23. Соната

Італійською sonare означає звучати. Соната — це музичний твір і водночас жанр камерної музики. Вона виникла в середині XVIII століття, написана для 1—2 інструментів і складається з 3—4 частин.

Під справжньою назвою твору Sonata quasi una Fantasia (тобто «Соната немовби фантазія») він написав: «Присвячується графині Джульєтті Ґвіччарді»...

У цій посвяті та подіях власного життя композитора — ключ до проникнення у глибокий зміст сонати, яку з легкої руки одного з друзів Бетховена — поета Людвіґа Рельштаба — нерідко називають «Місячною».

Душевний стан композитора напередодні написання сонати був складним. Успіх супроводжував його як піаніста і композитора, його твори набули популярності.

Здавалося, Бетховен мав бути щасливим. У творчості й житті він досягнув того, про що скромному юнакові з Бонна й не мріялося. Але «доля стукала у двері»: вже кілька років композитор помічав послаблення слуху... Звернення до лікарів не приносили покращення. Глухота ставала очевидною, її доводилося приховувати від оточуючих, вона прирікала на повну самотність. Відчай все частіше охоплював Бетховена. І саме у цей час до нього прийшло справжнє (принаймні, так йому здавалось) кохання. Про свою чарівну ученицю, юну графиню Джульетту Ґвіччарді він став думати як про свою майбутню дружину, плекаючи надію, що щасливе кохання допоможе йому здолати страшну недугу.

Нездійсненні мрії тривали недовго. Бетховен, імовірно, зрозумів марність надій на щастя раніше, ніж мав мужність признатися в цьому сам собі. Він вірив і сумнівався. Кожна зустріч приносила нові сумніви. Перепоною стали глухота Бетховена, його бідність, аристократичне походження Джульєтти.

Бетховену й раніше доводилося прощатися з надіями і мріями. Але на цей раз життєва трагедія постала особливо гостро. Тільки творчість могла повернути композиторові віру в себе. І він подолав безнадію, написавши сонату, в якій життя, творчість, фортепіанний геній Бетховена злилися воєдино у дивовижній досконалості.

Невдовзі Джульетта завдала Бетховену подвійного удару: одвернулася від нього і вийшла заміж за Роберта Ґадленберга, бездарного композитора, проте графа.

Приголомшений Бетховен виїхав у маєток свого друга Марії Ердеді. Не бажаючи нікого бачити, він три дні блукав лісом, поки його не знайшли в лісових нетрях зовсім безсилим від голоду. Жодної скарги не злетіло з його уст. У Бетховена не було потреби в словах. Усе було сказано музикою.

Соната № 14 вирізняється емоційною насиченістю і ліричною безпосередністю. Авторська назва — Sonata quasi una Fantasia — підкреслює певну свободу композиції.

У першій частині «Місячної» Бетховен з рідкісною ліричною зосередженістю виразив почуття скорботи, владу нерадісних дум...

Один музичний образ, лаконічний, але напрочуд місткий, заповнює собою усю першу частину. Безупинний, зосереджено-розмірений рух, повільні ходи «органних» басів утворюють глибокий фон, на якому рельєфно виписана гостро-виразна, скорботно-патетична мелодія...

«Місячна» починається монологом без слів, сповіддю, правдивою і приголомшливою, подібну до якої рідко можна зустріти в музиці. І уся соната зберігає цей характер музичного слова, одноголосної виразності, прямої, ледве прикритої, чистої пристрасті.

Ніжність, сум, роздум, скорботна сповідь, страждання, безнадія, виражені в першій частині сонати, змінюються музикою другої частини. Ця грайлива, усміхнена грація має викликати — і справді викликає — посилення скорботи. Цю ліричну частину Ференц Ліст влучно назвав «квіткою між двома безоднями».

Фінал сонати звучить як буря, що все змітає на своєму шляху.

Фінал сонати № 14 — логічне завершення її драматичних подій. Тут усе — як у житті людей, для яких жити — означає боротися, страждати та перемагати.

Максим Созоятович Березовський (1745—1777) — український композитор, диригент, співак, класик європейської музики.

Народився у Глухові на Сумщині в козацькій родині, у місті, де виховували музик для роботи при дворі російських імператорів. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де почав писати власні твори.

З 17 років розпочалась його композиторська діяльність. Здебільшого він пише церковну музику та духовні концерти, які отримують високу оцінку вітчизняних та іноземних любителів мистецтва.

Завдяки винятковим вокальним здібностям був відряджений до Санкт-Петербурга, де став солістом у Придворній співацькій капелі. Там познайомився з тогочасною європейською музикою. У 1759— 1760 роки виступав як співак-соліст в Італійській оперній трупі в Оранієнбаумі та Петербурзі. Згодом їде до Італії на навчання у Болонській філармонічній академії. У ці ж роки у Болонській академії навчався ще юний В. А. Моцарт.

Повернувшись 1774 року до Російської імперії, М. Березовський зіткнувся із байдужістю урядовців — освіта і талант його були нікому не потрібні. Постійні нестатки, неможливість знайти за - Пам'ятник М. Березовському в Глухові (Сумська обл.) застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової кризи. Помер М. Березовський 22 березня 1777 року. Не менш трагічна доля судилася його творам, які або припадали пилом, або взагалі були знищені. Більшість творів Березовського збереглася в рукописах. Були видані тільки поодинокі твори, які, власне, й принесли йому світову славу.

Березовський відомий як композитор, автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії (найпопулярніший концерт — «Не отвержи мене во время старости»). Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту.

Під час перебування в Італії пише не тільки духовну, а й світську музику — першу українську оперу «Демофонт». Єдиним відомим інструментальним твором Березовського є «Соната для скрипки і чембало», написана в Пізі 1772 року. Рукопис цієї сонати зберігався в Паризькій національній бібліотеці.

Соната складається з трьох частин, енергійні крайні частини контрастують повільній середній.