Здобутки українського кіно

«Кожна перемога українського кіно – це приголомшлива історія, але це перемога не індустрії, а конкретної людини…»

Лесь Санін, сучасний український кінорежисер, актор

Саме кіно дозволяє нам, простим глядачам, поринути у новий незвіданий світ – світ фантазій, історій та мрій, у якому нам ніколи не побувати насправді, проте який щодня забарвлює та прикрашає нашу буденну реальність. Сьогодні навіть важко уявити життя без кіно. А українське кіно – це особливі кінострічки. Вони зняті на Батьківщині, в них проглядається історія нашого народу, сяють українські кінозірки, творять українські режисери.  

Світло, камера, мотор. Кінематограф створили брати Люм'єри та Томас Едісон. Але чому мало хто знає, що на кілька років раніше їх випередив український винахідник Йосип Тимченко. Чому ж українська кінокамера опинилася в московському музеї?

Українське кіно, як і в усьому світі, розвивалося в таких напрямах: ігрове (художнє), неігрове (документальне, науково-популярне) та анімаційне. 

Одними з перших ігрових картин (ще німого кіно) були екранізації відомих вистав, зокрема «Наталка Полтавка» (з Марією Заньковецькою в головній ролі), «Москаль-чарівник», «Наймичка». З того часу жанр екранізації є одним з найпопулярніших в українських кінематографістів.

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Олександра Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. Якось митець сказав: «Мої картини подібні до яблунь - добре потрясеш - набереш 500 яблук, погано - упаде штук 10».

Самобутнім і неповторним явищем українського кінематографа є поетичне кіно. Воно народилося в 60-х роках минулого століття, коли відбувалися докорінні зміни в житті суспільства. Це був період зростання нової української генерації не тільки в літературі й політиці, але й у кінематографі. Ті часи спонукали до народження героя високої інтелектуальної напруги. Мистецтво не могло більше залишатися прямолінійним, надто довго в ньому визнавалася тільки «правильність» гасел і промов з їхньою неодмінною однозначністю. Історичний досвід відкрив за цією «правильністю» прірву неправди, що коїлася в житті. Тезам, які герой мав виголошувати з екрана, уже ніхто не вірив. Важливого значення набувало відкриття героя, який мусив робити вибір, часом у сумнівах і помилках, але осмислено й відповідально. Життя на екрані поставало в усій повноті емоційно-інтелектуальної сфери, приваблювало, бо наближалося до реальності та метафоричності водночас.