Олександр Іванович Лизогуб (*1790 — †1839)

— генерал-майор, учасник Наполеонівських війн; піаніст і композитор.

Виходець із козацько-старшинського роду, що був на Чернігівщині та Полтавщині. Один із зачинателів української фортепіанної музики. Син Івана Лизогуба. Мав братів Андрія та Василя.

Серед творів для фортепіано — ноктюрни, мазурки, варіації на теми народних пісень («Ой у полі криниченька», «Та була в мене жінка», «Ой ти, дівчино», «Ой не ходи, Грицю»); романси — «Смерть на чужині» (сл. О. Полонинського, видані 1855 року) та інші.

М. Овсянико-Куликовський ?

СИМФОНІЯ № 7 a-moll/A-dur (Andantino grazioso, Allegro, Тempo di Кolomyjka). Скомпонована в 1865 році. Склад оркестру як в попередніх симфоніях. Автограф під заголовком “ Симфонія VII” зберігався в архіві Народного Дому у Львові. 

Цей твір можна б охарактеризувати як блискуче буфонно-комічне полотно, сповнене неймовірної сили гумору, напору життєвої енергії, іскристо-вишуканої граційності та навмисної вайлуватості, активної стихійності всеохоплюючого руху. Тут композитор чи не вперше відмовляється від суттєвих темпових контрастів, вибудовуючи твір за принципом темпової крещендуючої динаміки “швидко – дуже швидко – ще швидше”. Очевидні асоціації виникають з італійськими буфонними увертюрами Дж.Россіні, рівно ж і з національними – увертюри до французьких комічних опер Дмитра Бортнянського (“Сокіл”, “Син-суперник”, особливо зі “Святом сеньйора”). 

І ч. Симфонія починається вишуканим Andantino grazioso, в основі якого танцювальнокозачкові звороти, з яких особливо цікаві реверансово-комічні елементи з підкресленими трелями на слабих долях. Досить об’ємне як для вступної частини (56 тактів) Andantino grazioso є по-суті варіантно-варіаційним розділом, де композитор використовує різноманітні танцювальні мотиви як основу тематизму, розбудовуючи блискучий та захоплюючий своєю енергією Вступ. М.Вербицький у Симфонії використовує практично ідентичну конструкцію попередньої, очевидно, з іншим тематизмом, дещо відміннім образним змістом, неначе апробуючи закономірності поєднання сонатно-сюїтних принципів. Однак, в цьому творі композитор більше зацікавлений у наскрізності розвитку ідеї, і якщо в попередніх симфоніях все ж існував контраст між енергійною Головною Партією та ліричною Побічною, то тут автор користується принципом доповнення. 

ІІ ч. Початкова “пружинна” тема ля-мажорного Allegro доповнюється фанфарнозакличною темою (достоту зринає образ знаменитого Фігаро), які, переплітаючись між собою, взаємодоповнюючись та взаємозбагачуючись, творять наскрізь динамічне, нестримне в єдиному безперервному потоці яскраве полотно. 

ІІІ ч. Напористий цілеспрямований рух в дусі perpetum mobile (“вічний рух”) приводить до ще більш енергійного розділу. Ним стає розгорнений епізод Тempo di Кolomyjka, як і в попередній Симфонії – яскрава, соковита, колоритна, з підкресленою ладоритмічною своєрідністю, викладена варіантно-варіаційними методом. Опрацювання самої теми та її похідних варіантів, а також спосіб їх розвитку засвідчують віртуозне уміння композитора та його блискуче володіння методами розробковості. Ще три тури розвитку пропонує автор: а) інваріант Allegro, в який тепер потрапляють елементи Вступу; b) тонально відтінена мінорною сферою (з A-dur на a-moll) Тempo di Кolomyjka; с) фінальне Allegro, побудоване на співставленні пунктирних остінатних ритмів та фігуративних висхідних рухів тріолями у струнних, які супроводжуються туттійними кадансовими послідовностями дерев’яних та мідних духових з підсиленням барабанно-литаврових тремоло. Такою яскравою енергійною Кодою завершується ця урочистопіднесена “сонцесяйна” Симфонія. 

Самостійно:

Практичне музикування: