Повторення попереднього Уроку 6

Нова тема:

Український фольклоризм є явищем позаконкурентним, оскільки саме українці володіють наймасштабнішим і найчисленнішим масивом зразків народної творчості серед усіх народів світу. Це науковий загальновизнаний факт, який підкріплено різними багатотомними виданнями зібрань зразків українського фольклору. Становлення ж національної свідомості та важкий тернистий шлях до здобуття українцями власної державності викликали глибоке вкорінення національної культури в усній народній традиції, животворний зв’язок, зрощеність з якою дозволив створити самобутнє та оригінальне мистецтво, яке впродовж багатьох століть і донині кореспондує з народним мистецтвом. Не існує мабуть жодного українського митця, який би оминув незглибиму фольклорну скарбницю свого народу, а краса й унікальність народної музики глибоко вплинула на національну культуру загалом. 

Григорій Сковорода – видатний український філософ – був і музикантом, піснісковородинки якого співали в народі, Тарас Шевченко, поезія якого настільки співуча і наближена за звучанням та принципами побудови до народнопісенної традиції, тому невипадково сотні його текстів були покладені на музику та стали народними піснями, а образ народного музиканта – Кобзаря – став символом шевченкового слова. Українські пісні відомі і знані в цілому світі.

Маючи такі безцінні скарби в митців і вчених виникала органічна потреба вивчати, збирати, осмислювати фольклорні джерела. Більшість українських письменників та поетів записували, вивчали народну музику, звичаї і обряди свого народу – Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Маркіян Шашкевич, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, Максим Рильський, Павло Тичина – перелічувати треба чи не всіх діячів української культури. Серед видатних фольклористів-музикознавців – Михайло Максимович (чоловік письменниці Марко Вовчок, який зібрав велетенську кількість пісень), Петро Сокальський (вивчав ладові системи українського фольклору), Микола Лисенко (збирав пісні, народні інструменти, вивчав кобзарство), Климент Квітка (чоловік Лесі Українки – створив принципи жанрової панорами народної музики та регіоналістики), Гнат Хоткевич (вивчав народні інструменти), Філарет Колесса (науково обґрунтував класифікацію жанрів музичного фольклору), Василь Верховинець, Володимир Гнатюк (танцювальний фольклор), Станіслав Людкевич (удосконалив і систематизував роди і види народної музики), Федір Стешко та Павло Маценко (порівняльне – з іншими народами – етномузикознавство). 

Наукові досягнення і діяльність Ф. Колесси та С. Людкевича високо цінував Б. Барток (коли Ф. Колесса приїхав на світовий конгрес вчених до Парижу, то більше тисячі видатних мужів науки у Французькій академії наук за ініціативою Бартока, зустріли українського вченого стоячи, довготривалими оплесками). Українські етномузикологи входять у десяток найвидатніших дослідників цієї галузі у світі, а Володимир Гошовський уже в середині ХХ ст. вперше у світі ввів народну пісню в систему програмування на комп’ютерах. 

У першій половині ХХ ст. буквально розквітає не лише наука про музичний фольклор, але і його творче композиторське переосмислення. Вслід за М. Лисенком, який зібрав та упорядкував 12 зошитів збірників обробок народних пісень для різних складів (соло, дуети, тріо з фортепіано, камерні ансамблі, хори), серед яких виділяються «Молодощі» – збірник для юнацтва, опора на український фольклор стала тривкою основою для формування національної музичної мови (повторення – пригадати і навести приклади з творчості М. Лисенка, наприклад, 2 Рапсодія, Думка-шумка для фортепіано; варіаційні цикли на теми українських пісень «Без тебе, Олесю» і «Зрада, карі очі, зрада», використання народної козацької пісні «За світ встали козаченьки» в опері «Тарас Бульба», запорізькі марші, імітація кобзарського співу в монолозі Тараса «Гей, літа орел», солоспіви тощо). Його учні і послідовники – М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць ґрунтували свою творчість на базисі української народної музики. 

