний фільм — «Ми. Віримо у кохання», в якому виступила режисером, співпродюсером та співсценаристом. Фільм отримав суперечливі рецензії від критиків, в тому числі через симпатію авторки до нацистські налаштованих Едуарда VIII і Уолліс Сімпсон. В Україні фільм вийшов у прокат 2 лютого 2012 року.

Особисте життя

Перший шлюб з актором Шоном Пенном тривав 4 роки з 1985 до 1989 р. Під час зйомок у кінострічці «Дік Трейсі» зав'язалися стосунки з легендрним Уореном Бітті, які тривали близько року. З 1990 до 1992 року мала стосунки з фотомоделлю Тоні Уордзом. Під час турне «Girlie Show» мала сексуальні стосунки з Дженні Шиміцу. У 1994 році зустрічалась зі скандальним баскетболістом NBA Денісом Родманом. У 1996 році Мадонна народила доньку Лурдес, батьком якої став персональний тренер співачки — Карлос Леон. У вересні 2000 року Мадонна народила сина від свого другого чоловіка — англійського режисера Гая Річі, з яким вперше зустрілась влітку 1998 року. Розлучення з другим чоловіком оформлено 15 жовтня 2008 року. У 2009 році під час фотозйомок Мадонна познайомилась з Хесусом Лусом, якому пощастило стати її бойфрендом на декілька місяців. Наразі Мадонна має стосунки з французьким танцюристом Брахімом Зайбатом.

Скандали

Мадонна, маючи складний характер, неодноразово ставала учасницею скандалів. Співачка добре відома використанням у своїй творчості політичних, сексуальних, релігійних образів, через що часто зазнавала різкої критики.

На церемонії вручення нагород MTV Video Music Awards у 2003 році Мадонна поцілувала в губи Крістіну Агілеру і Брітні Спірс.

Під час світового туру The Confessions Tour у 2006 році Мадонна виконувала пісню «Live To Tell» на хресті. Турне запам'яталося протестами релігійних громад. Номер з хрестом супроводжувався відеорядом, де було написано, що 12 мільйонів дітей хворіють наСНІД і з цієї ж причини через чотири роки вже 20 мільйонів дітей залишаться без батьків, а без допомоги суспільства ці діти помруть не досягнувши 2-х річного віку. Також були написані цитати з Євангелія від Матфея глава 25 з вірша 35, а потім адреси сайтів за допомогою яких можна перерахувати гроші дітям в Африці і допомогти їм. Ісус Христос приніс в жертву своє життя за людей, чим і уособлює жертовність заради інших, тому зміст цього номеру в тому, щоб нагадати людям про це і попросити у них допомоги заради інших.

5 вересня 2011 року на Венеціанському кінофестивалі Мадонна представляла свій фільм, а журналіст телеканалу 1+1 Віталій Седюк спровокував так званий «квітковий скандал». Він подарував співачці гортензії. Мадонна прийняла квіти зі словами «Спасибі», але кинула їх під стіл, неголосно сказавши: «Я ненавиджу гортензії. Очевидно, він не знав про це».

Кілька днів в інтернеті бурхливо обговорювали вчинок Мадонни. А 13 вересня 2011 року вона опублікувала відеозвернення до українського журналіста. На початку ролику Мадонна вибачається зі словами «Ночами не спала, згадуючи, скільки болю я Вам заподіяла». Наприкінці відео зірка топче квіти ногами зі словами: «Тут вільна країна! Я люблю троянди! Пішли ви з вашими гортензіями…».

Творчість Прінса також охоплює такі напрямки, як фанк, R&B, джаз-рок та багато інших. В кожному з них він був новатором: ламав усі кордони стилів і змішував їх в одне екликтичне ціле, позначаючи його своєю індивідуальністю. Критики вважають, що Прінс поєднав у собі риси трьох видатних піонерів: рок-н-ролу — Літл Річарда, ритм-енд-блюзу — Джеймса Брауна і психоделічного року — Джимі Хендрікса.

Хоча Прінса вважають перш за все співаком і гітаристом, з такою ж легкістю він грав на клавішних і ударних інструментах, писав тексти, компонував і аранжував, а також був продюсером. Зарахований до найбільших ексцентриків року. Своїм екстравагантним одягом і сценічною поведінкою став законодавцем моди поп-культури кінця 20 століття. Лауреат премій«Греммі», «Оскар» та «Золотий глобус». У 2005 році ім'я Прінса занесено до Зали слави рок-н-ролу.

Розпочала творчу кар’єру 1985 року, видавши епонімний альбом. Зігравши одну з головних ролей та виконавши музичні партії у фільмі «Охоронець», (англ. «The Bodyguard») широкою популярністю користувалась у 1992. Її балада «Завжди кохатиму тебе» (англ. «I Will Always Love You»), виконана в кінофільмі, стала світовим хітом.

Згідно з «Книгою рекордів Гіннесса», Г’юстон є найбільш нагородженою артисткою за всі часи (англ. «The Most Awarded Female Artist of All Time»). Зокрема це 6 нагород «Ґреммі», 15 нагород «Billboard Music Awards», 21 нагорода «American Music Awards», дві нагороди «Еммі», «BET Lifetime Achievement Award» та інші.

Життєпис

Ві́тні Елі́забет Г’ю́стон народилася 9 серпня 1963 року в місті Іст-Оранж (штат Нью-Джерсі, США). Її мати, Емілі Дрінкард (сценічний псевдонім Сіссі), була відомою виконавицею ґоспел (євангельські співи), двоюрідна сестра Діон Уорвік — також професійна співачка. У дитинстві Ві́тні співала в церковному хорі. В юності була досить успішною фотомоделлю.

У 1983 році Г'юстон підписала контракт із звукозаписною компанією Arista Records. Один із її перших синглів під назвою «Hold Me» відразу потрапив в Тор-50 США. Весь наступний рік Вітні провела в роботі над своїм дебютним однойменним альбомом. Диск вийшов у березні 1984 року і з цього моменту почав свій повільний рух до вершини національного чарту США, якої він досяг у січні наступного року. Успіх цього альбому був забезпечений синглами «You Give Good Love» та «Saving All My Love For You». Також на вершину чартів піднімалися сингли «How Will I Know» та «Greatest Love Of All».

У 1987 році Г'юстон отримала «Ґреммі» за сингл «Saving All My Love For You». Тоді ж вийшов її сингл «I Wanna Dance With Somebody» («Who Loves Me»), який очолив чарти по обидва боки Атлантики. Завдяки цьому успіху альбом Whitney став першим альбомом, записаним жінкою, якій вдалося дебютувати в чартах США на першому рядку. В цей альбом увійшла нова версія пісні «I Know Him So Well», яку колись виконувала її мати Сіссі, а також балада «Didn't We Almost Have It All», що стала п'ятою перемогою співачки в національних чартах. Сингли «So Emotional» і «Where Do Broken Hearts Go» продовжили переможну серію, побивши рекорд, що належить Beatles і Bee Gees. Однак сингл «Love Will Save The Day» перервав цю серію, діставшись тільки до дев'ятого рядка.

Пісні Вітні повернулися в Тор-5 у 1988 році після запису пісні «One Moment In Time». Наступний сингл «I'm Your Baby Tonight» знову підніс її на вершину американського хіт-листа. Незважаючи на скромний успіх однойменного альбому (№ 3 в чарті США), сингл «All The Man That I Need» компенсує цю невдачу і стає її дев'ятою перемогою в американському чарті.

У тому ж році Вітні дебютувала у великому кіно в фільмі «Охоронець». Чотири пісні, записані Вітні для цього фільму, стали успішним саундтреком. Кавер-версія хітаДоллі Партон «I Will Always Love You» очолювала американські чарти протягом 14 тижнів, а британські — протягом дев’яти. Трьома хітами стали «I'm Every Woman», «I Have Nothing» і «Run To You», написані Чакою Хан.

