Микола Лисенко

Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко (10 (22) березня 1842, с. Гриньки (нині Кременчуцький район) — 24 жовтня (6 листопада) 1912, Київ) — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. 

Народився в селі Гриньки (нині Кременчуцький район, Полтавська область, Україна) в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника. Батько був високоосвіченою людиною, удома розмовляв українською.

Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків та з козацького роду Булюбашів. Освіту здобула у Петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, розмовляла майже винятково французькою і примушувала до цього всіх членів родини.

Отже, змалку Микола Лисенко знав французьку й українську мови, російську абетку вивчив. 

Уже в п'ять років мати Миколи, Ольга Єреміївна, побачила хист хлопчика до музики і розпочала опікуватись його навчанням. Сама чудово грала на роялі, відчула музичність сина і дала йому перші уроки. З п'яти років батьки запросили для малого вчительку. Лисенко після домашнього виховання вчився у Києві.

1855-го року почав здобувати освіту у привілейованому навчальному закладі — 2-й Харківській гімназії. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував фортепіанні сонати Моцарта, Бетховена, вальси Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень.

Закінчивши гімназію, вступив на природничий факультет Харківського університету. Але в 1860 році через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола перевівся до Київського університету. Першого червня 1864 року Микола Віталійович закінчив з відзнакою фізико-математичний факультет, а у травні 1865 року захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей» й одержав ступінь кандидата природничих наук. 

Входив до ряду українських студентських товариств і церковних хорів. Українська народна музика стала його пристрастю, і він розпочав етнографічну працю зі збирання та вивчення української народної пісні, яка продовжувалась все життя.

Серед українського студентства університету панувала атмосфера патріотизму, і це сприяло формуванню Лисенка як громадського діяча. Разом з іншими родичами та друзями він належав до «Київської Громади», працював у кількох гуртках, пов'язаних з етнографічною діяльністю, заснував і провадив студентський хор, організовував концерти. 

Громадівці відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них. Лисенко просто перемінився і почав переконувати друзів, що не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти українською. Вони пішки мандрували Україною, збирали фольклор. 

Одразу після закінчення Київського університету (1865-1867), працював у Таращі на посаді мирового посередника. Там же в Таращі служив і батько Миколи Лисенка, Віталій Романович. У цей період Лисенки активно збирали фольклор і опублікували розвідку «Про історичні вподобання у смаках і модах народного одягу в Сквирському та Таращанському повітах».

З 1867 року навчався у Лейпцизькій консерваторії, де вчився як піаніст, відвідував лекції з музично-теоретичних дисциплін, освоював гру на скрипці й органі, та брав додаткові лекції з композиції та теорії музики. 

Незважаючи на щільний графік навчання, був активним пропагандистом українства в Європі.

28 грудня 1867 року в Празі (Чехія) відбувся успішний концерт Лисенка, де він виконав багато українських пісень у власних фортепіанних аранжуваннях.

Влітку 1868 року одружився з Ольгою О'Коннор, яку він узяв з собою до Лейпцига (вона студіювала вокал). Подружжя не могло мати дітей, тому по 12 роках спільного життя тихенько розійшлися.

1869 року завершив навчання у консерваторії, пройшовши 4-річний курс навчання усього за 2 роки. В характеристиці, доданій до випускного свідоцтва про закінчення консерваторії, сказано: «Пан Лисенко, при своїй зразковій старанності й чудовому таланті, досяг блискучих успіхів і є піаністом, віртуозна техніка й характерне, піднесене та духовно наснажене, виконання якого значно виходять за межі того, що звичайно вимагається від учнів». Під час навчання написав декілька інструментальних творів. Першу збірку пісень Лисенка видав своїм коштом у Лейпциґу його добрий приятель Петро Косач, вважаючи це за суто дружню послугу і тримаючи це в таємниці.

Повернувшись до Києва, відновив свої концертні виступи як професійний піаніст, а також, у 1869/70 навчальному році викладав гру на фортепіано у щойно відкритому Київському музичному училищі.

1 лютого 1870 року М. Лисенко дав концерт у залі Дворянського зібрання. Завдяки успіху, з кінця 1870-х років продовжив виступати не лише у Києві, а й у Полтаві, Чернігові, Катеринославі тощо. Лисенко провів чотири великих гастрольних турне: 1892—3, 1897, 1899, 1902 років. Це була потужна пропаганда української музики.