М. Леонтович 

Безпрецедентна слава «Щедрика» в опрацюванні М. Леонтовича* в цілому світі засвідчує геніальність українського композитора, який свідомо обрав народну пісню первинним і чільним компонентом своє творчості. Створивши десятки шедеврів у жанрі хорової обробки, композитор написав оперу «На Русалчин Великдень», авторські хори «Легенда», «Літні тони», «Льодолом» на слова поетів (М. Вороний, В. Сосюра). Створив численні шедеври в жанрах церковної музики, у музичній мові яких відчувається зрощеність народного співу і сакральної канонічної традиції. М. Леонтович, виходячи з народнопісенних джерел, немовби розкриває, «розсвічує» глибинні можливості, силу, оригінальність, внутрішню змістовність та неповторність кожного зразка. На фольклорній основі заснована і його музична методика, адже багаторічне викладання музики дало реальні підстави для розбудови національної дидактики. Основні принципи роботи композитора з народно-пісенним матеріалом: 

1) підкреслення розмаїття інтонаційно-мелодичних побудов, часто невеликих первістківпримітивів дуже давнього походження, вільне оперування мелодичними стрічками, їх видозміни, несподівані поєднання та навпаки – роздріблення на мікрофрагменти тощо; головним методом мелодико-інтонаційного мислення стане для Леонтовича варіативність, яка допомагатиме творити живі, рухомі, змінні образи чи ситуації («Ой, матінко моя»: С. 98 – 99; «Ой це йду» – сцена зі смертю: С. 104, «Ой, сивая зозуленька»: С. 106 – 108, «Чого соловей смутен» – діалог: С. 99 – 100); 

2) специфіка народного ладового мислення (2-3-4-хордові давні лади, думний – мінор з IV підвищеним, ковзний, змінні мажоро-мінори і навпаки, поєднання натуральних і гармонічних ладів тощо), яке в композитора «співпрацює» з академічними гармонічними моделями, за кожним разом демонструючи нові і цікаві ладогармонічні комбінації («Ой, розвився»: С. 101, «Ой, перепеличка»); 

3) неймовірне багатство ритмічних побудов кожної пісні стає для композитора полем для експериментів – ритмічні ущільнення та розширення, прискорення і сповільнення, поєднання чи співставлення різних метроритмічних ліній, відповідність часової пульсації сюжету пісні, її драматургічному розвитку («Ой, у полі та туман-димно» – зміна темпів, фермати: С. 124); 

4) у багатоголосих хорових складах М. Леонтович зумів розвинути неймовірно цікаву та оригінальну поліфонію, спираючись передусім на принципи народного гуртового співу – це контрастна поліфонія, стрічкове багатоголосся, паралелізми, підголосковість, остинатність, бурдони, що єднаються з класичними принципами європейської імітаційної поліфонії («Тиха вода» – остинато в басу С. 114; «Нарвала квіточок» – імітація: С. 116; «Дударик» – бурдон: С. 123 (попередньо є варіант з ф-но супроводом; «Ой, з-за гори кам’яної» – підголоски: С. 124); 

5) фактурні вирішення кожного твору – неповторні і цікаві за рахунок тембрової режисури – роз’єднання, злиття, протиставлення, відчуття колористики і барвистості кожної вокальної партії в загальному просторовому ландшафті звукового цілого. Поєднання сольних, ансамблевих та туттійних складів («Добрий вечір, дівчино»: С. 110). Тому «Дударик» за способом висловлювання кардинально відрізнятиметься від хору-реквієму «Козака несуть», а «Гра в зайчика» від «Із-за гори кам’яної голуби літають». 

К. Стеценко

Імпресіоністичні риси витонченого звукопису у творчості К. Стеценка* органічно поєднуються з тривкою опорою на народну творчість, а окремі авторські композиції навіть справляють враження народних пісень. Таким є солоспів «Плавай, плавай, лебедонько» на слова Т. Шевченка з поеми «Тополя». У кантатах «Єднаймося», «Сон», «Шевченкові», солоспівах і навіть церковній музиці – яскраві ознаки інтонаційно-мелодичних, ладогармонічних, ритмічних чи виконавських прийомів, характерних для українського фольклору. Автор однієї з перших моноопер (жанр опери для одного голосу) на античний сюжет «Іфігенія в Тавриді» (Таврія – українські степи), К. Стеценко створив дві колоритні дитячі опери «Івасик-телесик» та «Лисичка, котик і півник», а також «Шкільний співаник» у трьох частинах, збірку обробок народних пісень для юнацтва «Луна». 

Яків Степовий

У творчості Якова Степового* фольклоризм проявляється більш опосередковано, хоча вага народно-пісенного чи традиційного інструментального начал є суттєвою і незаперечною. У таких творах як дві оркестрові Сюїти на теми українських народних пісень, 50 обробок українських народних пісень для хору, вокальних циклах для дітей «Проліски» та «Кобзар» на слова Шевченка, опері «Невольник» за Т. Шевченком основоположною стає українська фольклорна традиція. Інтонації кобзарських дум, відгомони бандурних переборів у драматичній розповіді-монолозі «Ой, три шляхи широкії» на слова Т. Шевченка про трьох братів, які пішли з України та й не повернулися – ґравітують до жанрів українського епосу, зокрема, кобзарського мистецтва.  

Олександр Кошиць 

Видатний композитор і диригент Олександр Кошиць*, керівник знаменитої Української Республіканської капели, яка пронесла славу української пісні багатьма країнами і континентами світу (саме під його керівництвом вперше прозвучав «Щедрик» Леонтовича) продемонстрував віртуозне володіння хоровою технікою. Його капелу іноземці називали «живим симфонічним оркестром», спів –«осягненим коли-небудь чоловіком чудом», а головним жанром композиторської діяльності О. Кошиця була хорова обробка українських народних пісень. Багато з його творів і досі становлять великі труднощі для виконавців, наприклад, жартівливий «Ченчик». Композитор разом зі своїми сучасниками довів, що українська пісня у своєму жанровому розмаїтті здатна здійматися до вершин академічної музики, розширюючи та оновлюючи її горизонти. 

Левко Ревуцький

Чи не кожен твір Левка Ревуцького* виказує тенденції до фольклоризму (дитячий цикл «Сонечко», хорові обробки народних пісень (більше 120), цикли для голосу і фортепіано «Козацькі пісні», «Галицькі пісні», кантати («Хустина» – повторення), фортепіанні твори, концерти, симфонії). Разом зі старшим братом Дмитром Ревуцьким – видатним музикознавцем, фольклористом і музичним діячем, композитор досліджував, збирав та апробував у своїй творчості українські фольклорні зразки. Одним з наймонументальніших творів Левка Ревуцького стала його 2 симфонія, в основі 3-х частин якої – теми українських пісень. Головною темою 1 частини стає веснянка «Ой весна, весниця», записана композитором у своєму рідному селі Іржавець на Полтавщині, побічною – сумовита «Ой не жаль мені та ні на кого». 2 частина, що позначена винятково тонким імпресіоністичним звукописом, пейзажною атмосферністю, побудована на ліричних піснях «Ой Микито, Микито, чи є рілля на жито» і «Ой там в полі сосна», а середнім розділом частини стає скерцозний епізод на пісню «У Києві на риночку». У останній, третій частині композитор розгортає грандіозну епопею на основі веснянкової шеренгової гри «А ми просо сіяли», возводячи символ культу хліборобської культури українців на рівень світової значимості. Цей твір, що написаний у 1927 р., засвідчує гармонічну рівновагу між українізацією та європеїзацією (за Валентиною Кузик), а ідея хліборобства (у фіналі тема «Проса» проходить складні драматичні колізії) стає відгуком на трагічні події голодомору, апогей якого припаде на кілька наступних років. І ця сташна трагедія знайде втілення в драматичній Баладі для віолончелі 1933 року. Симфонію було «відредаговано» у 1940 р. радянською владою зі зміненим фіналом, і лише нещодавно вийшла друком її справжня первинна партитура та відбулося концертне відродження. (Аналіз симфонії – за С. Лісецьким [Лісецький С. Українська музична література для VІ класу ДМШ. Київ : Музична Україна, 1982.]) 

Василь Барвінський

Риси фольклоризму у творчості галицьких модерністів Василя Барвінського* – автора «Історії української музики» з об’ємним розділом, присвяченим народній музиці українців («6 обробок народних пісень для голосу з фортепіано», фортепіанний цикл для дітей «Наше сонечко грає на фортепіано»; монументальна «Українська сюїта» з грандіозним фіналом-фугою на тему козацької пісні «За світ встали козаченьки» – повторити пісню), Станіслава Людкевича* – видатного композитора і вченого-фольклориста, якому належать фундаментальні етномузикознавчі праці, виділяються хорові обробки лемківських пісень (повторити «Гагілку» з октавною гуканкою); «Голосіння» для скрипки і фортепіано, народно-пісенні витоки симфонії-кантати «Кавказ» на слова Т. Шевченка), Миколи Колесси*, фольклоризм якого найбільш співзвучний з добою модерну, відзначається радикальними сучасними виразовими засобами – підкреслена «терпка» ладовість, гострі ритми, ударна техніка («Лемківське весілля», «Коломийки» для фортепіано). 

Закріплення уроку