Більшу частину 1990-х років Вітні займалася своєю акторською кар'єрою, але в 1998 році випустила черговий альбом «My Love Is Your Love». У записі цього альбому брали участь такі зірки як Міссі Елліотт, Дайан Уоррен і Уайкліф Жан. Цим альбомом Вітні спробувала повернути собі втрачену славу першої поп-діви, яка перейшла доМерайї Кері та Селін Діон. І хоча сингл «When You Believe», що був виконаний дуетом з Кері і вийшов на саундтреці до мультфільму «Принц Єгипту», став світовим хітом, альбом продавався погано. Удача повернулася до співачки з виходом синглу «Heartbreak Hotel», що дістався до другого рядка національного чарту.

Навесні 2000 року виходить збірка кращих пісень Whitney: The Greatest Hits. В альбом увійшли колишні балади, замість відомих швидких пісень були включені їх хаус — іремікс-версії, а також чотири нові пісні, включаючи три дуети з відомими виконавцями: «Could I Have This Kiss Forever» з Енріке Іглесіасом, «Same Script, Different Cast» зДеборою Кокс і «If I Told You That» з Джорджем Майклом. Також був випущений однойменний DVD. Оригінальні фотографії для цього видання були виконані відомим і скандальним фотографом і режисером Девідом Лашапель.

У тому ж році Г’юстон виступила на телевізійному концерті, присвяченому 25-річчю Arista Records. Також Г’юстон стала першим володарем нагороди BET Lifetime Achievement Award за свій внесок у чорну музику. У серпні 2001 року Г’юстон підписала новий контракт на 100 млн доларів США за шість нових альбомів із Sony BMG, який став на той момент найбільшим в історії індустрії музики, побивши рекорд Мераї Кері (контракт якої на $80 млн з EMI був розірваний).

У 2001 році в світ вийшов ще один альбом Вітні — «Love Whitney», а через рік — диск «Just Whitney».

Вітні Г’юстон виконує «Saving All My Love for You», 31 березня 1991

«Just Whitney» побив рекорди продажів і дебютував відразу на 9-ому місці хіт-параду Billboard. Альбом став золотим у багатьох країнахЄвропи.

У листопаді 2003 року співачка випустила різдвяний альбом «One Wish: The Holiday Album», який повністю складається з переспівів відомих різдвяних мелодій. Крім інших, в альбом увійшли дві пісні, що раніше звучали в саундтреці до фільму «Дружина священика», записаного Г’юстон ще в 1996 році, і пісня «Little Drummer Boy», виконана Вітні в дуеті зі своєю дочкою Христиною Браун.

В кінці літа 2009 року, після шестирічного затишшя виходить сьомий студійний альбом співачки під назвою «I Look to You». Г’юстон знову повертається під крило свого наставника Клайва Девіса, під чиїм керівництвом було записано більшість альбомів співачки. Альбом дебютував на першому рядку американського музичного чарту Billboard 200. Його було продано у кількості 305 тис. копій за перший тиждень. «I Look to You» повторив успіх саундтрека до фільму «Охоронець».

З моменту початку кар’єри співачки в 1985 році, записи її альбомів, сингли і кліпи розійшлися по світу загальним тиражем понад 170 млн екземплярів.

Найзнаменитіший з синглів, композиція «I Will Always Love You», за рішенням експертів телеканалу VH1, удостоєна восьмого рядка в рейтингу «100найкращих пісень за останні 25 років» і першого рядка в числі ста найбільших любовних пісень усіх тисячоліть.

Співачка є власницею 400 з гаком різних музичних премій і нагород.

У 1992 році Вітні Г’юстон вийшла заміж за співака групи New Edition Бобі Брауна, в 1993 році народила дочку, яку назвали Боббі Христина.

Преса довго обговорювала історії про пристрасть співачки до наркотиків, а також про непросте сімейне життя Г’юстон. Розлучення Г’юстон з Брауном відбулося в 2007році.

У квітні 2010 року Вітні Г’юстон була госпіталізована в Парижі у зв'язку з хронічним ринофарингітом та інфекцією, причина якої не була ідентифікована. У травні 2011року Г’юстон проходила амбулаторний курс лікування від алкогольної та наркотичної залежності.

