Повторення попереднього Уроку 

Постромантизм

Завершуючи величну епоху романтизму з гіпертрофованістю, перебільшенням та деградацією і трансформацією усіх засобів виразовості (fin de siecle – дослівно з фр. – кінець століття, минулої епохи), постромантизм (post – після) постає як перехідний напрям, для якого властиві часто песимістичні настрої, особливе загострення трагічного відчуття зламу століть, драматизм соціально-суспільної ситуації та глибокого розчарування, навіть депресії. 

Станіслав Людкевич

Станісла́в Пили́пович Людке́вич (24 січня 1879, Ярослав, тепер Польща — 10 вересня 1979, Львів) — український композитор, музикознавець, фольклорист, педагог, доктор музикознавства (1908), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Народний артист СРСР (1969), Герой Соціалістичної Праці (1979).

Постромантична стилістика знайшла своє втілення й в полотнах українських композиторів. Станіслав Пилипович Людкевич, який здобув музичну композиторську освіту в Алєксандра Цемлінського (учня Р. Вагнера) у Відні є частково спадкоємцем пізньоромантичних тенденцій: 

• ускладнена гармонічна мова, 

• «перенасичена» оркестрова барва, 

• трагедійно-філософські концепції (симфонічні поеми «Рондо кістяків», «Мойсей»; 

• вокально-симфонічні монументальні колоси: кантати «Наймит», «Заповіт», симфонія-кантата «Кавказ» на тексти Т. Шевченка, творчість якого 173 Людкевич фундаментально дослідив як науковець з точки зору української пісенності – «Співність шевченкового слова»). 

Однак, пізньоромантичний спосіб висловлювання у Людкевича, що покликаний відтворити драматизм бездержавності українського народу, стає, як і у великого романтика Т. Шевченка, імпульсом до боротьби за національну свободу, яку українці виборювали впродовж віків. 

Сподвижницькими ідеями сповнені симфонічні поеми «Дніпро», «Наше море», кантати й ораторії. 

Замилування природою рідного краю та його звичаями вилилося в Прикарпатській симфонії, симфонічних увертюрах «Веснівки», «Колядниця». 

У п’єсах «Пересторога матері», «Старогалицька елегія», особливо «Голосінні» для скрипки і фортепіано відчутний глибинний зв’язок з національно-ментальними коренями. Адже визначним для стилю композитора є міцний грунт та опора на народно-пісенну українську тематику (як дослідник і збирач українського фольклору Людкевич входить в десяток найвизначніших етномузикологів світу). 

Його авторські хорові, сольні, інструментальні обробки народних пісень стали вагомим внеском в національну духовну скарбницю, пронизують всю його симфонічну, вокальну, хорову та інструментальну творчість. Не менш яскравими є концерти для фортепіано, скрипки, зразки церковної музики.

Кантата - симфонія «Кавказ»

Величний оптативний модус патріотичного піднесення увінчує грандіозну кантату симфонію «Кавказ», яка за словами видатного музикознавця Василя Витвицького «є найвищим проявом українського духу в музиці. Цей твір для українців є тим, що для німців «Парсіфаль» Ріхарда Вагнера – взірцем національної гідності» 

(аналіз «Кавказу» у доступній формі для широкої публіки був опублікований у газеті «Львівські вісті» 1943 р. – републікація представлена на сайті інтернет-видання «Збруч»)

Чотири частини симфонії-кантати розгортаються за принципом побудови сонатного циклу, а найвизначнішими елементом твору є лейтмотив – «тема кавказьких гір», яка проводиться в оркестровому вступі, насиченому хроматичними ланцюгами та важкою оркестровкою, з лапідарно-строгою мелодичною лінією, веденою чоловічими голосами та особливим ладовим нахилом – дорійським (з підвищеними IV I VI ступенями) мінором, що передають образ прикутого Прометея та стражденних народів Кавказу: «за горами гори, хмарами повиті, засіяні горем, кровію политі»… 

С. Людкевич обирає окремі фрази з поеми, на яких розбудовує основні вузлові моменти твору – в 1 частині – це епізод серця Прометея («Воно знову оживає і сміється знову!»), маршовий епізод «Не вмирає душа наша, не вмирає воля!») і заключна фаза – велична фуга на слова «Не скує душі живої і слова живого!» – один з кращих зразків вокально-оркестрової фуги в українській музиці. 

ІІ ч. 

У другій частині «Молитва» композитор розгортає трагедійну картину моря людських сліз, з глибин яких зароджується і розливається немов океан, непоборна віра в те, що «Встане правда, встане воля!». 

ІІІ ч.

Третя частина продовжує розвиток образів попередньої: течуть кривавії ріки солдат (людей муштрованих), і материнських «гарячих сліз», і батьківських «старих, кривавих» – «не ріки, – море розлилось»… Високого духовного етосу досягає Людкевич в ліричній трагедійній кульмінації – «а дівочих (сліз), пролитих тайно серед ночі!». І от на закінчення цієї лірикодраматичної частини композитор дає експресивне саркастично-уїдливе, нищівне «Слава! Хортам і гончим, і псарям, і нашим батюшкам царям!» – останній напористо-динамічний епізод псевдославлення нищителів народу. 

ІV ч.

Головними ж словами останньої, Четвертої частини, стають вісім пророчих рядків Кобзаря, які змальовують за допомогою проведення лейтмотиву теми кавказьких гір могутню непереможну велич, що розгортається в грандіозний, сповнений віри в перемогу, апофеоз: 

«І вам слава, сині гори, 

Кригою окуті! 

І вам, лицарі великі, 

Богом не забуті. 

Борітеся – поборете! 

Вам бог помагає! 

За вас правда, за вас слава 

І воля святая!» 

Заключне скандування усім хором слова «Борітеся!» звучить немов наказ. Так, з похмурої безвідрадної дійсності, вирішеної «важкими» постромантичними засобами, Людкевич завершує композицію оптативним фіналом, прориваючи пітьму трагедії закликом до боротьби. У цьому – особливість і унікальність українських митців – «сontra spem spero» (без надії сподіваюсь) – творче кредо Лесі Українки та всього українського модернізму 

Закріплення уроку: