Сучасна література

Елітарна та масова література — два потоки сучасного літературного процесу. Елітарні твори (від франц. еlitе — краще, добірне) вирізняються інтелектуальною та естетичною ускладненістю, наявністю багатого підтексту та зашифрованої образності; часто суттєву роль у них відіграють літературний і культурний контексти. Такі твори потребують активного, освіченого і розвиненого читача, який би у процесі знайомства з текстом залучався до «співтворчості». Масова література — це розважальна й дидактична белетристика, яка друкується великими накладами і є складовою «індустрії культури».

Використовуючи стереотипи масової свідомості й популістську стратегію завойовування публіки, а також примітивізуючи художні відкриття «високої» літератури. Такі твори Передбачають спрощене, «комфортне» читання, їхні типові ознаки — пригодницький або звульгаризований романтичний сюжет, який має зовнішню напружену динаміку і часто щасливий фінал — «хепі-енд».

Бесіда:

- Що таке автобіографія?

- Для чого її створюють?

1. Виразне читання поезії «Рядок з біографії»

2. Складання асоціативних рядів

- Які картини поставали у вашій уяві під час прослуховування (читання) поезії?

Бесіда за змістом твору

- Визначте алюзію в поезії «Рядок з автобіографії».

- Який найбільший скарб передавався із покоління в покоління у родині Оксани Забужко?

- Що зберегли предки й успадкувала лірична героїня?

- Як скористалася своїм спадком О. Забужко?

- Яку основну місію має виконувати митець?

- Хто з українських письменниць близький по духу авторці?

- Прочитайте два останні рядки вірша «Рядок з автобіографії». Що найбільше турбує поетесу?

- Як думаєте, що є причиною того, що народ зникає?

- Що необхідно зробити, щоб відновити колишню славу українців?

- Яка основна думка твору?

*Читаючи історію*

Зайдіть на сторінку ФБ Оксани Забужко та прочитайте кілька дописів.

Повість "Казка про калинову сопілку" - справжнє диво. Своєю чистою, як джерельна вода, мовою, розповіддю про селянський побут, фольклорними цитатами, ліричністю дуже нагадує драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня". Може, тим, що обидві авторки – українки, волинянки, що саме любов до рідного краю – Волині – надихнула їх на створення таких шедеврів?!

Завдання 1. Прочитайте текст.

ПРО жанр:

Оксана Забужко називає свій твір повістю "Казка про калинову сопілку".

За визначенням В.Лесина, "повість - переважно прозовий епічний твір, в якому змальовано широку картину життя окремих персонажів протягом тривалого часу".

Казка - "давній за походженням і популярний в народі епічний жанр фольклору".

Звернемося до нашого твору. Безперечно, це повість:

ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії протягом 20 років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори-звернення Ганни - панни до батька, попа і сатани про суть вчинку Каїна, змій-перелесник, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору.

Все це дає підстави стверджувати, що повість Оксани Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу надаю ознакам повісті: відповідній спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні - Ганни – панни, а численні побутові подробиці вказують, що дія, описана в повісті, відбувається в українському селі кінця XVIII -першої половині XIX ст.

Отже, "Казка про калинову сопілку" - це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.

Питання для обговорення:

1. Перекажіть сюжет твору.

2. Назвіть містичні елементи.

3. Яку роль відіграє легенда про Каїна та Авеля.

4. Чому вчинок Ганнусі стає відомим лише після того, як чумаки вирізали сопілку і заграли на ній? У яких творах фольклору наявний подібний сюжет?

5. Як впливають на Ганнусю стереотипи села того часу?

6. Назвіть причини нещасть цієї родини.

7. Сім'я є головним місцем ґендерного насильства. Вона готує своїх членів до життя в суспільстві, закладає ґендерні стереотипи, ґендерний розподіл праці. Як авторка говорила про жіночу долю у творі?

8. Прокоментуйте слова:

• "от вам і всенький жіноцький вік – не встигаєм оханутися, а вже й дочка на виданні, а ти – вже бабою, дарма, що й тобі ще брови не злиняли, - агов, люди, а де ж моє життя, в яку ополонку провалилося за щоденним поранням - шпортанням, хата - поле - город - кури - гуси - свині - корови, дитячі хвороби, ниючи надвечір крижі, й не згадати коли востаннє на небо дивилася?... Мовчи, бабо, знай мовчи, менше гріха буде".

• «вже ж, звісне діло, дочки — чужа радість»;

• «посаг треба Ганнусі справляти, королівський має бути посаг, щоб ніхто потім не смів цвікнути, що взяв її голу-босу».

9. Дайте письмову аргументовану відповідь на питання: Найбільший злочинць у творі - це...

Останнім часом чисельність досліджень творчого спадку Тараса Шевченка як джерела наснаги нових поколінь значно зросла в українському освітньо-культурному й науковому просторі. Я ж закликаю відкинути стереотипне бачення Тараса Григоровича, нав'язане нам школою та героїчними, ще з радянської доби створеними, біографіями поета. Я об'єднав різні сучасні уявлення про поета у шість груп і завдяки цій класифікації дистанціювався від часто емоційно навантажених поглядів на «правильний» образ Шевченка:

✵ Шевченко комуністичний,

✵ Шевченко націоналістичний,

✵ Шевченко християнський,

✵ Шевченко атеїстичний,

✵ Шевченко дисидентський,

✵ Шевченко анархічний.

Читання окремих фрагментів твору. Бесіда за змістом прочитаного

✵ Які враження у вас виникли під час прочитання есе?

✵ Якої теми торкається автор?

✵ У чому ви вбачаєте основну думку, ідею твору?

Василь Марсюк

Василь Марсюк

30 июля в 09:36 ·

ЛЮБОВ КРІЗЬ ВОГОНЬ

(Поема)

Він, може, й бив її в готелі,

бо лаявсь так, немов дикун.

Я за стіною чув дуелі,

у ліжку крутячись, як в’юн...

Сусідів цих я зрідка бачив:

він був, як хмурий кипарис,

вона – крилата пальма наче,

над нею він, мов хмара, вис.

Він ще здавався контрабасом,

вона – із роду скрипок-прим,

він гуркотів до неї басом,

немов у горах часом грім.

А що між ними? Невідомо.

Воно ж курорт. Чи шлюб, чи флірт…

Та я відчалював додому,

вже забуваючи конфлікт...

На сімферопольськім вокзалі,

де я вкладав свій чемодан,

зайшла в купе, як дух печалі,

уже знайома нам мадам.

Я уклонився. І полицю

їй нижню залюбки віддав.

Як не уступиш молодиці!?

Галантність личить і дідам.

Хоч не вважав себе я дідом

у п”ятдесят із гаком літ.

Та це пусте… І ось ми їдем

із краєвиду в краєвид.

До нас підсядуть у Джанкої,

отож ми їдемо удвох.

Святково, любо. Тільки в скроні

щось солов’їно – тьох та тьох! –

як наче вже я закохався...

Чи в Ялті ще почався сказ?

Вона назвалась тихо: «Настя»,

а я й по-батькові назвавсь.

«Так саме батька мого звали,

відомим рапіристом був,

завоював таких медалей!..

А муж мій служить в СБУ.

Він, як і всі там, грубуватий –

примчав... ревізію зробив...»

«О, чув я бас його в кімнаті...

А він нікого там не вбив?

Таке з ревнивцями буває...» –

хотів я звести все на жарт,

та жарт невдалий вийшов, знаю,

а у розмові – дивний старт.

Дорога нам дає відвертість,

бо на короткий зводить час,

і часом хочеться до смерті

когось впустити в свій палац.

І хай палац не дуже світлий,

не зовсім прибраний, але

коли вже сутінки обридли –

впусти когось – не буде зле.

А ми в путі... Я щось торочив

їй про прочитаний роман…

Але у Насті чисті очі

оповивав легкий туман –

такий буває над Ай-Петрі,

коли заходить на грозу.

І я в її душевних нетрях

передчував уже сльозу.

Я бачив: хоче щось повідать

попутниця неговірка.

Та вже Джанкой – нові сусіди –

і обстановка не така!

Спокійно чаю напилися,

хоч я дістав, було, й коньяк…

Супутники вже на полицях

вляглись дрімати. А раз так –

з купе ми вийшли. Наш фірмовий

мчав без зупинок. Із вікна

темніла ніч. І знов розмова.

«Ну що ж!..» – продовжила вона,

Настуся, приязна і люба

не наяву, у думці лиш. –

«Повівся він зі мною грубо,

бо я сказала: «Геть! Облиш!»

Я вже давно терплю цю муку,

бо почалося все раніш.

Він піднімав на мене руку –

я за кухонний бралась ніж.

Такі тепер інтелігенти:

він юридичний закінчи́в,

а я співачка, і концерти

мої шанують слухачі…»

«О, чув я ваш чудовий голос –

звучав по радіо не раз!

На жаль, по телеку ніколи,

бо я давно до нього – «пас!».

Живлюся більше Інтернетом,

цікаве що – те і дивлюсь.

З таким ось, бачите, естетом

звела вас доля» – я сміюсь. –

Я пам’ятаю, ви про Гриця

співали так, аж струмом б’є,

щоб не ходив на вечорниці,

бо чарівниченька там є…»

«Ні, я не вмію чарувати,

аби немилий мій подох..

Прошу розлучення хоч дати,

коли не дав нам щастя Бог.

Дитину дав – і ту не бачу,

в його батьків мій хлопчик, там.

Вже і прошу його і плачу…

«Нізащо хлопця не віддам!

Він буде в мене футболістом!

Шевченком буде, чи Пеле…

А ти не можеш навіть їсти

зварити смачно…» Так! Але

він не дає мені розводу,

аби квартиру не ділить,

бо генеральська, бачте. Зроду

не зазіхала… Хай згорить

квартира дідова багата

і весь той допотопний крам!

Він не пускає до дитяти –

одне торочить: «Не віддам!»

Я, звісно, часто на гастролях.

Проклятий побут дістає.

Та зараз я не граю ролі –

я перед вами вся, як є.

Медалі батьківські він клянчить,

аби авто за них купить» –

Замовкла Настя. Тихо плаче…

«Ну, де подітись? Підкажіть!»

«Запропонував би вам кімнату

в своїй квартирі – сам, хоч вий!

Та молодій вам буде складно.

І я ще начебто живий.

Напівживий тепер, одначе,

буває, що приходить мить…

О, я ще маю скромну дачу –

там задовільно можна жить!

Лиш п’ять зупинок електрички

від Києва і від метра.

І газ є там, є і водичка.

Мені немає лиш добра.

Колись було – дружина, діти…

Та нащо вам це?! Йдіть живіть!

Лиш поливайте часом квіти,

а сад… і так буде родить.

Співачка пильно подивилась,

хотіла щось сказати ще,

та тільки вдячно прихилилась,

а я погладив їй плече.

«Отож спокійно витріть слізки –

з житлом ми вирішили – все!

З вокзалу ваші всі валізки

на дачу зразу завезем…»

І ось я вже орендодавець,

і грав, як міг, спокійно роль.

І Настя дачі все трималась,

хоч за гастролями – гастроль.

Включав частіш я телевізор –

чи там Настуся не співа?

Душа відкрила всі завіси,

але була ще й голова…

Аж ось весною, на мій подив,

у Насті появився страх:

«Мій чоловік оце приходив

і причепився, як реп’ях:

– Впусти, мовляв, бо гірше буде!

Бач, винюхав, де я живу.

А я сказала: «Вон отсюда!» –.

так зрозуміліше йому».

І в телефоні Настя плаче:

«Ще спалить гад в недобрий час!

Я ж полюбила вашу дачу…

і вас!»

«Не плач! – кажу. – Нову збудуєм,

бо наша доля не без свят!

А щоб відлякувать нехлюя,

куплю калашник-автомат…»

А через місяць ще дзвінок

тривожний, тихий, ледве чути,

неначе взято на замок:

«Приїдьте – лихо може бути!

Ввірвався в хату, обдурив,

сказав: привіз тобі дитину…

Мене в їдальні зачинив –

віконце з кухнею єдине.

Я чую, як шипить там газ.

Хоч щось зробіть, благаю вас!

Ой, голова!.. Ох, голова…

не можу вже піднятись-сісти…

в віконце спробую пролізти…»

Я до міліції – благаю.

– Це битовуха – підождіть!

Чекав, чекав – терпцю немає –

ловлю таксі: «Ану, прижміть!"

Примчали хутко. Дім горить –

до неба пломені-долоні –

і жінка в білому лежить

в червоних зблисках на газоні.

– Настусю рідна, ти жива?

– Ой, голова!.. Ох, голова…

Коли приїхала «Пожежна»,

а з нею «Скора», дах упав…

Пове́зли Настю обережно –

лежить безмовна і сліпа,

і губи сині, тільки зуби

біліли снігом у рядок.

Живи, видужуй, жінко люба,

тебе чекає твій синок!

Мабуть, за тиждень, ще кволенька

вона повідала мені,

як у вікно те помаленьку

пролізла… двері вже вхідні

відкрила ледве, попри втому…

і чує: він іде по дому,

з мансарди тупає униз –

в очах у неї раптом – блись! –

і вибух викинув із дому…

і дім згорів, і все у ньому.

Настя із місяць лежала в лікарні –

втратила слух, а ще й очі спекла.

…Осінь надворі. День такий гарний.

Їду до неї – черга прийшла.

Сина везу їй… і одяг при тому.

Вийшла з лікарні: «А їхать куди?»

«Люба Настусю, їдьмо додому!

Жде там кімната твоя назавжди́…»

Міг я на цьому поставити крапку,

тільки ви скажете: «Що за кінець?!»

Так, для кінця воно справді слабко.

Ще кілька речень – майте терпець!

Насточку я бережу, як дитину,

а береженого Бог береже.

В домі я маю чудову дружину –

з нею двох хлопчиків маємо вже.

Настя від вибуху вже не співає,

та не присяде у домі й на мить.

Скільки я житиму – Бог один знає –

добре б ще хлопців – всіх трьох – поженить!

11.07.2013 р.

P. S.

ВІД АВТОРА

Бачте, яке в мого давнього друга

склалось життя – возродивсь чоловік!

Лиш нарікає, що доля-свекруха

в Насті сопрано забрала навік.

В домі рояль. Діти цокають гами.

В Насті пробивсь композиторський хист,

пише романси. Тепер вечорами

друг мій наспівує, наче артист.

Він приготує нам чай, або каву,

мріяти любо під Настину гру.

Я пророкую їй авторську славу...

«Скарб я вже маю – свою дітвору!» –

Настя всміхнеться і знову – за ноти...

Рад я бувати в цих стінах святих,

тут мені легко самотність бороти,

сум одинокості зовсім притих.

Думкою тішусь, що вільному – воля,

друзі мої ожили у борні –

хай береже їх запізнена доля!..

Може, колись усміхнеться й мені.

27.07. 2020 р.

НА ФОТО: колись у Ялті сфоткав син Андрій