Смерть

11 лютого 2012 року офіційний прес-секретар співачки Крістін Фостер підтвердила, що Г'юстон померла у віці 48 років. Тіло співачки виявив її охоронець у готелі Beverly Hilton Hotel в Беверлі-Гіллз. 13 лютого стало відомо, що Вітні Г'юстон захлинулася водою у своїй ванній кімнаті; це офіційно підтвердили патологоанатоми. Припускають, що Вітні перед смертю вживала алкоголь та антидепресанти, що й викликало швидке запаморочення в голові.[3] Водночас, ні для кого не секрет, що протягом останніх років співачка страждала на сильну алкогольну та наркотичну залежність. Нині це і є головною версією смерті співачки.

Дитинство

Матір'ю Едіт була безталанна акторка Аніта Майяр, що виступала під псевдонімом Ліна Марса. Батьком був Луї Гассіон — вуличний акробат.

Через два роки Луї Гассіон довідався, що дружина його покинула, а дочку віддала на виховання своїм батькам. Умови, в яких жила Едіт, були жахливі, і Луї відвіз дочку до Нормандії до своєї матері, що працювала куховаркою в домі розпусти.

Тут з'ясувалося, що Едіт зовсім сліпа. Як виявилося, у перші ж місяці життя в Едіт почала розвиватисякатаракта, але подружжя Майарів, очевидно, цього просто не помітило. Коли ніяких інших надій не залишалося, бабуся повезла Едіт у Лізьє до святої Терези, куди щорічно збиралися тисячі прочан з усією Франції. Поїздку призначили на 19 серпня 1921 року, а 25 серпня 1921 року Едіт прозріла. Їй було шість років.

Незабаром Едіт пішла до школи, але добропорядні обивателі не хотіли бачити поруч зі своїми дітьми дитину, що живе в борделі, і навчання для дівчинки дуже швидко закінчилося. Тоді батько забрав Едіт у Париж, де вони почали разом працювати на площах — батько показував акробатичні трюки, а його дев'ятирічна дочка співала. Едіт заробляла співом на вулиці доти, поки її не взяли в кабаре «Жуан-Ле-Пін».

Юність

В 1932 році Едіт познайомилася з Луї Дюпоном (фр. Louis Dupont), через рік у них народилася дочка Марсель (фр. Marcelle). Однак Луї не влаштовувало, що Едіт занадто багато часу приділяє своїй роботі, і він вимагав, щоб вона полишила її. Однак Едіт відмовилася, і вони розійшлись. Спочатку дочка залишалася з Едіт, але потім Луї Дюпон забрав дочку до себе, розраховуючи, що кохана жінка повернеться до нього. В цей час у Європі лютувала «іспанка», і Марсель занедужала й потрапила в лікарню. Після відвідувань Марселі занедужала й сама Едіт. У той час цю хворобу лікували погано, не було потрібних медикаментів, і лікарі часто просто спостерігали за хворобою в надії на щасливий кінець. У результаті Едіт видужала, а Марсель у 1935 році померла. Вона була єдиною дитиною Едіт Піаф.

В 1935 році, коли Едіт виповнилось двадцять років, її помітив на вулиці Луї Лепле (фр. Louis Leplee), власник кабаре «Жернис» (фр. le Gerny's) на Єлисейських Полях, і запросив виступати у своїй програмі. Він навчив її працювати з акомпаніатором, вибирати й режисувати пісні, пояснив, яке величезне значення мають костюм артиста, його жести, міміка, поводження на сцені. Саме Лепле знайшов для Едіт ім'я — Піаф (на паризькому арго це значить «горобчик»). В «Жернісі» на афішах її ім'я було надруковано як «Маля Піаф», і успіх перших же виступів був величезним. 17 лютого 1936 року Едіт Піаф виступила у великому концерті в цирку «Медрано» разом з такими зірками французької естради, як Моріс Шевальє, Містінгетт, Марі Дюба. Однак успішний зліт перервала трагедія: незабаром пострілом у голову убили Луї Лепле, і Едіт Піаф виявилася в числі підозрюваних через невелику суму, яку покійник залишив їй у заповіті. Газети роздули цю історію, і відвідувачі кабаре, у яких виступала Едіт Піаф, поводилися вороже, вважаючи, що вони мають право «покарати злочинницю».

Новий зліт

Незабаром Едіт познайомилася з Реймоном Ассо, що остаточно визначив подальший життєвий шлях співачки. Саме йому належить заслуга появи на світ «Великої Едіт Піаф». Він навчив Едіт не тільки того, що безпосередньо стосувалося її професії, але й усього необхідного в житті: правил етикету, уміння обирати одяг та багато чого іншого.

Реймон Ассо створив «стиль Піаф», виходячи з індивідуальності Едіт, він написав пісні, що пасували тільки їй: «Париж — Середземномор'я», «Вона жила на вулиці Пігаль», «Мій легіонер», «Вимпел для легіону».

Саме він домігся того, щоб Едіт виступила в мюзик-холі «АВС» на Великих бульварах — найзнаменитішому мюзик-холі Парижа. Виступ в «АВС» вважався виходом на «велику воду», посвятою в професію. Він також переконав її змінити сценічний псевдонім «Маля Піаф» на «Едіт Піаф». Після успішного виступу в «АВС» преса написала про Едіт: «Учора на сцені „АВС“ у Франції народилася велика співачка». Незвичайний голос, щирий драматичний талант, працьовитість і впертість в досягненні мети вуличного дівчиська швидко привели Едіт до вершин успіху.

Тріумф

З початком Другої Світової війни Едіт та Реймон Ассо розірвали стосунки. У цей час вона зустрілася зі знаменитим французьким режисером Жаном Кокто. Він запропонував їй зіграти в своїй невеликій п'єсі «Байдужий красень». Репетиції пройшли вдало, і п'єса мала грандіозний успіх. Уперше її показали в сезоні 1940 року. Кінорежисер Жорж Лакомб вирішив зняти за п'єсою фільм. І в 1941 році зняли «Монмартр на Сені», в якому Едіт одержала головну роль.

Під час Другої Світової війни померли батьки Едіт.

Едіт допомогла знайти себе й почати свій шлях до успіху багатьом виконавцям-початківцям — Іву Монтану, ансамблю «Компаньйон де ла Шансон», Едді Константену,Шарлю Азнавуру й багатьом іншим.

Повоєнний час став для Піаф періодом небувалого успіху. Її із замилуванням слухали жителі паризьких передмість і витончені поціновувачі мистецтва, робітники й майбутня королева Англії. У січні 1950 року відбувся її сольний концерт у залі «Плейель», преса писала — «пісні вулиць у храмі класичної музики». Це був черговий тріумф.

Незважаючи на любов слухачів, життя, повністю присвячене пісні, робило її самотньою. Едіт сама це добре розуміла: «Публіка втягує тебе у свої обійми, відкриває своє серце й поглинає тебе цілком. Ти переповняєшся її любов'ю, а вона — твоєю. Потім у загасаючому світлі залу ти чуєш шум кроків, що віддаляються. Вони ще твої. Ти вже більше не здригаєшся від захвату, але тобі добре. А потім вулиці, морок, серцю стає холодно, ти сама».

У 1952 році Едіт потрапила у дві автокатастрофи поспіль; щоб полегшити страждання, викликані переламами руки й ребер, лікарі робили їй ін’єкції морфію, і Едіт потрапила в наркотичну залежність.

У 1954 році Едіт Піаф знялася в історичному фільмі «Якщо мені розкажуть про Версаль» разом з Жаном Маре.

У 1956 році Піаф виступила в знаменитому нью-йоркському Карнегі-Холл.

Останні роки

В 1958 році Едіт почала виступати в концертному залі «Олімпія» — успіх був фантастичний. Після цього вона вирушила в одинадцятимісячне турне Америкою, після якого були чергові виступи в «Олімпії», турне по Франції. Такі фізичні, а головне, емоційні навантаження сильно підірвали її здоров'я.

У 1959 році під час виступу в Нью-Йорку Піаф знепритомніла прямо на сцені. Після кількох хірургічних операцій вона повернулася до Парижа. У 1961 році, у віці 46 років, Едіт Піаф дізналася, що вона невиліковно хвора на рак.

У 1960 році Клод Левейє, композитор і співак з Квебеку, давно знайомий з Піаф, приїхав до Парижа для роботи над спільними проектами. Едіт виконала чотири його пісні: «Старе піаніно» (Le Vieu Pianos), «Бульвар злочину» (Boulevard du Crime), «Ураган» (Ouragan) та «Голос» (La Voix) [1].

25 вересня 1962 року Едіт співала з висоти Ейфелевої вежі з нагоди прем'єри фільму «Найдовший день» пісні «Ні, я ні про що не жалкую» (Non, je ne regrette rien), «Юрба», «Мілорд», «Ти не чуєш», «Право любити».

9 жовтня 1962 року, у віці 46 років, виснажена й хвора, Піаф одружується з Тео Сарафо, молодим 26 річним співаком. Дуетом вони виконували пісню Для чого служить кохання? (À quoi ça sert l'amour ?), написану Мішелем Емером, одним з найвірніших її композиторів.

На початку 1963 року вона записує свою останню пісню «Людина з Берліна», (L'Homme de Berlin), написану Франсісом Ле та Мішелем Вандомом.

Останній її виступ на сцені відбувся 18 березня 1963 року. Зал, стоячи, улаштував їй п'ятихвилинну овацію.

10 жовтня 1963 року Едіт Піаф померла. Тіло співачки перевезли з міста Граса, де вона померла, у Париж цілком таємно, а офіційно про її смерть оголосили 11 жовтня 1963 року в Парижі (з чим пов'язані помилки в деяких джерелах). У той же день, 11 жовтня 1963 пішов з життя друг Піаф Жан Кокто. Існує легенда, що він помер, довідавшись про смерть Піаф.

Похорон співачки відбувся на цвинтарі Пер-Лашез. На ньому зібралося понад 40 тисяч осіб, багато хто не приховував сліз, квітів було стільки, що люди були змушені йти по них мов килимом.

Дитинство

Мірей Матьє народилася 22-го липня 1946 року в місті Авіньйон, на півдні Франції. Вона була найстаршою у сім'ї, де після неї з'явилося ще 13 дітей.

Її батько Роже витесував надгробки для авіньйонського цвинтаря. Він мріяв також стати співаком, маючи чудовий тенор. Сім'я жила в дерев'яному бараку, дах якого протікав у дощ, а вітер задував у вікна й двері. Коли Мірей було 15 років, сім'я перебралася жити до 5-кімнатної квартири, субсидованої урядом, де була незнана досі розкіш — ванна кімната! «Це був найкращий день у моєму житті», — згадує Мірей, — «я вперше прийняла ванну! Це було надзвичайне відчуття».

Щоранку пані Матьє ішла за продуктами і дуже ретельно прораховувала, що купити. Кожен франк був на рахунку. Роже Матьє заробляв лише 200 франків на тиждень у свого батька, який очолював скромний сімейний бізнес.

Загалом сімейний прибуток не перевищував 1800 франків на місяць, з яких 190 франків складали місячну ренту. Частенько мати Марсель Матьє страждала від нападів мігрені, намагаючись звести кінці з кінцями, особливо коли треба було купити одяг для одного, білизну для іншого та взуття для всіх.

Оскільки Мірей була найстаршою, вона дуже скоро відчула тягар своїх обов'язків. Кожна кімната була ретельно прибрана. «У нас вдома можна було їсти на підлозі!» — захоплено розповідає Мірей.

Дебют

«Мені було 4 роки, коли я вперше співала для публіки». Це була нічна літургія.

Часто слухаючи спів великих артистів по радіо й телебаченню, Мірей також мріяла стати відомою співачкою. Вона мріяла про аудиторію, ширшу за коло її родини чи друзів. Її ідолом, зразком для наслідування була Едіт Піаф. Ще у школі, під час уроків шиття, друзі часто просили її заспівати «La vie en rose».

Коли її було прийнято навчатися співу, Мірей постійно чула від свого викладача вокалу Лор Кольєр, що у професії співака набагато більше покликаних, ніж дійсно вибраних. «Знай: щоб бути співачкою, ти мусиш бути сильною — і фізично, і морально. У тебе набагато більше шансів зрештою опинитися в копиці сіна, ніж на сидінні Роллз-Ройса». «Не сумніваюся», — відповідала Мірей, — «але ж той, хто не ризикує, ніколи не перемагає, правда?»

Вона дебютувала в 1962-му на пісенному конкурсі Авіньйону «У моєму кварталі співають», але невдало — довелося задовольнятися другим місцем. Через рік Мірей пробує знову і… нова невдача. Але вона не здається, і її третя спроба нарешті увінчалася успіхом — після перемоги вона одержує запрошення виступити в телепередачі «Теле-Діманш» у Парижі.

21-е листопада 1965-го року маленька тендітна дівчинка з'являється на французьких телеекранах. Не проходить і року, як її ім'я стає відомим в кожному куточку країни. А незабаром про неї дізнається цілий світ.

Через день після тріумфу Мірей на телебаченні її майбутній імпресаріо Джонні Старк підписує контракт із її батьком, і всього через чотири тижні вона з'являється на сцені Олімпії, найпрестижнішого концертного залу Франції.

Співачка

Джонні Старк, професійний продюсер, помітив у Мірей неабиякий талант, але, визнаючи це, він попереджає її: «Не забувай, що ти дебютантка. Я змушу тебе працювати, як віл, я не дам тобі спуску, і я буду безжальним. Подумай про це; ти ще можеш відмовитись. Якщо ти готова слухатись мене, тяжко працювати і невпинно йти до успіху, я зроблю з тебе дійсно гарну, велику, справжню зірку».

Він знав: що б не трапилося, вона вистоїть, бо для неї спів — над усе. Джонні передав її під опіку керівника оркестру Поля Моріа, який вчив її не «завивати», як це називав Старк.

А згодом — репетиції, фотозйомки, інтерв'ю, яких Старк ніколи не пропускав, хореографія, уроки французької та англійської, гімнастика. Старк продовжував твердити, що нечуваний успіх Мірей і неймовірна швидкість, з якою до неї приходила популярність, навряд чи були чудом. Вона любить працю заради праці.

У періоди найщільніших графіків, що супроводжувалися чисельними записами, на зразок того, коли Мірей завойовувала публікуСполучених Штатів, їй доводилося спати не більше чотирьох годин на добу, що згодом принесло їй успіх. Гаслом для неї, глибоко релігійної людини, стали слова: «Мій Бог і моя праця». Нарешті, суботнього дня, 15 березня, вона знялася в шоу Еда Саллівана, найпопулярнішій телепрограмі Сполучених Штатів з 50-мільйонною аудиторією…

Коли наступного дня, у неділю, шоу вийшло в ефір, воно мало великий успіх. Америка була вражена голосом співачки з Авіньйона. Імя Мірей Матьє не сходить з вуст. А тоді — Лас-Вегас, Голлівуд, лавини інтерв'ю, телефонних дзвінків, запрошень. У Нью-Йорку, де вона була гостею шоу Мерва Гріффіна, Мірей досягла піку популярності.

Вона завжди співає про кохання. «Для мене музика — найкращий спосіб освідчитись у коханні», визнає вона. Вона є втіленням романтики, бо романтика живе у серці кожної дівчини, а Мірей — не виняток. «Мої пісні — завжди про кохання, і тому я люблю їх».

Мірей Матьє стає «послом французької пісні». Продавши понад 100 мільйонів платівок по всьому світу і маючи репертуар, що складається більш ніж із 1000 пісень французькою, німецькою, англійською, італійською, іспанською, провансальською, каталанською, японською, китайською, російською та фінською мовами, вона виступала перед найрізноманітнішою публікою майже у всіх країнах, і простий народ любить її так само, як і найшанованіші можновладці. Її вітали глави урядів, і відвідала вона усі чотири сторони світу. Мірей була першою західною виконавицею, яка дала концерти в Китаї.: «Місце, де вона найбільше почуває себе вдома», казав Джонні Старк, — «це сцена». І додавав: «Там вона уся, і саме там вона знаходить мир».