1878 — Микола Віталійович обіймав посаду педагога з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Тоді ж настали зміни і в особистому житті — Микола Віталійович взяв другий (цивільний) шлюб з Ольгою Антонівною Липською (1860—1900), яка була піаністкою і його ученицею. Від цього шлюбу мав 7 дітей (двоє з них померли в ранньому віці). Цікаво, що своїй громадянській дружині, матері його дітей, Лисенко не присвятив жодного твору (натомість своїй першій дружині Ользі О'Коннор він присвятив 11 творів, серед яких обробка української народної пісні «Ой на гору козак воду носить…» та «Коли розлучаються двоє»).

Цього ж 1878 року в складі експедиції побував на острові Хортиці, обходив усі скелі, наслухався козацьких пісень, взяв участь у розкопках. Побачене й почуте надихнуло композитора на створення опери «Тарас Бульба». «Ви не можете уявити собі, земляче, — писав Лисенко, — як допомогла мені та давня подорож на Хортицю. Картина Січі, козачих зборів, виборів кошового — хіба ж я написав би їх, якби не побачив власними очима залишки славної минувшини?…» Петро Чайковський прохав митця приїхати до Петербурга і поставити оперу, щоправда, російською мовою, на що М. Лисенко не погодився. 

З 1869 року жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а 1904 року відкрив власну Музично-драматичну школу.

Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби.

Брав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики» Виступав як піаніст у концертах. Організовував щорічні шевченківські концерти.

1904 року Лисенко відкриває першу в Україні національну Музично-драматичну школу (з 1913 року — імені Лисенка), яка працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів. Разом з Олександром Кошицем організував 1905 року музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя.

1908 року він став засновником та головою ради правління «Українського Клубу», де об'єднав видатних діячів української науки, культури та мистецтва для просвітницької роботи серед населення шляхом читання лекцій, рефератів, показу вистав, організації подорожей. З 1912 року «Український клуб» було реорганізовано у Клуб «Родина».

Обставини української дійсності були такими, що не дозволяли Лисенку обмежитись лише артистичною діяльністю. Проте все ж головним своїм покликанням вважав композиторську діяльність, тому старався зробити якомога більше. Писав твори у різних жанрах: оперному, хоровому, вокальному, інструментальному, а обробці української народної пісні надавав величезного значення. Започаткувавши свідомий національний напрям в українській музиці, Микола Лисенко ще за життя заслужив собі епітет «батько української музики». Коли 1903 року він прибув до Галичини на ювілейні урочистості з нагоди 35-ліття творчої діяльності, був вражений ентузіазмом та шаною, з якими його скрізь зустрічали. 

Лисенка переслідував царський уряд, 1907 року його на деякий час заарештували.

Помер 6 листопада 1912 року в Києві раптово від серцевого нападу, поховали його на Байковому кладовищі.

Творчість

Миколу Лисенка заслужено вважають засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграла як його композиторська, так і етнографічна діяльність.

Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки «рос. Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874 рік), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892 рік), «Народні музичні струменти на Вкраїні» (1894 рік).

Сам композитор підкреслював важливість глибокого знайомства із фольклором:

Яка то є велика потреба музикові, а заразом і народникові повештатися поміж селянським людом, зазначити його світогляд, записати його перекази, споминки, згадки, прислів'я, пісні і спів до них. Вся ця сфера, як воздух чоловікові потрібна; без неї гріх починати свою працю і музикові й філологові[13]

У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.

Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський указ 1876 року забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот), Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості[14]. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олександр Кониський тощо), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Максимом Славинським, Людмилою Старицькою-Черняхівською й іншими. Показово, що в багатій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «рос. Признание» на російський текст С. Надсона. Однак вже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладений.

Хоча Лисенко був світським композитором, він усе ж написав декілька творів на духовну тематику: «Камо пойду от лиця Твоєго», «Херувимська» та молитву «Боже великий, єдиний» (слова О. Кониського), а також здійснив обробки трьох побожних пісень — «Пречиста Діво, мати Руського краю», «Хресним древом», «Діва днесь пресущественного раждаєт».

Отримавши фахову освіту як піаніст, Лисенко став автором ряду фортепіанних творів великих та малих форм — це «Українські рапсодії» (gis moll, a moll), «Героїчне скерцо» op. 25, «Епічний фрагмент» op.20, «Українська сюїта». Фортепіанні мініатюри М. Лисенко об'єднував у невеликі цикли — «Альбом літа 1900» op. 37, «Альбом особистий» op. 40 тощо.

З епічних творів, за доби самостійності, найбільшу популярність отримав його «Запорозький марш»: спочатку в обробці НАОНІ Віктора Гуцала, згодом, на ювілейну 25-ту річницю, був презентований як зустрічний марш ЗСУ на параді до дня Незалежності[15].