Василь Стус

«Тичина міг би зробити значно більше… Не дали… Розтоптали душу, зігнули її, насміялися з неї! Хіба можна писати розпльованою душею?». Так пише біограф Тичини С. Тельнюк. І він, напевно, має рацію. В. Стус у своєму дослідженні «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)». теж розповідає про Тичину, генія, якого зламали суспільні умови, який не зміг протистояти насиллю і «був приневолений до існування… по той бік самого себе».

В. Стус пише про П. Тичину: «Йому судилася доля генія».

Як ви думаєте, чи легко бути генієм?

Чи легко оправдати це звання?

Сформулюйте визначення понять "феномен", "Голгофа".

"Феномен доби, або Сходження на Голгофу слави"

В. Стус писав своє дослідження протягом 1970-1971 рр. А далі воно потрапляє в архіви КДБ, де пролежала більше двадцяти років. А ще був вирок Київського обласного суду, у якому зазначалося, що книга ця — ворожа, націоналістична, антирадянська.

Епізод № 1

«Соняшні кларнети» — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося — лірика 1917 року і перед нею. І це чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно.

У своїй статті про збірку поета «Вітер з України» М. К. Зеров писав, що «найоригінальніший з поетів двадцятип’ятиліття (1900-1925) Тичина уже в «Соняшних кларнетах». відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої безкозирної». І, справді, всі компліменти, які говорились на адресу Тичини в 20-ті роки, слід, насамперед, адресувати першій збірці.

А компліменти були великі. Один із перших російських перекладачів Тичини О. Гатов називав його чи не найбільшим тогочасним поетом слов’янського світу, а його поетичну техніку — не менш складною за техніку Райнера Марії Рільке чи Поля Валері.

Для Федора Сологуба збірка була дивом, а Тичина — поетом, який пише «за останньою європейською модою»…

Англійський критик Джон Фут відзначав, що «своїми поетичними виразовими засобами цей поет України не нагадує нам нікого другого з цілої світової поезії. Але його ні з чим незрівнянна своєрідність не штовхає поета до жонглювання, до порожнього химерування і блазнювання, тому що ніде його не покидає почуття міри».

Колись І. Франко, пишучи про молодого В. К. Винниченка, щиро-радісно вигукнув: «І звідки ти такий узявся?».

Сучасники «Соняшних кларнетів». могли б адресувати таке ж своє здивування Тичині».

Питання до прочитаного уривку:

Що нового ви дізналися про Тичину?

✵ Про що свідчить така оцінка творчості письменника?

✵ Як такі критичні відгуки могли вплинути на молодого поета?

✵ Хто ще, крім літературних критиків та поцінувачів таланту митця, міг звернути увагу на ці схвальні рецензії? З якою метою?

Більше про публіцистичний нарис В.Стуса ТУТ.

Завдання 1. Ознайомтеся із матеріалами презентації.

Завдання 2. Ознайомтеся із уривками книги "Листи до сина"

Завдання 3. За мотивами одного з листів напишіть власний роздум про порушені морально-етичні категорії. Роботу оформіть у вигляді листа, самостійно обравши адресата: сучасника-однолітка, лист у майбутнє, меншому брату/сестрі тощо. РОботу прикріпіть у щоденник.

Прочитайте вислів Василя Стуса. Прокоментуйте його.

... Ми ще повернемось,

Обов’язково повернемось,

Бодай – ногами вперед,

Але: не мертві,

Але: не переможені,

Але: безсмертні.

Василь Стус

У 1966-1968 рр. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письменник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть» та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані. Виступивши над могилою вбитої художниці Алли Горської у 1970 році, Стус остаточно прирікає себе на подальшу мученицьку долю, адже відкрито звинуватив владу у вбивстві й прочитав вірш-маніфест шістдесятництва

«Ярій, душе. Ярій, а не ридай...».

Завдання:

• поясніть значення слів: ярій, шопта, окошитись;

• назвіть образи-символи в поезії;

• назвіть метаори та прокоментуйте їх;

• прокоментуйте антитезу в поезії;

• дослідіть кольористику та її символіку.

Для довідки (зі статті М. Ткачука)

Поет звертається до душі, аби вона не ридала, а яріла, тобто виражала гнів, ненависть до напасників, які жорстоко вбили «сонце України». Поезія будується на опозиціях: біла стужа, червона тінь калини протиставляється чорній тіні вод, що уособлює світ зла, горстка борців-дисидентів уподібнюється кетягу калини. Митець усвідомлює фатальну долю борців за волю України, але ніщо не може зупинити їх на цьому шляху: «Усім нам смерть судилася зарання, / бо калинова кров – така ж крута, / вона ж така терпка, як в наших жилах. / У сивій завірюсі голосінь / ці грона болю, що падуть в глибінь, / безсмертною бідою окошились». Метафоричне мислення, що rрунтується на народнопоетичних образах і символах, дало змогу поетові порушити важливі загальнолюдські проблеми життя і смерті, сенсу існування людини. Пам’яті Алли Горської присвячено елегію «Бентежністю вивищена до неба», поезію «Заходить чорне сонце дня». Поетичні образи Стуса надзвичайно енергійні, гранично відточені, сповнені внутрішнього вогню й експресії. Це вольова лірика. «Мужній і сам себе помножуй» – тільки так можна перебороти зло.

Завдання 1. Розгляньте ілюстрацію. Назвіть образи-символи, розшифруйте їх, спираючись на знання біографії Василя Стуса.

"На колимськім морозі калина…"

Завдання:

1. Прочитайте поезію.

2. Прослухайте декламування поезії. Декламування поезії

3. Назвіть візуальні образи, дослідіть кольористику поезії.

4. Створіть графічний //символічний//кольористичний конспект до поезії.

5. Визначте роль оказіоналізмів В. Стуса (авторських новотворів//неологізмів).

6. Уважно прочитайте критичні матеріали та аналіз поезій, використай їх , виконуючи завдання 4.

Критичні матеріали (М. Ткачук)

Гостра ностальгія охоплювала Стуса, коли він перебував у таборах, спостерігав похмурі північні пейзажі. У поетичній мініатюрі «На колимськім морозі калина» у візіях поета серед холодної сибірської зими виник образ рідної калини. Проте на чужій землі вона зацвіла кривавими – «рудими слізьми». У народних піснях руда кров – постійний епітет, автор його трансформує, застосовуючи до образу калини, що символізує Україну. Рудими сльозами плаче заґратована Україна. Цьому образові поет протиставляє інший – «Неосяжна осонцена днина, / і собором дзвінким Україна / написалась на мурах тюрми». Неологізмом-епітетом «осонцена днина», образом дзвінкого собору, що символізує духовність, окреслює поет свою Україну. Контрастним до цього вимріяного образу Вітчизни є холодний сибірський часопростір – символ неволі та сліз. Рідна земля виникає лише в уяві, у фантастичному малюнку, але й таким візіям поет вдячний, бо понад усе любить свою Батьківщину.

Аналіз поезії (додатковий матеріал)

Критична довідка:

• Перебуваючи далеко від рідної домівки, переживаючи страшні поневіряння, людина намагається переосмислити своє життя, ви­значити його сенс, оцінити свою роль у ланцюжку життєвих перипе- тій. Тож не дивно, що у поезіях В. Стуса так багато місця відведено саме цьому питанню.

26 січня 1972 р., уже після пред’явлення звинувачення, Василь Стус пише вірш «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе». Поезія належить до філософської лірики. Йдеться у ній про шлях самоусвідомлення, що його проходить ліричний герой «через сто зневір». Мета життя кожної людини — «іти до добра і правди». Ліричний герой поезії упев­нений сам і переконує інших у тому, що хто обрав цей шлях, не по­винен спинятися, повинен йти вперед, долати перешкоди, «прагнути неба». Він сам прагне доторкнутися до того високого вогняного стовпа, ім’я якому правда і добро. Шлях до небес, тобто до духовної висоти, непростий. Але бажання йти отим тернистим шляхом у ліричного ге­роя не зникає, і він говорить: «.не спиняйся, йди, То — шлях правди­вий. Ти — його предтеча». Ці слова характеризують ліричного героя як особистість цілісну, сильну, впевнену в правильності обраного жит­тєвого шляху, безкомпромісну, стійку під час життєвих випробувань.

Як і екзистенціалісти, у творі Стус у першу чергу звертає увагу на внутрішнє буття людини. Ліричний герой заглиблений у власне «я», шукаючи шляхів реалізувати себе як особистість.

