Характерні ознаки постмодернізму (дослівно – після модерну): 

змішування і поєднання найрізноманітніших стилів та жанрів (повністю стирається межа між академічною «елітарною» та естрадною музикою). 

Провідними стають полістилістика, іронічність, кітч, колаж, випадковість. 

Музика стає видовищем, продуктом масового споживання. 

Аудіозапис та інші технічні досягнення дозволяють використання технік експериментів з генерування, мікшування звуків тощо (композиції, що існують у вигляді аудіозаписів, з багатоканальними записами, редагуванням швидкості та якості, гучності запису звуків). 

Набирають популярності детально розроблені мультитрекові записи, далекі від того, що учасники можуть реально виконати на сцені. 

Якщо давніше популярна музика переважно розглядалася як другорядна по відношенню до більш «вагомих» жанрів, то постмодерн відмовляється від поділу на «високу» та «низьку» культуру. 

Основна ознака – цитування, написання цілих творів на основі стильових алюзій (вражень, наприклад, від Баха чи Шопена). 

Постмодерн не переймається такими фундаментальними чинниками як інтонація, ритм та ін., а основним предметом мистецтва стають медіапотоки, промислові об’єкти, окремі жанри. 

Включення до музичних творів різноманітних штучних звуків, шумів, семплів людського голосу, синтезаторів, магнітних стрічок, радіо, записів живих виконавців для використання записаних семплів різними способами. З появою цифрових технологій полегшилася робота з семплами, а вищевказані прийоми використовуються в музиці загалом. Цитування в традиційній музиці не обмежується неовекторами, цитують співи птахів, звуки природи (Дж. Крам «Голос кита»), космосу. 

Однією з провідних стала екологічна тематика та інтерес до екзотики – музики маловідомих культур (африканської, австралійської автохтонної музики тощо). Так, естрада, джаз уживаються з раннім середньовіччям чи бароко, приправляються африканськими ритмами чи індійською мікрохроматикою. Приклади з творчості Д. Ліґеті, О. Мессіана, К. Штокгаузена та ін. Композитори створюють неймовірні стильові міксти, глибоко проникаючи та перетворюючи екзотичні та класичні обрані стилі чи напрями, народжуючи щораз нові оригінальні композиції. Наприклад, американський мінімаліст Стів Райх вивчав західно-африканську барабанну техніку, індонезійський гамелан, єврейську кантеляцію, середньовічну музику Перотіна і рок-музику, які органічно з’єдналися в його творах. Жанрові міксти спостерігаються на всіх рівнях – приклад – опера І. Небесного «Лис Микита» за І. Франком у режисурі В. Вовкуна, де поєднуються світлові 3D декорації, циркові акробатні номери, риси опери-вистави-мюзиклу-балету, різностильове музичне наповнення з високим рівнем цитування, введення в оркестр солюючих трембіти, бандури, кіноефекти тощо. Таке явище отримало назву мультимедія. 

Інновації посилились завдяки введенню і принципово нових технологій запису. Створюючи тривимірний звук, автори вже не намагаються імітувати акустичний простір концертного залу, натомість голос вокаліста звучить на передньому плані, тоді як решта голосів створюють «стіну» на задньому плані (практикувалося в рок-групах). 

З середини 1960-х років така техніка стала стандартом більшості комерційних радіо. Включення техніки студійного мікшування, електроніки та використання накладання звукових доріжок стають невід’ємним атрибутом рокмузики. Натомість попмузика уникає визначної ролі електрогітар, віддаючи перевагу синтезаторам, акустичним інструментам та, загалом, більш м’якому звучанню ритмсекції. Відіграло свою роль і диско для постмодернізму, зокрема, диск-жокеї пробували відтворювати записи для танцмайданчиків, контролювати швидкість відтворення запису та використовувати мікшерський пульт для застосування реверберації та інших звукових ефектів. У той же час вони говорили в мікрофон «понад» музикою, що підготувало появу хіп-хопу. І в гроні академістів, і в авангарді рок- і попмузикантів превалює інтерес до електронного інструментарію, використання ритмів та інтонацій екзотичної музики та нетрадиційних інструментів, що є ознакою на противагу глобалізації – глокалізацією – збереження і плекання етнонаціонального (наприклад, індійський ситар чи австралійський диджериду, українські трембіти) та повторюваною музикою, що стилістично подібна до мінімалізму. Техніка «вирізати-вставити» знайшла поширення в кіномузиці, звукові петлі – ознака стилю багатьох сучасних композиторів. Відчутними є полістилістичні міксти і у джазі, де атонально-відкрита манера письма А. Шенберга була апробована фрі-джазом (Джон Зорн). Велика кількість етностилів у естраді та джазі продовжують лінію фольклоризму. 

Закріплення уроку: