Правильність наголошування є однією з ознак культури мовлення. При виробленні акцентуаційних норм українська мова має далеко більше труднощів, ніж у формуванні лексики. Пояснюється це строкатістю наголошування в різних говорах нашої мови, а також упливом сусідніх мов, насамперед російської та польської. Ще один чинник, що не сприяє закріпленню нормативного наголошування серед широкого загалу мовців, — надуживання в творах багатьох авторів, особливо сучасних, поетичними вільностями. Нерідко це зовсім не поетичні вільності (себто відступи від норм, зумовлені стилістичними або ритмомелодичними міркуваннями), а просто мовна безграмотність, неохайність.
1. Віддієслівні іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос, як правило, на суфіксі: вигнання, видання, визнання, завдання, запитання, заслання, зібрання, навчання, писання, пізнання, послання, читання.
Але є й відхилення від цього правила: зобов’язання, ковзання.
2. Наголос у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к(а) у множині переходить на закінчення: вказівка — вказівки, голка — голки, жінка – жінки, картка – картки, качка –качки, книжка – книжки, копійка –копійки, ластівка — ластівки, ложка –ложки, миска –миски, писанка — писанки, помилка – помилки, сторінка –сторінки, хатка –хатки, учителька — учительки, але: родичка —родички, сусідка — сусідки, верхівка — верхівки.
3. У багатьох двоскладових прикметниках наголос падає на закінчення -ий: вузький, в’язкий, кружний, легкий, липкий, мілкий, низький, новий, нудний, пісний, пітний, рідкий, різкий, сипкий, скучний, стійкий, стічний, страшний, твердий, тісний, тонкий, товстий, трудний, тяжкий, черствий, чіткий, чудний.
У прислівниках, утворених від таких прикметників, наголос падає на перший склад: вузько, легко, мілко.
4. У деяких дієсловах наголошується :
останній склад дієслів із закінченнями -емо, -имо, -ете -ите:несемо,веземо, живемо, ідемо, беремо; несете, везете, живете, ідете; але: підемо, підете /але підУ/; будемо, будете.
закінчення -у:вожу, ношу, в’яжу, чешу, верчу, колишу, але коли з’являється в цих дієсловах префікс, наголос переміщується — повожу, поношу, пов’яжу, почешу, поверчу, поколишу;
закінчення -а в дієслівних формах жіночого або середнього роду минулого часу: везла (-о),взяла (-о), несла (-о), жила (-о), налила (-о), підійняла (-о).
суфікс інфінітива з кореневим Е: везти, нести, плести, мести, брести;
корінь інфінітива з кореневим А:класти, впасти, вкрасти і под.
початок слова у префіксальних дієсловах: знайде, піде, зійде, прийде і под.
5. Займенники той, цей, мій, весь у родовому відмінку однини, а займенники той, цей, весь у давальному відмінку однини мають наголос на закінченні — того, цього, мого, всього; тому, цьому, всьому. А коли їх уживають із прийменниками, то наголошують на першому складі: до (після) того, цього, мого, всього; на (у) тому, цьому, всьому.
8. Найчастіше порушують наголос у словах випадок, текстовий, фаховий та ін.
Слово випадок у літературній мові має наголос на першому складі. Воно належить до цілої низки подібних щодо творення слів з наголосом на префіксі ви-: вибалок, виняток, виросток, виселок тощо.
Текстовий і фаховий наголошують за зразком прикметників, що походять від односкладових іменників лісовий, льодовий, сніговий, цеховий .
9. Іменники, які в множині змінюють наголос, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини: копійка – копійки, але п′ять копійок; озеро — озера, але два озера; дерево — дерева, але три дерева; острів — острови, але чотири острови.
10. Характерним для української мови є наявність двох варіантів наголошування, що відповідають нормі. Тож запам’ятайте: алфавіт, апостроф, байдуже, беззахисний, висіти, васильки, весняний, визвольний, високо, договір, доповідач, допоміжний, жало, завжди, загадка, зокрема, картопляний, мабуть, морквяний, оглядач, оповідач, первісний, позивач, помилка (але помилки), поняття, простий (простий - звичайний), сливовий, усмішка, черга, ясний.