17.03.
Латинська Америка
на зламі ХХ–ХХІ ст.

Латинська Америка в другій половині XX — на початку XXI ст.

Країни Латинської Америки (Мексика, Центральна та Південна Америка), які значно раніше, ніж африканські країни, здобули незалежність, у роки Другої світової війни надзвичайно прискорили свій економічний розвиток. Це пояснюється тим, що вони були:

- віддаленими від фронту воєнних дій;

- воюючі держави мали значну потребу в сировині.

Через це підвищилися ціни на сільськогосподарську продукцію, що її постачала в Європу Латинська Америка. Це призвело до солідних валютних накопичень країн регіону. Зросла їхня частка у світовій торгівлі: у 1949 р., наприклад, на країни Латинської Америки припадало 12 % усього експорту капіталістичних країн.

Усе це створювало сприятливі умови для здійснення реформ, зокрема проведення так званої імпортозамінної індустріалізації під поміркованими націоналістичними гаслами. Після війни у провідних країнах цього регіону (Мексика, Аргентина, Бразилія, Чилі, Уругвай, Венесуела) активно формувався державний сектор в економіці, а самі вони переходили з групи аграрних до категорії індустріально-аграрних — понад 50 % ВНП вироблялося у них у промисловості.

Країни Латинської Америки раніше за інші країни «третього світу» здобули незалежність — ще у XIX ст. Але в середині XX ст. вони опинились у сфері економічного впливу могутнього північного сусіда — США, що, у свою чергу, зумовило їх тісний політичний зв’язок.

У середині 50-х рр. у переважній більшості держав регіону панували військово-диктаторські режими. Щоправда, у другій половині 50-х та на початку 60-х років подекуди такі режими було повалено й відновлено конституційний лад, зокрема у Перу (1956), Колумбії (1957) та Венесуелі (1958), проте ця тенденція тоді ще не набрала незворотного характеру.

Певажна більшість військових переворотів призвела до встановлення диктаторських режимів, що були ультраконсервативними за характером і ставили за мету недопущення назрілих демократичних реформ. Разом з тим, наявні в цих країнах кричущі соціальні суперечності становили підґрунтя для масових рухів, повстань і переворотів лівого спрямування, ініціатори і керівники яких прагнули докорінних соціально-економічних перетворень. При цьому сподівання знедолених мас нерідко намагалися використати з метою захоплення влади комуністичні елементи. Такі спроби, зокрема, мали місце наприкінці 40-х років у Колумбії та Коста-Ріці, а на початку 50-х років у Ґватемалі. Але найбільш яскравим прикладом можуть служити події на Кубі.

Особливості соціально-економічного та політичного

розвитку в повоєнний час (50-ті рр. XX ст.)

Після Другої світової війни в цьому регіоні розпочинаються перетворення з модернізації економічної сфери:

• проводять аграрні реформи (в одних країнах більш радикальні, в інших — більш помірковані), які послабили позиції латифундистів і надали можливість стати на ноги частині селян;

• здійснюється імпортозамінна індустріалізація (для цього латиноамериканські країни накопичили золотовалютні резерви за рахунок продажу на світовому ринку кави, какао (Бразилія), цукру (Куба), зерна, м’яса, вовни (Аргентина), міді і селітри (Чилі), нафти (Венесуела і Мексика));

• наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. внутрішні ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації було вичерпано. Не останню роль у цьому відіграли амбіційні плани окремих країн, які поглинали величезні кошти (будівництво в Бразилії нової столиці Бразиліа за проектом всесвітньо відомого архітектора О. Німейєра, проведення в Мексиці Олімпійських ігор 1968 р.).

Як наслідок — перенавантаження державних бюджетів, інфляція, безробіття, зростання соціального напруження.
США, маючи на меті обмежити поширення впливу СРСР в цьому регіоні, нав’язує латиноамериканським країнам військово-політичне співробітництво.
У 1948 р. між ними був підписаний договір про колективну безпеку і створено Організацію американських держав (ОАД).
Згідно з цим договором американці переозброїли місцеві армії, створили практично нову військову еліту, яка пройшла підготовку в США.
Через це у ряді латиноамериканських країн в 60-70-х рр. переглядають стратегію розвитку.
В одних країнах за умов масового невдоволення до влади приходять ліві сили і розпочинають будівництво соціалізму (на Кубі з 1959 р., в Чилі в 1970-1973 рр., в Нікарагуа з 1979 р.).
В інших країнах до влади приходять військові хунти — офіцерські комітети, які здійснюють репресії проти лівих і робітничого руху, проводять ряд заходів з лібералізації економічного життя і залучення іноземного капіталу (Чилі 1973-1990 рр., Аргентина, Бразилія, Гватемала, Еквадор, Гондурас). Це сприяло піднесенню економіки цих країн.
У новому керівництві спочатку не було єдиного уявлення щодо масштабу подальших реформ. У травні 1959 р. уряд видав декрет про аграрну реформу. Відповідно до нього на Кубі були ліквідовані приватні латифундії і землеволодіння іноземців. Понад 40 % земель перейшли до державного сектору сільського господарства, інші були поділені між селянами. Реформа завдала удару по американських цукрових компаніях і викликала невдоволення США.
Сподівання, що нова влада зуміє домовитися зі США, швидко розвіялися. США загрожували зменшити ввезення кубинського цукру й обмежити туризм. Американські фірми почали згортати інвестиції в нубійську економіку. Тоді як Радянський Союз намагався посилити на острові свій вплив (особливо після візиту на Кубу радянської делегації на чолі з Анастасом Мікояном в лютому 1960 р.), у США 1960 р. запровадили ембарго на імпорт цукру з Куби, скоротили постачання нафти і продовольства, а американські нафтопереробні заводи на острові відмовилися переробляти нафту, що постачалася з СРСР. Тоді кубинська влада проголосила в серпні-жовтні 1960 р. про націоналізацію підприємств, що належать американським, а також великим і середнім кубинським підприємцям. У руках держави опинилися до 90 % промисловості. 2 січня 1961 р. США розірвали дипломатичні відносини з Кубою, а у квітні того ж року підтримали висадку загону в 1 500 озброєних кубинських опозиціонерів в Затоці Свиней. Але ця акція зазнала цілковитої невдачі — загін був розгромлений. Розраховуючи на подальшу допомогу СРСР, Фідель Кастро проголосив 1 травня 1961 р. кубинську революцію «соціалістичною».
Влада країни придушувала діяльність опозиційних партій, а три лояльні організації — «Революційний рух 26 липня», Народно-соціалістична партія та «Революційний директорат 13 березня» об’єднано в єдину державну партію, яка 1965 р. проголосила себе комуністичною. Із робочих організацій виганяли раніше впливових активістів анархо-синдикалістських організацій, які протестували проти одержавлення робітничого руху і громадських організацій і вимагали замість запровадження державного контролю над розвитком самоврядування, добровільних кооперативів і комун. Багато противників режиму не тільки «справа», але й «зліва» були піддані жорстоким переслідуванням, були арештовані або загинули.

Шлях розвитку латиноамериканських країн в 60-70-ті рр. Сучасне становище

Латиноамериканські країни демонстрували найбільш динамічні темпи розвитку серед країн світу. Але політична нестабільність у регіоні, порівняно з попереднім періодом, у 60-70-х рр. не зменшилася. СРСР, Китай і Куба всіляко намагалися здійснити «експорт революції» до країн Латинської Америки. Вони надавали підтримку компартіям регіону, які переважно були представлені нечисленними угрупованнями, що не мали широкої соціальної бази.
США ставили за мету не допустити поширення впливу комуністичних ідей. У 1961 р. президент США Дж. Кеннеді звернувся із закликом до всіх країн Західної півкулі об’єднатись у «Союз в ім’я прогресу» і вжити спільних зусиль для ліквідації злиднів і відсталості в Латинській Америці. Програма, розрахована на 10 років, передбачала розширення і зміцнення представницької демократії в латиноамериканських країнах шляхом прискорення індустріалізації як важливого чинника підтримання політичної стабільності. Уряд США надав країнам континенту довгострокову допомогу в 11 млрд дол. Хоча далеко не всі завдання програми були втілені, вона все ж надала імпульс для проведення в латиноамериканських країнах демократичних перетворень, що сприяли їхньому швидкому соціально-економічному розвиткові.
Більш повільно відбувався політичний розвиток держав регіону. Виявом нестабільності життя латиноамериканських країн були щораз нові військові перевороти: в Аргентині (1962, 1966), Бразилії (1964) та в інших країнах. Драматичні події відбувались у Чилі.
У 1970 р. на президентських виборах переміг кандидат лівої коаліції Фронт національної єдності Сальвадор Альенде. Його уряд провів націоналізацію ключових галузей промисловості, радикальну аграрну реформу, проте не досяг соціально-економічної стабілізації у країні. У 1973 р. виникла гостра політична криза, яка завершилась військовим переворотом. Владу захопила військова хунта на чолі з генералом Піночетом. Вона встановила режим терору і масових репресій, проте змогла забезпечити прискорений економічний розвиток країни.

Ліквідація військово-диктаторських режимів і

відновлення конституційного ладу (80-90-ті рр. XX ст.)

У 80-90-х рр. як ланцюгова реакція розпочинається відновлення демократичних режимів вперше за всю історію цього континенту (не без допомоги США). На 1994 р. в усіх країнах Латинської Америки (окрім Куби, де лідер комуністів Ф. Кастро зумів забезпечити умови для збереження соціалістичного ладу завдяки своєму авторитету, частковим реформам та ефективній роботі служби безпеки) встановлено демократичний лад.
Демократично обрані уряди продовжили курс на інтеграцію регіону у світову економіку. Нове в їх політиці: більше уваги приділялося розвиткові ринкових структур економіки, приватизації держсектора, здійснюються спроби зробити економіку більш соціально орієнтованою.
США прагнуть створити протягом найближчого часу єдиний загально-американський економічний блок (на зразок ЄС у Європі).
1992 р. — підписаний Північноамериканський договір про вільну торгівлю (НАФТА) за участь США, Канади.
2001 р. на «саміті Америк» у Квебеку за участі глав держав і урядів 34-х країн було прийняте принципове рішення про створення континентальної зони вільної торгівлі.
Латинська Америка — наймолодший регіон світу. 45 % населення регіону — діти віком до 15 років. Цьому сприяє збереження високої народжуваності і зниження смертності. Але, у свою чергу, такий віковий склад населення зумовив одну з найсерйозніших проблем регіону — збільшення числа безробітних (18 % працездатного населення). Для регіону характерний високий рівень урбанізації. 65 % населення проживає в містах. Темпи росту міст випереджають темпи індустріалізації. На континенті сформовані найбільші агломерації — Ріо-де-Жанейро, Сан-Паулу, Буенос-Айрес, Мехіко, Сантьяґо, Гавана.
Господарство

Для всіх країн регіону з традиційно експортною спеціалізацією господарства притаманна висока територіальна концентрація в деяких найбільш розвинених районах та їхніх центрах. Особливо це характерно для обробної промисловості. Близько 80 % її потужностей зосереджено в 55 містах.
Досить високого рівня досягли гірничовидобувна і нафтова промисловості, чорна і кольорова металургія. Вони розвиваються в районах залягання рудних і паливних корисних копалин. Із обробних галузей найбільш розвинені автомобілебудування, суднобудування, нафтохімія, виробництво електротехнічних виробів, текстильна промисловість. Провідне місце у розвитку цих галузей належить Бразилії, Венесуелі, Аргентині, Колумбії, Мексиці, Чилі.
У сільському господарстві переважає рослинництво. Основну частину товарної продукції дають райони плантаційного господарства і зрошуваного землеробства. Країни Латинської Америки виробляють 21 % фруктів, 19 % бавовнику, 18 % кукурудзи.
Тваринництво має прекрасну природну кормову базу — пасовищні ресурси. Проте важливе значення воно має лише в країнах північної частини регіону.
У трьох країнах (Аргентина, Парагвай, Уругвай) тваринництво відіграє провідну роль у сільському господарстві. Головні райони виробництва сільськогосподарської продукції розміщені уздовж узбережжя океанів, а також навколо великих агломерацій. Близько 4/5 усієї продукції сільського господарства виробляють у п’ятьох країнах — Бразилії, Аргентині, Венесуелі, Колумбії, Мексиці. Найбільша з них — Бразилія, яка виробляє 30 % сільськогосподарської продукції.
Отже, соціально-економічний розвиток країн Латинської Америки призвів до інфляції та зростання соціальної напруженості в суспільстві, внаслідок чого в ряді країн було встановлено диктаторські режими. Під впливом Кубинської революції США змушені були змінити своє ставлення до латиноамериканських країн. У 90-ті рр. на континенті майже завершився процес повороту до демократизації соціального та економічного життя.

Українці в Латинській Америці

Найбільше вихідців з України живуть в Аргентині та Бразилії.
Перші емігранти прибули сюди в 1897 р. Селяни, їхні нащадки здебільшого займаються фермерським господарством. У містах вони працюють на підприємствах, у соціальній сфері.
Прошарок представників розумової праці — інженерів, лікарів, адвокатів, економістів — нечисленний.
Релігійні конфесії українців — греко-католики, православні, євангелісти.
Діє культурно-освітня установа «Просвіта». У рамках товариства працюють школи для дітей та дорослих, дитячі садки, мистецькі колективи.
В Аргентині є українські видавництва, виходять щотижнева газета і журнал, ведуть радіопередачі українською мовою. У Буенос-Айресі також відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку.

Домашнє завдання

Опрацювати § 18, стор. 170, завдання 10 (письмово чи друковано). Виконаний матеріал на kac1989@ukr.net