Дієвідміна слів дати, їсти, відповісти, розповісти, бути
Дієслова в другій особі однини теперішнього часу та в майбутньому часі доконаного виду мають закінчення -еш (-єш), -иш (-їш): хочеш, будуєш, вариш, гоїш, захочеш, збудуєш, звариш, загоїш.
Виняток становлять дієслова дати, їсти, відповісти, розповісти: ти даси, їси, відповіси, розповіси, а не даш, їш, відповіш, розповіш, як то часом, надто в західних областях України, кажуть.
Дієслово бути має в усіх особах однини й множини форму є: «Зазнаю чужої сторони, яка вона є» (Марко Вовчок); «Ви є у нас від самого царя настановлені» (Г. Квітка-Основ’яненко).
Іноді для першої й третьої особи однини вживають форми єсть: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була» (П. Тичина); «Коли в чоловіка хліба єсть достаток, то в нього в дому всякий буває статок» (М. Номис).
У сучасній українській літературній мові звичайно випускають форми є, єсть у складеному присудку: я — учень V класу, ти мені — родич, він тобі — товариш, — залишаючи їх тільки тоді, коли треба надати фразі врочистого тону: «Я єсть народ».
Форми для другої особи однини єси й третьої особи множини суть — архаїчні. Форма суть трапляється в південно-західних діалектах.
В українській класичній літературі цих форм уживали тоді, коли було треба надати фразі врочистості або іронії: «Як справді кохаєш, як вірний єси, мені серце неньки живе принеси» (М. Вороний).
Давноминулий час і описова форма з словами було, бувало
В українській мові є два минулі часи — минулий і давноминулий. Минулий час, не маючи особових закінчень, означає, що дія відбувалася в минулому, колись: я читав цю книжку; давноминулий час, який твориться з форм минулого часу відмінюваного дієслова й допоміжного дієслова бути, означає, що одна минула дія відбулась раніше від другої: я читав був цю книжку, та забув її зміст: «Дознався був владика, що сліпий старець чинить у божому домі одправу, і заборонив» (Марко Вовчок). Цією складеною формою давноминулого часу користуються й тоді, коли треба показати минулу перервану дію: «Лукаш… знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези» (Леся Українка).
На минулий час вказують також частки було, бувало: «А ще, було, як намалює що-небудь та підпише… що це — не кавун, а слива, так тобі точнісінько слива» (Г. Квітка-Основ’яненко); «Дарка часто, було, дивилась понуро, спускала очі в землю» (Леся Українка).
Варто нагадати, що слів було, було б часто вживають у розумінні слід було, слід би було: «Було тобі, моя мати, цих брів не давати, та було тобі, моя мати, щастя й долю дати» (народна пісня); «Та було б не рубати зеленого дуба, та було б не сватати, коли я — нелюба» (народна пісня).
Дієслова да́ти, ї́сти, відпові́сти́, розповіс́ти́ та інші з частиною –вісти, а також бу́ти з усіма похідними від них становлять відповідно до закінчень теперішнього часу (або майбутнього часу дієслів доконаного вину) окрему групу.
О Д Н И Н А М Н О Ж И Н А
1 ос. дам, їм, відповім́ 1 ос. дамо́, їмо́, відповімо́
2 ос. даси́ , їси́, відповіси́ 2 ос.дасте́, їсте́,відповісте́
3 ос. дасть, дасть, відпові́сть 3 ос.даду́ть, їдя́ть
але: дадуть відповідь
Від дієслова бу́ти вживаємо тільки форму є (інколи в поетичній мові для першої та третьої особи однини — єсть), що заступає всі інші форми; зрідка вживані ще архаїчні форми: для другої особи однини — єси́, а для третьої особи множини — суть.
Завдання:
вивчити поданий матеріал.
Виконати самостійну роботу:
переписати притчу, поставивши дієслова у потрібній формі.
Піймав лис ворона та й каже дружині:
- (віддати) його нашим лисенятам: нехай потренуються в полюванні, а потім (з’їсти).
А лисиця (відповісти):
- якщо ми (з’їсти) розумного птаха, це (дати) мало користі. Хай краще (розповісти) мудру історію. А м’яса в лісі ще багато бігає – ми й дітей нагодуємо і самі (поїсти).
Лис звертається до ворона:
- Якщо (розповісти) цікаву притчу, я дам тобі волю. Якщо ні , то (з’їсти).
Той міркує:
- Я (розповісти) , а він мене опісля все одно (з’їсти). Хай спочатку (дати) свободу, а потім поговоримо. А вголос каже:
- Притча як пісня, їм обом заважають чужі пазурі (кігті) на горлі та грудях. Відпусти мене з миром, і матимеш від мене безліч історій, які (дати) тобі світлу голову та макітру розуму. А щоб ти не думав, що я намагаюся обдурити, першу притчу (розповісти) негайно.
Лис заслухався красномовного птаха й мимоволі послабив кігті, а той продовжує:
- Якось лис і пара вовків (іти) полювати: їжу добувати, щоб дітей годувати. Лис до заячої хатки вліз, господаря забрав із собою, а про зайчиху і зайченят вирішив так: хай живуть і ростуть, час прийде. Бог (дати) мої діти чи внуки упіймають їх і (з’їсти).
А вовки натрапили на цілий гурт корів. Пастухів із собаками нема – раду своєму стаду вони вже не (дати). Вовки на радощах почали так, що не спиняться ніяк . Думають: «Усе, що тут не (з’їсти), додому віднесемо». Один їсть, їсть, їсть – раптом у горлі застряла кістка. Так і помер. Другий намагався все додому дотягти , але було його надто багато. Вантаж придавив вовка до землі і він задихнувся.
Лис розсміявся:
- Твоя правда. Ми, лиси, набагато розумніші за вовків.
А ворон йому:
- Якщо моя правда, то (виконати) свою обіцянку…
- А коли ти (розповісти) ту безліч історій, яку обіцяв?
- Ти ж не вовк, не будеш ковтати все і одразу. Прилітатиму кожної неділі і (розповідати) по одній притчі.
Відтоді лиси товаришують з родиною ворона і це на користь не лише їм, а й нам.