Твір емоційно наснажений. Цьому сприяють вдало дібрані мовні засоби. В. Стус використовує образи-символи: небо як символ духов­них устремлінь людини, щовб (вершина гори) символізує височінь духовних прагнень ліричного героя. Вживши риторичне звертання «добро і правдо віку», ліричний герой підкреслив мету свого жит­тя — боротися за утвердження в житті правди й добра.

Поезію можна вважати своєрідною поетичною декларацією митця, в основі якої лежать духовність і гуманізм, екзистенціалізм та стоїцизм.

У таборових записах Стуса часто зустрічається тема смерті. Причин може бути декілька: ув’язнення поета, втрата надії чи інтуїтивне відчуття смерті. Так, в одному із записів є такі слова: «Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником. Здається, все, що я міг зробити за свого життя, я зро­бив». Для ув’язненого поета смерть є і альтернативою свободи, і спо­собом звільнення від земних страждань, і способом посмертного єднання із своїм народом. Про це йдеться в поезії «Як добре те, що смерті не боюсь я». Образ смерті у вірші створює поетичне кільце: починається вірш словами ліричного героя про те, що він не боїться смерті, а закінчується вираженням упевненості, що до народу він повернеться тоді, коли в смерті обернеться до життя — і в смерті з рідним краєм порідниться. Так і сталося. Сумним і тріумфальним одночасно було поетове повернувся в в рідну Україну, якою він жив, марив на чужині. Ця любов була змістом його життя.

Так, у поезії «Посоловів од співу сад.» вдале використання алітерації «о» уже в першому рядку ніби вводить читача в ніч, таку таємничу, прекрасну, освітлену сяйвом «жалких зірок» та живо­го місяця, залиту піснею солов’я. Поволі в цю музичну картину вплітаються інші звуки: то легенького вітерцю («Свіча затріпоті­ла — й світло, мов голуба, пустила в лет»), то легкої твердості (звук «п» — «пильнує перший сон»), то трепетного вібрування (звук «р» — «Я двері прочинив з веранди, де кострубатий вертоград), то таємни­чого шепотіння (звук «ш» — «Ущухлим світлом сяють вишні»).

Центральним у поезії є символічний образ саду. Посеред саду, як і у Т. Шевченка, постає образ світового дерева — квітучої вишні, що пов’язана зі Всевишнім. У різних культурах символічний сад обов’язково прикрашений квітами. В. Стус теж зазначає, що увесь вертоград «пильнує перший сон троянди». Апокрифічна література дає тлумачення троянди як символу Богородиці, яку уявляли сидя­чою в раю серед трояндових квітів, котрі уособлювали небесне бла­женство і водночас страждання. Образи води («допіру лив високий дощ»), місяця («у небі місяць горовий / скидається, як пульс жи­вий») — символи Матері-Богині, Цариці Небесної. Звідси і незвична для уявлень про рай пітьма, котра також є символом материнського начала з найвищими здатностями до творення.

У строфі:

Свіча затріпотіла — й світло, мов голуба, пустила в лет, і вірш твій вирвався без титла, і дух твій вирвався з тенет,—

порушено проблему духовного звільнення. У поезії не зазначено, з яких тенет вирвався дух, вказано лише на звільнення вірша від титла як передумову звільнення духу. Можливо, титло символізує обмеження творчості радянськими цензорами й найстрашніше — самообмеження, до якого змушений був удаватися поет, щоб збе­регти свої твори в табірних умовах. Автор вживає історизми (титло) та архаїзми (ліпота й вертоград — краса й сад). Це зроблено для того, щоб звернути увагу читачів на той момент, що сад цей особ­ливий, що є в ньому щось, що відкривається лише втаємниченим. Тональність вірша нагадує розмову. Ліричний герой ніби передає сакральний досвід читачеві, на якого надзвичайний вплив справля­ють повтори сполучника «і» на початку рядка (анафора) та займен­ника «твій» (інверсія, тавтологія).

Символічний і образ палаючої свічі, що уособлює життя, є зна­ком долі і одночасно самотності ліричного героя. Ця самотність за­свідчує свободу особистості, коли дух вже за межею і не може бути чимось скований, бо є всім одразу. Під впливом прекрасного поет стає здатним на творчість, здобуває внутрішню свободу, можливість духовного самовираження. У поезії духовне начало втілене в обра­зах саду та небокраю, світлі свічки, образі матері.

Ліричний герой переживає радість причетності до високої краси, що дало йому можливість у своїх естетичних міркуваннях рухатися від зовнішніх, видимих ознак до внутрішніх, істотних.