Тема: Західноукраїнські землі
у складі Румунії у міжвоєнний період (1920 – 1939 рр.)
Основні поняття та терміни:
Анексія – насильницьке захоплення державою території іншої держави.
Асиміляція (від лат. assimilatio - уподібнення) - добровільне або вимушене злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, культури, національних звичаїв і традицій. Засіб для досягнення етнічної однорідності.
Дискримінація – часткове чи повне, тимчасове чи постійне обмеження або позбавлення конституційних прав певної категорії громадян за расовою чи національною належністю, політичними і релігійними переконаннями.
Денаціоналізація — процес насильницького позбавлення певного народу власної державності зі, всіма наслідками, а саме: втрата, насамперед, політичної та економічної незалежності; втрата значною мірою й духовно-культурного суверенітету.
Парцеляція – поділ землі на дрібні ділянки.
Окупація – тимчасове захоплення збрйними силами однієї держави території іншої.
Нація без державності є покалічений людський колективний організм
В.Винниченко
Після першої світової війни залежно від того, як на місці нещодавно могутніх імперій поставали національні держави, у Східній Європі формується новий політичний порядок. Загальне визнання дістав принцип самовизначення націй. Проте застосовувався він не завжди. Внаслідок того не всі держави отримали державність. Серед них були і західні українці. Новопосталі сусідні держави шляхом прямої військової агресії за допомогою та за активного сприяння збоку країн Антанти знищили ЗУНР.
Держава українського народу на західних теренах його етнографічних земель була розірвана між кількома країнами окупантами.
Це було грубе нехтування правом націй на самовизначення та узаконене низкою міжнародних угод Версальської системи мирних договорів. І впродовж наступних приблизно 20 років до початку Другої світової війни уряди Польщі, Румунії та Чехословаччини визначали політико-правове та соціально-економічне становище місцевих українців.
Західноукраїнські землі на початку ХХ ст.. перебували у складі: Польщі, Румунії, Чехословаччини.
Румунія скористалася політичним хаосом після розпаду Російської і Австро-Угорської імперій та приєднала провінцію Буковину з центром у Чернівцях та українські повіти Бессарабської губернії.
Входження українських земель до складу Румунії
У 1918 році Румунія окупувала ці території. Відчуваючи впевненість свого становища, вона прагнула якнайшвидше узаконити окупацію міжнародними договорами. Країни Антанти сприяли цьому, оскільки хотіли створити «санітарний кордон між більшовицькою Росією і Західною Європою. 11 вересня 1919 року представники Антанти підписали з Австрією Сен- Жерменський мирний договір, за яким Буковину передано Румунії.
У 1920р. Парижі Англія, Франція, Італія та Японія Бессарабським протоколом визнали і затвердили захоплення Румунією Бессарабії.
Українці в Румунії посідали 3 місце за чисельністю після українського населення СРСР і Польщі.
За офіційною статистикою у1920 р. на території проживало 790 тис. українців, або 4.7% усього населення.
Цікавий факт: український демограф В. Кубійович вважав, що кількість українців у Румунії у даний період наближалася до 1 млн чоловік, оскільки під час переписів українці, які не виявили наполегливості, записували румунами, як «громадян румунського походження, що забули рідну мову.
У країні проживали три громади. Найбільше українців проживало на Буковині. Друга за чисельністю становили українці, що проживали в Аккерманському, Ізмаїльському, та Хотинському повіті Бессарабії. Найменша громада мешкала в Марамуреші – історичній області, яку Румунія відібрала в Угорщини в 1919 р.
Уряди цих країн стояли на унітарних позиціях і свою політику спрямовували на зміцнення контролю над українськими територіями, що відбилось на правовому статусі західноукраїнських земель:
·Польща, Румунія, Чехословаччина проголосили себе унітарними державами.
·Українцям було відмовлено у праві на самоврядування, автономний устрій і навіть культурну автономію.
·Українці були позбавлені можливості обіймати адміністративні посади в державних органах влади, офіцерські посади в польській, чеській та румунській арміях.