«У житті співака», — стверджує Мірей, — «не самі лише тріумфи й приємні спогади; є дні, коли ти мусиш виходити на сцену тоді, коли тобі цього найменше хочеться. І ти мусиш усміхатися, у той час як твоє серце — деінде через якусь неприємну подію, — ти мусиш просто тримати її в собі. Або втома, про яку ти мусиш забути, бо завіса всупереч усьому повинна піднятися. Дарма, що твоє серце у розпачі, коли тобі треба співати про радість; і не має значення, що ти до смерті лякаєшся, коли спалахує світло».

Її батько Роже, що помер у 1985-му, та її імпресаріо Джонні Старк, що пішов із цього світу в 1989-му, дуже пишалися б нею. Мірей продовжує співати ось уже понад 30 років, з допомогою своєї сестри Монік, яка ніколи її не покидає, своєї вірної помічниці Івонн та віри в Бога.

Біографія

Народився музикант 5 листопада 1938 р. в Нью-Йорку в сім'ї режисера єврейського походження Жуля Дассена (Julius Moses Dassin) і скрипальки Беатріс Лонер (Beatrice Launer). Його дід по батькові Шміль (Семюель) Дассін був перукарем з Одеси, бабуся — Берта Фогель (Berthe Vogel). Дід по матері — доктор Луїс Лонер, походив з Бучача.[1]

Під час маккартистського «полювання на відьом сім'я» перебралася із США до Європи. Джозеф вчився у коледжі Ле-Розей вШвейцарії, потім повернувся у США, де закінчив університет в Енн-Арборі (штат Мічіган).

У 1958 році його батько режисер Жуль Дассен попросив сина записати декілька пісень до фільму «Закон» з участю Джини Лоллобріджиди. У 1959 році диск-сорокап'ятка з цими піснями вийшов на фірмі грамзапису Versailles.

В 1964 році подруга Джо (пізніше його дружина) Маріз Массьера потайки від нього передає запис, де він співає пісні, акомпонуючи собі на гітарі, звукозаписній компанії. Незабаром Джо випускає першу платівку, а двома роками пізніше — перший альбом, «Джо Дассен в Нью-Йорку». У 60-і роки до нього приходить перший успіх: «Les Dalton», «Guantanamera», «Siffler sur la colline» і «Les Champs-Élysées». Протягом наступних десяти років він випускає ще цілий ряд успішних пісень, серед яких«L'Amérique», «Le Moustique», «Si tu t'appelles mélancolie», «L'Été indien»[fr] і «Le Café des trois colombes». Джо Дассен записує свої пісні різними мовами: французькою, англійською, німецькою, іспанською, італійською і грецькою.

1975 року музичний директор Жак Пле помічає тандем Кутуньо — Паллавічіні (композитор й автор слів). Автори текстів пісень Дассена Клод Льомель і Пьер Деланое пишуть на мелодії Тото Кутуньо французькі тексти. Так з'являються відомі Et si tu n`éxistais pas, Salut та французький хіт літа 1975 року L`été Indien (фр. «Бабине літо»). За три наступні роки співпраці Кутуньйо с Джо з'являються ще 6 пісень, в том числі рекордно довга (12 хв.) композиція Le jardin du Luxembourg. Більшість пісень на музику Кутуньйо, однак, є адаптаціями уже давніших італійських композицій, записаних самим Кутуньйо з його группою.

Його перший син, Джошуа, народився сильно недоношеним і помер через п'ять днів після народження.

У 1977 році він розлучається і знов одружується на Крісті́н Дельво, з якою мав синів Джонатана і Жульєна.

Співак помер від серцевого нападу під час відпустки на Таїті 20 серпня 1980 р. Похований на єврейській ділянці кладовища Hollywood Forever у Лос-Анджелесі.

Челентано є одним із найуспішніших виконавців в Італії — за всю свою кар'єру записав сорок студійних альбомів загальним накладом 150 мільйонів, а також знявся більш ніж в сорока кінофільмах. Володар двох премій: «Давид ді Донателло» за найкращу чоловічу роль у картинах «Блеф» (1976) і «Оксамитові ручки» (1979). В 2007 році очолив список «100 найяскравіших кінозірок» за версією журналу Time Out . На честь Адріано Челентано названо астероїд № 6697, відкритий 24 квітня 1987 року.