Румунія проводила класичну колоніальну політику. З метою інтеграції земель буде прийнято закон про адміністративну уніфікацію. Згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося на на приєднані землі. Було ліквідовано самоврядування громад. Замість старост призначалися примарі, а на чолі повіту – префекти.
Уряди проводили щодо українців політику колонізації, якщо у Польщі це було осадництво, у 20-30- ті рр. ХХ ст. у містах і селища Закарпаття переїхало 25 тис службовців з Чехії і Словаччини. Зростає чисельність румунів в Буковині і Бессарабії. Наслідок зростає питома вага іноземців серед українців.
Денаціоналізація
У своїй національній політиці румунські окупаційні власті виходили з того що на Буковині, як і на придунайських українських землях, проживають «зовсім не українці,а лише слов’янізовані румуни”.
1920 р. у Румунії, а в 1924р. у Польші було видано закони про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах. Декретом румунського уряду від 21 липня 1919 р. перейменовано українські назви міст і сіл на румунські. Українські імена та прізвища змінювали на румунські.
Для прискорення колонізації земель сюди присилали урядовців з корінних польських, румунських і чеських територій. Уже в 1926 р. замість українських учителів на Буковині та в Придунайських землях були призначені румунські, яким підвищили заробітну плату на 50%. Подібні процеси відбувалися у Східній Галичині та на Волині. За короткий час 1500 учителів – українців переселили до центральних районів Польші, а 2500-звільнили з роботи.
Така політика польського, румунського, чехословацького урядів негативно позначилася на становищі українського населення: 60% дорослих громадян Закарпаття, 70% - Західної України, 80%- Буковини та Придунайських українських земель були неписьменними або малописьменними.
Соціально-економічне гноблення
На Буковині за 1921-1929 рр. було закрито 85 підприємств і майстерень. Окупанти демонтували та вивезли в Румунії обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів. У 1930 роках тільки 4.25% підприємств краю мали від 6 до 20 робітників, а тих хто налічував 20 робітників було 2% від загальної кількості.
Вже в перші роки окупації близько третини працездатного населення складали безробітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію в 1928 році. До 1935 року кількість підприємств в Галичині скоротилася на половину, а в Бесарабії більш ніж на чверть. Переважала харчова промисловість, а в дрібній та домашній промисловості Придунайських земель – оброблялася шкіра, вироблялися тканини та сукна, олія.
Характерні риси економічного розвитку українських земель:
· Економічному розвитку приділялося мало уваги, вони перетворювалися на колонії Польщі, Чехословаччини, Румунії
· Промисловість залишалася напівкустарною
· Надзвичайно відсталими були райони Буковини і Закарпаття.
· Значна кількість земель залишалася у власності поміщиків, держави, церкви. Селяни страждали від малоземелля.
Соціальне та економічне гноблення викликало опір з боку українців: набули поширення страйки, збройна партизанська боротьба, захоплення поміщицьких маєтків.
Великого розмаху набрав селянський рух, змістом якого стала збройна партизанська боротьба. У 1919 р. спалахнуло масове повстання в Хотинському повіті на Буковині. У 1921-1923 рр. партизанські загони діяли на Тернопільщині, Волині, у гірських районах Прикарпаття й Буковини. Гостра боротьба в наступні роки велася в придунайських українських повітах. Тут у ніч на 16 вересня 1924 р. спалахнуло Татарбунарське повстання. Окупаційним властям порівняно легко вдалося придушити ці виступи, однак вони відіграли велику роль у зростанні політичної свідомості населення. У наступні роки селяни не припиняють боротьби: захоплюють поміщицьку землю, відмовляються сплачувати податки, вимагають конфіскації поміщицької землі.
Репресивна політика влади на західноукраїнських землях
Татарбунарське повстання 16-25 вересня 1924 року.
Причини:
· Політика румунського уряду на українських землях
· Незадоволення селян аграрною політикою, аграрною реформою 1921 року.
Перебіг подій
16 вересня 1924 року партизани захопили жандармські пости та інші установи Татарбунар. Участь у повстанні близько 6 тисяч чоловік керував ревком на чолі з Клюшніковим, на боці повсталих виступила Комуністична партія Румунії, повстання не підтримали селяни і німецькі колоністи.
18 вересня 1924 року проти повсталих кинуто регулярні румунські війська, погано озброєні повстанці не могли протистояти румунській владі, поразка повстання . У боях загинуло 3 тис чоловік.
1925р. – судовий процес (Процес 500) над учасниками повстання. 85 осіб засуджено на різні терміни ув’язнення від 5років до довічного ув’язнення, судові переслідування тривали аж до 1929 року.
Становище західних українців зумовило розгортання їх суспільно-політичного і національного руху.
На фоні досить розвинутого політичного життя Галичини на окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови. Буковина та Бессарабія включені до складу Румунії з 1918 – по 1927 рр. перебували на військовому становищі. За цих умов легальна діяльність українських громадсько-політичних партій була неможлива. Однак, у 1918 році виникла Комуністична партія Буковини. Лідери – С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін.
У 1926 році Компартія Буковини увійшла до складу Компартії Румунії, як автономна крайова організація, підпорядкована безпосередню Москві. Діяла і компартія Бессарабії. У 1922 році її номінально підпорядкувала Компартія Румунії, але фактично вона залишалась під управлінням ЦК РКП(б). Це ліворадикальний напрям політичного руху. Вони діяли нелегально. Вироблений курс передбачав захоплення трудящими влади на місцях, роззброєння жандармерії, утворення земельних комітетів.
З 1928-1937 рр. позначений відносною лібералізацією Румунії. З’явилися Українська національна партія, очолив В Залозецький. Це була легальна організація ліберального напрямку, яка виступала за органічну роботу і компроміс із панівним режимом. Вона розгорнула освітню діяльність, намагалася впливати на вирішення соціальних і національних питань. Партії вдалося здобути кілька місць у румунському парламенті. Національний табір сформувався у сер. 30 –х рр. Він охоплював молодь і студентство, що об’єднувалися в спортивному товаристві «Мазепа», студентському товаристві «Залізняк».
Після встановлення 1938 р. у Румунії влади диктатури військових українські організації були розпущені.
Культурний розвиток
Політика асиміляції, яку проводили Польща та Румунія насамперед позначилося на стані культури і зокрема народної освіти.
1920 р. у Румунії, а в 1924 р. у Польщі було видано закони про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах. Декретом румунського уряду від 21 липня 1919 р. перейменовано українські назви міст і сіл на румунські. Подібне відбувалося і в Польщі. У березні 1920 р. Східна Галичина отримала назву – Східна Младопольща. Українські імена та прізвища змінювати на польські й румунські.
Практично за декілька років були ліквідовані українські школи в Румунії. Якщо у 1918 році на Буковині діяло 168 народних шкіл, то у 1924 р. не залишилося жодної суто української школи.
Отже, польське і румунське панування на українських землях значно обмежували їх культурний розвиток, а внутрішня політика Чехословаччини в українському питанні давала українцям певним чином задовольнити свої культурні потреби.
Територіальна роз’єднаність Західної України, відсутність української держави негативно позначились на політичному, соціальному, національному та культурному розвиткові західноукраїнських земель.
Польша, Румунія, Угорщина та Чехословаччина, до складу яких належали західноукраїнські землі, здійснювала дискримінаційну економічну й культурну політику щодо українців.
Політика правлячих режимів у поєднанні зі світовою економічною кризою істотно погіршила становище українців, переважна кількість жила у злиднях. Значна частина працездатного населення шукала порятунок в еміграції.
Важкий соціальний та економічний стан сприяв активізації політичного життя й зростанню популярності українських національних партій.
20-30-і роки ХХ ст. позначились зростанням національної свідомості на західноукраїнських землях та прагненням до розбудови незалежної соборної української держави.
Домашнє завдання.
Параграф 29 пункт 4